Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.6.1. Сутність товару робоча сила та її вартість

Поєднання працівників із засобами виробництва. Ос­новними факторами виробництва є особистісний та речо­вий, тобто безпосередній працівник і засоби виробництва. Спосіб їх поєднання і характер функціонування визнача­ються насамперед існуючою формою власності на засоби і результати виробництва. Таке поєднання на мікрорівні (тобто в межах окремих підприємств) здійснюється шля­хом включення індивідуальної робочої сили до складу трудового колективу. У цьому процесі слід розрізняти техніко-економічну та соціально-економічну сторони.

Техніко-економічна сторона зводиться до безпосеред­нього використання робітником певних засобів і предме­тів праці незалежно від того, чи є він їх власником. На­приклад, водій керує автомобілем, токар вмикає верстат

і виготовляє певні деталі, швея використовує швейну ма­шинку для пошиття одягу і т.ін. В усіх цих випадках ро­бітник реально поєднується з функціонуючими засобами виробництва. Головне у цьому процесі — раціонально ор­ганізувати робоче місце, працю і домогтися найвищих ре­зультатів за найменших витрат енергії людини і засобів виробництва. Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, коопе­ративних, а також на приватних підприємствах, де не використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійсню­ється прямо, безпосередньо. У цьому разі робітники та службовці є і власниками виробництва та створеного ни­ми продукту, і працівниками.

Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та пред­мети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і ви­готовлений продукт, від управління власністю, від само­го процесу праці, а їх робоча сила перетворюється на то­вар, їх поєднання із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх викори­стання під контролем капіталіста.

Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється через формування на підприємствах відповідних трудових колективів. Тому в найзагальнішо-му плані трудовий колектив — соціально-економічна форма організації трудящих, а його відособлення в суспі­льстві здійснюється на технологічній і відносній економі­чній самостійності підприємства. До трудового колекти­ву, згідно із Законом України «Про підприємство», нале­жать усі громадяни, які своєю працею беруть участь у ді­яльності підприємства на підставі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.

Трудовий колектив (у політико-економічному розумінні) — суб'єкт економічних відносин, насамперед відносин власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів з метою створення і при­власнення доходу.

Якщо засоби виробництва виступають у формі капіта­лу, то трудовий колектив є лише суб'єктом техніко-еко-номічних відносин (тобто відносин спеціалізації, коопе­рування виробництва тощо) і самого процесу праці.

Трудові колективи на більшості підприємств країн СНД і на великих підприємствах розвинутих країн Захо-

ду організовують первинні ланки професійних спілок. Ці спілки виникли у XVIII ст. в Англії, Франції, СІЛА. Спершу їх забороняли уряди, проти них активно бороли­ся підприємці. Нині продаж товару робоча сила відбува­ється, як правило, колективно, а суб'єктом такого ринку є профспілки (на рівні підприємства, окремої галузі, сфе­ри народного господарства і навіть країни). З їх участю формуються і видозмінються основи трудового права, трудового законодавства, виробляються умови укладання колективних договорів, в яких обумовлюються питання охорони праці, соціального розвитку, участі в управлінні підприємством і розподілі прибутку тощо.

Робоча сила, її вартість і ціна. Світова економічна думка називає різні об'єкти купівлі-продажу того товару, який є єдиним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору. Згідно з першою таким об'єктом купівлі-про­дажу є праця, згідно з другою — робоча сила, згідно з третьою — послуги праці або робочої сили.

Уперше працю назвав об'єктом купівлі-продажу У. Петті. Відповідно до цього заробітну плату він розгля­дав як ціну праці, а її (зарплати) величина визначається необхідними для існування робітника засобами (їх міні­мумом). Аналогічно сутність цих понять розглядав А. Сміт. Водночас основою заробітної плати він вважав вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і виховання дітей, а її нижчою межею — фізичний мінімум. Крім того, величина зарплати визна­чається нормами споживання, що склалися, традиціями, культурним рівнем, боротьбою робітників та співвідно­шенням сил між ними і капіталістами. Дотримуючись та­ких самих поглядів, Д. Рікардо виділяв природну і рин­кову ціну праці. Природна — це вартість певної суми життєвих засобів, необхідних як для утримання робітни­ків, продовження їх роду, так і певною мірою для їхньо­го розвитку. Ринкова ціна коливається навколо природ­ної під впливом природного руху працездатного населен­ня, співвідношення попиту і пропозиції на працю.

