21. Політичні та правові погляди Джона Стюарта Міля

Політичне вчення Джона Стюарта Міля (Mill), 1806-1873 є наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого Бентамом. Міл, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-політичних явищ, а також у подальшу розробку нормативних основ політичної теорії лібералізму. Його головні праці: "Про свободу", "Роздуми про представницьке правління", "Основи політичної економії".

Міл розпочав свою науково-літературну діяльність як бентаміст. При цьому, визначний вплив на формування його світогляду мав батько Джеймс Міл, який, по суті, став на боці бентамізму після смерті Бентама в 1832р. Формування власної концепції Мілля розпочалося з вивчення проблем моральної філософії і критики бентамівської етики. Він відкидає раціональне обгрунтування розуміння особистого щастя, основаного на апології індивідуального егоїзму. Пояснюючи свій відхід від учення Бентама, Міл писав у своїй "Автобіографії": "Я ніколи не сумнівався у правильності свого висновку, що щастя є пробним каменем усіх життєвих правил, а разом з тим, і ціллю життя. Але тепер я почав думати, що єдиний засіб досягнути цієї цілі - це поставити її на другий план, а не робити з неї безпосередньої цілі осмислення. Тільки ті щасливі, думав я, хто ставить собі завданням в житті якийсь інший предмет, а не особисте щастя, наприклад: щастя інших, добробут людства, а також будь-яку справу, будь-яке дослідження, яке вони здійснюють не як засіб, а як ідеальну ціль". Міл виступає проти виведення всієї моралі з принципу особистої, економічної користі, підкреслюючи значення ідеальних моральних засад.

Свою нову утилітаристську етику Міл обгрунтовував за допомогою розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Методологічні дослідження, у кінцевому підсумку, служили мислителеві засобом обгрунтування нової політичної реальності, як своєрідної вершини історичного розвитку і разом з тим шляхів її вдосконалення на основі нових моральних ідеалів. Сам Міл, пояснюючи формування своїх поглядів, писав, що він осягнув "другу половину істини", порівняно з мислителями XVIII ст., прийшовши до висновку, що "людський дух у своєму прогресі дотримується певного порядку, в силу якого певні явища повинні передувати іншим, і цей порядок може бути змінений урядом і суспільними перетвореннями тільки до деякої міри, але не в необмеженому розмірі; усі питання про політичний устрій відносні, але не абсолютні, і різні рівні розвитку людського прогресу не тільки можуть, але й повинні мати різні установи; управління завжди зосереджується або переходить у руки тих, хто репрезентує у суспільстві найбільш могутню силу, і діяльність цієї сили залежить не від суспільних інституцій, а, навпаки, інституції визначаються нею".

 У політичній теорії Міля можна виділити кілька рівнів: етика, соціальна та політична філософія, а також конституційно-правові погляди. На думку мислителя, кінцева мета дій людини - прагнення до щастя і зменшення страждання - є факт, який не підлягає доведенню за допомогою розуму. Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля людини - це "дитя бажання", то вона повинна бути спрямована на досягнення щастя. Усе, що веде до досягнення щастя, - корисно, морально і справедливо. "Справедливість, - писав Міл, - має своєю основою користь і складає головну частину всієї моралі... Справедливістю називаються моральні вимоги, які, якщо розглядати їх у колективності, займають вище місце в ряді вимог суспільної користі і тому мають вищу обов'язковість, ніж інші вимоги". Це формальна сторона трактування Мілем справедливості, її місця у системі етичних категорій.

 За своїм моральним змістом категорія справедливості розкривається через трактування головної проблеми соціальної і політичної філософії Міля - взаємовідношення особистості та суспільства. Міл чітко сформулював ліберальне трактування цього взаємовідношення. У визначенні ідеалу цих взаємовідносин мислитель у кінцевому підсумку виходить з інтересів і блага індивіда. Разом з тим його позиція суттєво відрізняється від позиції Бентама. Зокрема, він підкреслював, що не можна мораль основувати тільки на постулаті особистої економічної вигоди індивіда і на вірі в те, що задоволення якоїсь корисної потреби окремої людини автоматично приведе до благополуччя всіх, добробуту всього суспільства.

