2.7.1. Загальна характеристика та сучасні особливості розвитку країн з перехідною економікою

Країни з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі реформування політичної та соціально-еко-номічноі структури, трансформації існуючих тут раніше адмініст­ративно-командних економічних систем у ринкову економіку. Йдеться про країни так званого другого світу, тобто сукупність пост-соціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські республіки. За ознакою проголошення та проведення ринкових перетворень до групи перехідних можна віднести й такі азіатські держави, як В'єтнам і Китай*. Але метою процесу рефор­мування тут було визначено не відмову від соціалістичної системи, а її* вдосконалення за допомогою ринку та створення змішаної економіки при збереженні влади за компартією. Однак і тут відбу­вається реальний процес трансформації колишньої неринкової сис­теми у ринкову, хоча й зі своєю специфікою. Це дає підстави еко-номістам-аналітикам виділяти цей регіон як окрему частину світо­вого господарства і робити узагальнення, властиві лише даним краї­нам. Такий аналіз зазвичай є темою окремих спеціальних дослі­джень. У наданому нижче аналітичному матеріалі йдеться про пост-соціалістичні європейські країни та регіон СНД.

У процесі перебудови своїх економічних систем різні держави використовують різноманітні моделі системних реформ як у внутрішній, так й у зовнішній сферах. Враховуючи неоднакові стар­тові умови, різний час започаткування перетворень (80-ті роки в країнах Центральної та Східної Європи, початок 90-х років — у пострадянських республіках), а також суттєві відмінності у реалі­зації зазначених реформ, зрозумілою є різниця у швидкості просу­вання шляхом ринкового реформування різних постсоціалістич-них країнах. Найбільшого успіху у цьому напрямі досягли Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія, Словаччина. Певною мірою ре­зультативними також можна вважати заходи урядів більшості бал-канських і решти балтійських країн. Щодо переважної більшості держав колишнього СРСР, про успіхи на шляху ринкових перетво­рень можна говорити досить обережно. Реально відчутними тут є лише окремі елементи структурних ринкових реформ.

Основні напрями системних ринкових перетворень, що мають бути реалізовані в процесі трансформації усіх перехідних суспільств, можна розподілити на чотири широкі аналітичні категорії, які тісно пов'язані та взаємодіють між собою. Це:

1. Перегляд ролі держави, який серед Іншого передбачає:

а) проведення законодавчої реформи, складовими якої є консти­
туційна, майнова, банківська, контрактна та інші реформи;

б) реформування законодавчих інститутів;

в) регулювання діяльності природних монополій;

г) реалізацію необхідних інструментів та інституційних ме­
ханізмів непрямого керування економікою, а саме — податкової
системи, контролю за бюджетом і видатками, інститутів непрямого
кредитно-грошового регулювання;

д) відповідні зміни у соціальній сфері, тобто створення системи
страхування від безробіття при непрацездатності, реформування
системи соціальних послуг (охорони здоров'я, освіти тощо), пенсій­
ного забезпечення.

2. Макроекономічна стабілізація, основними інструментами якої
є проведення жорсткості податкової та кредитної політики, вирі­
шення проблеми надлишкової грошової маси, перегляд показників
витрат з метою врегулювання зовнішніх розрахунків.

3. Розвиток приватного сектору, приватизація, реформа вироб­
ничої структури передбачають:

а) спрощення процедур закриття й відкриття підприємств;

б) оформлення права приватної власності;

в)  чітке формування та розподіл права власності (власність на
землю, промисловий капітал, житловий фонд і реальну нерухомість);

г)  галузеву й виробничу реформу, ліквідацію монополій.

4. Реформа цін і ринкіе. Йдеться про реформування всіх видів ринків: ринку товарів і послуг, праці, фінансового ринку тощо, лібе­ралізацію цін, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вивільнення струк­тури заробітної плати, реформування процентних ставок.

