Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1. Людина як суб'єкт-об'єкт соціальної роботи

Сучасна комплексно-орієнтована теорія соціальної роботи по­кликана насамперед відображати зміни, що відбулися в науках про сутність людини. Адже саме людина є основним суб'єктом-об'єктом соціальної роботи. Зазначимо, що суб'єкт-об'єктність тут підкрес­лює активний характер клієнта соціальної роботи, якого необхідно максимально зорієнтувати на самодопомогу в складних життєвих ситуаціях.

Зауважимо, що суб'єктом-об'єктом соціальної роботи в цьому разі визначається не особистість, а людина, і хоча практично всі роз­глянуті раніше теорії соціальної роботи ґрунтуються на певній тео­рії особистості — рольовій, колективній, необіхевіоризму, марксиз­му, відхід від традиційно усталених підходів не випадковий. Він вик­ликаний намаганням подолати окремі обмеження в розумінні суб'єкт-об'єкта соціальної роботи.

Як відомо, поняття "особистість" широко використовується в науках, пов'язаних із соціальною роботою: філософії, психології та соціології.

У філософії особистість розуміють як стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена певного сус­пільства або спільноти, тобто як соціальний та психологічний образ людини [53, 314]. Таке визначення особистості відповідає масштабам і спрямованості проблем філософського дослідження її, найважливі­шими з яких є біологічні та соціальні детермінанти, ступені свободи щодо природи, суспільства і самої себе.

Філософське визначення особистості містить в своїй структурі як соціологічне розуміння особистості (соціальний образ людини), так і психологічне (психологічний образ). Тим самим передбачається потреба вивчати особистість із метою з'ясування механізмів її пове­дінки в єдності соціолого-психологічних підходів.

У психології, де існує багато різних розумінь особистості, найуста-ленішим є визначення особистості як деякої неповторної єдності, ціліс­ності, найвищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами індивіда і надає його поведінці послідовності та стійкості [65,160].

Основною психічною проблемою дослідження особистості акаде­мік О. Леонтьев вважає проблему внутрішньої структури особистос­ті, рівнів, що утворюють її, та їх співвідношення. З цією проблемою пов'язане нове бачення співвідношення біологічного та соціального в людині [65, 160].

Педагогіка, для якої виховання особистості є предметом дослід­ження, обмежується, як правило, психологічним визначенням осо­бистості, не включаючи часто поняття "особистість" до основних категорій [93, 9-10]. Такий підхід навряд чи можна визнати виправ­даним, оскільки може виникнути "розрив" між педагогічною систе­мою виховання та її центральною ланкою — особистістю.

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на точку відліку не на індивідуальні особливості людини, а на її со­ціальне оточення — соціальну систему, в яку вона входить, і соціаль­ні ролі, які виконує в цій системі.

У межах загального соціологічного підходу об'єднано комплекс концептуальних підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виводиться з певних соціальних факторів, які виок­ремлюються як основні [87, 762].

Не розкриваючи далі змісту вітчизняних концепцій особистості (оскільки вони певною мірою відбивають поєднання вже розглянутих раніше концепцій), зазначимо, що їх можна згрупувати за двома основними напрямами.

По-перше, це інтраіндивідуальний підхід, який зосереджує увагу на вивченні типових рис, установок і якостей людини.

По-друге, інтеріндивідуальний (міжособистісний) підхід, коли на­голос робиться на дослідженні закономірностей міжособистісних стосунків людей під час виконання ними різних соціальних ролей. Слід підкреслити, що в сучасній російській соціології спостерігаєть­ся тенденція до об'єднання обох підходів — інтра- й інтеріндивіду-ального. Це створює сприятливі передумови для соціального моде­лювання особистості, прогнозування тенденцій розвитку взаємодії особистості й суспільства.

Для дослідження проблем особистості соціологія використовує окремі соціологічні категорії, наприклад, структура особистості, со­ціальна активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, потреби, ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості. Хоча більшість цих категорій успішно застосовується у теоріях соціальної роботи, необхідно обережно ставитися до вико­ристання їх у кожному конкретному випадку. Так, захоплення типо-логізацією особистості як основою для класифікації типів клієнтів соціальної роботи може призвести до відриву від реальної дійсності, схематизму і нежиттєздатності окремих форм соціальної роботи.

