Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1. Ідеологія 300-річчя "возз'єднання" (Част. 2.)

Святкування 300-річчя Переяславської ради партійно-радянське керівництво повною мірою використало для обгрунтування (з метою пропаганди) життєво важливої для нього тези про відсутність до і після возз єднання окремої від російської української наци, и культу­ри і держави. Особлива увага приділялась нівелюванню духовної спадщини українського народу з метою відірвати його від історичних коренів, поступово витравити з народної пам'яті всі неповторні й са­мобутні елементи, що визначали національну самосвідомість, місце в європейській і світовій цивілізаціях.

Характерними з цього погляду були заходи щодо відзначення па­м'ятних історичних місць Запорозького козацтва та Визвольної війни українського народу 1648—1654 pp. в ході святкування 300-річчя Пе­реяславської угоди. Робота з їх виявлення та упорядкування вийшла за рамки традиційної "директивної" кампанії. Вона показала, що в українського народу живе туга за козацьким вільним духом, повага до пам'яті запорожців — борців за волю України. До роботи були за­лучені групи, експедиції та окремі краєзнавці всієї республіки. Біль­шість учасників пошуку працювала на громадських засадах. Завдяки їхній допомозі місцевими органами охорони пам'яток історії та куль­тури було знайдено понад 80 пам'ятних місць, пов'язаних з зазначе­ними періодами історії українського народу. В багатьох населених пунктах України трудящі почали на власні кошти споруджувати па­м'ятні знаки.

Однак такий розмах не відповідав планам партійно-державної верхівки. Опрацювавши надіслану інформацію, Міністерство культу­ри УРСР відібрало лише 37 пам'яток, які передбачалося помітити обе­лісками та меморіальними дошками. Після розгляду в Республікансь­кій комісії з відзначення 300-річчя возз'єднання України з Росією, яку очолював перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко, кількість па­м'яток скорочено до 26. Були замовлені пам'ятні знаки. Проте в лю­тому 1954 р. Міністерство культури УРСР направило перелік пам'я­ток на остаточне затвердження до ЦК КП України. В результаті обго­ворення кількість пам'яток скоротилася більш ніж удвічі. Згідно з постановою ЦК КП України від 29 квітня 1954 р. "Про встановлення меморіальних дощок на історичних місцях, зв'язаних з визвольною війною українського народу 1648—1654 pp.", відзначенню підлягали лише 12 пам'яток22. Зрозуміло, найбільш ідеологічно безпечних, які відповідали ідеології "возз'єднання".

Очевидно, найголовнішою подією, пов'язаною з відзначенням 300-річчя возз'єднання України з Росією, стала передача Криму Україні, яка відбулася в 1954 р. з ініціативи М. Хрущова та відповід­ного рішення Президії Верховної Ради і Ради Міністрів РРФСР.

Перехід Кримської області до складу Української РСР навряд чи можна розглядати як своєрідну "нагороду за участь у спільному з ро­сіянами підкоренні і освоєнні неоглядних територій на Півдні і Схо­ді"23. Це було, скоріше, відзначення самого себе, адже воно не означало втрати території для центральної влади, яка контролювала и Україну.

Для України ж цей крок означав поглиблення історичної єдності обох регіонів, оскільки Крим здавна був поєднаний багатьма узами з українськими землями. Ще в античні часи вони перебували спільно в сфері тодішнього цивілізованого світу. Значний вплив у Криму мала старокняжа Київська держава; між ними підтримувались постійні по­літичні й торговельні зв'язки, зокрема й судноплавним шляхом — з Києва до Сурожа (Судака). У мирному договорі 944 р. між князем Іго­рем і Візантією говорилося, що князь не може добиватися володінь у "Корсунській страні". За умовою з візантійським імператором Циміс-хієм, князь Святослав обіцяв не нападати на цю землю. Але близько 988 чи 989 р. військо князя Володимира захопило Корсунь (Херсо­нес), оскільки імператор не виконував своїх зобов'язань. Після здо­буття Царгорода хрестоносцями Візантія втратила свій контроль над півостровом, а його побережжя потрапило під вплив венеціанців і ге-нуезців. Уже в 1239 р. полчища монголів докотилися до північної сте­пової частини Криму, поступово просуваючись углиб півострова. Са­ме за монголів він одержав назву Кирим або Крим, протягом тривало­го часу залишаючись улусом (провінцією) Золотої Орди. Лише після її розпаду в XV ст. утворилося окреме Кримське ханство із столицею в м. Крим (потім — Кирк-Ер, Бахчисарай), до складу якого входили також Придніпров'я і Приазов'я. Незабаром ханство потра­пило в залежність від Туреччини, яка тривала три століття.

