Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.2. "Інтернаціоналізація" економіки

Серед народів, які особливо постраждали в результаті Другої світової війни, був і український. Україна зазнала численних людсь­ких втрат та величезних матеріальних збитків. З ладу було виведено понад 16 тис. промислових підприємств. З 679 млрд крб матеріаль­них збитків, заподіяних Радянському Союзові, 285 млрд крб, що становило 42 %, припадало на Україну. За офіційними радянськи­ми даними, українські втрати відносно перевищували навіть втрати Росії38. Економіка республіки зазнала таких руйнувань, що була фак­тично не здатна до самостійного й самодостатнього функціонування, тож об'єктивно змушена була ще більше "інтернаціоналізуватися" й "інтегруватися" в єдину економічну систему СРСР. Така ситуація за­кономірно була вигідна правлячій верхівці країни, оскільки робила українську економіку (й саму Україну) ручною, керованою, беззахис­ною і абсолютно відкритою для її повного підпорядкування цент­ральним органам і економічним інститутам.

У роки війни 570 промислових підприємств України були еваку­йовані на Схід — переважно в Російську Федерацію39. Після завер­шення війни далеко не всі вони були повернуті назад, в Україну. І в цьому був не тільки негатив. Бо в результаті нового будівництва поставали більш сучасні підприємства, оснащені кращою технікою і озброєні новішими технологіями.

План відбудови народного господарства Української РСР на 1946—1950 pp. передбачав поряд з відновленням енергетичної, ву­гільної, металургійної і машинобудівної промисловості Донбасу і Придніпров'я будівництво нових підприємств, створення нових галу­зей промисловості, в тому числі автомобільної. Передбачалося також будівництво автомобільного і двох автоскладальних заводів, нових підприємств електропромисловості, будівельних матеріалів, легкої і харчової промисловості40.

Процес відбудови української економіки здійснювався центра­лізовано і вона не могла функціонувати як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а лише як частина загальносоюзної систе­ми. Особливістю відбудовчого процесу в Україні було зменшення фінансування. Частка республіки в обсязі загальносоюзного вироб­ництва впала з 18 % (довоєнний період) до 7 % у 1945 р. 80 % капіта­ловкладень було направлено в 1946—1950 pp. на потреби важкої про­мисловості.

В процесі відбудови в 1948 р. був доведений до довоєнної потуж­ності Харківський тракторний завод, стали до ладу крупні підприємс­тва чорної металургії — заводи "Запоріжсталь", "Азовсталь", Макіївсь­кий металургійний завод та ін. Було введено в дію найпотужніший на ті часи в СРСР та Європі магістральний газопровід Дашава—Київ (520 км завдовжки), відбудовано Дніпровську гідроелектростанцію. В республіці виникла нова галузь промисловості — газова індуст­рія. Одночасно підприємства України налагодили виробництво про­дукції для арктичних експедицій, гірничої промисловості і судно­будівних заводів Півночі Росії. В 1951 р. український газ почала отримувати Москва.

Відбудова господарства і в Росії, і в Україні супроводжувалась ма­совими міграціями населення, зокрема обміном кадрами, спеціаліста­ми. Так, на відбудову Донбасу в другій половині 40-х pp. з інших рес­публік прибуло понад 43 тис. молодих людей, понад 90 тис. осіб було направлено Російською Федерацією.

Значна увага приділялася інтеграції господарства західноукраїн­ських земель до загальносоюзної системи. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, "культурна революція", утвердження влади орга­нів "диктатури пролетаріату". Основним напрямком освоєння краю стала зміна системи виробничих відносин (передусім була ліквідо­вана приватна власність на засоби виробництва).

В грудні 1944 р. при РНК УРСР була утворена Рада допомоги за­хідним областям. Програма індустріалізації регіону включала два ос­новні напрями — відбудова, реконструкція та удосконалення тради­ційних для краю галузей промисловості, зокрема нафтогазової та лісорозробки, і розвиток нових галузей — машинобудівної, приладо­будівної, металообробної та ін.

Протягом 1946—1950 pp. в краї було відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. З нових підприємств, зокрема у Львові, стали до ладу завод автонавантажува­чів, автобусний, телеграфно-телефонної апаратури, сільськогоспо­дарських машин та інструментальний. В результаті вже у 1952 р. об­сяг місцевої промислової продукції зріс у три рази порівняно з дово­єнним. Промислове виробництво регіону на початок 50-х pp. стано­вило 10 % республіканського. При цьому майже всі підприємства краю забезпечувалися відповідними матеріалами і технікою центра­лізовано, що позбавляло їх самостійності і повністю узалежнювало від союзних відомств. Характерними були і диспропорції у розвитку промисловості, відсутність закінченого технологічного циклу.

З метою уніфікації господарського життя в західному регіоні (відповідно до загальносоюзних стандартів) з різних кінців СРСР, пе­редусім з Російської Федерації, туди цілеспрямовано скеровувались робітники, спеціалісти. Протягом 1946—1950 pp. тільки на підприєм­ства Львова прибуло 2 тис. інженерів і техніків та 13,8 тис. робітни­ків. Водночас місцевих жителів спеціально вербували на роботу в шахти Донбасу, а сотні молодих робітників, які закінчили школи фа­брично-заводського навчання, посилали на підприємства Російсь­кої Федерації та інших республік.

