3.2. Види кредитних установ

3.2. Види кредитних установ.

Світова практика дає багато прикладів існування та розвитку різних видів кредитних установ (рис. 3.1).

Основою будь-якої кредитної системи є банки. Перші банки виникли ще в XII ст. Термін "комерційний банк" з'явився на ранніх етапах розвитку банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerce), їх основною клієнтурою були торговці. Звідси й назва "комерційний банк". Банки надавали позики на транспортування, збереження та інші операції, які були пов'язані з товарним обміном. Із розвитком промислового виробництва виникли операції з короткострокового кредитування виробничого циклу: позики на поповнення оборотного капіталу, створення запасів сировини та готових виробів, виплату заробітної плати та ін. Строки кредитів поступово збільшувалися, частина банківських ресурсів почала використовуватися для вкладання в основний капітал, цінні папери та ін. Так термін "комерційний" у назві банку втратив свій первісний зміст.

Перші банки капіталістичного типу з'явилися в Англії. За формою організації вони були індивідуальними. Згодом виникли акціонерні банки. Перший акціонерний банк було створено у 1694 р. - Банк Англії, потім, у 1695 р. - Банк Шотландії. у XVIII ст. з'являються акціонерні банки і в інших країнах. Початок швидкому зростанню банків було покладено промисловим переворотом, який сприяв бурхливому розвитку капіталістичного господарства (остання третина XVIII - початок XIX ст.). Сьогодні комерційний банк може запропонувати клієнту понад 200 видів банківських продуктів та послуг. Така поширена диверсифікація операцій дає змогу банкам зберігати клієнтів та залишатися прибутковими навіть в умовах несприятливої кон'юнктури.

Сучасні банки постійно розвиваються. Змінюються форми операцій, методи конкуренції, системи менеджменту, поширюється сфера діяльності, яка сьогодні охоплює весь світ завдяки формуванню інтернаціональних фінансових ринків.

Інтереси суспільства не завжди збігаються з інтересами банків, зокрема з приватними інтересами їх власників і вкладників. Тому розвиток кредитної системи обумовив необхідність регульованого підходу до організації кредитних відносин, що проявилося насамперед у виникненні особливої ланки банківської системи - центрального емісійного банку.

До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Усі банки виконували функції комерційних та емісійних. У створенні емісійних банків ще не було гострої потреби, бо банкноти у грошовому обігу відігравали незначну роль. Швидкий розвиток кредитної системи після промислового перевороту супроводжувався зростанням значення банкнотного обігу. Це об'єктивно вимагало заміни емісії багатьох комерційних банків емісією одного спеціалізованого банку. Практичне ж створення такого банку залежало від багатьох чинників, у тому числі суб'єктивного характеру. Так, спроба централізувати банкнотну емісію у США була зроблена ще наприкінці XVIII ст., однак її успішному здійсненню заважали комерційні банки. Лише із створенням федеральних резервних банків за законом 1913 р. банкнотна емісія була централізована.

До початку XX ст. централізація банкнотної емісії була завершена лише в європейських країнах. У більшості країн емісійні банки було створено у XX ст., головним чином, у період між двома світовими війнами.

Емісійні банки створювалися на основі спеціальних банківських законів двома шляхами. Згідно з першим переважне право банкнотної емісії законом надавалося найпотужнішому комерційному банку країни, унаслідок чого він поступово перетворювався на центральний емісійний банк. Саме так став емісійним Банк Англії. Другий шлях передбачав створення банку як емісійного центру країни з самого початку його організації. Таким шляхом створені центральні банки у більшості країн.

За формою організації емісійні банки можуть бути акціонерними та державними, причому держава часто є одним з акціонерів. В одних країнах ці банки з самого початку створювалися як державні, в інших - вони ставали державними внаслідок їх націоналізації шляхом викупу державою акцій на сприятливих для акціонерів умовах. Після Другої світової війни центральні банки було націоналізовано в Англії, Франції та інших країнах.