 На думку мислителя, принцип досягнення особистого щастя (задоволення) може бути реалізований тільки тоді, коли він нерозривно і органічно пов'язаний з іншим принципом, керівною ідеєю: ідеєю необхідності узгодження інтересів, причому узгодження не тільки інтересів окремих осіб, але й загальносуспільних інтересів. При цьому вищим проявом моралі є ідеальна шляхетність, що знаходить свій вираз у праці заради щастя інших, у сумлінному служінні суспільству. У цьому аспекті лібералізм Міля є більш зрілим і гнучким порівняно з ученням Бентама. Міл робить наголос на ролі ідеальних основ у політиці, розробці та застосуванні на практиці "правильних", "моральних" видів політичного устрою. Він дав нове змістовне трактування щастя, до якого повинна прагнути людина, і задоволень, які повинні були вважатися моральними. Міл вводить якісне розмежування вищих (інтелектуальних) і нижчих (чуттєвих) задоволень, і вважає, що людина неодмінно повинна прагнути до ідеальної шляхетності, самопожертвування заради блага інших та всього суспільства. Цю орієнтацією Міл вважав найвищою моральною якістю, яку треба розвивати за допомогою виховання. Сама ж мораль своєю чергою не може вимірюватися тільки користю, яку вона приносить. Основа моралі - "почуття спільноти, притаманне людству, бажання єднання з нашими ближніми". Цінність або моральність будь-якого людського вчинку вимірюється, згідно з Мілем, тим, наскільки він веде до "найбільшої суми щастя для найбільшої кількості людей" і збереження суспільного організму. Цінність загального блага полягає у взаємному врахуванні суперечливих інтересів не тільки індивідів, але й класів. У своїй етиці він виступає як безпосередній попередник концепцій солідаризму - без "взаємного визнання інтересів", вважав Міл, неможливе ніяке спілкування між людьми, за винятком ставлення рабовласника до раба.

Основу політичної філософії Міля становлять питання шляхів забезпечення блага індивіда та блага всього суспільства; ролі і меж влади держави; об'єму сфери автономії особистості. Він звинувачував сучасні йому політичні інституції у тому, що вони пригноблюють вільний розвиток індивіда, і ставив у центр своєї філософії історії і соціальної філософії поняття свободи і прогресу. Міл вважав, що свобода є постійним джерелом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів прогресу, скільки й особистостей. Свобода, за Мілем, це насамперед свобода особистості, індивіда. Особливу увагу він звертав на свободу висловлювання, логічно доводячи, що для прогресивного розвитку суспільства необхідна боротьба думок, а отже, корисними є не тільки правильні, але й хибні думки. Істина, на думку Міля, безконечна і багатогранна, різні її грані доповнюють одна одну. Він глибоко вірив у природність і необхідність плюралізму думок і політичних позицій.

Треба зазначити, що Міл був першим ліберальним мислителем, який, проаналізувавши стан тогочасного суспільства, чітко визначив ті проблеми, зокрема соціальні, які в ньому існували. Він писав: "Суттєвою умовою суспільного життя є взаємне визнання інтересів. Увесь рух суспільства постійно прямує до такого стану, коли, врешті, для кожного індивіда стане просто неможливим мати які-небудь стосунки з кимсь із до себе подібних інакше як за умови абсолютної рівності. В міру того, як суспільство розвивається і суспільні зв'язки стають щораз міцнішими, безпосередня сила досвіду і особистий інтерес кожного індивіда спонукають співвідносити свої вчинки з інтересами інших; індивідуальні прагнення все більше і більше ототожнюються з загальним благом або, принаймні, силою самого досвіду потрапляють у щораз більшу залежність від вимог загального блага... З кожним кроком шляхом політичного прогресу усуваються причини, якими зумовлюється протилежність інтересів, ліквідовується та нерівність між індивідами або класами індивідів, ті легальні привілеї, які ще досі дають підставу не визнавати інтереси значної частини людства".