Тому не можна не погодитись із соціологами [118, 104-105], які вважають особистість специфічним об'єктом соціології, в якому со­ціальне часто переплітається з психологічним. Тому соціолог, вивча­ючи особистість, змушений доповнювати традиційні соціологічні методи психологічними та іншими методами, які розширюють мож­ливості пізнання. Доводиться звертатися також до інших галузей гу­манітарного знання.

Не слід забувати, стверджує відомий вчений Я. Щепаньський, що "з погляду загальної теорії поведінки індивіда і спільноти біологічні й особливо біопсихічні рушійні елементи особистості та їхні психо­логічні механізми важливі і соціолог не може нехтувати їх знанням" [154, 66].

Справді, як і будь-який організм, людина має біологічні та жит­тєві потреби, які одержує разом з організмом, успадковує, що не за­лежать від її свідомості та власного досвіду, а властиві всім живим

організмам. Ці потреби й становлять, за визначенням П. Сорокіна, "біологічні фактори поведінки й суспільного життя людей" [106, 88]. Кожна незадоволена біологічна потреба "владно вимагає задово­лення, мов пара штовхає людину до ряду дій та вчинків, спрямова­них на їхнє задоволення" [106, 89].

Безсумнівно, "біологічні основи та фактори особистості" [154, 66] слід ураховувати також під час соціологічного дослідження проблем соціальної роботи, прямо пов'язаних з управлінням і самоврядуван­ням, поведінкою особистості. Мабуть, суб'єкт-об'єкт потрібно роз­глядати в поєднанні всіх його характеристик — біологічних, психо­логічних і соціальних. Очевидно, повинно йтися про дослідження людини як біопсихосоціальної істоти.

Водночас людина й нині залишається однією з найскладніших проблем, хоча є предметом вивчення сукупності наук: філософії, те­ології, психології, соціальної психології, соціології, антропології, фі­зіології тощо. При цьому спільною проблемою, над розв'язанням якої працюють дослідники різних наук, є співвідношення біологіч­ного та соціального у природі людини. Визнаючи, що в її природі наявні елементи як біологічного, так і соціального походження, вче­ні по-різному оцінюють співвідношення і взаємодію цих елементів, а також їхній вплив на поведінку людини.

Сукупність різних підходів можна звести до трьох основних кон­цепцій проблеми людини залежно від трактування співвідношення біологічного та соціального: біологізаторської, суто соціальної (со­ціологізаторської) та біосоціальної.

Суть біологізаторської концепції полягає в тому, що біологічні фактори вирізняють як основні, визначальні в життєдіяльності лю­дини. Одним із прихильників такого розуміння природи людини був 3. Фрейд, який звернув увагу на негативні, ірраціональні аспекти людини, пов'язані з її біологічною природою та психікою. Саме біологічні потреби людини, насамперед сексуальні, є, за його твердженням, основними в людській природі й "доводи розуму без­силі проти їхніх пристрастей" [143, 97]. Суспільство робить спробу обмежити задоволення цих потреб за допомогою культури, моралі, права. Проте доводиться зважати на те, "що в усіх людей існують деструктивні, тобто антисуспільні й антикультурні, тенденції і у багатьох вони досить сильні, щоб визначати їхню поведінку в люд­ському суспільстві" [143, 96].

Як бачимо, тут фатальна детермінація психіки людини закладена в її генофонді. Через це вона приречена залишатись у полоні біоло­гічних законів.

Неадекватне уявлення про роль біологічного в житті людини властиве й біологічному редукціонізму. Хоча представники цього підходу й визнають наявність для людини "надорганічного", тобто соціального, середовища, проте індивідуальний досвід при цьому набувається за законами, що збігаються з біологічними законами пристосування організму до середовища. Інакше кажучи, ці закони не змінюються при переході від тварин до людини, а створюються лише кількісні ускладнення процесів пристосування — як видового, так і індивідуального.