Нині в більшості країн емісійні банки е державними. Лише в деяких країнах капітал частково належить кредитним установам та приватним особам. Наприклад, у Бельгії та Австрії державі у центральних банках належить - 50% капіталу, в Японії - 55%, у Швейцарії - 57%.

Для визначення політики, якою керуються у своїй діяльності центральні банки, форма організації значення не має. Незалежно від форми власності центральні банки є юридичне самостійними, тобто не підпорядкованими уряду, що діють в інтересах усього суспільства. Акціонерні банки завжди перебували під контролем держави, і форма управління ними мало чим відрізнялася від форми управління державними банками.

Дещо своєрідною є організація 12 федеральних резервних банків США, які виконують функції центрального емісійного банку країни. Основний капітал цих банків складається з пайових внесків комерційних банків - членів Федеральної резервної системи. Однак законодавчі норми, що ними визначається порядок формування керівних органів та діяльність банків, установлюються державою.

Центральні банки усіх країн світу виконують такі функції:

- розроблення і реалізація державної грошово-кредитної політики;

- емісія грошей;

- функції "банку банків";

- функції банку уряду.

Крім цих функцій, центральний банк може виконувати й інші. Він зберігає централізований золотовалютний запас (якщо він не переданий скарбниці), здійснює нагляд і контроль за банківською діяльністю (не в усіх країнах ця функція е виключною компетенцією центрального банку).

Виконання перелічених функцій визначає місце і роль центрального банку в економіці, дає змогу найефективніше організувати діяльність дворівневої кредитної системи.

Другий рівень банківської системи в розвинутій економіці складається з різноманітних видів банків, які можна поєднати у дві групи: комерційні та спеціалізовані.

Особливістю комерційних банків є те, що, крім традиційних базових функцій, вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції, інших інституцій кредитної системи (за винятком функцій центрального банку), їх називають "супермаркетами фінансового ринку", тому що вони є фінансовими установами універсального типу.

Ці банки виникли раніше інших кредитних установ. Розвиток капіталістичної кредитної системи розпочинається з виникнення та розвитку комерційних банків. Утративши в процесі розвитку кредитної системи функцію емісії банкнот, вони набули багатьох інших функцій. Найважливіша функція комерційних банків - створення за рахунок кредиту додаткових платіжних засобів через збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів.

Між комерційними та спеціалізованими банками немає якихось великих розбіжностей, їх діяльність переплітається та проявляється у співробітництві за одними операціями та у конкуренції - за іншими. Масштаби такого суперництва протягом тривалого часу у деяких країнах обмежувалися фінансовим законодавством. Так, до кінця 90-х років згідно з банківським законодавством США та Японії комерційним банкам, по суті, було заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю тощо. Нині перемогу дістала тенденція до універсалізації банків.

У більшості країн Західної Європи такі обмеження скасовані, і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

Поряд із універсальними комерційними банками у розвинутих країнах існує розгалужена мережа банків, які виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки. Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація впливає на характер усієї Діяльності банку, визначаючи особливості побудови балансу, структури пасивів і активів, специфіку організації роботи з клієнтурою. Найпоширенішими видами спеціалізованих банків є інвестиційні, ощадні, іпотечні та експортно-імпортні.

Інвестиційні банки - це кредитні установи, які провадять засновницько-емісійну діяльність. Ці банки здійснюють розміщення на фондовому ринку акцій та облігацій акціонерних підприємств. Вони з'явилися у другій половині XIX ст. у зв'язку з роз витком акціонерних компаній. За формою організації вони також є акціонерними. Ці банки вивчають підприємства і, якщо їх задовольняють умови, купують акції та облігації, а потім розміщують їх. Прибуток, котрий вони при цьому отримують, складається з різниці між курсами продажу та купівлі цінних паперів. Часто інвестиційні банки не розміщують акції, а лише гарантують їх розміщення за окрему плату. У разі нерозміщення якоїсь частки акцій банк купує їх за попередньо узгодженою ціною.

