Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1. Вихідні принципи теорії пізнання

3.1. Вихідні принципи теорії пізнання

Принципи побудови будь-якої системи, в тому числі теорії пізнання, як правило, є самоочевидними, детермінованими її внутрішніми зв’язками. Тобто зсередини кожна система виглядає несуперечливою, логічною, причинно-обумовленою, аргументованою. Тому не мож­на застосовувати внутрішню логіку однієї системи для критики іншої системи.

Гносеологія досліджує принципи, умови, структуру, механізми, методи, форми пізнання. До вихідних принципів пізнання належать принципи об’єктивності, відображення, пізнаванності, практики.

Першим із принципів гносеології слід назвати принцип об’єк­тивності, тобто визнання об’єктивного існування дійсності як об’єкта пізнання. Це означає, що перш ніж ставити питання про можливість пізнання треба з’ясувати питання про те, чи існує об’єкт пізнання. Важливо також знати, що у нашому знанні за змістом є об’єктивним, як можна обмежити суб’єктивні моменти у пізнавальній діяльності.

Другим слід назвати принцип пізнаванності, згідно з яким визнається, що людські знання в принципі здатні адекватно відображувати дійсність, створювати за певними критеріями істинну картину цієї дійсності, що, з одного боку, процес пізнання в принципі не має межі, а з другого боку, він на кожному історичному етапі обмежений рівнем можливостей і потреб практики. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є іншим боком основного питання філософії — про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Існують філософські системи (гегельянство, діалектичний та історичний матеріалізм, герменевтика тощо), котрі вважають, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності нема нічого такого, чого б не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства і самопізнання людини, називається агностицизмом (від грец. άγνωστος — незнаний). Таке твердження агностиків обґрунтовується, головним чином, посиланням на наявну різницю між тим, яким нам світ здається і яким він є насправді. До різних напрямів агностицизму належать кантіанство, екзистенціалізм, класичний позитивізм тощо. Хибність поглядів агностиків, підтвердження можливості правильного пізнання світу дає нам розвиток суспільної практики, науки, сам факт виживання людини.

Третім у цьому переліку слід назвати принцип практики. Тобто не можна зрозуміти сутність пізнавальної діяльності, не з’ясувавши природи людської діяльності. Практика у зв’язку з цим принципом проголошується відправною точкою (джерелом), основою процесу, кінцевою метою (результатом) пізнання і найважливішим об’єктивним критерієм істинності. Варто відзначити, що у формах діяльного освоєння людиною світу Практика включає в себе всю сукупність предметних форм діяльності людей — від економічного виробництва до виробництва матеріальної і духовної культури.

Пізнання носить суспільний характер, який обумовлюється працею і мовою, відображає реальну дійсність не безпосередньо, а опосередковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т.п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання.

Нарешті, слід назвати принцип активного відображення. Всезагальність відображення є властивістю матерії, що зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них відповідає пев­ному ступеню організації й розвитку матерії. Існує певна ієрархія рівнів відображення: 1) відображення в неорганічній природі, пов’язане з механічними, фізичними, хімічними процесами; 2) відоб­раження в органічній природі, пов’язане з подразливістю, чутливістю, психікою; 3) відображення у соціальних процесах, пов’яза­не з існуванням свідомості. Всі рівні відображення мають загальні властивості: по-перше, вони є наслідком взаємовпливу предметів; по-друге, вони є проявом сліду, що відтворює особливості структури предметів; по-третє, у вигляді впливу цього сліду предметів на їхній подальший розвиток.

Біологічні форми відображення віддзеркалюють циклічність природних явищ. Саме тому виникає, на думку П. К. Анохіна, механізм випереджаючого відображення зміни станів середовища. Цей механізм є реакцією протоплазми як відображаючого субстрату, завдяки якій у короткий проміжок часу відтворюються зовнішні і внутрішні перетворення, що відбувалися в період філогенезу живого. Він є методологічною базою розуміння шляхів формування нових вищих рівнів відображення — безумовних і умовних рефлексів.

Насправді механізм випереджаючого відображення «включається» за певного сигнального впливу ззовні, а реакція, що розгор­тається, здатна випереджати безпосередній контакт із подразником. Але якщо безумовний, природжений рефлекс являє собою відносно короткий ланцюг між слідами, то умовний, набутий в онтогенезі, може діяти через опосередковуючі ланки — сліди, сформовані природним і штучним шляхом.

Уже в одноклітинних організмах реакції залежать від шкідливості чи корисності впливу і виражаються в здатності переміщуватися до його джерела або від нього. Низький рівень організації найпростіших живих систем, недиференційованість відображуваль­ного апарата приводить до найпростішого способу актуалізації досвіду: він реалізується у формі поведінки, структурно подібної діючому об’єктові. Така спрощена реакція є способом інтерпретації дійсності в умовах відсутності розвинутих рецепторів, нервової системи.

Еволюція й ускладнення апарата відображення сприяють докладнішому структуруванню параметрів світу в поведінці, а поява субстратної основи — умовних рефлексів, суб’єктивного моменту у відображенні і, нарешті, психічних явищ. За І. М. Сече­новим, рефлекс є трикомпонентною системою, який складається з дії, внутрішніх процесів і реакції назовні. У випадку «незавершеного рефлексу», тобто рефлексу, позбавленого третьої складової — реакції, починається інтеріоризація дії, зародження суб’єк­тивного.