Такого підходу до розуміння сутності людини дотримуються та­кож представники біхевіоризму — напряму у психології, в основі якого лежить розуміння людини як сукупності відповідних реакцій на вплив зовнішнього середовища.

Характерно, що такий підхід поширюється як на людину, так і на тварину. Основоположник цієї теорії Е. Торндайк стверджував, що "під поведінкою ми розуміємо всяку діяльність людини і тварини — немає значення, виражається вона у простих мимовільних чи у ви­тончених думках і почуттях" [129, 20].

Згідно з цією концепцією людина народжується з деякими схема­ми поведінки (дихання, ковтання тощо), а решту схем засвоює мето­дом спроб і помилок. При цьому вдала реакція закріплюється, а піс­ля багаторазового повторення автоматизується. У такий спосіб ут­ворюються найскладніші "репертуари поведінки".

Розуміючи прагнення дослідника до вивчення поведінки людини і ролі психіки як реальних процесів, що їх можна вимірювати й кон­тролювати, важко погодитися зі спробою вилучення з поведінкових актів впливу свідомості, мислення, волі. Не можна розуміти поведін­ку людини лише як сукупність зв'язку S (стимул) — R (реакція), що демонструє американський психолог Б. Скіннер. Згідно з його но­вим "науковим" методом достатньо базуватися на ефективному ре­гулюванні навколишнього середовища через фактори, що сприяють закріпленню певних навичок поведінки, а також на блокуванні неба­жаної поведінки покаранням.

Перебільшення ролі фізіологічних механізмів у поведінці людини властиве також представникам російської науки. Прагнення пере-

нести досягнення великих учених-природодослідників I. Павлова, В. Бехтерева щодо вивчення умовних і безумовних рефлексів у тва­рин на поведінку людини певною мірою було притаманне також ви­датному психологу Л. Виготському. Віддаючи належне його праці, в якій обґрунтовано роль соціального у формуванні особистості (і навіть деякого перебільшення ролі останньої), слід зазначити явне переоцінювання можливостей радикальної перебудови людської природи, у тому числі й біологічного в людині.

Такі підходи відображають не лише погляди, що залишились у минулому. Окремі їхні елементи, ідеї зустрічаються також у сучасній науковій літературі. Так, відомий вчений академік М. Амосов, опису­ючи природу людини, стверджував: "Людина є стадна тварина з роз­виненим розумом, здатним до творчості" [2, 56], "за природою — більше погана, ніж добра. Якщо вірити етологам — гірша від мавпи. Радикально переробити її природу можна лише генетичною хірургі­єю, а можливості суспільного виховання доволі обмежені" [2, 60].

Певна річ, академік М. Амосов не заперечував впливу суспіль­ства на формування особистості, проте вважав, що не слід перебіль­шувати його. На підтвердження цієї думки він наводить аргумент не­істотності змін у мотивах людини за тисячоліття її розвитку. Задово­лення потреб залишилось основним змістом життя. Змінилося співвідношення цих потреб, та й то не всіх. Головне залишилося — харчування, розмноження, сім'я, спілкування, допомога близьким, захист від небезпек, інформація, розваги, для дуже небагатьох — творчість, функція керування іншими людьми [2, 62].

Ці твердження мають особливе значення на тлі відходу суспільства від соціологізаторського розуміння людини як суто соціальної, пред­метно-діяльнісної істоти, лише як носія суспільних співвідношень. "З початку і до кінця особистість — це явище соціальної природи, соціального походження. Мозок же лише матеріальний орган, за допомогою якого особистість здійснюється в органічному тілі люди­ни, перетворюючи її тіло в слухняне, легко кероване знаряддя", — розмірковує дослідник Е. Ільєнков [42, 328], розкриваючи майже пов­ний зміст суто соціального підходу до людини — іншої крайньої точ­ки зору (нарівні з біологізаторською). Як бачимо, прихильники цього підходу категорично відкидають наявність якихось біологічних рис у природі людини та їхній вплив на її поведінку. Людині, вважають вони, властиві лише соціальні характеристики поведінки [42, 328].

