Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1.5. Організація підготовки та підвищення кваліфікації кадрів

3.1.5. Організація підготовки та підвищення кваліфікації кадрів

Науково-технічний прогрес та вдосконалення форм організації праці зумовлює потребу в систематичному вдосконаленні форм і методів підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів робітничих професій.

Підготовка кадрів — це формування у працівників знань та навичок в окремій професійній сфері, тобто навчання осіб, які не мають професії. Підготовка кадрів робітничих професій здійснюється у професійно-технічних навчальних закладах, навчальних комбінатах, безпосередньо на виробництві та в загальноосвітніх школах. У цих школах молодь ознайомлюється з видами виробництва, змістом праці за різними професіями. Загальноосвітня школа проводить навчання учнів приблизно за 800 робочими професіями. Стаціонарну підготовку кадрів робітничих професій здійснюють професійно-технічні навчальні заклади. Професійно-технічні навчальні заклади можуть мати денні, вечірні відділення, входити до різних типів комплексів, об’єднань (професійно-технічне училище — завод тощо). Професійно-технічні навчальні заклади здійснюють підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації громадян за державним замовленням, а також за договорами з підприємствами, установами, організаціями, окремими громадянами. На професійно-технічні навчальні заклади, які найсуттєвіше відповідають вимогам науково-технічного прогресу до підготовки кваліфікованих робітників для створення та експлуатації нової техніки, автоматизованих виробництв із застосуванням ЕОМ, роботів, мікропроцесорних засобів і гнучких технологій покладені такі завдання:

підготовка для галузей народного господарства всебічно розвинутих, технічно освічених, кваліфікованих робітників, які володіють професійною майстерністю, глибокі знання основ виробництва, відповідають вимогам НТП і є конкурентоспроможними на ринку праці;

одночасне забезпечення професійної та загальної середньої освіти молоді;

естетичне та фізичне виховання учнів.

Спостереження свідчать, що випускники професійно-техніч­них училищ швидше, ніж працівники, які пройшли навчання безпосередньо на виробництві, опановують професії та підвищують свою кваліфікацію, досягають більш високих результатів у виробничій діяльності і якості роботи. У 2002 році підготовку кадрів робітничих професій в Україні здійснювали 962 професійно-технічних навчальних закладів, які підготували 282,4 тис. робітників (табл. 3.1.2).

Таблиця 3.1.2

ВИПУСК КВАЛІФІКОВАНИХ РОБІТНИКІВ ПРОФЕСІЙНО-
ТЕХНІЧНИМИ НАВЧАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ[1]

Роки

Кількість закладів

Підготовлено (випущено)
кваліфікованих робітників, тис.

1995

1179

277,3

1999

980

263,5

2000

970

266,8

2001

965

278,8

2002

962

282,4

Водночас слід визнати, що кількість професійно-технічних зак­ладів протягом останніх років значно зменшилася. Якщо 1995 ро­ку їх було 1179, то 2002-го — 962[2]. При цьому в Україні понад 50 % випускників таких закладів не можуть працевлаштуватися за спеціальністю. Намітилася тенденція до збільшення кількості випускників з низькою професійною кваліфікацією. Зміни в економіці України, поява приватних підприємств, господарських товариств, малого бізнесу потребують реформування професійно-технічного навчання. У зв’язку з цим необхідно передусім переглянути номенклатуру підготовки кадрів робітничих професій.

Ринок робочої сили демонструє дедалі більший попит на робітника широкого профілю, здатного працювати на різних робочих місцях і в різних галузях. Перші кроки в напрямку задоволення такого попиту вже зроблені. В Україні відкрито навчальні заклади нового типу — вищі професійно-технічні училища. За багатьма професіями робітників готують безпосередньо на виробництві. У зв’язку зі зменшенням обсягів виробництва, нестачею коштів щорічно зменшуються масштаби підготовки робітників і на виробництві. Загострюються проблеми підготовки робітників на малих підприємствах. Оскільки на багатьох з них заняття проводяться на низькому рівні, відсутня необхідна матеріальна база, бракує інструкторів відповідної кваліфікації, не створено навчально-мето­дичних рад, послаблено контроль за якість проведення занять.

