Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.8.1. Продуктивні сили і відносини власності у сільському господарстві

Сільське господарство та особливості його розвитку.

Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою га­луззю народного господарства. Так, наприкінці XX ст. з 6 млрд. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує приблизно 1 млрд. осіб. Проблема нормаль­ного забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в тому числі в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та лег­кої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої

значною мірою залежить здоров'я людини, її психологіч­ний, нервовий, емоційний стан тощо.

У сільському господарстві постійно розвиваються про­дуктивні сили та відносини економічної власності. Най­більш швидкими темпами ці зміни відбулися в останні два століття. Так, у середині XVIII ст. у сільському гос­подарстві було зайнято майже 80% сукупної робочої си­ли на планеті. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у розвинутих країнах світу в цій галузі було зайнято до 40% населення, а у промисловості — 35%. Наприкінці 90-х років XX ст. у сільському господарстві у передових країнах світу трудилося приблизно 5% працездатного на­селення, а в США — лише 2,5%. В Україні цей показник становить 17% населення.

Різке скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві у розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати основну масу населення. Наприклад, у США один зайнятий у цій сфері забезпечує їжею майже 139 жителів країни, а в Україні лише приблизно 12—13.

Сільському господарству України було завдано вели­чезних збитків під час насильницької колективізації 1929—1932 pp., штучного голодомору, непродуманої аг­рарної політики в часи панування адміністративно-ко­мандної системи. Внаслідок цього найбагатша чорнозема­ми країна світу, яка, згідно з оцінками спеціалістів, мо­же прогодувати не менше 500 млн. осіб, неспроможна по­ки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить та­кою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. У сільському господарстві вироб­ництво продукції рослинництва і тваринництва пов'яза­но з дією природних та біологічних законів. Так, термі­ни зростання і визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощуван­ня сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які пере­возять та переробляють продукцію.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вима­гає значної мобілізації сил працівників села. Адже посі­яти й зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі стро­ки. У цій сфері має місце значний розрив між робочим

періодом і кінцевим результатом. Внаслідок цього пра­цівники села повинні бути забезпечені комплексом сіль­ськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, необхідно створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десят­ків пристроїв. Велика залежність сільського господарст­ва від природних умов вимагає створення страхових фон­дів віз; посухи, надмірних опадів тощо.

Зщчний розрив між робочим періодом і кінцевими ре­зультатами значно впливає на формування доходів праців­ників села, оскільки остаточний їх розмір стає відомим лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

ЕІолюція власності на землю. Аграрні відносини в ба-гатьої країнах Європи у XIX — на початку XX ст. харак­теризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Ангіії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належа­ло більше половини всієї землі. У Франції в 1815 р. 0,6% власнжків володіли 42,3% землі, а в 1918 р. у 16% зем­левласників було 71,2% землі. У Німеччині наприкінці XIX сг. на 13% поміщицьких і фермерських господарств припадало 71,4 % сільськогосподарських угідь.

Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX сг. фермери, орендуючи землю у лендлордів, найма­ли до 1 млн. осіб, а напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найкрупні­шим з них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. З млн. господарств мали менше 2 га землі. Основна частина її власників перетво­рилась на наймитів з наділом і орендаторів. У Франції наприкінці XIX ст. була поширена долыцина, за якої зе­млю брали під заставу, селяни сплачували лихварям ве­личезні відсотки, а значна частина їх перетворилася ли­ше на номінальних власників землі.

У СІЛА панівною формою аграрних відносин було фер­мерське господарство. На початку XX ст. тут налічувало­ся 5,8 млн. ферм, що утворилися переважно в результаті купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 23% віддані в застіву страховим компаніям, а 42% — приватні. Із за­гальної кількості фермерських господарств 1 млн. розви­валися як капіталістичні господарства, у них працювало до 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. становила 2 тис. га землі, малої — 1,5 га.

В Україні протягом першої половини XIX ст. у сіль­ському господарстві панувала панщинна система. Пере­важна більшість державних селян у Східній Україні ма­ли наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Пол­тавській губернії, до 8,2 десятини — у Херсонській гу­бернії. В Західній Україні мінімальний наділ становив З 9 десятини, а для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було мати не менш 5 десятин землі на од­ну ревізьку душу. Тому більшість селян України не мог­ли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені бу­ли шукати додаткових заробітків.