Основними моделями здійснення зазначених ринкових транс­формацій є: перша — це модель "шокової терапії", або швидких радикальних реформ; друга — модель поступового, повільного або еволюційного реформування; цю модель визначають як "градуаліст-ський підхід". Переважно радикальні методи реформування своєї економіки обрали Польща, меншою мірою Чехія, частково Естонія. Більшість держав Східної та Центральної Європи (Болгарія, Угор­щина, Словаччина, Словенія, Румунія) та весь регіон СНД надали перевагу еволюційному характеру ринкових перетворень.

У найбільш реформованих на сьогодні економіках постсоціаліс-тичних країн домінуючими напрямами реформування в 90-ті роки були заходи, спрямовані на лібералізацію, приватизацію та фінан­сову макростабілізацію.

Лібералізація, або децентралізація, передбачає послаблення кон­тролю з боку держави та подолання державної монополії в еко­номіці на макро- й мікрорівнях. Цей комплекс заходів включає: звільнення цін на більшість товарів та послуг, зняття обмежень на створення приватних підприємств, надання економічним суб'єктам права виходу на світові ринки, передачу повноважень центрального уряду місцевим державним органам та недержавному секторові.

Для порівняння глибини процесу лібералізації в країнах Цент­ральної та Східної Європи і в країнах СНД західні експерти запро­понували декілька показників економічної децентралізації. Ці по­казники ґрунтуються на коефіцієнтах, пов'язаних зі звільненням внутрішніх ринків, зовнішньої торгівлі та експортних ринків, а та­кож свободою входження у приватний сектор. Порівняння прове­дено за 1989 і 1994 pp. Бали щодо економічної свободи подано в таблиці 2.7.1 за шкалою, визначеною в межах від 0 до 100 порівняно з країнами — членами організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

Як бачимо, середня кількість балів зросла від 3 до 70. На думку авторів дослідження це означає, що більшість зі згаданих країн пройшла майже дві третини відстані від центрального планування до рівня економічної свободи країн ОЕСР за кілька років.

Хоча економічна децентралізація суттєво прогресує, її рівень, виміряний за допомогою трьох коефіцієнтів, піднявся неоднаково. Найбільший прогрес спостерігався у лібералізації внутрішніх ринків, тоді як свобода входження у внутрішні ринки зростала найповіль-ніше. Державні обмеження зовнішньої торгівлі також послабили-

Джерело: Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Це» тральній Європі. — К.: Основа, 1998. — С. 50.

пур, Швеція, Великобританія. До країн з балом 5 належить Куба, Лаос, Північна Корея.

Отже, за свідченнями досліджень, з 1990 р. — від процесу за-початкування реформ у країнах з перехідною економікою — зроб­лено значний поступ у напрямі вільної економіки. Винятком тут є Україна, але й у ній починаючи з 1994 р. спостерігається певний прогрес у децентралізації економіки*.

Загалом на сьогоднішній день економіка більшості країн Східної та Центральної Європи значною мірою лібералізована. Серед країн, що постали на пострадянському просторі, найбільших результатів у цьому напрямі досягли Балтійські країни. Переважно успішни­ми є країни, де чітко визначені права власності, від яких передусім залежать банківські позики, що надаються приватним особам компаніямн, у тому числі міжнародними фінансовими організаціями, а отже, й можливість та ефективність економічної допомоги країн За­ходу.

Вирішальне значення для вибору будь-якої із заданих моделей реформування постсоціалістичної економіки має політика в галузі приватизації, методами реалізації якої є велика і мала приватизація.

Велика приватизація для країн з перехідною економікою це перш за все процес роздержавлення, тобто надання у повну або часткову приватну власність великих державних підприємств. Цей процес здійснюється на платній (викуп підприємства його робітниками або сторонніми особами, у тому числі й іноземцями) або на без­платній основі (ваучерна приватизація).

Мала приватизація передбачає створення приватних підприємств малого та середнього бізнесу. Шляхами її реалізації є продаж, орен­да, реституція (повернення власності її* колишнім володарям).

Процес малої приватизації майже завершений у державах Східної та Центральної Європи і досить успішно відбувається у країнах

снд.