Подальший розвиток здатності відображення пов’язаний з таким перетворенням реакцій, в якому внутрішньому плану ситуації та дії відводиться особлива роль. Найпростіші живі істоти при збудженні структур пам’яті зовнішніми впливами не інтеріоризують реакцій, не відтворюють психічного образу: вони відповідають на вплив «усім тілом», а пізніше — й діяльністю ефекторів, що формуються. У складніших організмів дії утворюють багатоступінчасту структуру. З появою мозку людини вона виявляється найчіткіше: з’являється певна ієрархія рівнів, а вершиною цієї ієрархії стає людська діяльність. Активність верхніх рівнів створює «смислову структуру» дій, надає їм осмисленого характеру.

Таким чином, першою умовою розуміння феномену пізнання є визнання його відображувального характеру, тобто відображення об’єкта пізнання (того, що слід пізнати) суб’єктом пізнання (істоти, що має свідомість). Але духовно-теоретичне і духовно-практичне освоєння дійсності людиною включає в себе не тільки відображувальну, пов’язану з одержанням інформації про світ і самого себе діяльність, а й різноманітні форми творчості, ідеальне конструювання і проектування нових предметних реалій «світу культури», «другої реальності».

Суб’єкт пізнання у сучасній гносеології — це не тільки система, яка отримує, зберігає, розробляє і переробляє інформацію. Суб’єкт — це передусім суспільно-історична істота. Вона наділена свідомістю, здатна до цілепокладаючої, предметної, творчої діяльності. З цього погляду суб’єкт пізнання, якщо брати його в усій повноті соціальних визначень і духовно-практичних характеристик, — це не лише окрема людина, а й соціальна група, клас, суспільство, що уособлює ту чи іншу історичну епоху.

Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною нав­колишнього світу й самої себе. Люди не можуть жити, перетворювати природу без правильних знань. Пізнання — це такого роду функціонування свідомості, внаслідок якого виникають нові знання. Воно є невіддільним компонентом матеріально-практичної діяльності, хоч і не позбавлене певної відносної самостійності.

На відміну від практики, яка є матеріальною діяльністю, пізнання є ідеальною, духовною формою освоєння світу. Практика, як спосіб задоволення потреб людини, може бути успішною тоді, коли вона супроводжується творчим пізнанням об’єктів, їх моделюванням, планом їх перетворення. Пізнання, як і свідомість у цілому, реально існує за допомогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності (або ті, що дійсно існували чи дійсно існуватимуть) предмети, процеси і явища, але й усі їхні можливі модифікації. Пізнання як процес являє собою діалек­тичну єдність суб’єктивного й об’єктивного. Суб’єктом пізнання є не власне свідомість, а матеріальна істота, яка має свідомість, — суспільна людина.

Об’єктом пізнання є фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здатності, й насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного вироб­ництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

Між суб’єктом та об’єктом, за визначенням Авенаріуса, існує діалектичний зв’язок, взаємообумовленість: «Немає об’єкта без суб’єкта, немає суб’єкта без об’єкта». Тобто об’єктивна реальність перетворюється на об’єкт пізнання лише в тому випадку, якщо на нього звертає увагу суб’єкт, котрий у свою чергу стає суб’єктом пізнання лише в ситуації, коли існує об’єкт. Це означає, що активність не тільки притаманна суб’єктові: певною мірою опосередкована суб’єктом активність притаманна й об’єк­тові. Особливо така опосередкована активність об’єкта проявляється в ситуації, коли об’єктом пізнання виступають людина, соціальна група, суспільство в цілому, тобто в соціальних, економіч­них, психологічних, політологічних, медичних, педагогічних дос­лідженнях.

Пізнання відображає дійсність у формі образів. Образ є формою і продуктом суб’єктивного, ідеального відображення об’єк­тивної реальності в свідомості людини. Образи за своїм змістом відпові­дають предметам, явищам, які вони відображають. Результатом пізнання є суб’єктивний образ об’єктивного світу.

Основним пізнавальним відношенням є відношення «образ — предмет». У широкому значенні слова образом називають стан свідомості, який у процесі пізнання певним чином пов’язаний з об’єктом. Прикладом образу можуть бути відчуття, абстракції, теорії, картина світу. Як саме зв’язаний образ із об’єктом?

Історія філософії дає три основні відповіді на це питання: 1) суб’єктивно-ідеалістичну («ми пізнаємо, описуємо, впорядковуємо наші відчуття»); 2) об’єктивно-ідеалістичну («образи є наслідком осягнення за допомогою розуму існуючих ідей, ідеальних сутностей, структур, які стоять за матеріальними чуттєвими явищами); 3) матеріалістичну («образи відображають об’єктивну реальність»).

За відношенням до ступенів пізнання образи поділяються на чуттєві й раціональні. За відношенням до об’єкта пізнання вони поділяються на образи-знання, образи-проекти, образи-цінності. Перші з них відображають об’єктивну реальність, другі — умовні конструкції, які мають бути втілені на практиці, треті відбивають потреби та ідеали суб’єкта.

Предмет — це річ, об’єкт у найширшому розумінні, всіляке суще, котре завдяки наочному образу або внутрішній смисловій єдності виступає як певною мірою обмежене й завершене. Як основні види предметів можна розрізняти: по-перше, річ як фізичний предмет, що належить зовнішньому світу; по-друге, поняття як предмет, що логічно мислиться; по-третє, стан як предмет, тобто загальний стан почуттів або духовна спрямованість (наприклад, «дух» якоїсь справи, «дух» часу, «дух» команди тощо). В екзистенціалізмі предмет — це те, що протистоїть, суперечить нашим переживанням і виступає з повсякденності речей, що виявляється завдяки переживанню опору.