Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1.1. Результати суспільного виробництва і його ефективність

Результативність суспільного виробництва. Найбільш узагальнюючим показником виробничої діяльності всьо­го працездатного населення країни є сукупний суспіль­ний продукт (ССП).

Сукупний суспільний продукт — сукупність матеріальних і нема­теріальних благ, створених у межах національної економіки.

ССП визначається додаванням продуктів, отриманих на окремих підприємствах. Проте внаслідок суспільного поділу праці та кооперації між підприємствами виникає проміжна продукція (товари і послуги, які проходять не-

одноразову переробку або перепродуються кілька разів, перш ніж доходять до кінцевого споживача), що спричи­няє появу повторного рахунку. Так, залізна руда спочат­ку збагачується, відтак з неї виплавляють чавун, пізніше сталь, прокат, а наприкінці — готові вироби. Уникнути повторного рахунку можна за допомогою показника до­даної вартості. Цей показник складається з ринкової ці­ни товарів та послуг підприємства, крім вартості спожи­тих предметів праці, куплених у постачальників. Якщо ССП звільнити від повторного рахунку, отримаємо кінце­вий продукт. Він менший за ССП також на величину комплектуючих виробів, виготовлених у поточному році для виробництва іншої продукції.

За своєю натурально-речовою структурою суспільний продукт поділяється на засоби виробництва і предмети споживання. Якщо підходити до його оцінки з погляду функціональної ролі окремих складових елементів, фак­тичного використання, то розрізняють фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження.

Фонд заміщення — частина суспільного продукту, яка йде на від­новлення зношених засобів виробництва, а за натуральним скла­дом є засобами та предметами праці.

Фонд споживання — частина суспільного продукту, яка використо­вується на задоволення матеріальних та духовних потреб людей.

За своїм складом в умовах простого відтворення він виступає лише як предмети споживання. В умовах роз­ширеного відтворення одна частина національного дохо­ду йде на особисте споживання, а інша — на нагрома­дження, тобто на збільшення особистісних і речових фак­торів виробництва, на розвиток технологічного способу виробництва. У цьому разі за своїм натуральним складом він втілюється як у предметах споживання, так і в засо­бах виробництва.

Якщо позначити фонд заміщення буквою с, необхід­ний продукт — v, а додатковий — тп, то за своєю вартіс­ною будовою сукупний суспільний продукт (W) визнача­ється за формулою

W = с + v

m.

Якщо із сукупного суспільного продукту вирахувати фонд заміщення, то отримаємо створений в суспільстві чистий продукт, або національний доход (НД). Його мо­жна записати формулою

НД = v + m.

Чистий продукт, або національний доход, — реальний дохід, який використовується в суспільстві для особистого споживання та розширеного відтворення.

Він є частиною валового продукту за винятком тих засобів праці, що витрачаються на відшкодування їх зно­шеної частини. Щодо ^суспільства чистий продукт є на­ціональним доходом. Його можна поділити на фонд спо­живання і фонд нагромадження. Національний доход та­кож поділяється на необхідний і додатковий продукт.

Необхідний продукт — частина національного доходу, яка йде на відтворення людини (витрати на житло, одяг, продукти харчуван­ня, соціальні та духовні потреби).

Додатковий продукт — частина національного доходу, яка вико­ристовується для розширення виробництва, створення резервно­го фонду, виплати дивідендів, збагачення панівного класу (при­дбання ним предметів розкоші, спорудження розкішних особня­ків, будівництво дорогих яхт та ін.).

Підсумувавши додані вартості, створені на всіх під­приємствах, отримують валовий національний продукт (ВНП).

Валовий національний продукт — сукупність вартостей усіх товарів і послуг, виготовлених упродовж певного періоду, переважно одно­го року (без урахування повторного рахунку), як в середині країни, так і філіалами та відділеннями національних фірм за кордоном.

Недоліком показника ВНП є те, що він враховує до­ходи окремих категорій працездатного населення, які не створюють національного багатства країни, а отримують їх внаслідок перерозподілу створених у суспільстві благ (військовослужбовці, домашня прислуга та ін.), що штучно завищує економічну могутність країни.