Велика приватизація для країн з перехідною економікою вия­вилася більш складним завданням, ніж передбачалося на початку ринкових реформ. її реалізація проходить з різним ступенем успі­ху. Навіть у Польщі, уряд якої першим із постсоціалістичних країн Східної та Центральної Європи ухвалив закон про приватизацію й планував провести її прискореним темпом, за 1990—1996 pp. у приватні руки було передано 414 державних підприємств. Однак значна частина промисловості все ще перебуває під контролем дер­жави. Державні підприємства, на яких зайнято майже 40 % робо­чої сили, забезпечують надходження лише 5 % доходів держбю­джету. У 1998 р. з 50 польських державних компаній, що були вклю­чені у план приватизації, у приватні руки перейшли тільки 15. Сьогодні ця країна взагалі відмовилася від плану прискореної при­ватизації.

Програми безплатної, тобто ваучерної, приватизації крім Польщі було прийнято в Чехії, Словаччині, Болгарії, Румунії, а також в краї­нах СНД. Громадяни цих держав отримали ваучери, бони або сер­тифікати, що визначали права цих громадян на певну частку дер­жавної власності, яка підлягає приватизації. У деяких з країн Східної та Центральної Європи ця частка була досить відчутною. Напри­клад, у Чехії її вартість становила 1 тис. дол. США, в Румунії — 500 дол. Однак практика ваучерної приватизації виявилася успіш­ною лише в Чехії, хоча цей процес у даний час і тут загальмувався. Більшість постсоціалістичних країн відмовилися від цієї форми проведення приватизації як основного інструменту перерозподілу

державної власності і перейшли до платного або комерційного ва­ріанта її трансформації. Перевага у цьому випадку майже всюди віддається проведенню аукціонів, у тому числі за участю іноземних інвесторів. А, наприклад, для Казахстану головною формою прива­тизації великих підприємств стало надання їх у трастове керуван­ня іноземним компаніям з наступним продажем підприємств цим компаніям на певних умовах (погашення боргів підприємств, збе­реження робочих місць, капіталовкладення у виробництво тощо) за низькими цінами.

Складовою приватизаційних програм у країнах Східної та Цен­тральної Європи стало проведення аграрних реформ, результатами чого є встановлення приватної власності на землю. Купівля/про­даж землі існує в Польщі, Чехії, Угорщині, Югославії; земельний ринок формується й в інших державах регіону.

Таблиця 2.7.3. Питома вага різних видів господарств у загальній площі сільськогосподарських угідь

Джерело: Богомолов О.Т. Реформы в зеркале междунароных отношений. — М., 1998. — С. 83.

У пострадянських республіках аграрні приватизаційні реформи розпочато в країнах Балтії, у Туркменистані, Вірменії, Грузії та Україні.

Децентралізація економіки і перш за все лібералізація цін, про­цес трансформації відносин власності в національних економічних системах постсоціалістичних країн можуть бути ефективними лише за умови проведення урядом політики економічної й, зокрема, фінан­сової стабілізації. Стабілізаційні заходи передбачають жорсткі бю­джетні обмеження, значне скорочення урядових видатків, зменшен­ня кредитування промислових підприємств, формування сучасної банківської системи та зниження банківських процентних ставок.

Отож, йдеться перш за все про жорстку податкову та кредитну полі­тику уряду. Сюди ж відносяться й деякі стабілізаційні інструменти зовнішньоекономічної сфери, а саме активне використання валют­ного курсу — важливого орієнтира, що вливає на цінові параметри.

Активне проведення зазначеної стабілізаційної політики дає можливість вже за короткий термін знизити високій рівень інфляції, що виникає внаслідок лібералізації цін. Так у Польщі в результаті вжиття заходів фінансової стабілізації за шість місяців — з берез­ня до серпня 1990 р. — інфляція знизилися до 4 % порівняно з 30 % за останні місяці 1989 р. В Югославії за ті самі півроку рівень інфляції знизився до 10 % порівняно з 64 % у грудні 1989 р.