Звичними методами, відпрацьованими в країні ще в 30-ті pp., була проведена суцільна колективізація сільського господарства на захід­ноукраїнських землях. В результаті тисячі мирних жителів Західної України, очевидно з метою зміцнення інтернаціональних засад ра­дянської економіки, були виселені в Сибір, запроторені до ГУЛАГу. Так здійснювався курс на розчинення соціально-економічного і на­ціонального потенціалу західного регіону в загальносоюзному комп­лексі.

В складних умовах відбувалося відродження сільського госпо­дарства Східної України. Ресурси села були мізерними, і ситуація ви­магала докорінних змін в аграрній політиці партії. Однак цього не ста­лося. Труднощі післявоєнної відбудови переборювалися звичними для радянської системи засобами позаекономічного примусу. Проду­кція сільського господарства вилучалася державою по суті безкошто­вно. Закупівельні ціни на неї були символічні, в більшості випадків значно нижчі навіть собівартості. Зокрема, вирощування картоплі об­ходилося колгоспам в 40 крб. за центнер, а держава оплачувала їм З крб. Пшеницю купували в колгоспах по 1 коп., яловичину — по 23 коп., а державні ціни в роздрібній торгівлі складали відповідно 31 коп. і 1,5 крб. за кілограм. Норми хлібоздачі встановлювалися вольо­вим рішенням партійних та радянських органів і, як правило, знач­но перевищували можливості їх виконання. Починаючи з 1946 р. держава постійно зменшувала розміри присадибних ділянок і городів колгоспників, збільшуючи одночасно податки, якими вони обкладались. В 1948 р. (після чергового підвищення) величина сільськогосподарського податку з подвір'я колгоспника складала понад 650 крб. в Україні і близько 600 крб. в Росії.

Стратегія держави в перші повоєнні роки щодо селянства в поєд­нанні з величезними матеріальними втратами під час війни поставила село в кризову ситуацію, що потенційно загрожувала голодом. На

1946      р. партійно-державними органами планувалося в Україні форсо­
ване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель.
Байдужість центру до потреб українського села, підвищені плани
хлібозаготівель у сукупності з посухою привели до катастрофи. За
неповними даними, в 1946—1947 pp. у 16 східних областях померло
від голоду близько 800 тис. людей. Особливо висока смертність була
в Харківській, Запорізькій, Ворошиловградській, Сталінській і Одесь­
кій областях. Закупляти українським колгоспам і радгоспам на свої
кошти хліб на Кубані Москва не дозволила. Водночас у період голоду
з Радянського Союзу було вивезено 1,7 млн пудів хліба у вигляді без­
платної допомоги країнам "народної демократії" — Польщі, Чехос-
ловаччині, Болгарії, Румунії та ін.

В період голоду 1946—1947 pp. продовжувались репресії на селі за невиконання плану хлібозаготівель. Протягом першого кварталу

1947      р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,5 тис. го­
лів колгоспів, яких засуджено до 10 років позбавлення волі. Віднови­
вши дію сумнозвісного "закону про 5 колосків" початку 1930-х pp.,
судові органи республіки тільки в листопаді 1946 р. жорстоко покара­
ли понад 2 тис. селян. За збирання кинутих після жнив колосків у полі
1,8 тис. голодуючих селян протягом одного місяця були засуджені до
тюремного ув'язнення на строк від одного до п'яти років. Чимало за­
суджених змушені були залишити межі України.

21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ "Про виселення із Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві та ведуть антисуспіль-ний, паразитичний спосіб життя". Указ надавав право місцевому ке­рівництву за допомогою колгоспних зборів і сільських сходів ви­рішувати питання про вивезення за межі республіки у віддалені ра­йони СРСР практично будь-кого, хто жив у селі. На кінець серпня

1948      р. з України було виселено близько 9 тис. осіб, з ними виїхали
майже 3 тис. членів їх сімей41. Серед них далеко не всі були "недоб­
росовісні і несумлінні працівники".

Переміщення українців у східні райони СРСР було не завжди ре­пресивно примусовим, а ще й добровільно примусовим. Так, у 1954 р. почалося освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахс­тану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу. В лютому 1954 р. на цілину виїхала перша група української молоді, яка склада­лася з кількох десятків трактористів, комбайнерів, механіків МТС, робітників заводів і будов Київщини. У 1956 р. в господарствах Ка­захстану, Західного Сибіру й Північного Кавказу працювало понад 75 тис. українських юнаків і дівчат42. Окремі радгоспи, що утворили­ся на цілинних землях, майже повністю були укомплектовані пересе­ленцями з України. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи цілинних ра­йонів Казахстану отримали близько 90 тис. тракторів та інших сільсь­когосподарських машин, виготовлених в Україні.

