Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.6. ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

Коли економіки країн міжнародного інтеграційного об'єднан­ня стають досить тісно пов'язаними між собою, виникає потреба у запровадженні єдиної валюти. Це яскраво продемонстровано на прикладі Європейського Союзу.

Європейська Рада ще в липні 1969 р. ухвалила рішення про створення валютного союзу до кінця 70-х років XX ст., тобто впродовж 10 років. Це рішення вважається першим реальним кроком у цій сфері. Для опрацювання цього питання було створе­но спеціальний комітет на чолі з тодішнім главою уряду Люксем­бургу Вернером. Було також створено Європейський фонд валют­ної кооперації. Його розглядали як попередника майбутнього Європейського центрального банку. Нафтова криза, що спалах­нула в 1973 р. під час чергової арабо-ізраїльської війни, зашко­дила втіленню задуму про валютний та економічний союз. Його відклали на кращі часи.

До цього питання Європейське співтовариство повернулося в 1978 р. Воно обговорювалося на зустрічі у верхах, що відбулася 1978 року у Копенгагені та Бремені. Враховувалися пропозиції тодішнього голови Комісії Роя Дженкінса.

Рішення про створення Європейської валютної системи (ЄВС) було прийняте 1979 року. Але в засновницьких документах ЄЄ згадки про цю систему не було аж до 1986 р. Формулювання про ЄВС з'явилося в 1986 р. у ст. 102 "а" Єдиного європейського акта. Держави — члени ЄЄ прагнули за допомогою ЄВС досягти стабілізації своїх валют і створити резервний фонд ЄС.

З'явилися європейська валютна одиниця (European Currency Unit — ECU) та механізм обмінних курсів.

Екю була не реальною, а розрахунковою валютою. Ця "кошикова валюта" складалася з валют країн — учасниць, зважених відповідно до їх часток у ВВП Співтовариства. Учасники зобов'язувалися підтримувати курси своїх валют щодо екю. Дозволялося лише невелике їх відхилення. Курси національних валют могли взаємно відхилятися на ±2,25 %. Винятки з правила тимчасово застосо­вувалися до Великобританії, Італії, Іспанії та Португалії.

Європейському фонду валютної кооперації країни-члени пере­дали в обмін на екю п'яту частину свого валютного і золотого запасів.

У 1988 р. було створено комітет на чолі з головою Комісії Жаком Делором для опрацювання питання про створення Євро­пейського економічного і валютного союзу. Доповідь комітету було схвалено на засіданні Європейської Ради, яка відбулася в липні 1989 р. у Мадриді. У доповіді містилася програма створення Союзу, що охоплювала три етапи. Доповідь комітету Жака Де-лора стала основою для підготовки і прийняття Маастрихтського договору.

Маастрихтський договір (1992 p.) передбачав три етапи у створенні Європейського Союзу. Для виконання першого етапу встановлювався часовий проміжок 1 січня 1990 р. — 31 липня 1993 р. Протягом першого етапу держави-члени повинні були скасувати всі обмеження на рух капіталів і платежів як між собою, так і з третіми країнами. Держави-члени також зобов'язу­валися забезпечити стабільність цін та платоспроможність дер­жавних фінансів.

Другий етап валютної інтеграції розпочався 1 січня 1994 р. і тривав до 31 грудня 1998 р. На цьому етапі держави зосередилися на розв'язанні питань, що стосувалися занадто великого бюджет­ного дефіциту, проблем платіжного балансу, незалежності фінансо­вої системи від нагальних потреб як окремих країн, так і Союзу в цілому. У полі зору були також питання про статус Валютного комітету та Європейського валютного інституту.

Валютний комітет повинен був відстежувати валютну та фі­нансову ситуації у країнах членах та в Союзі. Наприкінці дру­гого етапу він перетворювався в економічний і фінансовий ко­мітет.

Європейський валютний інститут (ЄВІ) було створено замість комітету управляючих центральними банками держав-членів та Європейського фонду валютної кооперації. Інститут вважався попередником Європейського центрального банку. Функції ЄВІ:

•   сприяв координації валютної політики держав-членів з ме­
тою забезпечення стабільності цін;

•   розробляв попередні заходи для запровадження Європей­
ської системи центральних банків;

•   спостерігав за розвитком ситуації щодо екю.

Інститут мав основні, допоміжні та консультаційні функції.

Для переходу до третього етапу державам — учасницям Євро­пейського Союзу необхідно було узгодити національне законо­давство про центральні банки з Маастрихтським договором і Статутом європейської системи центральних банків і відповідати чотирьом "критеріям зближення". Стисло охарактеризуємо ці кри­терії:

1. Критерій досягнення високого рівня стабільності цін озна­чав, щоб темпи інфляції у конкретній державі не перевищували більш як на 1,5 % показник трьох держав-членів, які мали най­нижчий цей показник. Критерій захищеності фінансового становища держави перед­
бачав, щоб вона не мала занадто великого бюджетного дефіциту.

