Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.2.2. Форми і методи державного регулювання економіки

Структура механізму регулювання. Основними еле­ментами механізму регулювання капіталістичного госпо­дарства, а отже й збалансованості національного ринку в умовах сучасного капіталізму є:

1. Ринкове регулювання. Воно здійснюється за допо­могою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту і пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно рамками демонополі­зованого сектора економіки, в якому налічується понад 95% усіх підприємств (у США їх майже 23 млн.), які ви­робляють до 40% ВНП, зайнята більша частина найма­них робітників.

2. Корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалу­зеві концерни за допомогою ЕОМ, маркетингу постійно вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його. Тому виробництво товарів концернами зорієнтоване на відомий ринок на основі попередніх по­годжень щодо номенклатури продукції, її кількості й якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок за попередніми домовленостями між виробниками та спо­живачами надходить до 70% усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання.

3. Державні замовлення. Закупівля значної частини продукції зумовлює гарантований попит на неї. Так, за­купівля державою товарів і послуг становила наприкінці 90-х років понад 1,3 трлн дол., а виконанням цих замов­лень зайнято до 20% сукупної робочої сили.

Між складовими елементами механізму регулювання сучасного капіталізму відбувається взаємодія, взаємопро­никнення. Це означає, наприклад, що механізм ринково-

регулювання певною мірою доповнює корпоративну планомірність, а вона, у свою чергу, частково поширю­ється і на немонополізований сектор економіки. Так, де­які деталі для виробництва автомобілів могутньої авто­мобільної корпорації «Дженерал моторз» постачають приблизно 40 тис. дрібних і середніх підприємств-поста-чальників, а частка закупівель у загальній сумі обороту цієї компанії досягає 48%. Це означає, що ці підприєм­ства немонополізованого сектора економіки втягнуті в орбіту корпоративної планомірності.

Найважливішою ланкою такої планомірності є приват­номонополістичне планування у межах гігантських транс­національних корпорацій (ТНК). Ядро їх діяльності — внутріфірмові операції.

Найважливіші напрями державного регулювання економіки, а отже, і встановлення рівноваги національ­ного ринку: 1) антициклічне регулювання, що має корот­кочасний характер і спрямоване на послаблення цикліч­них коливань, зниження рівня інфляції; 2) програмуван­ня (капіталістична планомірність), що має тривалий характер, прагне цілеспрямовано впливати на обсяг і на­прями капіталовкладень, зміну структури народного гос­подарства, тобто має стратегічні цілі.

Для досягнення як короткочасних, так і тривалих ці­лей використовують: 1) пряме адміністративне та право­ве регулювання, що здійснюється за допомогою прийнят­тя законодавчих актів і дій виконавчої влади (указів, постанов тощо); 2) непряме регулювання, що ґрунтуєть­ся на використанні різних економічних, зокрема фінан­сових, важелів (зміна ставки податків, норми позичково­го відсотка та ін.). Економічна роль держави у цьому ра­зі полягає в забезпеченні регулювання суспільного капі­талу загалом.

Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова політи­ка. У першому випадку з метою впливу на платоспро­можний попит населення маневрують державними витра­тами та податками (коли попит недостатній, збільшують­ся державні капіталовкладення, знижуються податки та !н.; коли він надмірний — державні витрати скорочують­ся, а податки зростають). Стимулювання попиту, як пра­вило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій.

За кредитно-грошового регулювання центральні бан­ки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і

авки позичкового відсотка. Важливу роль у багатьох

розвинутих країнах світу відіграє програмування еконо­міки, що передбачає складання п'ятирічних планів роз-витку народного господарства та комплекс заходів щодо їх реалізації. Найбільшого розвитку воно набуло у 50_ 80-ті роки у Франції та Голландії. Так, у Франції розроб­ляють п'ятирічні плани, які містять систему показників обсягів виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та торгівлі, розвитку інфра­структури, наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та ін. На 1998—2002 pp. прийнято 12-й п'ятирічний план. Виконання планів дер­жава прагне підтримати конкретними фінансовими про­грамами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад, машинобудування, і «згортання» не­рентабельних галузей, зокрема видобутку вугілля).

За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилу­чення прибутків, централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку.

Здійснення капіталістичної планомірності не передба­чає комплексності та директивності, тобто вона ґрунтує­ться не на встановлених державою обов'язкових нормах, а на орієнтовних показниках і рекомендаціях, що не є обов'язковими для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. У деяких проми­слове розвинутих країнах загальнонаціональні плани зводяться дедалі більше лише до прогнозування без пря­мого забезпечення фінансовими та іншими програмами, до бюджетного планування тощо.

