3.2. Політико-правове підґрунтя інтеграції Війська Запорозького з Росією останньої третини XVII — початку XVIII ст.

Політико-правове підґрунтя інтеграції Війська Запорозького з Росією останньої третини XVII — початку XVIII ст.

Своєрідним політичним компромісом козацької старшини Лівобережної України, що після воєнно-політичного протистояння 1650—1660-х pp. залишилася під зверхністю російського царя, як уже наголошувалося вище, став Глухівський договір його предста­вників з гетьманом Д. Ігнатовичем (Многогрішним) 1669 р.24 У чо­му ж полягала його компромісна суть?

Насамперед, після тривалих і запеклих дебатів уряду Д. Ігнато-вича з воєводою і повноважним представником царя на перегово­рах в Україні Г. Г. Ромодановським сторони погодилися на компро­місний варіант вирішення питання щодо перебування російських воєвод на чолі залог ратних людей в українських містах. Так, зокре­ма, було суттєво зменшено перелік міст, у яких мали перебувати ро­сійські залоги — Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав й Остер. Вкрай важливим було й те, що відтепер, на відміну від становища, декла­рованого договором 1665 p., воєводи позбавлялися права адмініст­ративної та судової влади над некозацьким населенням Гетьмана­ту. Ліквідовувалися й їхні фіскальні функції в Україні, оскільки третя стаття Глухівського договору у фінансовій сфері реанімувала стан, який де-юре встановлювала угода 1654 р. Тобто, формально всі збори з українського населення мали проводитися від царського імені, але місцевою українською адміністрацією та громадитися у Військовому скарбі Війська Запорозького.

У сфері зовнішньополітичної діяльності договір, по суті, реа­німував положення угоди 1659 р. Так, Москва, рішуче відмовивши гетьманові в поверненні права зносин з іноземними правителями (гетьманський уряд наполягав на праві зносин хоча б з Польщею та Кримом), оскільки через це бувають "многіе ссоры", втім погоди­лась на внесення до угоди положення про обов'язковість участі українських представників на засіданнях російсько-польських комісій, на яких обговорюватимуться українські справи (щоправда, питання про статус українських дипломатів мало розглядатися вже на самих переговорах).

Фактично в дусі постанов 1659 р. вирішувалось питання і щодо характеру гетьманської елекції. Так, Війську Запорозькому заборо­нялось позбавляти гетьмана булави без спеціального на те дозволу царя, хіба що причиною невдоволення товариства стане "зрада" українського регіментаря.

Вкрай важливою з огляду на фіксування автономного статусу Гетьманату та його протекторатно-васалітетних стосунків щодо російського царя була пропозиція Москви про запровадження в царській столиці спеціального українського представництва — 5—6 осіб на чолі з обраним Військом Запорозьким повноважним представником, який проживав би на спеціально відведеному дворі й головним завданням котрого було б узгодження взаємодії геть­манської влади з центральним урядом і приказами Російської дер­жави, а також залагодження конфліктних ситуацій з воєводами, що несли службу в українських містах. Крім, так би мовити, приклад­ної ваги пропонованої інституції в залагодженні непорозумінь, її запровадження мало для Гетьманату важливіше репрезентативне значення, яке, втім, не було належним чином оцінено оточенням українського гетьмана25.

Загалом же чи не найголовнішою заслугою учасників досягнен­ня глухівського компромісу 1669 р. є скасування інкорпораційних за своїм змістом Московських статей 1665 р. Разом з тим Глухівсь-кий договір не реанімував вихідні положення українсько-російсь­кого об'єднання, зафіксовані угодою 1654 р. У переважній більшос­ті своїх статей він лише повторив умови, прийняті урядом Ю. Хмельницького на Переяславській раді осені 1659 р. І якщо за умов політично розбалансованого, але адміністративно цілого й мілітарно достатньо спроможного Війська Запорозького такий ва­ріант унормування українсько-російських взаємин видавався коза­цькій старшині досить образливим і послужив підґрунтям для акти­візації антимосковських настроїв, то на весну 1669 р. він був якщо не привабливим, то, принаймні, цілком прийнятним. Його прийнят­ність для української сторони обумовлювалась не стільки згасан­ням політичних апетитів козацької еліти щодо її повновладдя в Ге­тьманаті, скільки несприятливою зовнішньополітичною кон'юнктурою для політичного тиску на Москву чи, тим паче, спроби реаліза­ції на неї тиску мілітарного.