Однак, у довгостроковій перспективі програма фінансової стабі­лізації виявилася успішною лише там, де обмеження в грошовій та кредитній сферах поєднувалися із заходами, спрямованими на ство­рення ефективної ринкової інфраструктури та стимулювання ви­робництва, перш за все, у малому бізнесі, а також на розробку й впровадження правової системи гарантування іноземних інвестицій. Цей висновок підтверджує досвід реформування економіки в Угор­щині, Польщі, Словенії, Чехії, Естонії.

Складовою перетворень грошово-кредитної сфери у всіх постра­дянських країнах стало введення власних валют, які на сьогодні є головним платіжним засобом цих країн. Однак більшість націо­нальних валют залишаються слабкими, що зумовлено як інфляцій­ними процесами, так і загальноекономічним становищем ще нере-формованих економік.

Зовнішня макростабілізація за умов трансформації перехідних економік передбачає впровадження низки заходів, найважливіши­ми серед яких є регулювання валютного курсу, дотримання зовніш­ньоекономічної рівноваги, у тому числі в сфері зовнішньоторговель­них операцій, вирішення проблеми заборгованості тощо.

З існуючих систем валютного регулювання більшість постсоці-алістичних країн надали перевагу встановленню плаваючого ва­лютного курсу із систематичним корегуванням його центральним банком. Зазначене корегування курсу валюти відбувається залеж­но від стану торговельного балансу, інфляційних очікувань, рівня цін всередині країни. Деякі з постсоціалістичних країн обрали ре­жим фіксованих валютних курсів. Зокрема, в Естонії, Литві і Бол­гарії встановлено системи валютних комітетів (currency board), за якими національна валютна фіксується щодо іноземної (або щодо кошика іноземних валют) у певному співвідношенні без будь-яких коливань.

Ще один аспект політики регулювання валютних курсів — це визначення ступеня конвертованості національної валюти. Серед

країн Східної та Центральної Європи практично повністю конвер­тованими є угорський форинт і чеська крона. Для решти країн цього регіону характерні певні обмеження (менші — у Польщі, більші — в Албанії) при проведенні валютних операцій, У перехідних еконо­міках пострадянських держав ступінь конвертованості їхніх ва­лют також різний. Вищим він є в Киргизії, Казахстані, в Україні, Росії, нижчим — в інших країнах. Найбільш суттєві обмеження у цій сфері спостерігаються в Білорусії, Туркменії, республіках Закав­каззя. Загалом лише Казахстан, Киргизстан і Росія змогли у 1999 р. вийти на валютний режим, рівень якого передбачається статтею VIII Статуту МВФ, де йдеться, зокрема про конвертованість за по­точними операціями. Майже такий самий валютний режим існує в Литві й Латвії. Естонія ж взагалі відмінила всі обмеження на рух капіталу, а рівень лібералізації з інших валютних операцій в цій країні майже відповідає стандартам західноєвропейських держав.

Практично для всіх поетсоціалістичних економік актуальною є проблема зовнішньої заборгованості. Значні бюджетні відрахуван­ня, спрямовані на обслуговування зовнішнього боргу*, здатні спри­чинити суттєві ускладнення при проведенні фінансово-грошової та фіскальної політики. Додатковий борговий тиск на бюджет також значною мірою загострює вирішення численних соціальних проблем. Саме тому міжнародні позичальники — Світовий Банк, МВФ, Лондон­ський і Паризький клуби — кредитори, без допомоги яких немож­ливе навіть часткове розв'язання проблеми зовнішньої заборгова­ності поетсоціалістичних держав, у своїх рішеннях щодо них керу­ються не лише економічними, а й політико-соціальними критеріями. Списання 50 % заборгованості Польщі у 1992 р. та реструктуризація решти боргу, або цьогорічна реструктуризація російського та україн­ського зовнішніх боргів — яскраве тому підтвердження.