При цьому людська особистість, психіка, потреби та здібності розгля­даються лише як продукт суспільства, як результат зовнішніх соціаль­них впливів. Психіка в такому контексті стає сукупністю суспільних відносин, перенесених всередину, що стали функціями особистості та формами її структури [20,198-199]. Звідси недалеко до уявлення люд­ської особистості у вигляді "індивідуальної сукупності людино-фун-кціональних органів" або ж як тілесної організації "того колективно­го тіла (ансамблю соціальних відносин), часточкою й органом якого є кожний окремий індивід" [42, 328, 330, 335].

Велике значення для утвердження соціологізаторського підходу в радянський період мала марксистська концепція людини, яка в нашій країні набрала статусу "єдиної правильної" наукової теорії. Сутність її полягає в розумінні людини як родової, діяльної, універсальної іс­тоти. З такого розуміння природи людини як продукту суспільних відносин логічно випливає, що саме невідповідність суспільних від­носин, які ґрунтуються на приватній власності, природі людини, за­важають прояву "істинної сутності людини". Інакше кажучи, приват­на власність, що проявляється в таких рисах соціальної системи, як експлуатація, конкуренція, товарно-грошові відносини, індивідуа­лізм, егоїзм тощо, заважає людині стати самою собою, якою вона є первісно. Отже, заважає реалізувати її сутність — суспільної, "істо­рично людської" [73, 117], родової, універсальної, предметно-діяльнісної істоти, вільної від усіх породжень приватної власності. З метою реалізації людиною своєї сутності необхідно радикально змі­нити суспільство, створивши фактично нове, уже без приватної влас­ності, й усунувши тим самим перешкоди, що не дають людині стати "істинною людиною", відчужують людину від її сутності.

Підкреслимо, що така концепція людини, яку практики револю­ційної зміни суспільства сприйняли однобічно догматично, без ура­хування посилань марксизму на природні, життєві сили людини, на те, що істота, яка не має своєї природи, не є предметною істотою, а непредметна істота є неможливою, недоладною істотою [73, 162-168], несла в собі небезпеку ілюзорного, "полегшеного" уявлення про можливості впливу на людину з метою її зміни. Такі уявлення, що були покладені в основу ідеологічної роботи, не могли не призвести до спотворення у сфері суспільної свідомості, до однобічних, утопічних уявлень про взаємодію людини та сус­пільства. "Десятиліттями нас переконували, що людина — продукт

суспільства, — пише М. Амосов. — Зроби революцію, скасуй при­ватну власність — і швидко зійде "короста капіталізму". Так відбув­ся ідеологічний зсув оцінювань у бік соціального" [1].

Нова людина як продукт революційного перетворення суспіль­ства вбачалась ідеологам виховання такою, що підкоряється владі знеособлено загальної волі соціально-політичної організації суспіль­ства. "Набути почуттів, зрозуміти інстинкти", зробити їх прозори­ми, протягти проводи волі в приховане й підпільне і тим самим під­няти людину на новий біологічний ступінь, створити вищий суспіль­но-біологічний тип, якщо хочете, надлюдину..." — так виглядає програма "революційного перекуття" людини у висловленні одного з вождів світової революції Л. Троцького [130, 448-449].

До чого може призвести утопізм на рівні політичного керування суспільством, свідчить соціальна практика побудови соціалізму в ко­лишньому Союзі. "Продуктом" потужної тоталітарної системи орга­нізації суспільства, ідеологічного впливу, що не ґрунтується на нау­ковому розумінні сутності людини, замість "надлюдини" стала "лю-дина-гвинтик", функціональний додаток до суспільного механізму.

Тож соціологізаторський підхід до розуміння природи людини, незважаючи на його уявну привабливість для використання з вихов­ною метою, не дав очікуваного результату. Серед характеристик, що обмежують його можливості адекватного уявлення про сутність лю­дини, можна виокремити такі [60, 38]:

•   перебільшення ролі соціальних впливів на людину;

•   абсолютизація ролі соціального стосовно психіки людини;

•   ігнорування індивідуального рівня буття людини;

•   ігнорування індивідуальних відмінностей людей.