Після скасування кріпацтва у Галичині в 1848 р. у се­лян залишилося менше землі, ніж було її до реформи. У Східній Україні внаслідок реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) з 48,1 млн. га земельного фонду надільне зем­лекористування селян в Україні зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилося без наділів.

За рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 рік збільшилося в 6,6 ра­за. До революції 1917 р. кількість викупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Укра­їні у 60-ті роки десятина землі коштувала майже 20 крб., а на початку XX ст. — до 190 крб.

Внаслідок столипінської реформи протягом 1905— 1915 pp. 48% селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі — 16,5%, на Півдні — 42%, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906—1912 pp. в Сибір, на Далекий Схід виїхало майже 1 млн. осіб з України, але значна частина з них поверну­лася. У цих районах царської Росії проживало до 2 млн. українців.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних краї­нах у XX ст. відбувався через створення крупних капіта­лістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так, у СІЛА кількість фермерських господарств з по­чатку XX ст. до кінця 90-х років скоротилася з 5,8 млн. до приблизно 1,9 млн.. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. Майже 60% з них вело госпо­дарство без найманої робочої сили. З них 370 тис. круп­них капіталістичних господарств (3,6%) виробляли на­прикінці 90-х років понад 67% сільськогосподарської продукції, а 1,5 млн. малих ферм були збитковими навіть з Урахуванням державних дотацій; ще 570 тис. ферм ма-

ли дохід до 5 тис. дол., що з вирахуванням державних дотацій також означає їх збитковість, хоча вони володі­ли 44% приватної земельної власності, тоді як на 3,6% великих капіталістичних господарств припадало лише 20% сільськогосподарських угідь.

У країнах Західної Європи розмір фермерських госпо­дарств значно менший. Так, у Данії середня ферма має 32 га землі, в Німеччині — 18, у Франції — 14, в Італії — 6 га. Проте характерним для цих країн є вироблення ос­новної маси сільськогосподарської продукції крупними ка­піталістичними фермами. Крім того, існування більшості ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які отримує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50 % на сільськогосподарську продукцію, у США — 35 %, в Японії — 75 %. Без такої допомоги фер­мерські господарства не змогли б вижити. Так, за підра­хунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок.

Значного поширення в розвинутих країнах світу на­була оренда — тимчасове надання землі за плату капіта­лісту — орендарю або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендується більше половини земель, в Англії — до 40%. У СІЛА по­над третини сільськогосподарських угідь є власністю дер­жави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору продовжується.

Різновид оренди — сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату од­ному з членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі.

Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогос­подарські корпорації. Наприклад, у США у такі корпора­ції об'єдналися до 90% сімейних ферм, а 95% корпора­цій мають до 10 ферм. У Швеції — понад 100 тис. фер­мерських господарств, більшість з яких є членами сіль­ськогосподарських кооперативів.

Еволюційний (поступовий) шлях розвитку аграрних відносин колишнього СРСР перервала здебільшого на­сильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила в розряд куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.

При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося на­сильницьке усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Не бажаючи вступати у колгоспи, селяни масово різали худобу. Тому кількість коней з 1929 по 1935 рік скоро­тилася з 32,6 млн. до 14,9 млн., приблизно у 2 рази змен­шилося поголів'я великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.

У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгос­пів були збитковими. У них впроваджувався позаеконо­мічний примус до праці, відновлювалися феодальні мето­ди експлуатації, відбувалося волюнтаристське витіснен­ня різних форм власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності — колективна і дер­жавна.

Незважаючи на це, лише у 70—80-х роках більшість колгоспів і радгоспів стали рентабельними. У 1990 р. во­ни виробляли майже 1 т зерна на душу населення, що відповідало світовим нормам і давало змогу забезпечити населення раціональними нормами споживання. Потуж­ною була і матеріально-технічна база сільськогосподар­ського виробництва.

Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністратив­ними методами впродовж кількох десятиліть через меха­нізм «ножиць цін» (завищених на продукцію промисло­вості та занижених на сільськогосподарську), весь додат­ковий і значна частка необхідного продукту вилучалися з села. Внаслідок такого пограбування селян зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика прискоре­ного зменшення кількості колгоспів і збільшення — рад­госпів.

Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шляхи радикальної перебудови аг­рарних відносин.