Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.6.2. Основні особливості економічної моделі НІК

Розглядаючи економічну модель "нових індустріальних країн" і особливості її успішного розвитку до останнього часу, переважно відзначають зовнішні та внутрішні причини, що зумовили цей ус­пішний розвиток. Цілий ряд зазначених причин або факторів роз­витку є спільним для усіх НІК. Однак є й певні особливості еконо­мічної моделі зростання, притаманні лише економікам країн Півден-но-Східної Азії. Специфічні риси виділяють і в латиноамериканській моделі зростання.

Спочатку згадаємо спільні для всієї групи НЇК зовнішні чинни­ки їх економічного зростання, що забезпечили виділення "нових індустріальних країн" зі всього світу, що розвивається. По-перше, це те, що через певні причини деякі "нові індустріальні країни" опинилися у сфері особливих політичних та економічних інтересів промислово розвинених країн. Так, сфера політичних інтересів США охоплювала Тайвань і Південну Корею як країни, що протистоять "комуністичному впливу" країн Східної Азії. Цим державам була надана величезна економічна допомога та військова підтримка. Наприклад, Тайвань отримав допомогу в розмірі 1,5 млрд дол. США. У період з 1950 по 1965 pp. допомога США становила 34 % сукуп­них інвестицій у Тайвані, зокрема 74 % в інфраструктуру, 59 % у сільське господарство, 13 % у промисловість. Це значною мірою дало стартовий поштовх для розвитку країни.

Південноазіатські країни були сферою особливих інтересів япон­ських ТНК, які створювали тут свої численні філії, спираючись на дешеву, працелюбну та дисципліновану робочу силу зі схожим на японський менталітетом та близьке розташування країн регіону.

Особливе значення для СІЛА має те, що Мексика є їхнім найближ­чим сусідом. Нестабільне становище країни може негативно відобразитися на ситуації в США*. Окрім того, весь латиноаме­риканський регіон є потужним ринком збуту продукції американ­ських ТНК та сферою вкладення їхніх інвестицій.

Другим значним фактором активізації економічних зв'язків НІК та промислово розвинених країн була структурна перебудова, що відбувалася у 50—60-тІ роки в економіці ПРК, насамперед фор­мування там потужних транснаціональних корпорацій та посилення зарубіжної експансії останніх. У результаті в першій половині 80-х років прямі інвестиції в економіку "нових індустріальних

* Це підтверджує і той факт, що з виділених Мексиці 50 млрд дол. США для підтримки її фінансової стабільності під час клизи 1995 р. — 20 млрд дол. ста­новила сума, надана країні Сполученими Штатами зі спеціального президентського фонду стабілізації.

країн" досягли 42 % прямих капіталовкладень у країни, що розви­ваються. Серед промислово розвинутих країн найбільшим інвесто­ром підприємницького капіталу в НІК є США. Обсяг їх прямих інвестицій становить 10 % від загального обсягу таких інвестицій за кордоном. На другому місці за обсягом прямих інвестицій у "нові індустріальні країни" знаходиться Японія.

Японські інвестиції сприяли індустріалізації НІК Азії і зрос­танню конкурентоспроможності їхнього експорту. Суттєву роль вони відіграли у перетворенні "нових індустріальних країн" у значних експортерів продукції обробної промисловості. Тільки за 1982— 1985 pp. ці інвестиції зросли на Тайвані у 2 рази, у Гонконзі — на 61 %. За цей час за участю японського капіталу була сформована велика промислова база, що дала змогу цим країнам стати експорте­рами високоякісних готових виробів. У Південній Кореї, де японські інвестиції на початок 80-х років становили більше ніж половину обсягу Іноземних прямих інвестицій, за минулі роки був створений комплекс з виробництва верстатів, електротехнічного обладнання, морських суден тощо.

Для "нових індустріальних країн" Азії було характерне те, що підприємницький капітал спрямовувався переважно в обробну промисловість і сировинні галузі. У латиноамериканських НІК він вкладався у торгівлю, сферу послуг, обробну промисловість. Широ­ка експансія закордонного приватного капіталу призвела до того, що у "нових індустріальних країнах" фактично немає жодної га­лузі економіки, де не було б іноземного капіталу.

Зазначені зовнішні фактори економічного зростання НІК відігра­ли важливу роль у формуванні їх високоефективних економік, але не менше значення тут мали внутрішні причини, що зумовили особ­ливу привабливість "нових індустріальних країн" для ПРК. Спільною для усіх НІК внутрішньою причиною було те, що майже у всіх "нових індустріальних країнах" склалися автократичні або близькі до таких політичні режими, лояльні до промислово розви­нених країн. Тут була забезпечена політична стабільність. Демокра­тичні та політичні перетворення були спрямовані на користь капіта­лістичних економічних реформ. Іноземним інвесторам всередині НІК гарантувався високий ступінь безпеки для їхніх інвестицій.

До того ж усі "нові індустріальні країни" мали велику армію дешевої робочої сили. А в азіатських країнах робітникам властиві працелюбність, старанність, дисциплінованість. Цей чинник давав змогу транснаціональним компаніям зі США і Японії забезпечу­вати зниження витрат виробництва, перенесеного на територію цих країн. Латиноамериканські НІК, на додаток до людських ресурсів, мають добру сировинну базу та достатньо місткі внутрішні ринки.

Основним фактором економічних успіхів "нових індустріаль­них країн" стала вибрана ними модель розвитку, яка найзагаль-ніше визначається як політика зовнішньої орієнтації. Така мо­дель передбачає проходження трьох етапів економічного розвитку: 1-й етап — переважний розвиток імпортозаміщувальних галузей; 2-й етап — створення експортного потенціалу та базових галузей; 3-й етап —- орієнтація на розвиток наукових галузей.

Перший етап (50—60-ті роки) ставив основним завданням роз­виток у країнах галузей промисловості, призначених замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів з-за кордону. Це забезпе­чувало економію валютних коштів і насичення внутрішніх ринків "нових індустріальних країн" основними споживчими товарами.

Цей етап загалом був однаковим для усіх НІК за своїми якіс­ними характеристиками та результатами, хоча латиноамериканські НІК проходили цей етап довше через більшу місткість своїх внутрішніх ринків.

Другий етап індустріалізації НІК (кін. 60-х — кін. 70-х років) збігся зі структурною перебудовою у промислово розвинених краї­нах, змінами у міжнародному поділі праці й зміною ролі, яка у цьому процесі відводилася країнам, що розвиваються.

Політика експортної орієнтації, що ставила за мету створення галузей виробництва продукції на експорт, мала принципові від­мінності у азіатських і латиноамериканських "нових індустріаль­них країнах".

НІК Південно-Східної Азії створювалися переважно трудомісткі підприємства з випуску продукції масового споживання.

Латиноамериканські НІК основний акцент зробили на розвитку високотехнологічних капіталомістких галузей, переважно в обробній та видобувній промисловості.

Досвід і практика довели, що модель азіатських "нових індустрі­альних країн" була ефективнішою у плані стимулювання економіч­ного зростання, і вона більше відповідала вимогам та інтересам ТНК. Саме протягом другого етапу тут були переважно створені галузі, що й сьогодні визначають їхню спеціалізацію у світовому господарстві, яка передбачає закріплення за ними функцій вироб­ників продукції масового попиту для задоволення, зокрема, й по­треб ринків промислово розвинених країн. Сьогодні ці галузі стали складнішими (йдеться про виробництво відеомагнітофонів, компакт-дискових програвачів, персональних комп'ютерів, легкових авто­мобілів тощо).

"Нові індустріальні країни" Азії, розвиваючи працемісткі екс-портоорієнтовані виробництва у міру нагромадження досвіду та капіталів перейшли до капіталомістких галузей, а поступово й до розвитку наукомістких галузей і створення власної науково-дослід­ної бази (3-й етап індустріалізації, що розпочався тут наприкінці 70-х — початку 80-х років.). Цей період характеризується відчутним збільшенням державних І приватних асигнувань на розвиток НДДКР. У деяких "нових індустріальних країнах" Швденно-Східної Азії, зокрема Гонконзі та Сінгапурі, а також у Китаї утворюються науково-технічні парки — спеціальні зони, в яких створені пільгові умови для іноземних і місцевих фірм, що розробляють і випуска­ють наукомістку продукцію, зокрема на експорт.

У цей період тут найдинамічніше розвиваються електронна і електротехнічна промисловість, металооброблення, автомобілебуду­вання, хімічна промисловість, суднобудування, авіаційна і навіть аеро­космічна промисловість. Економіки поступово переорієнтовуються з виробництва товарів масового попиту на високотехнологічні то­вари та їх компоненти промислового призначення.

Латиноамериканські "нові індустріальні" країни на другому етапі індустріалізації фактично не змогли забезпечити випереджувальне зростання експорту. У результаті темпи економічного зростання виявилися недостатніми для вирішення внутрішньоекономічних проблем. Для багатьох економік Латинської Америки 80-ті роки стали "загубленим десятиліттям". Після стрімкого зростання на першому етапі індустріалізації ці країни багато заборгували до по­чатку 80-х років Свою увагу уряди цих країн перенесли на внутріш-ньоорієнтовану економічну політику, розвиваючи свою промисло­вість для задоволення внутрішнього попиту з використанням висо­ких торговельних бар'єрів. Це негативно вплинуло на конкуренто­спроможність продукції латиноамериканських НІК і зменшило у результаті їхні можливості щодо обслуговування свого величезно­го зовнішнього боргу, більша частина якого "прощалася", а не йшла на виробничі інвестиції. Ситуацію погіршили високі відсоткові став­ки долара, що ще більше підвищили вимоги з обслуговування бор­гу цих країн, глибока рецесія того часу в США, яка спричинила зниження попиту на експорт латиноамериканських країн і відпо­відно зниження цін на нього. У результаті платежі з обслуговуван­ня зовнішнього боргу НІК латиноамериканського регіону різко зрос­ли відносно експортних надходжень. За такої політики техноло­гічне відставання країн поглиблювалося, оскільки сюди імпортується не найпередовіша техніка та технологія з промислово розвинених держав.

До початку 90-х років спільними зусиллями під керівництвом США та Інших розвинених країн-кредиторїв, а також МВФ і Світового банку багато латиноамериканських країн реформували свою еко­номіку і реструктуризували свої борги, тому криза була подолана.

Багато з НІК латиноамериканського регіону відновили зростан­ня у 90-х роках їхні уряди тепер менше втручаються у економічні процеси і проводять більш зовнішньоорієнтовану політику. Най­більшого успіху досягла Чилі, відкрита, лібералізована економіка якої зростала в середньому більше ніж на 6 % щорічно з 1983 р. Одночасно третина найбіднішої частини населення підвищила рівень своїх доходів до показника середнього.

Інші економіки регіону також зростають. З 1993 р. реальне зрос­тання у Бразилії становило 4 % на рік. Бразилія також подолала надзвичайну інфляцію. Ще більш відчутне відродження економіки Аргентини, яка зростала на 1 % щорічно протягом 80-х років.

Повніший аналіз ситуації у "нових індустріальних країнах" Шв-денно-Східної Азії вимагає зосередження уваги ще на деяких фак­торах економічного зростання, специфічних для регіону, та на тій ситуації, що склалася тут наприкінці 90-х років.

Довготривалий успіх економічного зростання азіатських НІК дав змогу виділити важливі складові раціональної стратегії розвитку цих країн. Серед них, окрім вже зазначеної експортоорієнтованої політики, обмежена роль уряду, увага до людського та фізичного капіталу. Ще одним фактором цієї стратегії стало розуміння того, що розвиток не повинен супроводжуватися значними відмінностя­ми у доходах населення.

Розвиток людського капіталу зробив вирішальний внесок в еконо­мічний успіх Азії. Економіки регіону інвестували кошти у загаль­ну початкову та середню освіту, одночасно розвиваючи свій науко­вий та інженерний потенціал. У результаті місцева робоча сила пристосована до роботи з щораз складнішими виробничими проце­сами, що й дало змогу цим країнам рухатися до складніших сучас­них технологій. Особливо важливим аспектом їхньої освітньої стратегії стала увага до освіти жінок поряд з освітою чоловіків.

Інвестиції у фізичний капітал також зробили значний внесок в економічний розвиток "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії. Найпозитивнішим моментом є те, що ці інвестиції були здебільшого внутрішніми за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень. Деякі зі ехідноазіатських економік мали норму су­купних заощаджень, більшу за ЗО % ВВП. У Китаї, наприклад, сьо­годні цей показник становить 33 % і є одним із найвищих у світі.

Роль уряду в багатьох ехідноазіатських економіках зводилася до доповнення ринку та забезпечення ефективності його функціо­нування. Тобто загалом вона була обмеженою, більшою мірою у Гонконзі й на Тайвані, меншою — у Південній Кореї та Сінгапурі, Саме за допомогою урядів встановлені тут торговельні режими були зовнішньоорієнтованими, завдяки чому країни досягли позитивних


сальдо платіжних балансів. Уряди також контролювали підтри­мання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. Загалом урядові видатки азіатських "тигрів" стано­вили 15 % ВНП.

Досвід зростання "нових індустріальних країн" Швденно-Східної Азії продемонстрував на практиці прямий зв'язок між зростан­ням І рівністю у доходах. Традиційні теорії стверджували, що нерівність потрібна для стимулювання економічного зростання, бо останнє вимагає заощаджень, а багаті заощаджують більше, ніж бідні. У таких теоріях також доводилося, що нерівність збільшується на ранніх стадіях зростання, коли розрив у доходах з'являється між робітниками у новому промисловому секторі й тими, хто залишив* ся у традиційному аграрному, І зрештою, бідні повинні виграти від національного зростання.

Заперечуючи зазначені теорії, кілька східноазіатських країн (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань) досягли успіху в прискореному зростанні, не лише зберігаючи справедливіший роз­поділ доходів, ніж багато інших країн, а й фактично зменшуючи нерівність. Рівномірніший розподіл доходів у суспільстві сприяв прискореному економічному зростанню через кілька каналів. На­приклад, він стимулював розвиток людського капіталу, тому що більше мешканців мали можливість платити за освіту своїх дітей. Земельна реформа на Тайвані та деяких Інших країнах після Дру­гої світової війни, з одного боку, сприяла рівності серед населення, з іншого — посилила мотивації селян, стимулюючи зростання.

Усі зазначені вище чинники та причини привели до того, що гру­па азіатських "нових індустріальних країн" досягла рівня, коли в економіках країн спостерігаються явища, властиві зрілішим стадіям розвитку — індустріальній та постіндустріальній. Зокрема, це сто­сується характеру структури ВВП НІК азіатського регіону. З 1970 по 1985 pp. частка сільського господарства тут впала з 14,8 % до 10,7 %. Питома вага промислового виробництва за цей же час зросла з 27,9 % до 29,9 %, зокрема обробної промисловості — з 24,1 % до 26,4 %. Останній показник був вищим за аналогічні у п'яти ПРК: США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції (25,0 % у середньому).

У деяких з найрозвиненіших "нових індустріальних країн" з'яви­лася тенденція до зменшення у структурі ВВП питомої ваги про­мисловості на користь збільшення частки сфери послуг, торгівлі й кредитно-фінансової діяльності.

І ще одна закономірність розвитку — показник зрілості економі­ки НІК — це те, що у найрозвиненіших з них виникли ТНКГ які за масштабами своїх операцій не поступаються транснаціональним компаніям з промислово розвинених країн. 5 ТНК з "нових індус-

тріальних країн" входять у групу перших 68 ("ДЕУ" у цьому спис­ку — 23-тя). А усього 33 ТНК з країн, що розвиваються, переважно з НІК, досягли обсягу продажу більше ніж 1 млрд дол. США.

Отож, результати економічного зростання "нових індустріаль­них країн" вражають, особливо якщо врахувати термін, протягом якого вони досягнуті. Але саме це бурхливе зростання азіатських НІК спричинило у 1997 р. виникнення кризових явищ, передовсім у фінансово-кредитній сфері. Зазначена криза почалася в Індонезії, де вона проходила найважче. Пізніше вона продовжилася у Таї­ланді, Малайзії, Південній Кореї та трохи меншою мірою у Тайвані й Гонконзі. У другій половині 1998 р. це явище в економічній літературі отримало назву "обвал фінансових ринків Азії". Криза зачепила не лише фінансову сферу. За перші 7 місяців 1998 р. обсяг промислового виробництва у Таїланді впав на 21 %, у Ма­лайзії за 1-й квартал 1998 р. цей показник зменшився на 2 % порівняно з аналогічним періодом у 1997 р. В Індонезії падіння ВВП за перший квартал 1998 р. становило 8 %, національна валю­та країни — рупія втратила до цього часу 80 % своєї вартості сто­совно долара, в кінці року інфляція становила 85 %. У країні спо­стерігається значне зниження реальних доходів. Кількість населення, що є бідним (у місті це люди з доходами менш ніж 15 дол. США у місяць на людину, у селі — менше за 12 дол. на людину), зросла з 11 % від загальної кількості, як це було до кризи, до майже 50 %.