Діяльність інвестиційних банків не обмежується тільки цими операціями. Вони підтримують тісні зв'язки з тими підприємствами, для яких вони розміщували акції та облігації, дають консультації про необхідність та можливість випуску акцій та облігацій в умовах даного стану фінансового ринку, про порядок допуску паперів до обігу на фондовій біржі тощо.

За останні 10-15 років відбулося значне зростання впливу інвестиційних банків на світову економіку, що пов'язано зі швидким розвитком ринку інвестиційних послуг. Саме тоді відбувся справжній бум корпоративних зливань та поглинань. Загальна вартість угод, що стосуються зливань та поглинань, зросла за десять років більше ніж у 10 разів.

Кількісне зростання масштабів діяльності сучасних інвестиційних банків веде до їх якісної трансформації. Відбувається формування інвестиційних банків нового типу з повним набором диверсифікованих та комплексних послуг. Одним з найголовніших переваг інвестбанків є наявність великого вільного капіталу. Іншою перевагою є глобальний характер їх діяльності. Дедалі більше виробничих компаній ведуть свій бізнес у міжнародних масштабах. Зрозуміло, що вони стають клієнтами тих інвестбанків, які здатні надати консультації та здійснити операції на будь-якому ринку світу. Нарешті, як показує ретроспективний аналіз, найпотужніші інвестбанки мають більше шансів пережити кризу - їх рятує диверсифікація діяльності, яка гарантує стабільний потік доходів.

Посилення ролі глобальних інвестбанків у сучасному світі не могло не перетворити інвестбанки у форму боротьби фінансових еліт США та Європи. На сучасному етапі явно домінують американські банки, що, звичайно, не задовольняє фінансових угруповань Старого Світу.

Сучасною тенденцією розвитку інвестбенкингу є формування глобальної олігополії. Чотири головні гравці на глобальному ринку інвестиційних послуг уже визначилися. Це - Голдмен Сакс, Меріл Лінч, Саломон Сміз Барні (у 1977 р. фінансова група Тревелз Гроуп купила інвестиційний банк Саломон Брозерс та поєднала його зі своїм брокерським відділенням Сміз Барні) та Морган Стенлі Дін Віттер (що також виникла у 1977 р. унаслідок злиття інвестбанку Морган Стенлі та фінансової компанії Дін Віттер Дісковер). Однак склад світової еліти поки що остаточно не сформувався. Фахівці вважають, що найближчим часом у руках перших десяти інвестбанків з повним набором послуг може опинитися більше ніж 95% ринку, іншим доведеться задовольнитися вузькоспеціалізованими нішами.

З деяким відривом від групи лідерів ідуть ще кілька відомих інвестбанків: Кредіт Свіз Ферст Бостон, Дж. П. Морган, Леман Бразерс та ін.

Розвиток і трансформація інвестбанків ведуть до загострення їх конфліктів з комерційними банками. Передусім це стосується ринку фінансування корпорацій. Раніше основним джерелом вільного капіталу для корпорацій був банківській кредит. Нині корпорації дедалі частіше вдаються до альтернативних джерел на світовому ринку капіталів - розміщення додаткових емісій акцій та випуску корпоративних облігацій, ринок яких стрімко розвивається. Таким чином, інвестбанки починають витісняти ком-банки з місця посередника між корпораціями та інвесторами.

Фахівці вважають, що фінансове обличчя світу на початку нового тисячоліття будуть визначати найпотужніші фінансові холдинги, які поєднуватимуть діяльність інвестиційних та комерційних банків. Саме такими інституціями вже є Сітігруп Креді Свіз Гроуп, ЮБС, Ллойдс тощо

Іпотечні банки виникли у Західній Європі наприкінці XVIII ст. Значного розвитку вони набули в Німеччині, де перший іпотечний банк було створено ще в 1770 р. Це був державний іпотечний банк, який здійснював підтримку здебільшого великих панських господарств. Залучення коштів відбувалося через випуск заставних паперів. У XIX ст. іпотечні банки почали обслуговувати не лише великі панські господарства, а й дрібні, а згодом і селянські. Найголовнішою сферою діяльності іпотечних банків стає кредитування нерухомості в містах та сільській місцевості.