Стимулюючи економічну інтеграцію Російської Федерації і України, Комуністична партія постійно надавала цьому процесові ідеологічного забарвлення. Розвиток міжгалузевої і внутрігалузевої спеціалізації та кооперування виробництва відбувався не стільки за за­конами економіки, скільки під впливом політики, з посиленням шу­мових ефектів. Соціалістичне змагання, шефство, суботники, неділь­ники, поїздки, зустрічі, ювілеї були невід'ємними атрибутами міжре­спубліканських економічних зв'язків. В РРФСР при обкомах і райко­мах партії були створені шефські комітети для організації допомоги у відбудові промислових підприємств України. В другій половині 40-х pp. із Російської Федерації в Україну поступало понад 3/4 всієї ввезе­ної готової продукції43. Це засвідчувало однобокість розвитку україн­ської економіки. Продукуючи переважно напівфабрикати, вона роз­вивалась як придаток до економіки Російської Федерації, де виготов­лявся кінцевий продукт. З роками ця тенденція посилювалась. В кінці 80-х pp. Росія могла забезпечити виробництво 65 % кінцевого проду­кту, а Україна — лише 15 %. Поставки з Російської Федерації були складовою виробництва 67 % кінцевого продукту України, а україн­ські поставки — тільки 1 % продукту Росії44.

В 50-ті pp. зросли взаємопоставки між РРФСР і УРСР. Росія дава­ла в Україну машини, технічне обладнання, верстати, нафту, лісома­теріали та інші види продукції. В свою чергу, Україна вивозила до Ро­сії вугілля і газ, сільськогосподарські машини і автобуси, автонаван­тажувачі, тепловози й вагони, турбіни й електричні машини, техноло­гічне обладнання для металургійної, вугільної, легкої і харчової про­мисловості.

Загальносоюзне значення мали спільні розробки вченими, спе­ціалістами України і Росії нової технології виробництва чавуну з за­стосуванням природного газу і кисню, киснево-конверторного спосо­бу одержання сталі, методу безперервної прокатки металу, впрова­дження засобів механізації і автоматизації у виробництво і застосу­вання автоматичного електрозварювання, нової технології обробки металу і виготовлення деталей та ін.

Утвердження М. Хрущова при владі в СРСР змінило становище України в складі Радянського Союзу, дещо вирівняло стосунки між

Росією і Україною. Цьому сприяла відмова правлячої партійно-ра­дянської верхівки від терористичних методів управління державою, загальна лібералізація суспільно-політичного й культурного життя в СРСР.

У квітні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла поста­нову про зменшення кількості союзних (з ЗО до 20) та союзно-респуб­ліканських (з 21 до 13) міністерств. Деякі союзні міністерства набули союзно-республіканського статусу. Це був суттєвий крок у напрямку децентралізації управління радянською економікою і підсиленні ролі союзних республік. З 1953 р. по 1956 р. близько 10 тис. підприємств та установ були передані в підпорядкування уряду Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36 до 76 %. Дещо розширені були законодавчі права України. Розпочато скоро­чення управлінських кадрів: лише за 1954—1955 pp. вивільнено по­над 61 тис. осіб45.

Навесні 1957 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про Ради народного господарства. На місце старої системи галузевого, верти­кального централізованого управління постала система раднаргос-пів, які здійснювали територіальне планування й управління промис­ловістю та будівництвом у відповідних економічних адміністратив­них районах. В Україні було створено 11 (а згодом ще 3) раднаргос-пів. За цією реформою вже в 1957 р. було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. Тепер майже вся промисло­вість республіки була в підпорядкуванні уряду України. Керівництво аграрним сектором економіки також було перебудовано за терито­ріальним принципом. Центр планування відповідно перемістився в республіку, а Держплан СРСР визначав контрольні цифри, які кла­лись в основу перспективного планування розвитку господарства рес­публіки. Так було обмежено централізм та вплив партійної, держав­ної і господарської бюрократії на життя країни і розширено еконо­мічні права й компетенції союзних республік, в тому числі й України.

У зміні становища України в складі СРСР суттєву роль відіграв суб'єктивний фактор — знання М. Хрущовим реальної обстановки в Україні, її справжнього вкладу в загальносоюзний розвиток, знан­ня кадрового складу республіки. Прагнення нового "вождя" СРСР компенсувати несправедливе ставлення Сталіна до українців, зо­крема його намір виселити їх у Сибір (за Урал), з іншого боку, необ­хідність опертися на українські кадри в боротьбі за владу й привели до зростання українського чинника в суспільно-політичному житті СРСР. У загальносоюзному керівництві значно зросла частка вихід­ців з України.

Впровадження системи раднаргоспів сприяло децентралізації управління економікою, посилювало економічну автономію союзних республік. Одночасно відбувалась пропаганда соціальної й інтернаціональної єдності народів Радянського Союзу під проводом "вели­кого російського народу". Особливе становище Росії в складі СРСР було визначено формулою "перша серед рівних". "Другою серед рів­них" було визнано Україну.

Економічним реформам М. Хрущова чинили всезростаючий опір московське чиновництво і проімперські сили. До того ж його еконо­мічні й соціальні перетворення нерідко відзначалися непослідовніс­тю і поспішністю. Тож в практику політичного й економічного життя країни почала активно впроваджуватися теза про місництво і його шкоду, зокрема й про те, що інтереси союзних республік нерідко ста­вилися вище інтересів усього Союзу. Це було на шкоду унітарній дер­жаві, і партійно-державна бюрократія як провідна сила радянського суспільства цього допустити не могла. Тому так легко і швидко М. Хрущов був позбавлений влади за "суб'єктивізм та волюнтаризм, адміністрування й поспішне експериментування, недооцінку еконо­мічних законів соціалізму, порушення норм партійного життя, прин­ципів партійного керівництва".