Варто зауважити, що Глухівські статті 1669 р. відіграли досить помітну роль в історії розвитку українсько-російських відносин останньої третини XVII ст. Разом із статтями 1659 р. вони слугува­ли відправними положеннями при укладанні договорів Війська За­порозького з царем у 1672, 1674 та 1687 pp. Досить прикметним у ставленні козацької еліти до Глухівських статей, як на наш погляд, є епізод, про який переповідав воєвода Г. Ромодановський своєму урядові з України влітку 1672 р. Тоді при обранні на гетьманство І. Самойловича та конституюванні нових договірних умов гене­ральний писар Війська Запорозького при зчитуванні царським пре­дставником нових і старих (Глухівських) статей звіряв останні зі своїм письмовим варіантом — "...тих Глухівських статей доглядав у зошиті, за своїм білоруським письмом..."26.

Загалом же при гетьманській елекції 1672 p., крім загальної де­кларації щодо підтвердження "прежних прав и вольностей", на Ге­неральній раді 17 (27) червня було констатовано правочинність Глухівського договору та ухвалено десять положень нових так зва­них Конотопських статей, які лише уточнювали або доповнювали основну угоду27.

Із двадцяти положень Переяславського договору 1674 p., ухва­леному з нагоди декларування І. Самойловича гетьманом не лише Лівобережної, а й Правобережної України та, відповідно, взяття останньої під царську зверхність, переважна більшість статей (п'ят­надцять) повторювала норми Глухівського договору, чотири було взято з Конотопського і лише одна була принципово нова, що врахо­вувала регіональну специфіку Правобережжя28.

Так само і договірні норми, зафіксовані при обранні на гетьман­ство Івана Мазепу в 1687 р. (так звані Коломацькі статті), головним чином дублювали положення Глухівських статей, звідки перекочу­вало аж сімнадцять з двадцяти двох статей29.

Утім і такі незначні, порівняно з варіантом 1669 p., зміни до тек­стів українсько-російських угод віддзеркалювали неухильну тенде­нцію до певного обмеження прерогатив гетьманської влади на ко­ристь царя. Так, чи не найважливішим, на наш погляд, нововведен­ням до Конотопських статей стало скасування норми Глухівського договору щодо обов'язкової присутності представників Війська За­порозького на мирних російсько-польських переговорах, де мова йтиме про українські справи. Іншим, не менш важливим, доповнен­ням договору 1672 р. стало введення до нього норми, що унеможли­влювала територіальні набутки Гетьманату, чого прагнув гетьман­ський уряд Д. Ігнатовича.

До редакції 1687 р. за наполяганням російського повноважного представника князя В. Голіцина було внесено лише ті положення договору 1669 p., які цілком задовольняли офіційну Москву. Зроб­лені ж до нього доповнення, як правило, обмежували гетьманські прерогативи. Зокрема, одне з положень Коломацьких статей обме­жувало право гетьмана розпоряджатися земельними ресурсами Ге­тьманату, виводячи з-під його юрисдикції землі й угіддя, пожалува-ні приватним особам за відповідними царськими указами. Україн­ському регіментареві відтепер також законодавчо заборонялось призупиняти дію на території його регіменту будь-яких правових актів російського уряду. Досить симптоматичною, з огляду на суть інтеграції України під корону Романових, стала поява в тексті дого­вору 1687 р. пункту, що вказував на необхідність тіснішої злуки ма­лоросіян та великоросів на побутовому рівні, що мало б забезпечи­ти й політичну інтеграцію — "... народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведени­ем. ..", щоб були під однією царською державою ".. .обще, яко еди­ной християнской веры и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийский край — гетманского регименту, а отзывались бы единогласно: "Их царского пресветлого величества самодержавной державы гетман и старшина и народ малороссийский обще с вели-короссииским народом.... 174