Ще один важливий зовнішній інструмент децентралізації пере­хідних економік та їх макростабілізації — це лібералізація зовніш­ньої торгівлі. Безперечними вигодами від її проведення є те, що лібералізована зовнішня торгівля стримує ціни на імпортні товари, а отже, й інфляцію, підвищує рівень життя, стимулює іноземні інве­стиції, а для країн Східної та Центральної Європи ще й прокладає шлях у Європейський Союз. Серед багатьох економістів до остан­нього часу панувала думка про те, що швидко проведена лібералі­зація торгівлі та ціноутворення сприятиме прискоренню трансфор­мації поетсоціалістичних економік та підвищенню їх конкуренто-

* В Україні, наприклад, витрати бюджету на обслуговування зовнішнього боргу становить ЗО % видатків пенсійного фонду, 51 % видатків на освіту, 65 % видатків на охорону здоров'я. Майже 4 % ВВП України спрямовується на обслуговування зовнішнього боргу.

спроможності. Але практика реформування у цій галузі свідчить про те, що ставлення урядів і підприємців країн з перехідними економіками до лібералізованої зовнішньої торгівлі є досить не­однозначним. Однією з суттєвих макроекономічних проблем, яка пов'язана з відкриттям ринків, є зовнішньоторговельний дефіцит. В Естонії, наприклад, він сягнув рівня 24 % обсягу ВВП країни, в Хорватії — 19 %. Дефіцит платіжного балансу Польщі лише за перші два місяці 2000 року становив 949 млн дол. США, або близь­ко 8,1 % ВВП — цифра висока, як для польської економіки. Оче­видно така ситуація чинить значний тиск на курс національної валюти і всю макрополітику. Окрім того, під економічною загро­зою опиняються цілі галузі національного виробництва, наприк­лад, текстильна або взуттєва промисловість чи важке машинобуду­вання і особливо — сільське господарство, тобто ті галузі, для яких конкуренція з продукцією з-за кордону виявляється непосильною. Така ситуація породжує вжиття протекціоністських заходів з боку урядів колишніх соціалістичних країн. Проте вимоги ВТО, ЄС та іноземних інвесторів, кошти яких вкрай потрібні перехідним еко­номікам, змушують їхнє керівництво частіше надавати перевагу більш вільній політиці в галузі зовнішньої торгівлі.

Якщо ж говорити про макрореформи загалом, то сьогодні провідні економісти, й зокрема експерти Світового Банку, на підставі досвіду реформування постсоціалістичних економік стверджують, що утвердження тут конкуренції першочергово вимагає структурних зрушень, тоді як лібералізована зовнішня торгівля не є необхідним або достатнім чинником для створення конкурентного середови­ща і модернізації економіки. Саме проведення комплексних струк­турних реформ дає можливість успішно реалізувати реальні рин­кові перетворення. Про це свідчить практичний досвід реформу­вання найбільш просунутих постсоціалістичних економік, якими на сьогодні є економіка Польщі та Угорщини. Сучасні результати розвитку цих країн дають можливість проаналізувати найважливіші закономірності, етапи та складові процесу ринкової трансформації.

За 10 років реформ (з 1989 р.) обсяг ВВП Польщі і загальна величина його в розрахунку на душу населення збільшилися у 2 рази. З 1992 р. тут розпочався процес швидкого зростання малого бізнесу. Він розпочався з торгівлі та послуг, а пізніше охопив і промислове виробництво, переважно невеликі заводи та фабрики, які вивільнялися з великих об'єднань ще соціалістичних часів. На сьогодні частка малих і середніх компаній становить більше як дві третини всього обсягу ВВП Польщі,

В Угорщині десятирічна практика реформування забезпечила зростання обсягу ВВП (в цілому й на душу населення) у півтора