Міл був переконаний у неминучості зростання соціальної солідарності і рівності і можливості мирними засобами усунути ті недоліки, які були у тогочасному суспільстві. Шлях до цього, на його думку, лежить через удосконалення формальних політичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів конституціоналізму та важливість установлення меж влади держави стосовно індивіда. Міл підкреслював: "Воля народу, насправді, є не що інше, як воля найчисленнішої або найбільш діяльної частини народу, тобто воля більшості або тих, хто здатний примусити визнавати себе за більшість, а отже, народна влада може прагнути пригнічувати частину народу, і тому проти її зловживань також необхідні заходи, як і проти зловживань будь-якої іншої влади. Таким чином, обмеження державної влади над індивідом не втрачає свого значення і в тому разі, коли наділені владою відповідальні перед народом, тобто перед більшістю народу". Разом з тим Міл, як і Токвіль, підкреслював загрозу "тиранії більшості" для індивіда. "Не досить мати охорону тільки від державної тиранії, - писав Міл, - а необхідно мати охорону і від тиранії пануючої у суспільстві думки або почуття, від властивого суспільству тяжіння, хоча й не кримінальними заходами, насильно нав'язувати свої ідеї і свої правила тим індивідам, які з ним розходяться у своїх поняттях... Є межа, поза якою громадська думка не може законно втручатися в індивідуальну незалежність; потрібно встановити цю межу, потрібно охороняти її від порушень - це так само необхідно, як необхідна охорона від політичного деспотизму". "Усе, що знищує індивідуальність, є деспотизм", - підкреслював Міл. І духовно-моральний деспотизм, який нерідко практикується більшістю суспільства, може бути значно більш жорстоким, ніж деспотизм державний. Це твердження мислителя було, по суті, першою реакцією на "масову демократію" з її нівеляцією індивідуальності.

Значну увагу в концепції Міля відведено правам людини. Для обгрунтування прав людини стосовно держави і суспільства Міл "не запозичував доказів з ідеї абстрактного права", а виходив, відповідно до утилітаристської традиції, з принципу користі - як індивіда, так і суспільства. З цього ж принципу він виходив, обгрунтовуючи і соціальні обов'язки, зазначаючи, що "договірна гіпотеза, придумана для пояснення соціальних обов'язків, є абсолютно непотрібна". Міл розглядав права людини, по-перше, як сферу вільну від втручання держави, а, по-друге, прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держави і суспільства у справи індивіда є допустимим. Головний принцип ставлення суспільства і держави до індивіда повинен полягати у тому, що люди індивідуально або колективно можуть справедливо втручатися в дії індивіда тільки заради самозбереження, і кожен член цивілізованого суспільства тільки у тому разі може бути справедливо підданий якомусь примусу, якщо це необхідно для попередження з його боку шкідливих дій відносно інших людей; особисте ж благо самого індивіда - фізичне або моральне - не є достатньою підставою для будь-якого втручання в його дії. Індивідуальна свобода, у трактуванні Міля, означає абсолютну незалежність людини у сфері тих дій, які безпосередньо торкаються тільки її самої; вона означає, що людина може бути в межах цієї сфери сама собі господарем і діяти в ній на власний розсуд. Як аспекти індивідуальної свободи Міл виділяє, зокрема: свободу думки і переконання, виражені зовні; свободу діяти спільно з іншими людьми; свободу вибору і досягнення життєвих цілей та самостійне влаштування власного життя. Усі ці та пов'язані з ними свободи, на думку мислителя, є конче потрібними для розвитку і самореалізації індивіда і водночас вони є надійною охороною від посягання на автономію індивіда. Міл писав: "Сфера індивідуальної свободи - це те, що безпосередньо стосується самого індивіда... Не є вільним те суспільство, якою б не була його форма правління, в якому індивід не має свободи думки і слова, свободи жити, як хоче, свободи асоціацій". З уваги на таке розуміння свободи Міл відповідно розглядав і питання про об'єм та зміст функцій держави. Він вважав, що загальний принцип діяльності держави полягає у тому, що держава не повинна заважати вільній діяльності індивідів та їхніх асоціацій, а навпаки, вона повинна сприяти їм у цій діяльності, робити все, щоб розвивати у суспільстві дух самостійності та підприємництва. Проте Міл не обмежує сферу діяльності держави забезпеченням безпеки та правопорядку. Виступаючи за невтручання держави у сферу індивідуального життя особи, він разом з тим називає низку винятків, тобто ті сфери, які держава може і повинна регулювати. Це: 1) захист психічно хворих та дітей; 2) гарантія договорів; 3) державний контроль за діяльністю акціонерних товариств і добровільних об'єднань; 4) регулювання трудових відносин, зокрема робочого часу в усій країні; 5) державна соціальна допомога, поряд з системою праватного благодійництва; 6) державна організація таких заходів, які вигідні всьому суспільству, якщо це не під силу для приватної ініціативи, зокрема організація наукових досліджень. Свобода індивіда, приватної особи є первинною стосовно політичних структур та їхнього функціонування. Це ставить державу у залежність від волі і вміння людей створювати і налагоджувати нормальне людське співжиття. Під цим оглядом він відкидає характерний для раннього лібералізму погляд на державу, як зло за своєю природою, від якого більшою чи меншою мірою терпить суспільство. Міл пише: "Врешті-решт держава завжди буває не краща і не гірша, ніж індивіди, які її складають". Державність є такою, яким є суспільство в цілому, і тому насамперед воно відповідає за її стан. Головна умова існування достойної держави - самовдосконалення народу, високі якості людей, членів того суспільства, для якого призначена ця держава.

