3.2. Управління дохідністю кредитного портфеля та методи ціноутворення за кредитами
Головна мета процесу управління кредитним портфелем банку полягає в забезпеченні максимальної дохідності за певного рівня ризику. Рівень дохідності кредитного портфеля залежить від структури й обсягу портфеля, а також від рівня відсоткових ставок за кредитами. На формування структури кредитного портфеля банку істотно впливає специфіка сектора ринку, який обслуговується цим банком. Для спеціалізованих банків структура кредитного портфеля концентрується в певних галузях економіки. Для іпотечних банків характерним є довгострокове кредитування. У структурі кредитного портфеля ощадних банків переважають споживчі кредити та позики фізичним особам.
Обсяг і структура кредитного портфеля банку визначаються такими чинниками:
розмір банку (капіталу);
правила регулювання банківської діяльності;
офіційна кредитна політика банку;
досвід і кваліфікація менеджерів;
рівень дохідності різних напрямків розміщення коштів.
Величина капіталу банку значною мірою впливає на загальний обсяг залучених та запозичених коштів, а отже, і на розмір кредитних ресурсів. Максимальний розмір окремої позики теж визначається величиною капіталу. Капітал банку використовується при встановленні лімітів та обмежень у процесі регулювання кредитної діяльності банків.
Національним банком України встановлено ряд пов’язаних із кредитуванням нормативів, які розраховуються у відношенні до капіталу банку (дод. 10). Отже, розмір капіталу банку визначає обсяг та структуру його кредитного портфеля.
Якість кредитного портфеля суттєво впливає на рівень ризиковості та надійності банку, тому саме кредитна діяльність підлягає регулюванню з боку органів нагляду в багатьох країнах. Установлені обмеження та нормативи, а також правила регулювання банківської діяльності відіграють значну роль у процесі формування кредитного портфеля.
Кредитна політика банку визначає пріоритетні напрямки кредитування, а також перелік кредитів, які не повинні входити до кредитного портфеля. Один і той самий кредит може не відповідати основним вимогам кредитної політики одного банку, але бути цілком прийнятним для іншого.
Одне з правил кредитного менеджменту полягає в тому, що банк не повинен надавати кредити, які не можуть бути професійно оцінені фахівцями банку. Отже, досвід, кваліфікація та спеціалізація кредитних працівників також впливають на характеристики кредитного портфеля банку.
У формуванні структури активів банку вирішальним фактором є рівень дохідності кожного виду активів. Але висока дохідність, як правило, супроводжується високим рівнем ризику, тому менеджменту банку необхідно врахувати обидва фактори. Якщо рівень дохідності різних видів активів приблизно однаковий, то перевага надається найменш ризиковим напрямкам розміщення коштів. У такому разі розмір кредитного портфеля банку може зменшитися на користь портфеля цінних паперів або на користь проведення інших видів активних операцій.
В Україні із введенням в обіг ОВДП, які до фінансової кризи 1998 року мали низький ризик і середню дохідність (приблизно на рівні доходів за кредитними операціями), більшість банків перерозподілили свої активи, збільшивши розміри портфеля цінних паперів за рахунок зменшення обсягів кредитування. В період кризи ризиковість таких банків значно зросла, а фінансовий стан погіршився.
Формуючи кредитний портфель, менеджмент банку звичайно керується правилом — видавати ті кредити, які приносять максимальні доходи за інших однакових умов. Дохідність кредитної операції визначається рівнем відсоткової ставки за даним кредитом, тривалістю періоду надання кредиту та прийнятою системою нарахування відсоткових платежів.
Для оцінювання прибутковості кредитів банк повинен мати ефективну систему обліку не лише доходів, а й витрат за кожним видом кредитів. На прибутковість кредитних операцій банку впливають як доходи та витрати, так і можливі збитки, що визначаються рівнем кредитного ризику за кожною позикою. Вимірювання, мінімізація та контроль за рівнем кредитного ризику — одне з найскладніших завдань, що стоять перед менеджментом при формуванні кредитного портфеля.
Рівень кредитного ризику кожного позичальника безпосередньо впливає на рівень відсоткової ставки за кредитом. Високий рівень ризику пов’язується з високою кредитною ставкою, і навпаки. Але кредитна ставка залежить не тільки від ризику. Вона формується під впливом наведених далі зовнішніх і внутрішніх чинників, які необхідно враховувати, визначаючи її.