рази. Але тут малий бізнес не став основним чинником зростання економіки. Угорщина перебудувала структуру національної еконо­міки, продавши більшість великих державних підприємств інозем­ним компаніям і зробивши усе можливе для залучення в країну значних інвестицій. Більша їх частина зосереджена в машинобуду-ванні, електротехніці та електроніці. У 1990 р. частка цих галузей становила 20 % обсягу промислового виробництва та 12 % вируч­ки від усього угорського експорту. Тепер цей сектор дає Угорщині більше 40 % промислового виробництва та 60 % експорту в країни Європейського Союзу. Загалом на частку компаній, що належать іноземцям, сьогодні припадає третина всього ВВП Угорщини та три чверті експорту країни. У результаті Угорщина змогла включити­ся в Європейські виробничі системи. До того ж рівень її інтегрова­ності у технологічні ланцюжки Європи є більшим за той, що мали Іспанія та Португалія, вступаючи в ЄС.

Найбільш важливим результатом реформ в Угорщині та Польщі, на думку експертів, € те, що в обох країнах на сьогодні сформовані потрібні базові умови для довготермінового і сталого зростання, такого, яке може дозволити їм протягом найближчих 20 років до­сягнути стандартів Євросоюзу,

Важливими складовими успіху в цих моделях постсоціалістич-ної трансформації стали стрімкий розвиток і гнучкість приватно­го сектору, а також той факт, що уряди країн, реструктуризуючи державний сектор, змусили державні підприємства дбати про дов­гострокову перспективу, В Угорщині цього добилися завдяки прий­няттю жорсткого законодавства про банкрутство та продажу най­більших компаній іноземних корпораціям. Польський уряд пішов на різке скорочення дотацій з бюджету, чим змусив держпідприєм-етва продавати приватним компаніям свої збиткові підрозділи, залишаючи собі лише основний бізнес, аби вижити. У жодній з республік СНД або в балканських країнах подібних реформ не проводили. Навіть у Чехії, країні, що за роки реформ змогла забез­печити зростання обсягу ВВП (в цілому й на душу населення) більш, ніж на 100 %, досі не зроблено важливого кроку перенесення акцен­тів у стимулюванні розвитку економіки від збиткових індустріаль­них гігантів на нові види бізнесу. Через систематичну практику надання значних кредитних коштів саме збитковим державним підприємствам у 90-х роках на сьогодні більше третини загальних обсягів усіх банківських кредитів в країні є майже безнадійними, тобто практично не мають шансів бути поверненими, а економіка країни виявилася вразливою для фінансової кризи 1998 р.

Важливо зазначити, що для подолання трансформаційного спа­ду в Польщі та Угорщині було вжито, як фіскальних та фінансових,

так і правових та політичних заходів. У країнах з перехідними економіками, які найменш просунулися на шляху реформування, друга складова практично відсутня.

Загалом результати десятирічного розвитку колишніх соціалі­стичних країн виявилися для них досить неоднозначними. Для ро­зуміння глибини проблем здійснюваної трансформації досить ілюс­тративним є приклад Східної Німеччини, Навіть через 10 років після падіння Берлінської стіни східнонімецькі землі виживають лише за рахунок гігантських субсидій західних земель. Загальний обсяг цих субсидій за минулі 10 років сягнув астрономічної суми — від 600 до 800 млрд дол. США. Після нетривалого піднесення у 1992— 1994 pp. економіка Східної Німеччини майже не зростає. Вона уже вся у приватних руках, але лише за останні кілька років державі довелося рятувати від неминучого банкрутства 150 найбільших під­приємств. Східнонімецькі землі споживають у півтори рази більше, ніж самі виробляють. Різницю покривають субсидії західних земель. Рівень безробіття у цій частині Німеччини дорівнює майже 20 %.

Ціна ринкових реформ є високою практично для всіх колишніх соціалістичних країн. За даними Світового Банку, у 1989 р. лише 4 % населення цих країн жили за межею бідності. "У 1999 р. частка цих людей збільшилася у 10 разів, і становила 40 %. При цьому в найскладнішому становищі опинилися більшість країн колишнього Радянського Союзу і Південної Європи. І навіть у відносно благо­получних державах Центральної Європи реально зросли доходи не більше 30 % населення, а доходи майже 20 % — різко зменшилися.