Як бачимо, ні біологізаторська, ні соціологізаторська концепції не в змозі науково обґрунтувати природу людини, насамперед через однобічність. "Людина та її історія, — зазначав видатний соціолог П. Сорокін, — виявляються надто складними явищами, най­складнішими у світі. Пояснити їх за допомогою якогось одного принципу — справа безнадійна. Звідси хибність і безнадія всяких мо­ністичних теорій, що роблять спроби пояснити історію та діяльність людей за допомогою одного фактора" [106, 181-182].

У прагненні подолати однобічність і об'єднати раціональні еле­менти кожної з розглянутих крайніх позицій виникла біосоціальна концепція людини. У цій концепції людська природа розглядається

як біосоціальна. Людина при цьому вивчається як істота, що живе за біологічними та соціальними законами. У ній існують як соціальний (основний), так і повноцінний біологічний аспекти, які перебувають у діалектичній єдності. "Унікальність природи людини, — підкрес­лює дослідниця Т. Корсаєвська, — виражається в тому, що процес розвитку підпорядковується і законам суспільним, і законам живої природи, хоча й опосередкованим впливом суспільства" [56].

Представники цієї концепції, погоджуючись щодо єдності біоло­гічного та соціального у природі людини, по-різному розуміють, як ця єдність реалізується.

Одні з них вважають, що біологічне в людині — це все, що пов'язане з організмом і його функціонуванням, а соціальне — зі сві­домістю [95,116].

Інші зазначають, що біологічна сутність людини — у ній самій, а соціальна — у системі її соціальних відносин [148, 38].

Деякі з них стверджують, що біологічне — те, що сформувалось у людині до народження, а соціальне — після народження.

Дехто вважає, що в одній системі координат (зв'язків) людина постає як істота біологічна (індивід), а в іншій — як соціальна (осо­бистість) [57, 42].

Соціобіологи, що так само є представниками біосоціальної кон­цепції, обґрунтовують дві сутності людини — біологічну (дія спадко­вості) і соціальну (дія середовища) [101].

Неважко помітити, що в усіх розглянутих варіантах біологічне та соціальне в людині існують як щось відносно самостійне, немовби елементи, що паралельно співіснують. Зв'язок, взаємодія між ними існують, проте часто такою констатацією все й обмежується. Не по­яснює цей взаємозв'язок і типологізація особистостей на основі спів­відношення в них біологічного та соціального, а також розрізнення чотирьох типів:

•   соціально і біологічно повноцінного;

•   соціально повноцінного при біологічній неповноцінності;

•   біологічно повноцінного при соціальній неповноцінності;

•   соціально і біологічно неповноцінного.

Як бачимо, біосоціальна концепція, хоча й має переваги порівняно з біологізаторською та соціологізаторською, усе ж не дає чіткої відпо­віді на запитання, як соціальне та біологічне в людині взаємодіють. Не зовсім зрозуміло, яка їхня роль у механізмах поведінки людини.

Без адекватного наукового уявлення про природу та механізми вза­ємодії біологічного і соціального в життєдіяльності людини важко розраховувати на ефективність процесу цілеспрямованої со­ціальної роботи. Потрібні більш універсальні й комплексні підходи до дослідження людини, суб'єкт-об'єкта соціальної роботи.

Загальним недоліком вивчення людини традиційними гуманітар­ними науками є обмеженість, зумовлена предметною спрямованістю кожної з них. Людина вивчається під специфічним для окремої нау­ки кутом зору, а не всебічно.

Отже, потрібний особливий науковий метод міждисциплінарно­го характеру, який давав би змогу синтезувати сукупні дані про лю­дину, виражати їх у цілісному вигляді. Таким вимогам відповідає системний підхід у дослідженнях.

Під системою зазвичай розуміють такий спосіб наукового піз­нання, який передбачає розгляд складових у нерозривній єдності із цілим. Система означає матеріальний чи ідеальний об'єкт, що роз­глядається, як складне цілісне утворення. Система при цьому, як вважає дослідник Л. Анохін, схожа на універсальний ключ, який дає змогу найшвидше зрозуміти величезне розмаїття фактичних ре­зультатів наукового дослідження, здобутих у різних науках [3, 549]. При цьому, знаючи місце кожного елемента в структурі та системо-утворювані фактори, можна отримати кінцевий результат функціо­нування системи без спеціальної характеристики кожного елемен­та. Зрозуміло, що цей підхід доцільно використовувати при дослід­женні такої складної біопсихосоціальної системи, як людина, тим більше що він дає можливість розглядати людину і довкілля як взає­модію двох систем, що зумовлює соціальне життя людини та їхній взаємовплив.