Програма економічної реформи в промисловості брежнєвського керівництва (1965 р.) одним з перших кроків передбачала ліквідацію раднаргоспів, що означало обмеження прав союзних республік, від­новлення всевладдя союзних міністерств, кількість яких до середини 80-х pp. зросла до 100. 90 % українських підприємств знову були під­порядковані Центру. У розпорядженні республіканських властей за­лишилась фактично одна місцева промисловість. Позбавлення респу­блік права управляти підприємствами на своїй території вело до но­вого посилення адміністративно-командних методів управління і централізаторських тенденцій.

Реформа 1965 p., як зазначають дослідники, була спрямована на інтенсифікацію двох взаємовиключаючих процесів — посилення централізму і задіяння ринкових економічних регуляторів. Однак, якщо перше було органічним для радянської системи, то друге не вписувалося в існуючий господарський механізм, тож швидко втра­тило перспективу. Реформа була вихолощена і швидко згорнута, хоча і встигла дати на короткий час певний позитивний ефект.

На середину 60-х pp. становище України в складі СРСР знову змінилося, але вже в гіршу сторону. Зменшилася українська присут­ність у середовищі вищого партійно-радянського керівництва. Росій­ська політична еліта, підтримавши Л. Брежнєва в його прагненні пер­шості, серйозно потіснила вихідців з України у вищих ешелонах вла­ди. Але головним було те, що на середину 60-х pp. Україна перестала бути дешевою базою індустріального розвитку СРСР. Природні ре­сурси її вичерпувалися або їх використання ставало дорожчим від тих, які були розташовані в інших районах СРСР.

На кінець 60-х pp. радянська економіка використала всі можли­вості екстенсивного зростання — освоєння нових земель, природних ресурсів, залучення нової робочої сили, від чого розпочався її різкий спад. Правда, тоді ж, наприкінці 60-х pp., в СРСР були відкриті нові великі запаси нафти і газу, і на початку 70-х pp., завдяки стрибку світових цін на нафту внаслідок ембарго 1973 p., спостерігалося де­яке пожвавлення економічного життя в країні. За Л. Брежнєва Радян­ський Союз одержав за нафту понад півтрильйона доларів. Але, як вдало зауважив ще понад століття тому німецький політекономіст Ф. Ліст, "здатність створювати багатство значно важливіша, ніж саме багатство". Пожвавлення було тимчасовим явищем, носило характер скоріше винятку, ніж правила. У 1985 р. ціна на нафту несподівано впала, країна швидко залізала в борги, які на 1991 р. становили вже понад 80 млрд доларів46. Тенденція до спаду виявилася домінуючою. Країна, а з нею і всі з'єднані однією долею республіки неухильно спо­взали в тяжку економічну кризу.

Однак у 70—80-ті pp. нафтодолари продовжували "інтернаціона­лізувати" радянську економіку. У період брежнєвського правління частка УРСР в загальносоюзних капіталовкладеннях зменшилася майже вдвоє. У розвиткові народного господарства партійно-радян­ське керівництво стало надавати перевагу регіонам на сході країни. Це було обумовлено тим, що на території площею 10 млн м2 (майже половина території СРСР) зосереджувалося майже три чверті всіх мінеральних, топливно-енергетичних і більше половини гідроресур­сів, значна доля загальносоюзних запасів руд кольорових металів, майже половина запасів промислової деревини і прісної води.

Легке освоєння цих територій, після того, як ресурси України бу­ли вичерпані, цілком відповідало тим методам господарювання, яки­ми послуговувалася радянська система, директивна економіка. Остання могла розвиватися переважно екстенсивно, тобто за рахунок залучення у виробництво додаткових потужностей, сировини і робо­чої сили. Підвищення продуктивності праці або зменшення енерго-та матеріаломісткості, тобто якісні чинники економічного росту, відігравали другорядну роль. Навіть нові виробництва, новостворю­вані галузі промисловості нерідко базувалися на застарілій техніці і застарілих технологіях. Прикладів такого підходу можна навести безліч.

Показовим з цього погляду є завод легкових автомобілів у Запо­ріжжі*. Виступаючи на нараді керівників партійних, радянських і гос­подарських працівників країни 24 грудня 1962 p., M. Хрущов зазначав: «Автомобільний завод взявся за виробництво "Запорожця". Завод побудували, а технологію взяли італійську, яку італійці вики­нули уже давно. Італійці кажуть: "Ви б нам сказали і ми дали б вам су­часну технологію, а ви з азів починаєте, доганяєте капіталістів, які 10 років тому викинули цю машину»47. Ще одну причину поганої робо­ти заводу М. Хрущов вбачав у кадрах: "У нас металург знає тільки бо­лванки робити, а з тієї болванки кожен болван і не болван робить, хто що захоче. Ось ми і виглядаємо як болвани"48.