Модифікація ВНП — валовий внутрішній продукт (ВВП).

Валовий внутрішній продукт — сукупність вартостей усіх товарів і послуг (або доданих вартостей), створених всіма виробниками і резидентами (громадяни країни, які мешкають на її території, крім іноземців, які проживають тут менше 1 року).

Іншими словами, при обчисленні ВВП враховують ли­ше продукт, виготовлений всередині країни, і не врахо­вують продукт, створений закордонними філіалами та відділеннями національних фірм. У такому контексті мо­жна стверджувати, що ВНП відрізняється від ВВП на сальдо платіжного балансу: ВВП може бути більшим, як-4° сальдо позитивне, і меншим, якщо воно негативне.

Різниця між ВНП і ВВП незначна (не більше ±1%) і зу­мовлена розходженнями між величиною факторних до­ходів, що надійшли від закордонного виробництва краї­ни, з одного боку, й факторними доходами, отриманими зарубіжними інвесторами в цій країні (тобто за допомо­гою використання іноземного капіталу) — з іншого.

Основні методи обчислення ВНП: 1) за витратами; 2) за доходами; 3) через виробництво (підсумуванням до­даних вартостей). При правильному обчисленні кінцева сума за всіма трьома методами повинна збігатися. Збі­гання перших двох показників використовується для складання балансу (вони відповідно отримали назву ак­тивів і пасивів). П. Самуельсон вважає, що така подвій­на бухгалтерія є одним з великих відкриттів людського розуму.

ВНП обчислюють насамперед за ринковими цінами, отримуючи його номінальне значення. Щоб отримати ре­альний ВНП людського ринкові показники ціни «очища­ють» від інфляції (за допомогою індекса цін).

Якщо треба врахувати працю багатьох поколінь, а та­кож залучені у виробництво природні ресурси, рівень освіти, обдарованості населення та деякі інші елементи, то найбільш узагальнюючим показником є національне багатство.

Національне багатство — сукупність створених і накопичених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування насе­лення, які призначені для розширеного відтворення і досягнення основної мети суспільства.

Для такого відтворення не можуть бути використані понаднормативні запаси, які лежать без руху, неякісні товари, застаріле устаткування, хоча вони зараховані до статистики національного багатства.

Найважливішими складовими національного багат­ства у всій сукупності матеріальних благ, споживчих вартостей є:

1) створені й накопичені в країні виробничі фонди, які, у свою чергу, поділяються на основні й оборотні. До осно­вних належать засоби праці (машини, верстати, устатку­вання, будівлі, споруди тощо), які використовуються в де­кількох виробничих циклах. До оборотних — предмети праці (сировина, матеріали, паливо та ін.), що витрача­ються повністю протягом одного виробничого циклу;

2) основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функ­ціонують у соціальній сфері (школи, лікарні, житлові бу­динки, культурно-освітні та спортивні заклади тощо);

3) домашнє майно населення (житлові будинки, това­ри тривалого користування, одяг тощо);

4) товарні запаси народного господарства (запаси го­тової продукції на складах, резерви і страхові запаси).

Надзвичайно важливим компонентом національного багатства є залучені у процес виробництва природні ре­сурси: земля, ліс, вода, розвідані корисні копалини, по­вітря.

До нематеріальної форми національного багатства, як уже зазначилося, належать накопичений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдаруван­ня, культурні цінності. Роль цього компонента в умовах НТР надзвичайно зростає. В Україні національне багатст­во (крім нематеріальної форми) в 1991 р. становило 723,4 млрд. крб., у тому числі основні виробничі фонди — 41,8%, основні невиробничі фонди — 20,5%. Особисте майно населення в національному багатстві становило 18,8%, а матеріальні оборотні засоби — 17,9%. За струк­турою власності у СІЛА частка держави становить прибли­зно 27% національного багатства, приватнокапіталістичної власності — 33, а особистої власності трудящих і капіталі­стів — 40%.