Як об'єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі сучасні західні економісти (німецький вчений М. Герт-нер, англійський — Дж. Хікс та ін.).

Цю точку зору найбільш послідовно заперечував К. Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-прода­жу. Адже праця — це процес свідомої, доцільної діяль­ності людей, в якій вони видозмінюють зовнішню приро­ду. На ринку робітник може продати лише здатність до

праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і духовних властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча сила, і ці категорії не слід ототожнювати. Капіта­ліст купує в робітника — власника робочої сили — тим­часове розпорядження нею. По-друге, купівля-продаж праці вступає у суперечність із законом вартості, не дає змоги розкрити джерело вартості та додаткової вартості.

Наукові здогади про таке джерело містяться у праці У. Петті. Визнаючи зарплату мінімумом засобів до існу­вання, він дійшов висновку, що у вигляді зарплати робіт­ник отримує лише частину вартості, яку він створив. Та­кого ж погляду дотримувався й А. Сміт, коли стверджу­вав, що із створеної працею робітника вартості йому діс­тається у вигляді зарплати лише певна частка. Але з та­ким розумінням проблеми у його роботі поєднується ін­ша точка зору, згідно якою джерелом доходу капіталіста є його діяльність і ризик. Двоїстість поглядів на це пи­тання притаманна й Д. Рікардо (не бачив відмінності між робочою силою і працею як її функцією). Правильно визначаючи вартість товару працею, він одночасно вва­жав, що робітник продає капіталісту працю. Але в тако­му разі він повинен би отримувати повний еквівалент своєї праці (відповідно до вимог закону вартості), який дорівнює всій створеній робітником вартості. Оскільки Д. Рікардо знав, що такого еквівалента робітник не отри­мує, то джерелом прибутку він називав нееквівалентний обмін, тобто не дотримувався вимог закону вартості.

М. Туган-Барановський вважав трактування заробіт­ної плати як ціни товару робоча сила помилковим, оскільки останню, по-перше, не можна відчужувати від робітника (а отже, й продавати), по-друге, вона є не об'єктом, а суб'єктом господарства, по-третє, наявна тав­тологія у визначенні вартості робочої сили суспільне не­обхідними витратами її виробництва. Якщо брати до ува­ги перший аргумент ученого, то відчужувати (а отже, й продавати) неможливо і працю. Подібно до М. Туган-Ба-рановського, К. Маркс вважав тавтологічним визначення вартості праці суспільне необхідними витратами.

Крім того, позиція М. Туган-Барановського виявила­ся дещо непослідовною, оскільки він вживав поняття «робоча сила». «Класовий антагонізм продавців та по­купців робочої сили, — зазначав учений, — корениться в самому єстві найманої праці і тому зникнути ніколи не може». Водночас він стверджував існування продажу трудової послуги і праці. На його думку, капіталіст при­власнює безоплатно лишок робочого часу робітника, об'єктом купівлі-продажу залишаються послуги поапі.

Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх немарксистських точок зору зумовила появу ще однієї концепції. Вона полягає в тому, що товаром є не робоча сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги праці. П. Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з факто­рів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, позичковий відсоток.

Ця позиція значною мірою збігається з поглядами К. Маркса, коли він конкретизував своє розуміння про­дажу робочої сили. Капіталіст, на його думку, купує не що інше, як тимчасове розпорядження робочою силою.

З трьох наведених точок зору найалогічнішою є та, згідно  з  якою  купується-продається  праця.  Неможли­вість продажу праці означає, що доцільніше об'єктом ку-півлі-продажу вважати не послуги праці, а послуги робо-» |. чої сили. Хоч робочу силу не слід відокремлювати від [' людини, виділення цієї категорії цілком правомірне npiij розгляді людини економічної (Homo ekonomicus). Суб'єк-П том господарства є не робоча сила, а людина в сукупнос-» ті всіх її сутнісних сил. Виходячи з цього, найдоцільні-?' ше стверджувати про продаж-купівлю робочої сили. Цю\ категорію визнають і деякі західні економісти. г;

Робоча сила — сукупність фізичних і духовних властивостей людини^; які вона застосовує в процесі виробництва споживчих вартостей.   ,

Робоча сила — основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише в умовах капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник по­збавлений власності на засоби виробництва і засоби існу­вання, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.

Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сто­рони: споживчу вартість і вартість, але робоча сила — то­вар специфічний. Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею, проте її виробниче спо­живання означає залучення до процесу праці не лише фі­зичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним влас­тивостям людської робочої сили особливого характеру і позначається на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду споживчої вартості специфіка цього товару вияв­ляється в тому, що у процесі його споживання він не зни­кає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого

товару робоча сила. Отже, в основу визначення спожив­чої вартості товару покладено абстрактну працю (певну її кількість). Конкретна праця не є для капіталіста специ­фічною вартістю, оскільки вона не впливає на процес са­мозростання вартості. Тому специфічність вартості това­ру робоча сила полягає у здатності до такої кількості аб­страктної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.

Деякі економісти стверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького та кріпосницького ладу, за капіталізму продаються її по­слуги на певний, обумовлений контрактом час, а робіт­ник залишається її господарем. З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення робочої сили на товар — особиста свобода її власника — найма­ного робітника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин-кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи робіт­ник повинен бути економічно залежним, тобто позбавле­ним засобів виробництва і засобів існування. В умовах рабовласництва та кріпосництва ця друга найважливіша умова також не виконувалася.

Якщо робочу силу розглядати з погляду вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший товар, вона потребує суспільне необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних умовах. Мінімальна межа цих витрат — вар­тість життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітнико­ві життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, і від­повідно відтворення робочої сили повинно містити витра­ти на утримання його сім'ї. По-друге, для виконання складнішої роботи необхідний певний рівень освіти і ква­ліфікації робітника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу. По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій — людина) історично розвиваєть­ся, на величину її вартості впливає соціально-історичний елемент. Останній відображає розвиток робітничого кла­су, його матеріальних і духовних потреб внаслідок про­гресу інших елементів системи продуктивних сил, еволю­ції суспільних відносин (оскільки сутність людини — це сукупність суспільних відносин), а також боротьби тру­дящих за поліпшення свого становища.

На думку російських учених Я. Певзнера та С. Бра-гінського (яка відображає теорію загальної рівноваги, розроблену переважно А. Маршаллом та Л. Вальрасом), за умов рівноваги попиту та пропозиції вартість послуг

усіх факторів (у тому числі робочої сили) відповідає їх граничній продуктивності, тобто внеску у виробництво продукту (вартості). Саме ця вартість і виплачується ро­бітникові — продавцю послуг праці. Конкретніше ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець потреби робітника для підтримання його життє- і праце­здатності, а результатами праці, тобто плідністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підході є спроба оцінити вартість товару з погля­ду не лише суспільних витрат виробництва, а й кориснос­ті, його корисного ефекту. На жаль, цей конструктивний підхід вони не цілком застосовують, розглядаючи вартість робочої сили (або послуг робочої сили, послуг праці, на їх­ню думку). Так, ці вчені підходять до розв'язання цього питання лише з погляду корисного ефекту праці, нехтую­чи при цьому суспільне необхідними витратами вироб­ництва на відтворення робочої сили. Вони здебільшого розв'язують проблему з точки зору капіталіста, ігнорую­чи при цьому інтереси найманого робітника, якому потрі­бні засоби для відтворення власних життє- і працездатно­сті та життєздатності членів його сім'ї.

Намагаючись обґрунтувати більшу доцільність засто­сування категорії «вартість послуг праці», Я. Певзнер та С. Брагінський посилаються на те, що на підтримання відтворювального процесу сучасна держава змушена ви­трачати майже третину національного доходу. На наш погляд, цей факт саме й свідчить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої сили». Він показує, що вартість цього товару (навіть якщо стати на точку зо­ру авторів концепції «факторів виробництва») не знахо­дить адекватного виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль тут відіграє підхід з бо­ку вартості суспільне необхідних витрат для відтворення робочої сили нормальної якості (нормальної щодо рівня розвитку продуктивних сил, суспільного характеру ви­робництва). Щоб постійно відтворювати таку робочу си­лу, суспільство, яке неспроможне зробити це в межах корпоративної власності, в особі держави витрачає знач­ну частину національного доходу на соціальні цілі. Та­кий підхід слід доповнити оцінкою вартості товару робо­ча сила з огляду на її корисний ефект.