Несприйнятливість виробництва до науково-технічних досяг­нень вкрай негативно відбивалась на темпах росту продуктивності праці, ефективності економіки. В 60-ті pp. в світі розгорнулася науко­во-технічна революція, яка дала серйозний поштовх для прискорення економічного розвитку країн Заходу. Радянська ж командно-адмініс­тративна система не змогла пристосуватися до вимог та змін, продик­тованих НТР. Науково-технічні новації в СРСР впроваджувалися з великим "скрипом", переважно адміністративно-вольовими мето­дами. Відповідно темпи індустріального росту як у Росії, так і в Укра­їні, невідворотно знижувалися. В Україні їх падіння було особливо помітним внаслідок вичерпування можливостей додаткового залу­чення нових виробничих потужностей, зменшення її частки в загаль­носоюзних капіталовкладеннях. Якщо в 1961—1965 pp. середньоріч­ний приріст валового суспільного продукту в Україні становив 6,9 %, то в 1981—1985 pp. — 3,5 %. Знизилася ефективність господарюван­ня. Так, у 1960—1985 pp. капіталовкладення в сільське господарство республіки зросло більш як у 3 рази, а валовий збір його продукції — лише в 1,6.

Однак збільшення капіталовкладень в електроенергетику Украї­ни привело до зростання виробництва електроенергії протягом 1965—1985 pp. більш ніж удвічі49. Особливо інтенсивно розвивалася атомна енергетика. У республіці, на яку припадало 2,6 % території Радянського Союзу, в 60—80-ті pp. було побудовано і будувалося на­далі майже 40 % атомних енергоблоків. Нові електростанції спору­джувалися переважно з метою постачання електроенергії в країни "соціалістичної співдружності", звідки в СРСР завозилася велика кількість товарів народного споживання, яких радянська мілітаризо­вана промисловість не могла виробляти в достатній кількості і необ­хідної якості. Електроенергія українських електростанцій експорту­валася, зокрема, в Болгарію, Румунію, Чехословаччину, Угорщину, Німеччину, Польщу, Італію. її ціна становила всього одну копійку за кіловат-годину50.

Господарська орієнтація і спеціалізація Росії і України визначали їх роль у міжреспубліканському обміні. Так, у 70-х pp. Російська Фе­дерація поставляла в інші союзні республіки 12 % машин і промисло­вого обладнання, 13 % продукції лісової, деревообробної і целюлоз­но-паперової промисловості, 15 % продукції хімічної і нафтохімічної промисловості, 20 % виробів із бавовняних і близько 30 % із шовко­вих тканин. В той же час за рахунок ввезення з інших союзних респу­блік РРФСР покривала 15 % потреб в залізній руді і чорних металах, 10 % — в хімічних продуктах, 8 % — в продукції легкої і харчової промисловості, 7 % — в машинах і обладнанні, 100 % — в бавовні, ввозила значну частину цукру, виноградного вина, фруктових і ово­чевих консервів, тютюнових виробів. В загальному вивозі продукції України домінували такі її види, як кам'яне вугілля, чорні метали, ру­да, мінерально-будівельні матеріали, продукція машинобудування. В 1973 p., наприклад, в УРСР вироблялось 32,9 % загальносоюзного ви­робництва турбін, 96,5 % — вугільних комбайнів, 42,4 % — металур­гійного обладнання, 94,5 % — тепловозів, 35,1 % — хімічного облад­нання, 25,4 % — тракторів, 30,1 % — продукції приладобудування та засобів автоматизації51.

Основне місце в міжреспубліканському обміні України належало Російській Федерації, на частку якої припадало понад 80 % його за­гального обсягу52. Доля УРСР в міжреспубліканському обміні РРФСР складала 37 %, а доля Російської Федерації в такому ж обміні УРСР — близько 3/4 її залізно дорожного вантажообороту. За період з 1960 по 1975 р. ввіз продукції з Російської Федерації в Україну виріс на 89,6 %, а вивіз із України в Росію — відповідно на 71,9 %. Всього Україна ввозила в Російську Федерацію продукцію 81 галузі промис­ловості, в тому числі половину з того, що ввозилося в інші респуб­ліки, вугілля і цементу, майже 4/5 прокату чорних металів, близько третини мінеральних добрив, 3/4 залізної руди і поставок природного газу, більшу частину вироблюваних нею телевізорів, тракторів, верс­татів, екскаваторів, промислового обладнання, значні обсяги елект­роенергії, чавуну, продукції харчової промисловості.

Одночасно Російська Федерація поставляла в Україну велику кількість верстатів, автомобілів, холодильників, автопокришок, тка­нин, килимів, хутрових виробів, лісоматеріалів, нафтопродуктів, природного газу, електромеханічного обладнання та ін.

Однак директивна економіка не могла забезпечити високу ефек­тивність міжреспубліканських зв'язків. Вона не стимулювала госпо­дарську ініціативу, не раціоналізувала природним шляхом міжреспу­бліканський поділ праці і кооперацію. З часом все більше падала дис­ципліна поставок, далеко не завжди виправданою була їх доцільність, почастішали зустрічні мандри одних і тих же матеріалів, сировини і палива. Відповідно знижувались темпи зростання продуктивності праці, національного доходу. Хронічним стало невиконання "накрес­лених" партійними з'їздами планів.