Основні методи державного регулювання економіки.

Важливими методами державно-корпоративного регулю­вання капіталістичної економіки є: 1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підпри­ємств і підприємств немонополізованого сектора економі­ки; 2) державне стимулювання НДДКР, або науково-технічна політика; 3) активна амортизаційна політика; 4) кредитно-грошова політика; 5) здійснення структурної або промислової політики.

Проблеми оподаткування компаній частково розгля­далися при з'ясуванні попереднього питання і докладні­ше розглядатимуться у темі 3.3. Про оподаткування до­ходів трудящих йшлося при розгляді питання про сут­ність реальної заробітної плати. Тому коротко охаракте-

изуємо еволюцію податкової політики у США в повоєн­ний період стосовно прибутків корпорацій.

Після Другої світової війни до 1957 р. прибутки ком­паній США до 25 тис. дол. оподатковувалися за ставкою 25%, а вищі від цієї суми — за ставкою 48%. Поступово відбувалося скорочення верхньої шкали оподаткування монополій. У 1987—1988 фінансовому році максимальна ставка податку на прибуток знизилася до 34%.

Як вважають консервативні уряди, високі податки стримують інвестиційний процес, послаблюють процес нагромадження капіталу. Таке пояснення має певний сенс. Але корпорації не схильні одразу ж вкладати нако­пичені таким чином кошти у розширення діючих підпри­ємств і будівництво нових. Значні суми вони, як і до то­го, витрачають на фінансові спекуляції, будівництво до­рогих готелів, будинків відпочинку й інших аналогічних об'єктів, чим не сприяють або мало сприяють пожвавлен­ню економіки. Крім того, багато гігантських корпорацій, як правило, не сплачують законодавче встановлених ста­вок податку, проте це не означає капіталізації ними зекономлених сум прибутку. Податкові реформи держа­ви стримуються також необхідністю забезпечити нор­мальні, неінфляційні доходи для покриття дефіцитів.

Щоб послабити дію тенденції до гальмування корпо­раціями науково-технічного прогресу і нагромадження капіталу, держава активно стимулює розвиток НДДКР, проводить науково-технічну політику. Так, частка феде­рального уряду США на початку 90-х років у фінансуван­ні цих витрат становила майже 50%, але у наступні ро­ки знизилась. Держава будує великі науково-дослідні Центри та лабораторії, а відтак передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промисловості, передає патенти на ліцензії, урядові замовлення на НДДКР, готує наукові кадри.

Основними елементами науково-технічної політики, Що утворюють у сукупності її господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної полі­тики), є:

1- Визначення та встановлення пріоритетів науко­во-технічного розвитку відповідно до головних цілей за-альнодержавної стратегії, прогнозування науково-техні-Нто° Р°ЗВИТКУ- 3 початку сучасного етапу розгортання IP (приблизно із середини  70-х років) у розвинутих Раїнах Заходу відбуваються істотні якісні зрушення у Ріоритетах науково-технічного розвитку. Оскільки голо-ок> метою загальнодержавної стратегії в цих країнах

проголошено розвиток наукомістких і високотехнічних галузей (біотехнології, електронно-обчислювальної техні­ки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототехніки розгалуженої інформаційної системи, створення нових композитних матеріалів, виробництва ядерної та термо­ядерної енергії, створення телекомунікацій з використан­ням лазерної техніки та ін.), відповідно розробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснює­ться їх фінансування.

2. Організаційне та ресурсне забезпечення реалізації ключових напрямів НТП. Основні ланки цього елемента: 1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (приватним і державним, а в межах останнього — між державними лабораторіями, ву­зами і між неприбутковими науковими центрами) й ви­конання досліджень і розробок у державних наукових центрах; 2) функціонування державної контрактної сис­теми, за допомогою якої здійснюється фінансування нау­ково-дослідних розробок і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій; 3) непряме державне стимулювання НДДКР у недержавному секторі господарства через податкову, амортизаційну, патентну, антитрестівську та зовнішньоторговельну політику; 4) формування інноваційного клімату в економіці та ін­фраструктурі, забезпечення досліджень і розробок, у то­му числі національних служб науково-технічної інформа­ції, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; 5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка і перепідго­товка кадрів вищої кваліфікації.

3. Оцінка результатів, одержаних у процесі реаліза­ції науково-технічної політики. При цьому оцінюються можливі наслідки НТП, здійснюється коригування такої політики.