Іпотека (від грец. hypotheke - застава) - застава нерухомості, нерухомого майна (землі, основних фондів, житла) з метою отримання позики. У разі непогашення позики власником майна стає кредитор (банки та інші кредитно-фінансові інституції, які можуть надавати такі позики).

Завдяки своїй довгостроковості (20-30 років) іпотечні креди ти використовуються для фінансування у тих випадках, коли виплата відсотків та погашення кредитів можливі лише з поточних, як правило, незначних доходів, тобто невеликими внесками. Наприклад, при фінансуванні будівництва житлових будинків під оренду погашення іпотечної позики можливе лише з надходжень орендної плати. Це стосується також і фінансування сільськогосподарських підприємств з метою розширення земельних маєтків або будівництва житлових приміщень, бо приріст доходів у сільському господарстві відносно невеликий.

Кошти для надання кредитів іпотечний банк отримує від продажу заставних листів. Це надійні боргові зобов'язання банку, які дають тверді проценти.

Іпотечні банки мають в економіці подвійне значення: як соціальні інституції, що забезпечують довгострокові земельні кредити, та як емітенти заставних, що є найбільш захищеним способом укладення коштів.

Іпотечні банки надають позики і різним комунальним структурам. У такому разі позики забезпечуються не іпотеками, а коштами, отриманими від надходження податків. Джерелом коштів для комунальних позик є комунальні заставні листи. Від звичайних вони відрізняються лише способом гарантування.

Поряд з основною діяльністю іпотечні банки можуть вкладати кошти в цінні папери, надавати позики під заставу цінних паперів тощо. Є обмеження на іншу діяльність, пов'язану з ризиком. Наприклад, банк має право купувати маєтки своїх боржників лише в разі непогашеная позики, а спекулювати земельними маєтками заборонено. Саме законодавчі обмеження в інтересах утримувачів заставних листів роблять іпотечні банки спеціальними інституціями. Усю свою діяльність іпотечні банки здійснюють на основі заставного права.

У Німеччині нині функціонує 30 іпотечних банків, 10 з яких є державними, а 20 - приватними. Найпотужнішими вважаються Німецький центральний земельний банк, Франкфуртський іпотечний банк, Рейнський іпотечний банк, Німецький іпотечний банк. Як правило, більша частина акціонерного капіталу належить найбільшим комерційним банкам.

У Франції характер діяльності іпотечних банків має свою специфіку. Провідним у сфері іпотечного кредиту є "Креді фонсьє де Франс" - найстаріший іпотечний банк Франції з участю держави, який був створений ще у 1852 р. Цей банк надає середньо-строкові та довгострокові позики терміном до 15 років. Джерелом коштів для таких операцій є випуск іпотечних облігацій. Поширеною є операція, пов'язана з кредитуванням місцевих органів влади через випуск комунальних позик. Банк також може надавати позики будівельним компаніям на житлове та господарське будівництво, веде облік векселів за середньостроковими кредитами під будівництво.

Іпотечні операції у Франції виконують і спеціалізовані установи, їх понад 30. Вони надають кредити на купівлю землі та квартир.

У США іпотечний кредит переважно надають спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи, такі як позико-ощадні асоціації, а також страхові компанії. Водночас існує група державних іпотечних банків. Це федеральні банки з кредитування житлового будівництва: Федеральна іпотечна корпорація з кредитування житлового будівництва, банки з кредитування фермерських господарств, федеральні земельні банки.