І це стосувалося всіх галузей економіки, в тому числі й сільського господарства України, яке в 70—80-ті pp. давало понад половину за­гальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшника, близько третини овочів та фруктів. Капіталовкладення в нього постійно зростали, зміцнювалася матеріально-технічна база, однак очікуваної віддачі від галузі, як підкреслювалося, не було. Колгоспи

та радгоспи, як закостенілі структури, прогодувати зростаюче міське населення, армію не могли. Вихід із становища керівництво країни бачило в нарощуванні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції шляхом розширення посівних площ. Відповідно зростав ступінь розораності сільськогосподарських угідь, що активізувало ерозійні процеси. Меліоровані грунти засолонювалися або заболочу­валися. Україна щороку втрачала до 600 млн га родючих грунтів.

Перманентний характер носила в країні проблема з забезпечення населення продовольством. У 1982 р. в СРСР була оприлюднена Про­довольча програма, представлена як ще одне свідчення турботи пар­тії і уряду про добробут радянських людей. Ця програма, як і інші прожекти, провалилася. Вже в середині 80-х pp. в кількох промис­лових центрах Росії та України почалися серйозні утруднення з поставками продовольства, що викликало соціальне напруження в країні. Успішно провалена була в СРСР й Житлова програма.

Споживацький підхід до природних ресурсів, зростання масшта­бів використання недосконалої техніки й технології призводили до погіршення екологічної ситуації. Це особливо гостро відчувалося в Україні, перевантаженій підприємствами важкої та хімічної промис­ловості. Протягом 1959—1963 pp. в Україні було побудовано 35 но­вих заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. Швидкими темпами розвивалися Лисичанський і Рубіжанський хімкомбінати, Горлівський азотнотуковий завод. Були збудовані й налагодили ви­пуск продукції чотири гіганти "великої хімії" — Роздольський гірни-чохімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних во­локон, Дніпропетровський шинний завод. Територія республіки за­бруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу вдеся­теро інтенсивніше, ніж Радянський Союз у цілому. Технологічне на­вантаження на природу в 6—7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. Щорічно промислові підприємства України викидали в атмо­сферу 17 млн тонн шкідливих речовин, що становило майже 300 кг на душу населення.

Україна в складі СРСР продовжувала індустріалізацію, в той час як високо розвинуті країни досягли постіндустріального рівня розви­тку суспільства і вступили в технотронну еру. За період від 1960 до 1985 р. республіка за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості посідала 13-те місце в СРСР. За темпами збільшення валової продукції сільського господарства вона займала в 1960 р. 11-те місце, а в 1985 р. — 13-те. За темпами зростання виробленого національного доходу протягом 1980—1985 pp. Україна була теж на 13-му місці в Радянському Союзі.

Уповільнення економічного розвитку України визначалось бага­тьма причинами. Однією з них було те, що вона вирізнялась високою

інтенсивністю використання матеріальних, фінансових та людських ресурсів в межах загальносоюзного господарського комплексу. До того ж і в 70—80-ті pp. республіка продовжувала спеціалізуватися на енерго- і матеріалоємкому виробництві при істотній (кам'яне вугіл­ля) або майже повній (нафта, газ) вичерпаності корисних копалин на своїй території.

Ще не опубліковані дані про істинний баланс республіканських надходжень і видатків у межах союзного бюджету, що дає підстави дослідникам по-різному характеризувати економічні взаємини союзних республік. Американський економіст X. Хантер конста­тує, що основу економіки України становило вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР. За роз­рахунками британського вченого П. Вайлза Україна регулярно вно­сила до радянського бюджету на 10 % більше, ніж отримувала. Укра­їнські дослідники наголошують як на цілком очевидному факті, що постійне зміщення паливно-енергетичного комплексу СРСР на Схід вимагало перекачування з України значної частини фінансових, ма­теріальних та людських ресурсів. Ситуацію в республіці ускладнюва­ли й такі особливості економіки України, як деформованість структу­ри розміщення продуктивних сил, більша, ніж в інших республіках, зношеність основних виробничих фондів, катастрофічна екологічна ситуація.

Непосильним тягарем для всіх союзних республік СРСР ставало постійне зростання питомої ваги воєнних витрат. Військово-промис­ловий комплекс міцно зв'язував воєдино всі союзні республіки і пе­редусім найбільші з них — Росію і Україну, які несли на собі основ­ний тягар щодо його утримання й зміцнення. Як у Росії, так і в Украї­ні радянська економіка була вищою мірою монополізована. Вона пе­ребувала у власності держави і нею планувалася, на 70 % була орієн­тована на важку промисловість ("виробляти зброю і виробляти маши­ни для виробництва зброї"), і лише на 30 % — на споживчі товари і послуги. На середину 80-х pp. (за різними оцінками) радянська еконо­міка давала близько 50—60 % валового внутрішнього продукту США і була, таким чином, другою в світі. 12—13 % ВВП направлялось без­посередньо на оборону (в США — 6,5 %). Частка оборонного бю­джету в державному бюджеті СРСР складала 45—50 % (порівняно з 25—27 % у США). Рівень радянських воєнних витрат оцінювався в 250—300 млрд доларів на рік, що було близьким до американських затрат того ж періоду53.

Звичайно, ці оцінки умовні, оскільки системи ціноутворення двох держав були різними, як і рівень зарплат, собівартості енергії та сировини. І все ж наведені цифри дають загальне уявлення про масш­таби зусиль щодо забезпечення оборони, що давало змогу СРСР в кінці 80-х pp. утримувати збройні сили в 3,9 млн осіб (у США — 2,2—2,3 млн) і мати значні кількісні, якщо не якісні, переваги більшо­сті класів зброї над США (а в деяких випадках і над іншим світом, як це було з 60 тис. радянських танків або з міжконтинентальними раке­тами середньої дальності і тактичними ядерними ракетами). Виняток становлять хіба що авіаносці, великі бойові кораблі та бойові верто­льоти. Щороку в СРСР будувалося 11 підводних човнів.