Попит і пропозиція на ринку кредитів;
рівень конкуренції;
рівень кредитного ризику, що пов’язується з конкретним клієнтом;
кредитна політика банку;
категорія клієнта, яка відображає, чи орієнтований банк на розвиток відносин з даним позичальником;
загальний рівень прибутковості всіх зв’язків з клієнтом;
вартість кредитних ресурсів для банку;
рівень базових ставок;
форма забезпечення кредиту та вартість контролю за його станом.
Усі ці чинники по-різному впливають на ставку конкретного кредиту. Наприклад, високий рівень кредитного ризику клієнта підвищує ставку, а надання забезпечення знижує кредитний ризик. Але з наданням забезпечення у формі застави матеріальних цінностей зростають витрати банку, пов’язані з необхідністю зберігання застави чи з контролем за її станом та ліквідністю. Ці видатки необхідно враховувати, установлюючи кредитну ставку.
За умов високої конкуренції банк змушений підтримувати кредитні ставки на певному рівні, який був би прийнятний для клієнтів і приносив би прибуток. Кредитна ставка повинна бути достатньо низькою, аби позичальник не звернувся до іншого банку. Тому на висококонкурентних ринках кредитор швидше приймає ставку, ніж встановлює її. У результаті банківська маржа має тенденцію до скорочення. З огляду на сказане значна увага приділяється вибору методу ціноутворення за кредитом. У світовій банківській практиці застосовується кілька основних методів установлення ставки за кредитом.
МЕТОД «ВАРТІСТЬ ПЛЮС»
Метод враховує вартість залучених коштів та всі витрати банку, пов’язані з наданням кредиту. Відсоткова ставка за кредитом охоплює:
вартість залучення кредитних ресурсів для банку;
операційні витрати, пов’язані з процесом кредитування (заробітна плата кредитних працівників, вартість обслуговування кредиту, контролю за ним, вартість управління забезпеченням тощо);
премію за ризик невиконання зобов’язань клієнтом;
премію за ризик, пов’язаний зі строком кредитування;
бажаний рівень прибутковості кредиту, який забезпечує достатні виплати акціонерам банку.
Необхідною умовою застосування такого підходу до ціноутворення за кредитними операціями є наявність у банку ефективної системи обліку витрат за кожним кредитом, а також управлінської інформації.
Головний недолік методу — ігнорування ринкових чинників, таких як попит і пропозиція, стан кредитного ринку, конкуренція тощо, а також припущення, що банк точно може обчислити свої витрати в розрахунку на кожний кредит. Метод «вартість плюс» використовується на ринках із низьким рівнем конкуренції.
МЕТОД «БАЗОВА СТАВКА ПЛЮС»
Сутність методу полягає у визначенні кредитної ставки як суми базової ставки і кредитного спреду. За базову можна взяти ставку пропозиції міжбанківського регіонального ринку; ставку першокласного позичальника; ставки міжнародних ринків (LIBOR, FIBOR і т. ін.), інші ставки, що є загальноприйнятними на конкретних ринках.
Кредитний спред включає премію за ризик невиконання зобов’язань клієнтом та премію за строк надання кредиту, що відображає ризик тривалості періоду кредитування. Розмір кредитного спреду диференційований залежно від категорії клієнта та його кредитоспроможності. На міжнародних ринках для першокласних позичальників кредитний спред прирівнюється до нуля. При наданні кредиту позичальникам, які не належать до категорії першокласних, кредитний спред становить від 0,25 до 5% і вище (дод. 8). Прибуток банку, а також адміністративні витрати входять до складу базової ставки. Оскільки базова ставка складається як середньоринкова, то прибуток банку залежить від рівня його власних витрат.
Такий метод ціноутворення виник у часи великої депресії в 30-ті роки у США і відомий як модель цінового лідерства. 30 найбільших банків США встановили так звану ставку першокласного позичальника (прайм-ставка), тобто ставку, за якою надавались короткострокові кредити найбільш кредитоспроможним клієнтам. Тоді це була найнижча кредитна ставка. Час від часу прайм-ставка переглядалася банками з огляду на попит і пропозицію на ринку. Згодом прайм-ставка втратила своє пріоритетне значення насамперед через те, що виникла та набула популярності ставка LIBOR.
Інтернаціоналізація банківської справи, перехід провідних банків на розрахунки в євродоларах сприяли зростанню популярності LIBOR, яка стала загальноприйнятою базовою ставкою для більшості як міжнародних, так і національних ринків. Завдяки цьому клієнти можуть порівнювати умови кредитування на різних ринках. Крім того, ставка LIBOR нижча за прайм-ставку в середньому на 0,75 — 1% і є найнижчою кредитною ставкою (дод. 7).