Найбільш успішну динаміку розвитку серед країн Східної та Центральної Європи демонструють, як було зазначено вище, Польща, Словенія, Угорщина, Чехія. Подана нижче таблиця відображає де­які результати та тенденції розвитку трьох країн цієї групи.

Таблиця 2.7 А. Порівняльна таблиця наявних і прогнозованих еко­номічних показників для Польщі, Чехії та Угорщини

Експерти, порівнюючи кількісні параметри розвитку країн Захід­ної і Центральної Європи, прогнозують, що для подолання розриву у країнах Центральної Європи протягом найближчих 20 років по-

казник економічного зростання має бути як мінімум на три про­центи за рік вище за аналогічний показник у країнах Західної Європи. До того ж це зростання має бути забезпечене перш за все новими інвестиціями та підвищенням якості товарів.

Серед постсоціалістичних балканських держав останні два роки спостерігаються певні позитивні зміни в Болгарії, тоді як у Румунії відбувається гальмування темпів поступального розвитку.

Суттєві відмінності розвитку в 90-х роках властиві колишнім радянським республікам. Прибалтійські республіки, які розпоча­ли ринкові перетворення раніше і здійснюють їх більш цілеспря­мовано і поступальним темпом, відповідно, раніше змогли подола­ти трансформаційний спад. Вже у 1994 р. тут появилися ознаки стабілізації, а з 1996 р. розпочався поступальний розвиток економі­ки. Найвищі показники економічного зростання серед держав Прибалтики демонструє Естонія. Важливим чинником зазначено­го успіху регіону є іноземні інвестиції. В Естонії, наприклад, обсяг прямих іноземних інвестицій перевищує 1,2 млрд дол. США, що для країни з населенням 1,4 млн чол. є досить великою силою.

Серед інших пострадянських республік відносно успішно роз­виваються Узбекистан, Киргизстан, Білорусь*. У другій половині 90-х років у більшості країн цього регіону зміцнили стабілізаційні тенденції. Це стало можливим перш за все завдяки успіхам у про­веденні урядами держав жорсткої фінансової політики. Щорічні темпи зростання цін впали до 10—ЗО %. Спостерігається поступ у реформуванні банківської сфери, формується нова податкова й бю­джетна політика.

У результаті проведення програм приватизації майже в усіх країнах — членах СНД значна частина виробництва припадає на недержавні підприємства. їх частка у ВВП країн зазвичай коли­вається у межах 1/3—2/3 (залежно від критеріїв класифікації). Але процес проведення приватизації у всіх зазначених країнах відбувається нерівномірно, непослідовно, спричиняючи значне роз­шарування суспільства. До того у багатьох державних підприємств після приватизації знизилася ефективність. Наприклад, у Росії це характерно для семи підприємств з десяти приватизованих.

Загалом більшість економістів визнають, що майже всі колишні радянські республіки вже пройшли нижчу точку трансформацій-

* Починаючи з 1997 р. Білорусь є лідером серед країн СНД за темпами еконо­мічного зростання — у 1998 р. цей показник становив 10 %. Але більшість екс­пертів схильні вважати, що основні фактори цього зростання — насичування економіки "порожніми" грошима та кредитування державних підприємств, більшість з яких малоабо нерентабельні, не можуть забезпечити стабільність економіки у довгостроковій перспективі.

ного спаду, і з кінця 90-х років тут розпочався процес повільних економічних зрушень. Але значна кількість проблем, пов'язаних із реалізацією ринкових перетворень, залишається невирішеною (перш за все неплатежі, інвестиційна та бюджетна кризи тощо). А еконо­мічне зростання, тенденції якого спостерігаються останнім часом, наприклад, в Росії чи Україні*, переважно не є результатом дії чин­ників довготермінового характеру, і тому немає підстав для стабіль­ності й тривалості.

Лише за умови проведення урядами всіх постсоціалістичних держав послідовних структурних реформ, спрямованих на створен­ня ефективної ринкової економіки, можна очікувати довготрива­лого економічного зростання.