Механізм, який пояснює причини виникнення кризи загалом з незначними відхиленнями по країнах, описує така схема: значне економічне зростання економік Південно-Східної Азії супрово­джувалося ще значнішим збільшенням позик. Найбільші позики брали місцеві ТНК, багато з яких були об'єднаннями конгломератив-ного типу, що вкладали кошти не завжди у високорентабельне ви­робництво і нерідко мали певні проблеми з їх керованістю. У Південній Кореї з 30 найбільших компаній 7 стали банкрутами менше ніж за один рік кризи. Наприклад, сума боргів індонезій­ських компаній у 1998 р. дорівнювала 80 млрд дол. США. А півден-нокорейські транснаціональні конгломерати, так звані "чеболь", по­винні були повернути банкам у 1998 р. 68 млрд дол. З часом з'я­сувалося, що немала частина набраних позик не має гарантій повер­нення. У Південній Кореї розмір кредитів, що не можуть бути по­вернені, становить від 10 до 25 % всього портфеля позик банків країни. Обсяг незабезпечених кредитів виявився настільки знач­ним, що став небезпечним для фінансового стану багатьох навіть потужних банків і економіки загалом. Уряди країн прагнули підтри­мати фінансову стабільність, вливаючи кошти у національні банківські системи. Однак цей захід не може тривати нескінченно

довго за умов обмеженості коштів. Тому практично у всіх "нових індустріальних країнах" регіону було оголошено про девальвацію національних валют. Це, своєю чергою, спричинило відплив коштів з фінансових ринків країн. Так у 1998 р. чисте вилучення коштів міжнародними банками становило суму 95 млрд дол. США. Закор­донні інвестори почали активно продавати місцеві цінні папери, що ще більше погіршило фінансовий стан зазначених держав. Після початку масового відпливу капіталу на ринках азіатських нових індустріальних країн почалася криза неліквідності, обвал валют­них курсів, падіння банків (банки цих ринків не могли функціону­вати без кредитування зарубіжними колегами), а процентні ставки досягли астрономічних значень. Таке поєднання обумовило значну рецесію ряду ринків цього регіону. Проблеми кожної окремої еко­номіки вели до зменшення обсягів експорту в сусідні країни, що, в свою чергу, поглиблювало кризу.

Криза фінансової системи південноазіатських країн збіглася у часі зі вступом світової економіки у період дефляції. Сьогодні на світових ринках спостерігається падіння оптових цін, що зменшує доходи від експорту, а отже, додатково ускладнює змогу для азіат­ських ТНК повертати борги. Наприклад, у Південній Кореї у 1997 р. відзначалося економічне зростання економіки на б % і збільшення експорту на 8 %. Але для отримання грошової суми, потрібної для повернення боргів, темпи зростання економіки мали б дорівнювати 12 %, а обсяг збільшення експорту — 20 %.

Загальну економічну ситуацію в Азії відчутно погіршує криза японської економіки, нестабільність китайського юаня.

Для вирішення складних соціально-економічних проблем країни регіону використали кредити МВФ. їхні обсяги вражають. Індоне­зія має отримати 23 млрд дол. США, Таїланд — 17 млрд дол,; Пів­денній Кореї надано кредит на суму 50 млрд дол. МВФ, своєю чер­гою, висуває вимоги щодо подальшого реформування економік країн. Йдеться про більшу лібералізацію фінансової системи країн, рефор­мування конгломеративних ТНК у компанії з більш вираженою спеціалізацією, проведення більш незалежної від уряду політики центральними банками азіатських НІК*, підвищення конкуренто­спроможності їхньої продукції.