Ресурси для кредитування ці установи формують за рахунок продажу власних цінних паперів, які купують комерційні та ощадні банки, страхові компанії та інші кредитно-фінансові інституції. Це дає змогу федеральним інституціям іпотечного кредиту отримувати необхідні джерела та використовувати їх для іпотечного кредитування будівництва для міського населення, фермерів та дрібних підприємців.

Ощадні банки орієнтують свою діяльність на залучення дрібних вкладів населення на певний строк і надання позичок приватним особам. Перші ощадні банки як самостійні кредитні установи виникли наприкінці XVIII - на початку XIX ст. у Німеччині та Великобританії. Пізніше ощадні банки набули розвитку у Франції, Росії та в інших країнах. Спочатку ці установи лише акумулювали збереження широких верств населення, тобто вони були не кредитними установами, а установами для забезпечення бідних людей. У дусі філантропії та просвіти гуманно налаштовані заможні громадяни створювали ощадні каси, для того щоб дати можливість бідним людям надійно, під відсотки вкласти кошти на "чорний день". До того такої можливості не існувало. Монастирі, які у багатьох країнах зберігали кошти бідних людей, У деяких країнах зникли після Реформації. Приватні міняйли часто були ненадійними, тобто залишалося ховати гроші десь у "панчохах" для того, щоб зберегти їх на "чорний день" або на весілля. Ощадні каси, маючи єдине завдання, виникали як благодійні установи у різних юридичних формах - як фонди, комунальні установи, державні інституції.

Поряд з ощадними касами виникали позичкові каси, де бідні люди могли отримати позички під заставу. Пізніше ці установи часто поєднувалися.

У XX ст. розвиток ощадної справи пішов за різними напрямками.

У Східній Європі, у так званих соціалістичних країнах ощадні каси було націоналізовано, а їхні функції зведено до пунктів накопичення коштів, які передавалися до державного банку. У Західній Європі ощадні каси почали розширювати коло своїх послуг. Поступово число виконуваних ними операцій зросло настільки, що вони стали перетворюватись у конкурентів комерційних банків.

Водночас відбувалося багато зливань ощадних кас. Місцеві установи перетворилися на регіональні банки, які за асортиментом послуг мало чим відрізняються від комерційних банків. У деяких країнах ощадні каси перетворилися повністю на комерційні банки. Так, в Англії банківська група ТСБ хоч і охоплює досить розвинуту мережу ощадних банків ("The Trustee Savings Bank Group"), за характером своїх операцій при класифікації банків входить до групи комерційних банків. З 1995 p., коли група TSB об'єдналася з одним із найбільших комерційних банків Англії "Ллойдс", зникли й формальні підстави для виділення ощадних банків цієї країни в окрему групу.

У Німеччині ощадні банки чітко виділяються в окрему групу банків під назвою "ощадні каси", хоча за своїми функціями вони мало відрізняються від комерційних банків, їх налічується понад 700 з 21 тис. відділень. Центральним органом муніципальних ощадних кас є 13 жироцентралей (земельних банків). Найвищою ланкою всієї системи ощадних кас та жироцентралей є Німецький комунальний банк.

Жироцентралі створені у кожній із земель (територіальний район). Разом з ощадними касами вони обслуговують більш як 40 млн жирорахунків приватних клієнтів. Цей рахунок ведеться як особовий (рахунок заробітної плати). Клієнти мають можливість здійснювати через нього довгострокові та інкасові перекази, оборот єврочеків та інші операції

Основу ощадних банків Великобританії становлять довірчі ощадні банки, які відкривають рахунки для населення та підприємств. Очолює цю систему Національний ощадний банк Великобританії, який організовує свою діяльність через систему поштових відділень. Мобілізовані кошти розміщуються у державні цінні папери. Приватні особи та корпорації можуть придбавати ощадні сертифікати, національні ощадні облігації тощо.

За типом довірчих ощадних банків Великобританії у США виникли взаємно-ощадні банки, їх особливістю є те, що вони не мають акціонерного капіталу. Первісне внесений капітал був повернений засновникам. Ці банки не є комерційними організаціями Керують ними ради довірених осіб, які отримують винагороду Пасиви таких банків складаються з коштів вкладників, а активні операції близькі до активних операцій комерційних банків. Ці банки надають споживчі позички, іпотечні кредити, випускають кредитні картки, здійснюють вкладення в акції та облігації корпорацій тощо. Прибуток використовується для створення гарантованих фондів та виплати відсотків.

Експортно-імпортні банки кредитують та гарантують операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю та міжнародним рухом капіталу. Вони почали створюватися головним чином після Другої світової війни.

Необхідність таких банків пов'язана із загостренням боротьби за ринки збуту товарів та зростанням ризику надання міжнародних кредитів. Основною функцією зовнішньоторговельних банків є надання середньо- та довгострокових позик іноземним імпортерам. Кредити можуть надаватися прямо та непрямо через купівлю векселів у вітчизняних експортерів. Вони також надають кредити вітчизняним імпортерам для здійснення ними зарубіжних інвестицій.

Зовнішньоторговельні банки надають гарантії комерційним банкам своєї країни за зовнішньоторговельними кредитами. З метою розширення сфери діяльності вони часто здійснюють кредитування не самостійно, а з участю комерційних банків своєї країни.

Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи. Світова практика дає багато прикладів існування та розвитку таких установ, які, не маючи статусу банків, виконують окремі банківські функції або обслуговують окремі галузі. Ці інституції домінують у відносно вузьких секторах ринку та мають, як правило, специфічну клієнтуру. Вони не виконують усіх основних банківських функцій, а найважливішою рисою, яка відрізняє їх від банківських установ, є вузька спеціалізація.

Нині у всьому світі спостерігається тенденція до зростання ролі небанківських фінансово-кредитних установ та послаблення РОЛІ банків на грошових ринках. Так, у США частка комерційних банків у загальному обсязі всіх активів фінансових посередників грошового ринку знизилася за період 1945-1985рр. з близько 75 до 40%, а частка їх в активах усіх депозитних банків за цей період знизилася з 87 до 64%. Це зумовлено швидким розвитком небанківських фінансово-кредитних посередників (у США це насамперед пенсійні фонди та страхові компанії), а також приско ренням універсалізації діяльності раніше спеціалізованих банків, таких як ощадні каси та кредитні спілки.

Кредитні спілки - кооперативи, які організовані з метою акумуляції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. Вони об'єднують осіб, які працюють на одному й тому самому підприємстві, є членами однієї профспілкової організації або просто проживають в одній місцевості, їх грошові кошти складаються із вступних внесків та вкладів членів спілки, а також позичок комерційних банків. Кошти використовуються для кредитування членів спілки. Такі установи мають статус некомерційних організацій та відповідні пільги щодо оподаткування. Це дає можливість забезпечити членам спілки дещо вищий рівень дохідності на внески своїх членів та дешевші, ніж у комерційних банків, кредити.

Позиково-ощадні асоціації також належать до ощадних установ. Вони організовані як кооперативи, їх капітал складається за рахунок продажу клієнтам особливих сертифікатів, які викуповуються за номіналом на першу ж вимогу утримувача та приносять дохід у формі відсотка. Ці сертифікати аналогічні терміновим вкладам. Як і у взаємно-ощадних банків, значна частина капіталів асоціацій вкладена в іпотеки під заставу житла.

Інвестиційні компанії (фонди) - це компанії, які знижують ступінь ризику для своїх клієнтів. Вони виконують роль посередника між інвесторами та акціонерними компаніями різних галузей господарства. Це посередництво зводиться до такого: інвестиційні компанії випускають свої акції та розміщують їх на фондовому ринку, а отримані у такий спосіб кошти розміщюють в акції та облігації багатьох різних компаній, чим зменшується ризик банкрутства. Інвестиційні компанії виступають у ролі колективного інвестора.