В умовах ринкової економіки визначення обсягів професійного навчання здійснюється підприємствами самостійно. На підприємствах і в організаціях здійснюються:

підготовка нових працівників за професіями, які не потребують довгих строків навчання, і робітників, потреба в яких не забезпечується випускниками професійно-технічних навчальних закладів і середніх шкіл з виробничим навчанням;

систематичне підвищення кваліфікації робітників і навчання іншим професіям у зв’язку з технічним прогресом, змінами у номенклатурі матеріалів, обладнання, товарів і т. ін.

Основними формами підготовки робітників безпосередньо на підприємстві є: індивідуальна та курсова.

Коли застосовується індивідуальна форма підготовки, кваліфікований робітник протягом певного терміну і у відповідності до затвердженої програми навчає закріпленого за ним учня та готує його до кваліфікаційної проби. Учень виконує всі навчально-виробничі завдання на відповідно обладнаному робочому місці. Інструктор передає йому свої знання і виробничий досвід, допомагає оволодіти найраціональнішими трудовими прийомами і навичками, які потрібні для виконання конкретних робіт. Теоретична підготовка здійснюється у спеціально організованих навчальних групах, які комплектуються з робітників однієї або кількох споріднених між собою спеціальностей.

Індивідуальний метод навчання є найпоширенішою формою підготовки робітничих кадрів. Він найшвидше розв’язує проблему забезпечення підприємств кваліфікованими робітниками. Однак ця форма навчання дає робітникам лише початкову кваліфікацію, яка не зовсім відповідає потребам, що висуваються до виробничо-технічного рівня робітників. Тут робітник, який не отримав необхідної загальнопрофесійної підготовки, одразу отри­мує спеціалізацію (частіше вузьку). Крім того, рівень теоретичних знань у цьому випадку, як правило, є нижчим, ніж у разі навчання в профтехучилищах. Підготовка може проводитися без відриву і з відривом від виробництва за професіями та спеціальностями, для оволодіння основами яких потрібно, як правило, не більше місяця.

Курсова форма підготовки використовується для навчання працівників особливо складним професіям, які вимагають значного обсягу теоретичних знань і освоєння різних видів робіт. Підготовка включає не лише виробниче навчання, а й вивчення теоретичного курсу в обсязі, що забезпечує набуття професійних навичок початкової кваліфікації. Термін навчання встановлюється залежно від кваліфікаційної складності робіт даної професії від 6 до 12 місяців.

Підготовка кадрів робітничих професій на виробництві має свої переваги, оскільки навчає безпосередньо в цехах, на справжньому обладнанні. Це надає навчанню предметного характеру та скорочує термін навчання. Крім того, навчання безпосередньо на робочому місці має оперативний характер, завжди є конкретним, оскільки орієнтоване на освоєння конкретного трудового процесу, виконання конкретної роботи. Воно не потребує великих витрат на навчання, скорочує період адаптації робітника. Слабкими сторонами такого навчання є недостатність систематичної загальнотеоретичної освіти, застаріла орієнтація на вузький профіль підготовки. Швидке старіння знань в умовах науково-технічного прогресу зумовлює необхідність їх постійного оновлення і підвищення кваліфікації.

Підвищення кваліфікації — це процес поглиблення теоретичних знань, удосконалення вмінь і практичних навичок у межах професій та спеціальностей або розширення кваліфікаційного профілю працівників через набуття інших суміжних професій. Основними формами підвищення кваліфікації кадрів робітничих професій на виробництві є:

виробничо-технічні курси;

курси цільового призначення;

курси навчання суміжним професіям;

школи з вивчення передових методів праці;

школи майстрів та бригадирів.

Вибір форм підвищення кваліфікації здійснюється згідно з планами підвищення кваліфікації та реальними потребами підприємства у працівниках більш високої кваліфікації.

Виробничо-технічні курси організуються для поглиблення знань, набуття додаткових навичок та умінь робітниками за професією до рівня, відповідного вимогам виробництва і його технологічного розвитку. Навчання об’єднує теоретичні та практичні заняття. Строк навчання з трьох місяців з відривом від виробництва до шести місяців (без відриву від виробництва). Навчання завершується складанням кваліфікаційних іспитів та присвоєнням відповідного розряду залежно від теоретичної і практичної підготовки. У машинобудуванні є 8 розрядів для робітників, які створюють і першими освоюють нову техніку (інструментальники, наладчики, ремонтники та ін.) та 6 розрядів для інших робітників.

Курси цільового призначення створюються для вивчення нового устаткування, матеріалів, технологічних процесів, засобів механізації та автоматизації виробництва, правил та умов безпеки експлуатації устаткування, технічної документації.