Розглядаючи форми правління, мислитель вважав, що найкращою є представницька демократія. "Краща форма правління така, за якої вищою спостережною владою, яка вирішує справи в останній інстанції, наділена вся сукупність членів суспільства, тобто, за якої кожен громадянин не тільки має голос в управлінні країною, але, при потребі, може бути задіяний в реальній участі в ньому і виконувати якусь місцеву або загальносуспільну функцію", - писав Міл. При цьому він наголошував, що "кращим урядом для всякого народу буде той, який зможе допомогти народу йти вперед". Саме представницька демократія може усунути, на думку мислителя, ті класові суперечності, які мали місце у суспільстві, тільки вона може і повинна мати надкласовий характер. "Коли влада перебуває в руках якогось класу, він свідомо і умисно приносить інтереси інших класів у жертву своїм інтересам", - зазначав Міл і продовжував: "Одна з найбільших небезпек демократії, як і будь-якої іншої форми правління, полягає в згубних інтересах правителів, які враховують тільки інтереси панівного класу і тим самим надовго спричиняють шкоду всьому народові... Було б бажано, щоб ні один з класів і ні одне об'єднання класів, схильних до об'єднання, не мали змоги користуватися домінуючим впливом в управлінні". Під класом він розумів "певну кількість осіб, пов'язаних однаковими шкідливими інтересами". Населення сучасної йому держави Міл ділить на два класи: робітників і власників. "Ці два класи, - писав він, - повинні бути врівноважені в представницькій системі; іншими словами, кожен з них повинен мати однакову кількість голосів у парламенті, оскільки більшість кожного класу під час суперечностей переважно керується своїми класовими інтересами, а меншість керується розумом, справедливістю і загальним благом; і ця меншість кожного з класів, вступаючи в союз з іншим класом, дає йому перевагу над вимогами власної більшості, яка, на думку меншості, не повинна взяти верх". Міл передбачав створення такої більшості в парламенті, яка б могла консенсусним шляхом ухвалювати рішення, необхідні чи бажані для всього суспільства. Власне, втрата в XX ст. чіткого класового характеру розвинутими демократичними державами і є досягнення тої моделі, яку теоретично розробляв Джон Стюарт Міл.