На середину 80-х pp. Радянський Союз утримував півмільйонне угруповання військ у Центральній і Східній Європі; за нею в західних округах СРСР під гвинтівкою стояли в другому і третьому ешелонах ще понад два мільйони; в Забайкаллі, на Далекому Сході і в Монголії були розгорнуті ще понад півмільйона військ для війни з Китаєм. Жо­дна інша країна світу не мала п'ять видів Збройних Сил, п'ятнадцять воєнних округів, п'ять груп військ за рубежем, чотири флоти. Одно­часно шестидесятитисячна армія вела війну в Афганістані; тисячі ра­дянських радників навчали й забезпечували військовою допомогою десятки країн Азії, Африки і Латинської Америки. За торгівлею зброї СРСР вийшов на перше місце в світі — понад 30 млрд доларів у рік, правда 80 % вартості її було передано іншим країнам практично без­коштовно. Бази і опорні пункти авіації і флоту розкинулись від В'єт­наму до Йемену і Ефіопії, від Анголи до Куби й Нікарагуа. Вся та гігантська воєнна машина оснащувалась і постачалась такою кількіс­тю озброєнь і військової техніки, таким різноманіттям ракет, кораб­лів, підводних човнів, літаків, бронетехніки і артилерії, яку не могли собі дозволити ні США, ні тим більше яка-небудь інша країна світу54.

На утримання імперських амбіцій СРСР потрібні були великі ко­шти. Гроші традиційно повинно було давати не виробництво, оскіль­ки воно майже завжди було збитковим, а громадяни. В радянський час найбільш ефективним способом вилучення коштів у населення були колгоспи і ГУЛАГи. Безплатна наймана праця в будь-якій формі була основою будь-якої, в тому числі радянської, імперії. Сталін ус­пішно реалізував цю ідею, а його послідовники продовжили розпоча­ту ним справу.

В останні радянські десятиліття функціонування економіки знач­но погіршилося. Згідно з офіційними даними, ріст національного до­ходу з 1965 по 1985 р. знизився в середньому на рік майже вдвічі, про­мисловості — з 8,6 до 3,7 %, а сільського господарства — з 2,3 до 1,1 %. Головною причиною такого становища був різкий спад росту продуктивності праці — він знизився майже наполовину, з 6,1 до 3,1 % у рік. Фактично ж зниження було ще більшим з огляду на інфля­цію, яку офіційні дані не враховували повною мірою.

Заробітна плата в СРСР складала 15 % від національного доходу. При цьому, в зв'язку з дефіцитом або навіть відсутністю найбільш не­обхідних для населення товарів, основний наголос робився на тор­гівлю спиртними напоями. 30 % надходжень в торгівлю формувалось за рахунок цього товару, що одержав катастрофічне для країни поширення, особливо в російських селах.

Галузі економіки, які не мали прямого відношення до гонки озб­роєнь, були в занедбаному стані. Досить згадати, що навіть в металу­ргії на оновлення обладнання "відпускався" один відсоток від основ­них фондів, хоча амортизаційні відрахування при розрахунку со­бівартості продукції становили близько 25 %. Одночасно 80 % радян­ського експорту складала нафта і деревина. Величезний науковий по­тенціал країни (а більше половини наукових публікацій у світі нале­жала радянським ученим), якщо він не мав відношення до гонки озб­роєнь, пропадав марно. Відповідно рівень життя населення був вкрай низьким. (В кінці 80-х pp. кількість телефонів на тисячу жителів СРСР складала в Новій Гвінеї 600 номерів, а в Радянському Союзу — 90.)

Прагнучи виправити ситуацію, партійно-державне керівництво за М. Горбачова змушене було шукати порозуміння зі США в справі роззброєння з тим, щоб перекинути ресурси з військового у цивіль­ний сектор економіки. Передбачалися заходи щодо децентралізації управління економікою, переведення підприємств на повний еконо­мічний господарський розрахунок. Згідно з рішенням ЦК КПРС (1987 p.), союзні республіки втрачали рештки своєї юрисдикції в тяж­кій промисловості, оскільки союзно-республіканські міністерства тя­жкої промисловості перетворювалися в союзні. В Україні це стосува­лося міністерств електроенергетики, паливної та вугільної промисло­вості, чорної та кольорової металургії, геології, нафтопереробної та нафтохімічної промисловості. Одночасно всі середні й малі підпри­ємства з продукцією, спрямованою на місцевий ринок, підпорядкову­валися республіканським міністерствам. Республікам і місцевим вла­стям мали бути також підпорядковані всі підприємства, які безпосе­редньо обслуговували населення, були пов'язані з регіональною ін­фраструктурою та які займалися розв'язанням соціальних питань. Питома вага таких підприємств в Україні становила приблизно 5 %55. При цьому з України вивозилося 95 % промислової продукції, яка ви­роблялася в республіці56.

З 1987 р. вперше ліміти на матеріальні ресурси й фінансуван­ня для підпорядкованої їй економіки кожна союзна республіка одержувала від союзного Держплану як одну суму і мала право розбивати їх на свої міністерства. Республіканські Ради Мініст­рів дістали також право затверджувати державні замовлення по підприємствах республіканського підпорядкування.

Певні зміни відбувалися і в агропромисловому комплексі. До 1985 р. контрольні цифри та фондові матеріальні ресурси для сільсь­кого господарства встановлювалися союзним Держпланом на рівні областей і навіть районів. Реформою 1987 р. передбачалося, що ці завдання будуть тепер надаватися республікам сумарно, а ті, в свою чергу, стануть відповідальними за їх розподіл між областями та райо­нами. Республіканські уряди дістали також право міняти закупівель­ні ціни сільськогосподарських продуктів, але за умови, що сума вида­тків держави на ці закупки не зміниться.

Союзні республіки за реформою 1987 р. одержували право керу­вати всіма будовами соціального та культурного призначення незале­жно від їх підпорядкування.

Варто зазначити, що республіки не могли стати дійсними госпо­дарями своїх територій, як від них вимагалося, оскільки реформою не передбачалося збільшення республіканських бюджетів. Навпаки, во­ни навіть зменшувалися. В результаті, республіки не тільки не могли розширювати своєї економічної та соціально-культурної діяльності, а й не мали змоги просто виконувати покладені на них обов'язки.

Таким чином, реформи М.Горбачова в кінцевому підсумку не ве­ли до перерозподілу економічних прав між союзним та республікан­ськими урядами. Вони сприяли зміцненню єдності та цілісності еко­номіки СРСР, бо, розширюючи права союзних органів та окремих підприємств, фактично звужували економічні права союзних респуб­лік. На Заході почали писати навіть про реальну загрозу існуванню самих союзних республік. Так, І.С. Коропецький, відомий дослід­ник радянської історії, в 1988 р. писав: "Значення адміністративного поділу СРСР на союзні республіки, з огляду на їх все меншу еконо­мічну відповідальність, малітиме для радянських керівників. І можна навіть думати, що в якомусь не дуже далекому майбутньому будуть поновлені пропозиції, щоби зліквідувати республіки цілком"57.

Таким міг бути наслідок "інтернаціоналізації" радянської еконо­міки і для України, і для інших республік, які могли розчинитися в якомусь аморфному мононаціональному економічному організмі, покликаному обслуговувати інтереси радянської партійно-державної бюрократії.

Радянська "інтернаціоналізація" (як форма інтеграції) не відбува­лась природним шляхом, а була штучно створюваною, адміністрати­вно-натискною. Вона означала фактично поширення російського простору і зміцнення його внутрішньої єдності. Інтеграційні процеси в СРСР були фундаментом досягнень Радянського Союзу (а для світу — Росії) в усіх галузях соціально-економічного, наукового і культур­но-духовного життя.

В СРСР правлячою Комуністичною партією культивувався по суті азіатський спосіб виробництва, який здавна склався у Російській імперії і якому було властиве архаїчне, застійне господарство, базо­ване на державній власності, і надцентралізований антигуманний устрій. Підвищення ефективності виробництва при ньому заради зро­стання добробуту народу не було головною метою. І в Росії, і в Україні економіка була витратною, гроші вкладалися не на інвестиції у ви­робництво, а на непродуктивні військові цілі, озброєння та спожи­вання власне правлячою верхівкою. При азіатському способі вироб­ництва не багатство забезпечувало собі владу, а, навпаки, влада, бли­зькість до неї гарантували багатство, хоча й у дозованих радянськими мірками межах. При закритості комуністичної системи азіатський спосіб виробництва консервувався і ще більше гальмував процес мо­дернізації економіки країни.

Комуністична система з її способом виробництва, як і будь-яка інша жорстко централізована модель державного устрою, дедалі більше втрачала сталість і ефективність у вирішенні стратегічних економічних завдань. Вона виявилась нездатною адекватно відреагу-вати на виклики постіндустріального суспільства, яке народжувалося на Заході і для якого пріоритетними були не стільки зовнішня моти­вація і організація виробництва, скільки стимулювання власне інди­відуального інтересу працівника. Комуністична система масово про­дукувала тип працівника, який був позбавлений ініціативи і нелегко­го обов'язку самостійно приймати рішення та нести за них відпо­відальність, і орієнтувався не на створення, а на перерозподіл власно­сті. Це було однією із характерних рис "нової, радянської людини".

Центральним рушієм усього радянського планового господарст­ва, основою загальної економічної і техногенної системи, яка повніс­тю втратила свою ефективність і привабливість для народу на кінець 80-х pp. разом з усім нагромадженням політичних та ідеологічних догм, міфів і претензій, що підпирали державний лад і монопольну владу номенклатури, залишалася гонка озброєнь. Гонка озброєнь для радянської економіки, яка була з первопочатку неефективною і ви­тратною, не мала перспектив. На кінець 80-х pp. виявилися виразні ознаки розпаду радянської економічної і політичної системи, як і зв'язаної з нею ідеології. Непродуктивна "інтернаціоналізована" ра­дянська економіка, призвівши до чергової загальної кризи, підготува­ла суспільство до сприйняття ринкових відносин.