У XIV—XV ст. українці й тодішні господарі Криму — кримські татари — спільно освоювали південні землі сучасної України, витво­ривши таке обопільно українсько-тюрксько-татарське явище, як ко­зацтво. Це пізніше (в XVI ст.) в його середовищі домінуючими стали слов'янські християнсько-православні риси і почали наростати укра­їнсько-татарські суперечності, передусім під дією зовнішніх чинни­ків. Відомий філософ і публіцист С. Грабовський у статті "Молоді українці й історія по-малоросійські" пише, що "без тюркської і конк­ретно татарської етнокультурної складової неможливо уявити собі питомо український етнос і його вищий політичний прояв у минулі століття — козацтво... В українську культуру і в кров українського етносу влився вільнолюбивий, динамічний, навіть дещо анархічний елемент татарської традиції"24.

Тривалий час український і кримсько-татарський народи підтри­мували союзницькі відносини, допомагаючи один одному в боротьбі за незалежність. Однак були між ними й глибокі протиріччя, прагнен­ня до взаємного поборювання, протистояння. Протягом XVI—XVII ст. з України було вивезено в Крим понад 2 млн українсь­ких бранців, що суттєво вплинуло на етнічний склад населення півос­трова. Цікаві дані татарського історика Евлії Челебі, наведені академіком О. Пріцаком на І Міжнародному конгресі україністів. За пере­писом 1666 р. у Кримському ханстві проживало 1 млн 120 тис. осіб, з них — 180 тис. татар і 920 тис. козаків, українців, зайнятих на різних роботах.

У XVII—XVIII ст. значно загострились стосунки між Росією й Туреччиною, вилившись у відкриті військові сутички. Козаки брали участь у багатьох походах царської армії, зокрема князя В. Голіцина, який відбувся наприкінці XVII ст., в російсько-турецьких війнах XVIII ст., що завершились здобуттям Причорномор'я. У квітні 1783 р. Крим був приєднаний до Росії, а хан Шагін-Гірей "віддався мило­стям монархині", поселившись у Воронежі. Крим належав до Тав­рійської області, згодом перетвореної в губернію, що включала три повіти південно-українських степів — Дніпровський, Бердянський та Мелітопольський. Царський уряд щедро роздавав новоздобуті землі чиновникам, вищим сановникам імперії, офіцерам армії і флоту, а ті переселяли на даровані землі кріпосних селян з внутрішніх губерній. Загалом у перші роки після анексії Криму російські дворяни одержа­ли 380 тис. гектарів кращих земель, а кримським татарам залишилися переважно неродючі грунти. На півострів було переселено чимало державних селян і звільнених у відставку солдатів. Крім того, в Крим тікали тисячі кріпаків, щоб здобути бажану волю. Від 1783 до 1854 р. в Таврійську губернію прибуло 92,2 тис. переселенців, серед яких державні селяни складали 45,7 тис, або 50,6 %. Абсолютну більшість переселенців становили росіяни і українці. З другого боку, Крим ма­сово покидали корінні мешканці — татари, хоча точно визначити кількість населення, що емігрувало до Туреччини та Валахії, немає змоги.

Масові переселення українців у Причорномор'я відбулися після Кримської війни і реформи 1861 р. Селяни з Полтавської, Чернігівсь­кої, Київської, Катеринославської губерній осіли в різних районах півострова, в тому числі в селах Петровське, Щербаківка (Отуз), Ниж-ньогірське (Сойтлер), Оленівка (Караджа), селищі Чорноморське (Ак-Мечет), що на Тарханкуті, та багатьох інших. У той час тривала й еміг­рація корінного населення до Туреччини. Протягом п'яти років після завершення Кримської війни з півострова виїхало 180 тис. осіб, що та­кож позначилося на формуванні нової етнічної ситуації в Криму.

Головний напрям в політиці царату щодо українців полягав в ін­тенсивній і всезростаючій русифікації. Однак це не змогло знищити ні національної свідомості, ні національного самовідчуття українсь­кого населення. У Ялті впродовж тривалого часу діяв український те­атр П. Націлевича й М. Азовської. Тут плідно працювали таланови­тий художник-баталіст М. Самокиш, видатні письменники С. Рудан-ський, М. Коцюбинський, Леся Українка. Вони присвятили цьому краю чимало творів, у тому числі нарис "В путах шайтана", новелу

"На камені", оповідання "Під мінаретами" (М.Коцюбинський), вірші "Татарочка", "Бахчисарай", "Бахчисарайська гробниця", "Бахчиса­райський дворець", драматичну поему "Айша та Мохаммед" (Леся Українка).