Перевагами методу є простота, необов’язковість точного врахування витрат за кожним кредитом, зручність застосування в умовах установлення плаваючих ставок за кредитом, врахування впливу конкуренції.
МЕТОД «НАДБАВКИ»
Метод «надбавки» полягає у визначенні кредитної ставки як суми відсоткових витрат залучення коштів на грошовому ринку та надбавки. Надбавка включає премію за кредитний ризик та прибуток банку. Здебільшого такий метод ціноутворення використовується для надання кредитів великим фірмам на короткі строки (до 30 днів), включаючи кредити «овернайт». З розвитком ринку комерційних паперів великі компанії дістали змогу самостійно залучати кошти, не користуючись послугами банків. Це спонукало банки до зниження кредитних ставок з метою збереження вигідної клієнтури. У США багато банків пропонують кредити великим корпораціям на короткі терміни за низькими ставками, розрахованими за методом «надбавки». У такому разі маржа звичайно становить 0,35 — 0,75%, у результаті чого кредитна ставка стає нижчою за прайм-ставку. Досить значні суми таких кредитів дозволяють банкам одержувати прибутки навіть за мінімального рівня відсотків.
Практика встановлення незначних надбавок під час визначення кредитних ставок за цим методом сприяла його поширенню та популяризації. Дослідження показали, що близько 90% кредитних портфелів 48 найбільших банків США становлять кредити, надані за ставками, нижчими за прайм-рейт. Витрати залучення коштів визначаються ставками грошового ринку, які й слугують основою для розрахунків кредитних ставок.
МЕТОД «АНАЛІЗУ ДОХІДНОСТІ КЛІЄНТА»
Метод «аналізу дохідності клієнта» базується на врахуванні всіх взаємостосунків із конкретним клієнтом. Оцінюючи всі складові дохідності, особливу увагу приділяють розрахунку прибутковості тих видів операцій, які здійснюються клієнтом у цьому банку. Такий метод потребує точного обліку всіх доходів та витрат, пов’язаних із кожним клієнтом, і застосовується насамперед для кредитування великих компаній, які мають постійні та різноманітні зв’язки з банком. Визначення ціни кредиту за таким методом має на меті зниження кредитної ставки нижче від загальноприйнятого рівня для заохочення найвигідніших клієнтів.
Доходи банку від операцій з клієнтом включають відсотки та комісійні за проведення кредитних, валютних, факторингових, лізингових та інших операцій, за надання трастових, консультативних, інформаційних послуг. Витрати, пов’язані з клієнтом, складаються із заробітної плати банківських працівників, які його обслуговують, витрат на вивчення кредитної документації, на ведення, перевірку та обробку рахунків. Якщо різниця між доходами і витратами щодо суми кредиту перевищує середню норму прибутковості банку, то ставка за кредитом може бути знижена.
Метод аналізу дохідності клієнта має певні недоліки: складність, громіздкість, необхідність розробки докладної звітності за доходами та витратами з обслуговування кожного клієнта. Часто аналіз дохідності включає консолідовані дані не лише самого позичальника, а також і його дочірніх компаній, найбільших акціонерів та вищого керівництва. З розширенням спектра пропонованих банком послуг метод дедалі ускладнюється і потребує застосування автоматизованих систем обліку та аналізу. Але такий підхід до управління кредитними ставками може бути корисний для виявлення найприбутковіших клієнтів і видів банківських послуг та операцій.
Крім методів визначення кредитної ставки вартість кредиту залежить і від обраної системи встановлення та нарахування відсотків за позикою. Відсоткові ставки за кредитами можуть бути фіксовані, якщо вони визначаються в момент видачі кредиту і лишаються незмінними протягом всього періоду кредитування, або плаваючими, тобто такими, що переглядаються періодично зі зміною базової ставки. Коли відбувається загальне зниження ставок на ринку, для банку вигіднішою є фіксована ставка за кредитами, а в разі зростання ставок — плаваюча.
У банківській практиці використовують три основні системи нарахування відсотків:
американська — база 360 днів і 30 днів у кожному місяці;
англійська — база 365 (366) днів (фактична) і фактична кількість днів у кожному місяці;
європейська — база 360 днів та фактична кількість днів у кожному місяці.
У кредитному договорі обов’язково фіксується обрана система нарахування відсотків та правила встановлення ставок (фіксована чи плаваюча).