2.    Критерій нормальної участі у механізмі обмінних курсів
означав на відсутність девальвації державою своєї валюти щодо
валют інших країн-членів.

3.    Критерій зближення довгострокових відсоткових ставок
спрямовував зусилля на те, щоб середня номінальна відсоткова
довгострокова ставка не перевищувала більш як на 2 % цей по­
казник у державах угруповання, що мали найстабільніші ціни.

Спочатку планувалося, що першого дня третього етапу екю перестане бути "кошиком валют" і стане єдиною валютою країн-членів (але згодом від екю відмовилися на користь евро). Пла­нувалося, що національні валюти за перевідним курсом, встанов­леним на перший день третього етапу, будуть обмінюватися на екю.

На початку третього етапу починала виконувати свої функції і Європейська система центральних банків (ЄСЦБ). Національні банки разом з Європейським центральним банком розгляда­ються як складові цієї системи. Основною метою діяльності ЄСЦБ вважалася підтримка стабільності цін.

Одночасно з ЄСЦБ утворювався Європейський центральний банк. На відміну від ЄСЦБ він є юридичною особою. Метою ство­рення ЄЦБ було забезпечення функціонування та виконання за­вдань ЄСЦБ.

31 травня 1995 р. Комісія ЄЕС прийняла "Зелену книгу" (Green Paper), у якій описувалися практичні заходи щодо запровадження єдиної валюти. Ця книга розглядалася як доку­мент для дискусії щодо сценарію переходу на єдину валюту. Комі­сія була зацікавлена почути думки держав-членів, Європейського валютного інституту, центральних банків держав-членів, а також банківських та фінансових фахівців.

У жовтні 1995 р. Європейська Рада обговорила згаданий сце­нарій. Розглядалася також назва нової валюти. Німеччина вперше запропонувала дати їй назву "евро". Перед цим німці пропонува­ли назву "марка", але їхня пропозиція не дістала підтримки парт­нерів.

На засіданні Європейської Ради, що відбулося у грудні 1995 р. в Мадриді, було прийнято рішення про назву єдиної валюти (евро) і затверджено графік її запровадження.

Восени 1996 p. у Європейському Союзі розпочалася кампанія з пропаганди евро. її метою було пояснити широкій громадськості переваги від запровадження евро. У цілому кампанія спиралася на положення зазначеної "Зеленої книги". На засіданні Євро­пейської Ради 13-14 грудня 1996 р. у Дубліні було затверджено зразки банкнот евро. Вони мали номінал 5, 10, 20, 50, 100, 200 та 500 евро. На банкнотах відтворено елементи архітектурних стилів Західної Європи: класичного, романського, готичного, епохи Відрод­ження, бароко, рококо, склобетонного. Зображено також арки та мости різних епох. Вони символізують єднання. Дизайнер банк­нот — австрійський художник Роберт Калина.

Банкнот номіналом один і два евро немає, вони існують у вигляді монет. Розмінна монета дістала назву "цент". На зворот­ному боці монет держави-члени можуть розміщувати зображен­ня на свій смак. Лицьовий бік монет уніфіковано.

Економічний і валютний союз розпочав свою діяльність 1 січня 1999 р. Євро стало повноцінною самостійною валютою, щоправ­да, спочатку у безготівкових розрахунках. Обмінні курси між євро та національними валютами були незворотно зафіксованими. Національні валюти країн — учасниць проекту євро перестали незалежно виставлятися на міжнародних фінансових ринках щодо інших валют. Нові випуски державних боргових зобов'язань потрібно було деномінувати у євро. Європейська система цент­ральних банків формує і запроваджує єдину валютну й обмінну політику.

Період протягом 1999-2001 pp. надавався для видрукування необхідної кількості банкнот євро та карбування монет. У цей час зазначалися паралельно ціни у національній валюті та євро з метою призвичаєння до євро споживачів.

1 січня 2002 р. розпочався 6-місячний термін для вилучення з обігу національних валют та заміни їх на євро. Процес обміну і вилучення формально закінчився ЗО червня 2002 р. Фактично ж його було завершено раніше. Він пройшов рівно і набагато вдалі­ше, ніж на це сподівалися навіть оптимісти. Осторонь зони євро залишилися Велика Британія, Данія та Швеція. Восени 2003 р. більшість шведських виборців проголосувала на референдумі про­ти запровадження євро.

Отже, шведи не хочуть євро. Країни, що вступають до ЄЄ у 2004 p., навпаки, хотіли б мати євро негайно.

Згідно з встановленими правилами кожна країна — кандидат на вступ до ЄС після свого приєднання має витримати щонайменше дворічний термін, протягом якого її національна валюта зали­шається досить вільно пов'язаною з евро. Такий перехідний тер­мін розглядається як плата за майбутню стабільність валютного курсу та низький рівень процентних ставок, які нова країна ма­тиме після повного приєднання до валютного союзу.