Виходячи з обумовленості життєвих ситуацій людини — клієнта соціальної роботи, взаємодією широкого кола елементів різних сис­тем важливо визначити системоутворюючі фактори з тим, щоб сис­темний підхід:

•   враховував взаємозв'язок біологічного, психічного та соціально­
го в людині;

•   давав би змогу описувати не тільки статичний стан, а й поведін­
ку та діяльність людини;

•   давав би можливість пов'язати соціальну роботу з процесом соці­
алізації людини;

•  давав би змогу описувати соціальну роботу та соціалізацію як
довготривалі процеси, з різними пріоритетними цілями на кож­
ному етапі людського життя;

•  враховував би вплив на соціалізацію і соціальну роботу навко­
лишнього природного і соціального середовища.

З позиції відповідності цим вимогам і цілям нашого дослідження привабливою виглядає системна концепція людини, запропонована білоруським дослідником І. Хомичем [147,22-70]. Людина в цій кон­цепції подана у вигляді багаторівневої живої соціальної системи. Та­ких рівнів п'ять:

•  структурний;

•  функціональний;

•  психологічний;

•  свідомий;

•  поведінково-діяльнісний.

Жодний із цих рівнів не є самостійним. Кожен виконує специфіч­ну роль у системі і є її невіддільним компонентом. Усі перелічені рів­ні об'єднані системоутворюючим фактором — кінцевим результа­том функціонування живої системи.

Структура системи передбачає ієрархічний зв'язок між рівнями, що зумовлюється поетапним еволюційним їх виникненням. Кожний рівень підлаштовується під попередній. Перший — структурний рівень — є своєрідною матеріальною основою виникнення другого — функціонального рівня. На базі функціонального формується третій — психічний рівень, який, у свою чергу, є передумовою формування четвертого — рівня свідомості. Останній є передумовою поведінково-діяльнісного рівня, відчуваючи водночас формувальну дію праці.

Отже, кожний вищий рівень грунтується на можливостях і якос­тях нижчих, здійснюючи на них інформаційний, енергетичний та ін­ші впливи. Вищі рівні, вбираючи та інтегруючи нижчі, надають їм якісно нового характеру. Унаслідок цього нижчі рівні та їхні елемен­ти несуть на собі "відбиток" вищих. Така структура дає можливість вивчати різні рівні організації людини окремими науками, спираю­чись на їхню методику дослідження. Водночас осмислення окремих результатів досліджень потребує інтегративного підходу, спирання на найбільш узагальнені науки про людину.

Кожний рівень системи так само є своєрідною системою з певною структурою і функціональною роллю. Так, перший, структурний

рівень можна уявити як сукупність структурних елементів, які кіль­кісно регламентовані, структуровані в підсистеми, а останні — у рів­ні. Кількість і порядок усіх структурних елементів зумовлюються не­обхідністю підтримки цілісності, стійкого функціонування та здат­ності до розвитку систем загалом.

На виконання основного завдання націлені також інші рівні. Так, фундаментальний рівень є функціональним об'єднанням певної кіль­кості структурних елементів, призначених еволюцією для розв'язан­ня життєво важливих завдань. Основними структурно-функціональ­ними системами є рухова, серцево-судинна, дихальна, травлення, ви­ділення сечі, статева, ендокринна, гуморальна та нервова.

Матеріальним носієм психічного рівня є центральна нервова сис­тема зі специфічною формою відображення реальної дійсності та складною інтегруючою функцією. Завдяки цьому людина швидко і адекватно відображає реальну дійсність, ефективно адаптується в навколишньому середовищі. Отже, нервова система об'єднує, орга­нізовує і спрямовує діяльність інших систем організму, націлюючи їх на розв'язання своїх завдань. Зазначимо, що в корі головного мозку розміщується головний центр управління свідомою діяльністю лю­дини.