На початку XX ст. росіяни й українці складали майже половину населення півострова. У листопаді 1917р. Українська Центральна Ра­да проголосила, що Таврія належить до Української Народної Респу­бліки. Але в своєму 3-му Універсалі вона не включила Крим до Укра­їни. У січні 1918 р. в Криму встановлено радянську владу, а згодом — утворено Радянську Соціалістичну Республіку Таврида. Восени 1920 p., після вигнання військ Врангеля, в Криму відновлено радянсь­ку владу. 18 жовтня 1921 р. створено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в складі РСФРР, хоча з нею Крим не межу­вав. На той час у Ялті (у 1921 р. перейменовано на Красноармійськ) працювала кінофабрика, яка випустила кілька українських фільмів, зокрема "Остання справа містера Енкіока", "Поєдинок", "Трипільсь­ка трагедія", "Остап Бандура", в якому знімалась М. Заньковецька.

В 30-ті pp. посилилася русифікація краю, зменшилася кількість шкіл, де навчання велося українською мовою. У 1939 р. в Криму проживало 1,1 млн осіб. Основну частину населення становили ро­сіяни (557 тис), татари (218 тис.) та українці (153 тис.)25.

18 травня 1944 р. корінних мешканців Криму протягом доби за "зраду Батьківщині й співпрацю з німцями" було вигнано з рідних до­мівок, посаджено в товарні вагони та відправлено на спецпоселення. Загалом протягом травня — червня 1944 р. з Криму виселено 231 тис. татар, болгар, греків, вірмен, представників інших національнос­тей26. Сталінські депортації спричинили економічний хаос в регіоні, а компенсувати втрати доводилося з українського бюджету. З Украї­ни Крим одержував енергоносії, водні ресурси. 30 червня 1945 р. Кримську АРСР перетворено на звичайну область Російської Феде­рації.

За роки війни край зазнав значних руйнувань, виробнича потуж­ність його промислових підприємств скоротилась на 90 %, загинула велика кількість садів і виноградників, знищено багато шкіл і ліка­рень тощо. У Криму діяло лише 342 дрібних та середніх підприємст­ва. Внаслідок соціальних катаклізмів воєнного часу, смертності та де­портацій кількість жителів на півострові скоротилася до 780 тис. осіб. Для відбудови економіки Кримська область не мала в своєму розпо­рядженні ні людських, ні матеріальних ресурсів. Щоб полегшити си­туацію, до Криму спішно направляли переселенців з України та Ро­сійської Федерації. Переселення відбувалися в кілька етапів, почина­ючи з вересня 1944 р. і аж до 1978 р. Зокрема, на початку 1945 р. в Крим переїхало понад 17 тис. сімей, а з 1950 по 1954 pp. ще 57 тис. осіб. З Воронезької, Курської, Рязанської областей РРФСР, Сумської

та Чернігівської областей УРСР переселяли цілі колгоспи, колгосп­никам були передані житлові й господарські будівлі, особисте майно виселених з Криму народів.

Незвичні умови життя і праці, посуха 1946 р. і неврожай 1947 p., відсутність достатньої підтримки з боку держави призвели до того, що переселенці стали масово залишати Крим. На їх місце присилали нових, але це не могло змінити демографічну ситуацію на краще. Людських і матеріальних ресурсів не вистачало. Незважаючи на це, партійне керівництво Криму, України й СРСР робило все необхідне, щоб на півострів не могли повернутися представники депортованих народів, навіть ті, хто режимом був звільнений із спецпоселень27.

Унаслідок об'єктивних обставин економіка Криму в перші пово­єнні роки стала ще більше залежати від України. Водночас Російська Федерація не могла приділяти достатньої уваги відбудові промисло­вості й сільського господарства Кримської області. Статистичні дані свідчать, що в 1950 р. промисловість Криму досягла лише 81 % дово­єнного рівня. На повну потужність не могли працювати підприємства чорної металургії, залізорудної і хімічної промисловості. Не вдалося повністю відбудувати заводи і фабрики легкої промисловості. Не до-сягло загалом довоєнного рівня і сільське господарство.