Вартість робочого місця. Величина вартості робочого місця складається з витрат на робочу силу, вартості засо­бів і предметів праці. У різних галузях і сферах економі­ки вартість робочого місця неоднакова. Найдорожчим

елементом на сучасному етапі є робоча сила. Згідно з да­ними російського науковця Ю. Васильчука вартість ство­рюваної однієї складної робочої сили у США в середньо­му перевищує 400 тис. дол. Вартість машин, техніки й устаткування в 1983 р., за його ж даними, становила 15—16 тис. дол. В обробній промисловості США вартість постійного капіталу на одне робоче місце сягає майже 40 тис. дол. Така вартість робочої сили відображає сукуп­ність витрат суспільства на її підготовку: прямі витрати середньої сім'ї на виховання дитини до 18-річного віку, втрачені матір'ю заробітки, оцінка праці учня, праця йо­го вчителів, батьків (у неробочий час).

Якщо оцінювати вартість одного робочого місця з по­гляду витрат однієї фірми або корпорації, то вартість то­вару робоча сила буде набагато вищою. Так, гігантська американська корпорація «IBM» на початку 80-х років витрачала на підготовку одного торговельного агента до 100 тис. дол. протягом 1,5 року.

Виробниче навчання одного робітника обходиться ні­мецькому концерну «Фольксваген» у 100 тис. марок (за З роки). Крім того, компанія витрачає певну суму грошей на оплату товару робоча сила. Ця сума неоднакова в різ­них галузях, сферах, секторах (немонополізованому, кор­поративному, державному) економіки, на окремих під­приємствах. У середньому щорічна заробітна плата аме­риканського робітника середньої кваліфікації становила в середині 90-х років приблизно 26 тис. дол. на рік. Се­редня вартість основного капіталу на одне робоче місце в обробній промисловості — майже 40 тис. дол. Отже, се­редня вартість одного робочого місця для фірми у цій га­лузі США — від 65 до 70 тис. дол. на рік.

В епоху НТР вартість робочої сили зростає швидше, ніж вартість постійного капіталу. На думку Ю. Василь­чука, це явище спостерігається з 1910 р. Найдорожча у розвинутих країнах світу науково-технічна робоча сила. У США, наприклад, вона у 2 рази дорожча від вартості складної робочої сили (відповідно 800 і 400 тис. дол.). Та­ка увага до розвитку робочої сили в країнах Заходу свід­чить про те, що людина, безпосередній виробник, є ос­новним фактором виробництва додаткової вартості. Вод­ночас вона опосередковано певною мірою стає і метою іс­нуючої соціально-економічної системи.

В умовах адміністративно-командної системи колиш­нього СРСР переважала дешева робоча сила зі слабо роз­винутими потребами, формування якої відбувалося знач-ою мірою через надання «безкоштовних» соціальних по-

слуг, але низької якості. Майже половина такої робочої сили була зайнята ручною працею, а зрівняльний харак­тер заробітної плати давав змогу забезпечувати високу норму додаткової вартості.

У попередні роки в економічній літературі показник

норми додаткової вартості ( — • 100%, тобто відношення

v

додаткової вартості до необхідного продукту) визначався по-різному, тому його величина коливалася від 70 до 1000%. Найбільшою помилкою було те, що його обчис­лювали без урахування соціальних витрат держави і кор­порацій на відтворення робочої сили. Якщо взяти до ува­ги ці аспекти, то норма додаткової вартості в США була найвищою у 1929 р. і становила 185—200%. У наступні роки, за підрахунками деяких російських та українських економістів, цей показник зменшувався: у 1968 р. в об­робній промисловості СІЛА він становив 127,4%, а в 1988 р. — менше 100%. У середині XIX ст., за підрахун­ками К. Маркса, показник норми додаткової вартості становив у Англії 100%. Це свідчить про послаблення і деяке звуження відносин капіталістичної експлуатації, про меншу інтенсивність дії основного економічного за­кону і про зменшення гостроти основної суперечності цього способу виробництва. Такі зміни засвідчують ево­люційний шлях розвитку елементів більш високого соці­ального устрою в надрах капіталізму.

В Україні, за підрахунками українського науковця Б. Кваснюка, цей показник у 1988 р. щодо всього народ­ного господарства становив 94,7%.

Норма додаткового продукту неоднакова в різних галузях промисловості. Так, у колишньому СРСР у тютюновій промисловості вона становила в 1987 р. 3135%, у плодоовочевій галузі — 45, у трикотажній промисловос­ті — 513,2, у швейній — 135,4, у машинобудуванні — 108,4 %.