Школи з вивчення передових методів праці організуються з метою масового освоєння нових методів праці. Навчання у таких школах є важливим джерелом підвищення продуктивності праці, зростання професійної майстерності робітників.

Підвищення кваліфікації робітників на курсах з оволодіння суміжними професіями проводяться з метою розширення їх виробничого профілю. Висока кваліфікація робітників, яка дозволяє володіти кількома професіями, дає можливість поліпшувати обслуговування устаткування, знижувати простої, виконувати допоміжні та ремонті роботи власними силами. Вибіркові дослідження свідчать, що підвищення кваліфікації робітників на один розряд підносить продуктивність праці на 6—8 %. Зростання продуктивності праці внаслідок підвищення кваліфікації робітників визначається за формулою

,          (3.1.1)

де Рк, Рн — середній розряд робітників, відповідно, на початок і кінець року;

U — різниця між тарифними коефіцієнтами в тому інтервалі, в якому здійснюється підвищення тарифного розряду;

У — питома вага робітників, які підвищили кваліфікацію, в загальній чисельності промислово-виробничого персоналу, %.

Реконструкція підприємств, їх технічне і технологічне переоснащення підвищує вимоги роботодавців до професійно-квалі­фікаційного рівня кадрів. Однак відсутність налагодженої системи випереджальної перепідготовки стає гальмом на шляху розвитку виробництва на новій технічній основі. Аналіз діяльності вітчизняних підприємств у напрямку підвищення кваліфікації пра­цівників свідчить про суттєве скорочення вказаних заходів порівняно з дореформеним часом. Для порівняння: в Західній Європі та Японії періодичність підвищення кваліфікації для керівників та спеціалістів становить 3—5 років, для робітників 3—6 років[3].

На сучасному етапі науково-технічного прогресу виникає зав­дання створення моделей системного та безперервного навчання. Важливість безперервного навчання підтверджують такі чинники:

впровадження нової техніки, технології, виробництво сучасних товарів, збільшення комунікаційних можливостей створюють умови для ліквідації або зміни деяких видів робіт, у зв’язку з чим потрібна кваліфікація не може бути гарантована базовою освітою. Розвиток сучасних технологій обумовлює мобільність та динамізм кваліфікації;

застосування нових методів організації праці (делегування повноважень, повний контроль якості, децентралізація управління, групове прийняття рішень) приводить до розширення професій та суміщення спеціальностей;

рівень кваліфікації працівників на підприємстві в багатьох випадках не відповідає вимогам ринкової економіки і є фактором, що стримує проведення економічних реформ;

для підприємств більш ефективним і економічним є збільшення віддачі від своїх працівників на основі їхнього безперервного навчання, ніж від залучення нових;

світ перетворюється на ринок без меж з високим рівнем конкуренції між країнами і між підприємствами.

Сучасна модель неперервного навчання пропонує реалізацію таких принципів:

навчання є складовою частиною розвитку підприємств;

навчання повинно мати безперервний характер і проводиться циклічно;

навчання повинно бути різноплановим і проводитися з використанням сучасних форм і методів;

має бути система стимулів до навчання та оцінка його ефективності.

Процес об’єднання Європи супроводжується формуванням спіль­ного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у даній сфері. Цей процес в освіті й науці має дві складові[4]: формування співдружності провідних європейських уні­верситетів та об’єднання національних систем освіти і науки в європейському просторі з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Болонський процес[5] — структурне реформування національ­них систем вищої освіти, зміна освітніх програм та необхідні інституціональні перетворення у вищих навчальних закладах. Його метою є створення до 2010 року Європейського наукового та освітнього простору для підвищення здатності випускників до працев­лаштування, поліпшення їх мобільності та конкурентоспроможності.



[1] Статистичний щорічник України за 2002 рік. — К.: Консультант, 2003. — С. 510.

[2] Статистичний щорічник України за 2002 рік. — К.: Консультант, 2003. — С. 511.

[3] Забродин Ю. М. Кадровый потенциал российской экономики и проблемы развития человеческих ресурсов // Общество и экономика. — 1997. — № 8.

[4] Янковський В. В. Болонський процес: шляхом європейської інтеграції // Дзеркало тижня. — 2003. — № 40.

[5] Журахівський В. С., Згуровський М. З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. — К.: ІВУ «Вид-тво Політехніка». — 2003. — С. 6.