Зважаючи на недостатню допомогу з боку Російської Федерації у відбудові господарства області, виведенні її економіки з кризи, насе­лення й місцеві органи влади дедалі частіше порушували питання про необхідність приєднання Криму до України.

На початку 50-х pp. після докладного вивчення ситуації в Криму Рада Міністрів Російської Федерації зробила висновок про доціль­ність передачі Кримської області до складу України. З цією пропози­цією вона звернулась до Президії Верховної Ради РРФСР. У свою чергу, остання увійшла в зносини з Президією Верховної Ради УРСР і одержала принципову згоду. Після цього питання про передачу Кримської області Україні було розглянуто на спільному засіданні Президії Верховної Ради РРФСР за участю представників Кримської обласної та Севастопольської міської рад депутатів трудящих. У при­йнятій постанові зазначалось: "Враховуючи спільність економіки, те­риторіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги зго­ду Президії Верховної Ради Української республіки, Президія Верхо­вної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки"28.

13 лютого 1954 р. питання "Про подання Президії Верховної Ра­ди РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Україн­ської РСР" було розглянуто на засіданні Президії Верховної Ради УРСР, яка також постановила: "Просити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Україн­ської Радянської Соціалістичної Республіки".

19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною, позицію урядів РРФСР та УРСР, прийняла Указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР"29. 26 квітня 1954 р. ухвалено Закон СРСР "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Укра­їнської РСР". А в травні на закінчення святкувань відбулися ювілейна сесія Верховної Ради УРСР і парад військ та демонстра­ції в Києві й інших містах республіки.

На час переходу Криму до УРСР на його території проживало 1,2 млн осіб, серед них — 785 тис. міського і 417 тис. сільського насе­лення. В області налічувалося 27 сільських районів, 13 місті 25 се­лищ міського типу. Працювали медичний, педагогічний і сільського­сподарський інститути, близько 20 різних технікумів та багато науко­во-дослідних закладів. Діяло понад тисячу шкіл, з яких 99 середніх і 354 семирічних. Крим був найбільшою курортною зоною Радянсько­го Союзу, де щороку відпочивали й лікувались сотні тисяч людей.

У середині 50-х pp. в області працювало близько 3,5 тисячі під­приємств, на яких було зайнято до 80 тис. робітників. Велике значен­ня мала харчова промисловість з такими її галузями, як консервна, виноробна, плодоовочева та ін. У Джанкої та Сімферополі знаходи­лись плодо- і овочеконсервні заводи, а в Керчі та Ялті — рибоконсер­вні. В області працювали такі підприємства, як Керченський металур­гійний завод імені Войкова, Комиш-Бурунський залізорудний ком­бінат. Значне місце у важкій індустрії займала хімічна промисло­вість: Лакський і Красно-Перекопський хімічні заводи випускали продукцію для медичної, харчової, поліграфічної, текстильної та ін­ших галузей. Більш ніж 17 % валової продукції промисловості, що вироблялася в області, припадало на суднобудування, судноремонт, а також харчове й сільськогосподарське машинобудування, підприєм­ства якого працювали в Сімферополі, Євпаторії та Джанкої. На пів­денному березі й у передгір'ї розвивалося садівництво і особливо ви­ноградарство, а в степовій частині — тваринництво. Крім того, в Кри­му вирощували тютюн та ефірно-олійні культури, в тому числі лаван­ду, шалфей, червону троянду та ін.

Крим — природне продовження України, тісно зв'язаний з нею історично, органічно влився у господарський організм республіки. Уряд республіки сприяв заселенню області вихідцями з України і розвитку української мови. У 1954 р. сюди прибув з Києва українсь­кий театр драми й музичної комедії, щоб популяризувати українсь­ку драматургію. Однак більш інтенсивно Крим насичувався росіянами. З 1959 по 1989 р. їх кількість у Криму зросла з 858 тис. до 1 млн. 620 тис. осіб — тобто майже вдвічі.

На кінець 80-х pp. XX ст. в Криму проживало 700 тис. українців. За весь час проживання на території півострова українське населення зробило значний внесок у розвиток матеріальної й духовної культури цього краю.

Передача Криму Україні була логічним завершенням процесу ін­теграції кримської економіки в українську. Вона відбулася не лише за обопільної згоди Росії й України, а й з ініціативи самої Російської Фе­дерації. І в жодному документі не йшлося про "подарунок з нагоди 300-річчя возз'єднання України з Росією". Цей акт був цілком спів­звучним ідеології „возз'єднання".