Розрізняють інвестиційні компанії "відкритого типу", які беруть на себе зобов'язання викуповувати свої акції на вимогу, та "закритого типу", які такого зобов'язання не беруть. Нині у розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма організації інвестиційних компаній, оскільки акції цих фондів мають високий рівень ліквідності.

Різновидом відкритих інвестиційних фондів є взаємні фонди грошового ринку. Вони вперше з'явилися у США 1971 р. Акумульований через випуск акцій капітал вони вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати). Власники акцій можуть користуватися чековими рахунками, відкритими їм на величину вартості акцій фонду. . .

Прибуток Інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами на операції з цінними паперами та виплатами, що здійснюються фондами на власні акції.

Фінансові компанії з'явилися у зв'язку із масовим виробництвом дорогих предметів споживання тривалого користування. Вони, як правило, надають позики споживачам непрямо, тобто шляхом купівлі у торговельних фірм боргових зобов'язань покупців. Ці компанії також здійснюють кредитування торговельних фірм під заставу боргових зобов'язань покупців. За формою організації вони є акціонерними. Як правило, це дочірні підприємства великих комерційних банків. Джерелом їх позичкових ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються через випуск та розповсюдження облігацій. Розгалужена мережа фінансових компаній функціонує в США, Великобританії, Німеччині, Японії. У США найбільш поширені компанії з кредитування продажу споживчих товарів тривалого користування. Вони надають кредити різним торговцям під реалізовані ними товари в кредит, купуючи зобов'язання клієнтів. Відповідно суми в рахунок погашення вартості товару надходять не торговцеві, а компанії. Інші фінансові компанії надають позики промисловим фірмам, які відвантажили товар у кредит. Нарешті, є фінансові компанії, що надають кредити населенню на усілякі цілі (ремонт квартири, купівлю автомобіля тощо).

Страхові компанії - один з найважливіших видів спеціальних небанківських кредитно-фінансових установ. Для них характерною є особлива форма залучення коштів - продаж страхових полісів. При розміщенні коштів страхові компанії конкурують з Іншими кредитними установами. Головна стаття їх активів - облігації промислових компаній, акції, державні цінні папери. Страхові компанії поділяються на дві групи: страхові компанії, Що здійснюють страхування населення, та компанії, які проводять страхування майна. Найбільшого поширення набули компанії першого типу. Вони продають страхові поліси, які дають можливість отримати компенсацію у разі смерті, хвороби тощо. Страхові компанії акумулюють величезні суми на тривалі строки.

Як правило, щорічне надходження коштів до страхових компаній у вигляді страхових премій та доходів від активних операцій набагато перевищує суму виплат володарям полісів. Це дає змогу цим компаніям збільшувати інвестиції у високодохідні довгострокові цінні папери, насамперед в облігації промислових компаній та в заставні під нерухомість.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані установи, які акумулюють грошові кошти, призначені для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку. Вони можуть бути приватними та державними. Приватні пенсійні фонди утворюються за рахунок приватних внесків із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку. Пенсійні фонди можуть бути застрахованими (страховій компанії доручається управління акумульованими фондами) та незастрахованими (перебувають в управлінні корпорацій та банків). Активи пенсійних фондів вкладаються в цінні папери корпорацій та у державні боргові зобов'язання.

Пенсійні фонди так само, як і страхові та інвестиційні компанії, накопичують величезні кошти на тривалі строки, що дає їм можливість виступати в ролі найбільших інвесторів. Так, у Великобританії та в інших країнах саме небанківські фінансово-кредитні установи виконують функції головних інституційних інвесторів.

Питання для самоконтролю

1. Як співвідносяться між собою кредитна та банківська системи?

2. Які особливості побудови банківських систем у більшості розвинутих країн?

3. Що означає тенденція до універсалізації банків?

4. Назвіть основні види небанківських фінансово-кредитних установ.

5. Які операції виконують інвестиційні банки?

6. Які кредитно-фінансові установи належать до групи депозитних?