Проведення державою науково-технічної політики по­в'язане й з певними проблемами, що значно послаблює її ефективність, ускладнює досягнення рівноваги та зба­лансованості у функціонуванні національного ринку. Це передусім такі проблеми: значна мілітаризація економі­ки; відсутність координаційних центрів; дублювання на­укових досліджень; розпорошеність фінансових коштів; гостра нестача засобів для проведення НДДКР у багатьох цивільних галузях промисловості, сільського господарст­ва; несвоєчасна підготовка наукових кадрів; перенаси­чення військових НДДКР та їх низьке використання У

ільних галузях, що спричиняє поглиблення супереч-ЦИ   ей між наукою та монополістичною власністю. Н° Амортизаційна політика уряду — важливий метод ржавно-монополістичного   рЄГуЛЮвання   економіки.

Держава проводить політику прискореної амортизації. Так У США в 1981 р. законодавче впроваджено нові тер­міни амортизаційного списання машин і обладнання (для транспортних засобів — 3 роки, обладнання — 5 років, виробничих споруд і будов — 15 років).

З погляду нагромадження капіталу політика приско­реної амортизації означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження. Така політика дає змогу корпораціям приховувати значну частину прибут­ків від сплати податків, оскільки суми амортизаційних відрахувань не оподатковуються. Хоч політика прискоре­ної амортизації сприяє пожвавленню процесу виробниц­тва, за умов хронічної недовантаженості виробничих по­тужностей вона прискорює надмірне нагромадження ос­новного капіталу.

Кредитна система розвинутих країн опосередковує весь процес суспільного виробництва та нагромадження капіталу. Елементами кредитної політики є операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, ре­гулювання рівня банківського відсотка, пряме регулю­вання банківських резервів.

Основний елемент кредитної системи США — Феде­ральна резервна система (ФРС), яка виконує функції центрального банку. Посаду голови ради керуючих ФРС нерідко називають другою за важливістю (після прези­дента) державною посадою. До структури ФРС належать 12 федеральних резервних банків, кожен з яких виконує функції центрального банку у своєму окрузі. На них при­падає 75% всіх банківських депозитів країни. Рада керу­ючих визначає норми резервів банків і ощадних кас, за­тверджує зміни в обліковій ставці федеральних резерв­них банків, бере участь у купівлі-продажу урядових цін­них паперів, регулюючи таким чином кількість грошей в обігу.

Так, коли Центральний банк скуповує частину цін­них паперів (акцій, облігацій тощо), отримані при цьому !х власниками гроші осідають у банках і дають змогу на­давати кредити. Щоб уникнути цього, Центральний банк

Родає частину цінних паперів, заморожуючи викорис­тання одержаних грошей. Як емісійний центр усієї краї-

и> регулятор відсоткових ставок, банківських резервів, впливає на діяльність усіх комерційних і ощадних

банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших фінансових інститутів.

У 1979 р. ФРС перейшла до нових методів кредитне грошового регулювання економіки. Боротьба з інфляці­єю, хоч і вимагає значних коштів, проголошена центром стратегії державного регулювання при одночасному жор­сткому контролі за зростанням грошової маси. У попе­редні роки ставилося за мету досягнення «повної зайня­тості» та стабілізації економічного циклу. Тому, незва­жаючи на глибоку кризу 1981—1982 pp., ставки відсот­ка для першокласних кредиторів досягли 20.

Здійснення такої політики певною мірою зменшило інфляцію (середній рівень цін у 1982—1985 pp. знизився на 6,6%), але призвело до значного підвищення відсотко­вих ставок, гальмування економічного зростання. Високі відсоткові ставки стимулювали значний приплив капіта­лів у США, що загрожувало перетворенню країни на міжнародного боржника. Так, у 1987 р. чиста зовнішня заборгованість США (різниця між обсягом зарубіжних активів і зобов'язаннями перед іноземними інвесторами) досягла 400 млрд. дол. Наприкінці 90-х років приплив капіталів становив майже 600 млрд. дол. Тому з послаб­ленням інфляційних процесів, зростанням армії безробіт­них ФРС стала проводити помірнішу кредитно-грошову політику.

Банківська система США та інших країн Заходу регу­лює масштаби надання кредитів. Комерційні балки час­тину своїх активів (майже 20%) зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву в Центральному банку. Резерв­на норма, за рішенням цього банку, може коливатись у невеликих межах. За цих умов розширення кредиту, що надається комерційним банкам, відбувається залежно від величини приросту більш як у 5 разів. Із підвищенням Центральним банком резервної норми банківські обороти зменшуються, з її зменшенням — зростають.

Відсоток, за який банки надають позичку своїм клі­єнтам, залежить передусім від відсотка за кредити ФРС, надані ним комерційним та іншим кредитним установам. Величина відсотків за кредити ФРС є нижньою межею ефективності надання кредитів. Вона називається обліко­вою ставкою. Так, у США в 1985 р. облікова ставка ста­новила 7,5%. Відсоток, за який комерційні банки нада­ють позичку своїм клієнтам, дістав назву комерційного відсотка. У тому ж 1985 р. банки надавали першоклас­ним клієнтам позичку з розрахунку 9,5%. На початку 2000 р. облікова ставка у США становила 5,5%. Від спів-

•тгношення облікових і комерційних ставок значною мі-Ъ Іо залежать загальні масштаби як ринку позичкових ^апіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих відсоткових ставок стримує темпи зростання інфляції.

Для оздоровлення кредитної системи в Україні, що, у свою чергу, сприятиме подоланню інфляційних процесів, зміцненню стабільності грошової системи, потрібно: 1) запозичувати позитивний досвід інших країн; 2) збіль­шити частку держави у банківській системі; 3) посилити державне регулювання комерційними банками; 4) спря­мувати кредитний механізм на потреби розвитку націо­нального виробництва (з цією метою слід значно здеше­вити кредити); 5) завоювати довіру в населення, на руках у якого перебуває до 15 млрд. дол.; 6) створити нову ме­режу комерційних банків та інших спеціалізованих за­кладів, формувати умови для їх конкуренції.

Під впливом НТР відбуваються важливі структурні зміни в економіці розвинутих країн світу, зокрема част­ка матеріального виробництва у ВВП зменшилась, а не­матеріального зросла. Водночас в умовах НТР відбуваєть­ся глибоке взаємопроникнення цих сфер. Це виявляєть­ся у створенні інформаційних технологій, виникненні й інтенсивному розвитку гігантських індустріально-проми­слових комплексів, які забезпечують збирання, обробку, систематизацію інформації та її передання кінцевому споживачеві. У таких комплексах інформація, зв'язок і мікроелектроніка є невід'ємними складовими цілісної органічної системи. Одна з ланок цієї системи — широка мережа інформаційних пунктів удома. Такі комплекси потребують витрат.

Розгортання НТР зумовить ще глибші структурні зру­шення в економіці. У 2000 р. до 70% всієї робочої сили У розвинутих країнах Заходу було зайнято в інформацій­ному та «комунікаційному» секторах економіки. Тому більша частина капіталовкладень, найновішого облад­нання спрямовувалася у наукові лабораторії, торгівлю, фінансово-кредитну сферу, загалом у сферу послуг.

Відбуваються   важливі   структурні   зміни   всередині промисловості,  між промисловістю та сільським госпо­дарством. Це вимагає проведення державної довготрива­лої структурної політики, тобто регулювання державою темпів і пропорцій розвитку основних сфер і галузей еко­номіки, окремих регіонів. В сучасних умовах держава є нІЩатором і організатором стратегічного науково-техні-ного прогнозування та програмування розробки і втілен-я середньо- і довгострокових програм розвитку галузей, Що визначають НТР, впровадження нових технологій.

Основним інструментом впливу держави на структур ну перебудову економіки є організація, фінансування та стимулювання науково-технічних досліджень, особливо фундаментальних, підготовка кадрів (інженерних, науко­вих, освіченої та кваліфікованої робочої сили), створення інженерно-дослідних центрів.

Держава також розробляє середньотермінові заходи щодо модернізації таких галузей промисловості, як ву­гільна, кораблебудівна, чорна металургія. Активізується участь держави у розвитку окремих відсталих регіонів зростанні ефективності та конкурентоздатності націо­нальних ТНК. З цією метою їм надаються пільгові кре­дити, податкові знижки, гарантії на випадок непередба­чених ситуацій.

Важливою особливістю державно-монополістичного регулювання капіталістичної економіки наприкінці 70-х років і в наступний період у промислове розвинутих кра­їнах, де до влади прийшло консервативне керівництво, є деяке послаблення адміністративних важелів державного втручання на національному рівні, монетаристських за­ходів при одночасному посиленні регулювання пріори­тетних напрямів розгортання НТР та державно-монополі­стичного регулювання на наднаціональному рівні, яке здійснюється в межах регіональних економічних об'єд­нань, міжнародних економічних організацій. Проте на початку 90-х років зростає роль кейнсіанських важелів, що виявляється у збільшенні частки одержавленого на­ціонального доходу.