Аналіз причин і наслідків фінансової кризи в Азії дав змогу економістам сформулювати цілий ряд висновків, або уроків цієї кризи, актуальних для усіх ринків, що розвиваються. Головні з цих уроків такі:


1.  Значну небезпеку представляє так званий "кумівський капіта­
лізм", "капіталізм для своїх", для обмеженого кола компаній і банків.
Ситуація, за якої не ринок, а урядові структури вирішують долю
банків (підтримувати їх чи ні), а банки, своєю чергою, долю ком­
паній, різко підвищує негативний вплив прихованих факторів ри­
зику, спричиняє високу імовірність краху банків. Погано керовані,
політизовані банки надають погані кредити. Загальним правилом
економічного життя має бути відкритість фінансових ринків, кон­
куренція, а не олігополія. Потрібні абсолютно продумані, зрозумілі
правила щодо банківського регулювання та банківської звітності,
має реально працювати закон про банкрутства банків, необхідна
достатня інформованість про стан фінансово-кредитної системи.
Очевидно, виходу з кризи не може сприяти те, що короткотермінова
заборгованість Південної Кореї реально виявилась більшою, ніж
про це оголошував уряд. Таїланд весь час тримав у таємниці свої
валютні резерви. Якщо узагальнити цей аналіз, то його можна до­
повнити інформацією про інші ринки, що розвиваються. Так, у Чехії
прострочені кредити становлять ЗО % від загальної суми усіх бан­
ківських кредитів, цей показник тут навіть вищий за аналогічний
в Азії. Але уряд продовжує фінансування збиткових банків. Руму­
нія має абсолютно застарілі методи банківської звітності, які не
дають змоги оцінити реальну вартість компаній у країні.

2.  Фінансовий стан економіки потребує глибокого вивчення та
аналізу. Практика країн Південно-Східної Азії й особливо Японії
доводить, що слабкі банки можуть завдати непоправної шкоди еко­
номікам навіть високорозвинених країн.

3.  Ще один урок азіатської кризи полягає у тому, що дуже небез­
печним є різке збільшення кредитів, що переважно спричиняє суттєве
зростання імпорту, а це може викликати погіршення платіжного
балансу країни. Наслідком усього цього може стати відплив іно­
земних інвестицій з країни і, зрештою, погіршення її загального
фінансового стану.

До того ж позичальники на новостворених ринках (переважно банки та нефінансові корпорації) часто використовували коротко­термінові кредити для довготермінових інвестицій (навіть у проек­ти нерухомості з терміном введення в експлуатацію ЗО років). Тому, коли короткотермінові кредити вилучалися, позичальники не мог­ли покривати вилучені короткотермінові капітали за рахунок влас­них ліквідних активів (втрачали свою ліквідність) навіть за умови достатньої надійності довготермінових інвестицій.

4. Центральна влада будь-якої країни, її лідери повинні точно
інформувати світ і власний народ про реальний стан економіки та
ті заходи, які збирається вживати уряд з того чи іншого приводу.

Приховування інформації сприяє поширенню всіляких чуток, що > призводить до втрати довіри до уряду і країни в цілому.

5.  Уряд повинен підтримувати власні видатки на можливо
мінімальному рівні. Цей принцип переважно був реалізований у
країнах Швденно-СхІдної Азії, але він залишається дуже актуаль­
ним для центральноєвропейських ринків, що розвиваються, Наприк­
лад, навіть у високореформованій економіці Угорщини урядові ви­
датки становлять 47 % обсягу ВВП країни.

Важливою є також умова щоб уряди, регулюючи економіку, не завдавали їй шкоди різноманітними субсидіями, пільгами тощо. Активна імпортозаміщувальна політика "нових індустріальних країн", зокрема азіатських, призвела до введення ними багатьох торговельних бар'єрів. Це певною мірою зробило ринки цих країн закритими для іноземних товарів. До того ж, така політика завжди містить ризик загальмування темпів економічного зростання.

6. Останній урок азіатської кризи — за умов глобалізації економі­
ки інвестори дуже уважно спостерігають за ситуацією на ринках,
що виникають, і у країнах, куди вони могли б вкладати кошти. Але
серед них сьогодні немає легковірних. Потенційні капіталовклад-
ники аналізують існуючі чинники ризику, можливість появи нових.

Глобалізація економіки тільки тоді забезпечує перевагу вигод над витратами для усіх суб'єктів світового господарства, коли ос­танні на підставі аналізу факторів ризику реформують власні еко­номіки швидше й ліпше, хоча навіть і це не гарантує жодній з країн захисту від економічних потрясінь.