Розподіл національного багатства в суспільстві зале­жить від форми власності на засоби виробництва, усієї системи економічних відносин, рівня розвитку продук­тивних сил, соціальної структури, політичної, юридичної влади та інших факторів. У США, наприклад, в середині 80-х років на експлуататорські класи, питома вага яких у соціальній структурі становить 7%, припадало прибли­зно 70% національного багатства країни, а на 93% насе­лення — лише 30%. Водночас на 0,25% найбагатших американців, так званих мультимільйонерів, наприкінці 80-х років припадало 82% всього сукупного капіталу (ос­новних фондів у формі облігацій, акцій та ін.). Загалом у капіталістичному світі приблизно 5% населення конт­ролює 90% власності в державі. У колишньому СРСР до багатих наприкінці 80-х років належало 2,3% сімей, до середньозабезпечених— 11,2, а до бідних— 86,5%. Обсяг особистого майна на сім'ю в СРСР становив 7,3 тис. крб, у США — 32,7 тис. дол. В Україні цей показник у 1991 р. дорівнював 2,8 тис. крб. у цінах того часу.

Останніми роками в Україні нерівномірність у розпо­ділі національного багатства значно зросла. Перерозподіл здійснюється насамперед на користь кланово-тіньових С*5УІСТу*)' банківських працівників, а також зайнятих у сфері торгівлі. Так, якщо на початку 1994 р. середньомі­сячні доходи 0,3% населення становили 4000 дол., то наприкінці 1994 p. 0,3% населення України мали щоміся­чний дохід у сумі понад 20 тис. дол. Водночас реальна за­робітна плата лише за 1996 р. знизилася на 19,3%.

Ефективність суспільного виробництва та її визна­чення. Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність.

Соціальна ефективність — відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам окремої людини. Інтегрую­чим показником соціальної ефективності є виробництво товарів народного споживання в загальному обсязі виро­бництва за певний період, як правило, за рік. У розвину­тих країнах світу частка товарів народного споживання у ВНП становить майже 70%, а виробництво засобів вироб­ництва — до 30%.

У колишньому СРСР існувала обернена пропорція у співвідношенні цих двох показників. Це свідчило про значно більшу ефективність економіки розвинутих країн Заходу, з одного боку, та затратний характер економіки колишнього Радянського Союзу — з іншого. В Україні за 1991—2000 pp. частка товарів народного споживання скоротилася з ЗО до 24,3%, що свідчить про погіршення показників соціальної ефективності.

Причиною цього є насамперед погіршення структури суспільного виробництва, зростання енергомісткості та матеріаломісткості виробництва, глибока криза в галузях промисловості та ін.

Економічна ефективність — досягнення найбільших результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці. Економічна ефективність — це конкретна форма вияву дії закону економії часу. В умовах капіталістичного способу виробництва узагальнюючим показником еконо­мічної ефективності є норма прибутку. Для народних під­приємств у розвинутих країнах Заходу основною метою стає не максимізація прибутку загалом, а максимізація чистого прибутку на одного зайнятого, що не виключає не­обхідності використання показника норми прибутку.

Конкретнішими показниками економічної ефектив­ності є продуктивність і фондомісткість праці, фондовід­дача і фондомісткіть продукції, матеріаловіддача і мате­ріаломісткість продукції, економічна ефективність капі­тальних вкладень, нової техніки, енергомісткість про­дукції та ін.

Основні напрями зростання економічної ефективності в Україні: істотне зниження енергомісткості (витрати ене­ргії на одиницю продукції в нашій країні майже в 3,5—5

пазів перевищують аналогічні витрати у розвинутих дер­жавах світу, нафти — у 8—10 разів), матеріаломісткості (витрати матеріалів та ресурсів в Україні на одиницю про­дукції у 2—2,5 раза перевищують аналогічні показники в країнах Заходу), зростання фондовіддачі тощо.

Ефективність суспільного ^виробництва — найваж­ливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка відображає відношення ве­личини створених товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці. У найбільш загальній формі виражаєть­ся формулою

Результат Витрати

У масштабі народного господарства ефективність сус­пільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного протягом певного часу національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабах галузі, об'єднан­ня, підприємства — відношенням величини чистої про­дукції до витрат суспільної праці в кожній із цих ланок народного господарства.