Впровадження в життя ідеології 300-річчя "возз'єднання" погли­блювало російсько-українську "єдність". Найважливішими чинника­ми такої єдності були: економічна політика, спрямована на утворення так званого єдиного народногосподарського комплексу на просторах СРСР, військово-політичний і адміністративно-силовий тиск, мов­но-культурна політика, спрямована на утвердження спільної мови, спільної культури, єдиної церкви.

Економічною основою "єдності" народів СРСР була одержавле-на земля і всі засоби виробництва. Повним господарем країни було радянське чиновництво і виразник його інтересів — правляча Кому­ністична партія. Бюрократизація радянського суспільства в повоєн­ний період досягла нечуваних розмірів. У 1983 р. армія управлінців в СРСР складала 17 млн осіб. Позаекономічний примус, високий рівень експлуатації сприяли утриманню численної армії, розгалуже­ної системи силових структур, активній мілітарній зовнішній політи­ці. Надцентралізація всіх сфер життя зумовила пріоритет інтересів держави над інтересами людини і незахищеність, безправність остан­ньої як в Росії, так і в Україні та інших радянських республіках.

Ідеологія "возз'єднання східного слов'янства" тотально наса­джувалася в усіх сферах суспільно-політичного, культурного й духо­вного життя. Це була ширма, багатопланова пропагандистська кам­панія, спрямована на дальше применшення місця і ролі українського народу, перекручення його історії, а в підсумку, остаточну денаціона­лізацію й асиміляцію. 19 січня 1954 р. газета "Свобода" писала: "Те­пер у московській інтерпретації називають цей договір "возз'єднан­ням українського і російського народів". Газета відзначала надмірне звеличення "великого російського народу та його "допомоги" україн­ському та іншим поневоленим народам". Аналіз справжнього значен­ня Переяславської угоди було викладено в газеті "Нью-Йорк Тайме". Конгресмен Майкл Фіген з Огайо добився внесення до протоколу Конгресу його заяви, в якій, зокрема, говорилося: "Я переконаний, що український народ пам'ятає правдиву історію Переяславської угоди і пригадує, що гетьман Богдан Хмельницький був підступно обманений Москвою 300 років тому в часі, як він вів героїчну бороть­бу за незалежну Україну"30.

Глибокий аналіз причин відродження переяславської ідеології в середині 50-х pp. дав І. Лисяк-Рудницький у статті "Новий Переяс­лав". Учений зробив висновок, що вона (ідеологія) адресувалася пе­редусім українській інтелігенції та бюрократії. "Кремлівські вожді, — писав він, — правдоподібно міркують собі так: якщо царям пощас­тило притягти до співпраці українське дворянство, то чому не мало б удатися приєднання, на цій же "переяславській" ідеологічній плат­формі, сучасної радянської української інтелігенції?"31. Підтверджу­ючи думку американського професора, інший вчений-історик профе­сор СВ. Кульчицький у статті "Три Переяслави" наголошує на важ­ливому висновку, до якого прийшли сучасні українські історики: піс­ля смерті Сталіна використання масового терору як методу держав­ного управління стало неможливим32. Тож, слід думати, потрібні бу­ли інші "інтегративні" шляхи і засоби утримання єдності радянської імперії.

А чи тільки цим зумовлювалось відродження "переяславської концепції"? Чи не був цей крок по суті реставрацією її дореволюцій­ної версії? Справді, російський народ уже проголошений "провідною силою серед усіх народів СРСР", партія потребувала теоретичного посилення курсу на злиття націй і утворення єдиної радянської нації. Тож цілком логічно й закономірно, що на зміну тимчасовій тезі про "вічну дружбу двох братніх народів" повинна була повернутись до життя теза про "єдність російського народу", про "триєдиний росій­ський народ".

"Сьогодні така постанова справи вже неможлива", — писав Іван Лисяк-Рудницький, виходячи з об'єктивних обставин і закономірнос­тей історичного розвитку, факту формування української нації. Але ра­дянське партійно-державне керівництво далеко не завжди враховувало і рахувалося з історичною правдою, історичними фактами і закономір­ностями історичного процесу. Переможне завершення Другої світової війни створило нові умови і можливості для зміцнення радянської ім­перії і їх влада використовувала, реанімуючи старі, вивірені часом, але в нових умовах косметично оздоблені ідейно-теоретичні надбання. Так, очевидно, сталося і з царською "переяславською концепцією", про що переконливо свідчить подальший розвиток подій.

Справжня сутність "нового Переяслава" була публічно розкрита російськими політиками в 1990-ті pp., після проголошення Росією і Україною політичної незалежності. Вже на п'ятий день самостійного життя української держави до Києва прибула делегація Російської Федерації, яку очолював тодішній віце-президент РФ Олександр Руцькой. 29 серпня 1991 р. в українській столиці він дав прес-конферен­цію, в якій заявив, що "розкол росіян, українців і білорусів є найбіль­шою поразкою Російської Держави з часів Богдана Хмельницького". СРСР він однозначно кваліфікував як "Росію, названу Радянським Союзом"33.

Думки вслух відомого російського політика були і залишаються аксіомою не тільки для багатьох пересічних росіян, а й для значної час­тини інтелігенції, тих, кого зараховують до "cream of the cream" росій­ської інтелектуальної еліти. 25 грудня 1998 р. при розгляді нижньою палатою Державної думи Росії проекту "великого" договору з Украї­ною Г. Тихонов, голова комітету думи у справах СНД, зазначив: "Росія іде до інтеграції. Велика Росія, або Радянський Союз, — як завгодно, кому як подобається називати". Лідер Комуністичної партії Росії Г. Зюганов заявив: "Нашу єдину державу і єдиний, триєдиний російсь­кий народ — великоросів, малоросів і білорусів — розрізали по живо­му... Без слов'янської триєдності не може бути ніякого відродження нашої великої Батьківщини". Ще красномовнішим був лідер лібераль­но-демократичної партії Росії В. Жириновський: "Про яку державу ви говорите? Де і коли? З 1917 по 1922 демократична Україна з Петлю­рою і з Махно, і потім ми всіх вичистили з Києва. Тому що Київ — це початок Росії... Ніякої України немає!"34.

Прагнення сучасної російської еліти вибудувати нову цивіліза-ційну східноєвропейську, або, по-іншому, "поствізантійську" модель розвитку неминуче веде до відродження на новій основі і в нових умовах "переяславської концепції". "Росія так багато віддала за останнє десятиліття, що питання про те, щоб "віддавати", не порушу­ється. Ми будемо брати, але в межах домовленостей і міжнародних угод"35. Ці слова належать найвищій посадовій особі сучасної Росії. У них — національна стратегія — вже не Радянського Союзу, а "Вели­кої Росії". Цілком у дусі "нових Переяславів". "Новий 1654 рік мож­ливий і навіть неминучий, — твердить директор Центру мов і культу­ри СНД В. Нерознак. — Можна довго розмірковувати над суб'єктив­ними і об'єктивними передумовами такого об'єднання... Але при цьому можна забути про одне, що випало з уваги, — ми настільки уже асимілювалися один з одним, що навіть з наукової точки зору ми дав­но становимо собою один народ. Те, чим нині є українська держав­ність, — досить примітивне утворення, яке веде абсолютно програш­ні політичні ігри"36.

Аналізуючи сучасну російську суспільно-політичну думку патріотичного спрямування, академік І. Дзюба пише: "Картина політичних настроїв у Росії наочно засвідчує, що значна, коли не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України: а саме так сприймається факт існування Української держави з погляду російських ім­перських інтересів і цілковитого несприйняття можливості інтересів українських. Про останні якщо й говориться, то лише задля ототожнення їх з інтересами імперсько-російськими. З роками, в міру утривалення державного статусу України, дедалі інтенсивнішою стає мобілізація імпер-патріотичної думки і дедалі хитромудрішою — "а-ргументація" необхідності реваншу, "реінтеграції", нового "возз'єд­нання" тощо..."37.

В сьогоднішньому розмаїтті політичних настроїв, наукових праць і публіцистичних творів російської політичної і духовної еліти знаходимо ключ до розуміння справжньої сутності ідеології 300-річ-чя "возз'єднання" України з Росією, закладеної в згадуваних тезах ЦК КПРС. Звичайно, в 1950—80-ті pp. вона була ретельно закамуф­льована в красиві й привабливі слова, ритуальні заклинання, паради й фестивалі, дні й декади, "подарунки", зокрема й Криму, нагороди й відзнаки для вірнопідданих українців. Ця ідеологія була продовжен­ням нашої "московсько-петербурзької історії", як її визначив М. Дра­гоманов ще наприкінці XIX ст. Ідеологія "возз'єднання" ще більше ламала "твердість духу і спини" українців, душила почуття націо­нальної гідності і самоповаги, подовжувала й збільшувала, за визна­ченням М. Драгоманова, "втрачений час" України, відлік якому по­клала "козацька рада" в Переяславі в 1654 р.