Рівень свідомості — це соціально інтегрована система психічних функцій людини, за допомогою яких людина в ідеальній формі відо­бражає всі предмети, явища та процеси реальної дійсності і здатна на цій основі перетворювати світ у своїх інтересах.

Свідомість як продукт діяльності людського мозку має глибокі внутрішньо замовлені зв'язки з усіма іншими елементами живої сис­теми і зумовлюється ними. Збагативши людину новими соціальними формами життєдіяльності, свідомість не втратила зв'язку з поперед­німи рівнями живої системи. Піднявшись над ними у процесі еволю­ції, вона об'єднала всі рівні, чим надала системі соціально інтегрова­ного характеру.

З рівнем свідомості тісно пов'язане і формування особистості під впливом факторів соціального середовища. Однак соціальна зумов­леність не виключає, а передбачає зв'язок формування з попередні­ми рівнями людини — структурним, функціональним і психічним. Справді, усі компоненти особистості, виконуючи різні функції, спря­мовані на реалізацію потреб, які виникають і, у свою чергу, пов'яза­ні не тільки з рівнем свідомості, а й з усіма іншими рівнями живої

системи. Це можна розглядати як підставу для виділення в особис­тості поряд із свідомим рівнем нижчих її складових (рівнів): струк­турного, функціонального та психічного.

Отже, під соціальний вплив трудової діяльності, культури, соці­альних інститутів та інших соціальних механізмів соціалізації підпа­дають усі рівні особистості і всі її компоненти. Підкреслимо, що та­ке нетрадиційне розуміння особистості по-новому ставить питання про співвідношення понять "соціалізація особистості" та "соціаліза­ція людини". Вони є рівнозначними і в подальшому вважатимемо їх синонімічними. У цьому зв'язку і поняття "соціальна робота" поши­рюється на всі рівні людини як системи — структурний, функціо­нальний, психічний, свідомий і діяльнісний.

Поведінково-діяльнісний рівень не випадково завершує структу­ру людини-системи. Саме на нього покладається виконання цих важливих для системи функцій — взаємодія з навколишнім середо­вищем і забезпечення на цій основі власної життєдіяльності.

Динамічна рівновага між людиною і довкіллям, яка склалася у процесі взаємодії щодо обміну речовиною, енергією та інформацією, перебуває під загрозою порушення через зміни в організації або(та) у зовнішньому середовищі. Будь-яке відхилення від рівноваги (якщо воно не виходить за межі адаптивних можливостей організму) викли­кає в системі необхідність відтворення рівноваги. Ця необхідність проявляється у формі потреби відповідно до характеру порушення рівноваги. У цьому беруть участь усі рівні живої системи, зумовлю­ючи тим самим різноманітність потреб. Кожна з потреб є внутріш­ньою спонукальною силою, яка лежить в основі всіх видів діяльності людини, націлених у кінцевому підсумку на відновлення динамічної рівноваги із середовищем, а отже, на забезпечення життєдіяльності живої системи. Ідеться, власне, про збереження живої системи — забезпечення її цілісності, функціональної стійкості та здатності до подальшого розвитку. Отже, у межах адаптивних можливостей лю­дини її соціалізація відбувається нормально, забезпечуючи ефективну взаємодію з навколишнім середовищем. Потреби в соціальній допо­мозі при цьому не виникає, як і підстави для соціальної роботи.

Проте коли ситуація рівноваги між людиною або(та) середови­щем порушується так істотно, що перевищує адаптивні можливості людини, остання не в змозі відновити рівновагу власними силами і потребує допомоги. Залежно від причин порушення рівноваги ця

допомога може бути спрямована як на підвищення адаптивних мож­ливостей індивіда, так і на зміни в навколишньому середовищі. Час­то допомога має надаватись в обох напрямах.

Як бачимо, системний підхід до людини дає змогу встановити за­кономірний зв'язок між актуалізацією потреби в соціальній допомо­зі та соціальними механізмами процесів адаптації і соціалізації лю­дини. Очевидно, через розкриття зв'язку з цими соціальними проце­сами має відбуватися подальше дослідження соціальної роботи.