Для порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва в різних країнах використовується показ­ник виробництва національного доходу на душу населен­ня. Він характеризує рівень розвитку народного госпо­дарства у зіставленні з кількістю населення і найточніше визначає рівень продуктивності суспільної праці в певній країні, ступінь розвитку її продуктивних сил, ефектив­ність форм власності та господарського механізму. Обчи­слюють виробництво продукції на душу населення за об­сягом національного продукту, національного доходу, продукції промисловості, сільського господарства, нада­них послуг тощо. Його розрахунок здійснюється ділен­ням обсягів ВНП або національного доходу та інших ма-кроекономічних величин на середньорічну чисельність населення.

В абсолютних величинах найбільшу кількість продук­ції на душу населення виробляють у Швеції, Швейцарії, Голландії та Ісландії. Ще у 1994 р. виробництво продук­ції на душу населення в цих країнах перевищило 32 тис. Дол. Відтак ідуть США, Японія, Німеччина та ін., в яких Цей показник становить від 25 тис. до ЗО тис. дол. В Україні, згідно з даними ООН, виробництво продукції на ДУшу населення становило в 1990 р. приблизно 2200 дол., а в 1999 р. — 617 дол., що означає належність до групи слаборозвинутих країн.

Ефективність суспільного виробництва — складна й багатопланова категорія, її окремі сторони можна вимі­рювати за допомогою більш конкретних показників. Для цього отриманий результат (національний доход, або чи­стий продукт) слід зіставляти з окремими факторами процесу виробництва. Так, продуктивність праці визна­чається як співвідношення продукту П до кількості за­йнятих у його виробництві за певний проміжок часу Р;

Зворотний показник — трудомісткість — визначає­ться за формулою

т =L п    п'

Він показує, скільки праці витрачається на одиницю продукції.

Продуктивність праці — найважливіший показник прогресивності технологічного способу виробництва та відносин власності, який свідчить про використання ро­бочої сили. За продуктивністю праці у промисловості Україна відставала від розвинутих країн світу майже в 5 — 6 разів, у сільському господарстві — в 7 — 8 разів. За роки кризи 90-х років відставання України за цим показ­ником від розвинутих країн світу значно зросло.

Фондовіддача — відношення вартості продукту до за­собів праці (основних виробничих фондів). Вона виражає ефективність використання засобів праці або показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю осно­вних виробничих фондів. Зворотний показник до фондо­віддачі — фондомісткість продукції.

Матеріаловіддача — відношення вартості продукту до предметів праці (матеріальних витрат). Зворотний показник матеріаловіддачі — матеріаломісткість про­дукції.

Продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловідда-ча — основні показники ефективності виробництва. З її збільшенням зростають продуктивність праці, фондовід­дача і матеріаловіддача, поліпшується якість продукції-Водночас у практиці можна спостерігати різноспрямова-ний рух цих основних показників. Так, підвищення якості продукції може супроводжуватися застосуванням дорожчих матеріалів, тобто зменшенням фондовіддачі (або зростанням фондомісткості). Тому для всебічного ви­значення ефективності праці слід застосовувати інтегру-

ючий показник, який враховує різноспрямованість руху окремих показників:

Е = ___-іл————

П + М + у + Ф'

де Е — ефективність виробництва; Чп — чистий продукт з урахуванням його складу й якості; П — витрати живої праці; М — кількість витрачених матеріалів; Ф — витра­ти засобів праці (основних виробничих фондів); у — кое­фіцієнт приведення до єдиної розмірності, який дає змо­гу узагальнити витрати і вкладення.

Економічну ефективність слід розглядати як раціо­нальне й ефективне використання не лише якогось одно­го з чинників виробництва (наприклад, робочої сили), а й усіх виробничих факторів (речових, управління виробни­цтвом та ін.), що передусім залежить від їх оптимального розподілу. Крім того, її треба зіставляти із соціально-еко­номічною оптимальністю. Остання передбачає проведення державою такої макроекономічної політики (за допомо­гою оподаткування кінцевих доходів, соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка б, з одного боку, не гальмувала стимулів по праці, до підприємницької ді­яльності тощо, а з іншого — не породжувала бажання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави.