3.2.5. Істина і пізнання

Одним з центральних питань епістемології є питання про предмет пізнання. В історичній перспективі це питання породило суперечку між реалізмом і ідеалізмом. Обидва ці напрями в теорії пізнання виступають в численних версіях.

У Львівсько-Варшавській школі звикло дотримувалися версії епістемологічного реалізму. Котарбінський також поділяв погляди цього напряму в теорії пізнання, проте широко поширені версії реалізму його не задовольняли в своєму центральному пункті – в питанні про відчуття.

Найпростіше рішення пропонував т.зв. наївний реалізм, який стверджував, що речі є такими, якими ми їх сприймаємо. Проте наївний реалізм зразу ж зіткнувся із звинуваченнями в ігноруванні суджень, які супроводжуються чуттєвими ілюзіями. Було запропоноване відрізняти речі і образи цих речей у свідомості суб'єкта, котрий пізнає. Образ речі є психічним витвором або ідеєю, а його відмінність від самої речі, впроваджена Локком, поклала початок т.зв. критичному реалізму. Згідно цій концепції світ пізнається за допомогою відчуттів, які так чи інакше присутні в свідомості.

З свого боку суб'єктивний ідеалізм вважає, що предметом пізнання є виключно чуттєве сприйняття, за яким вже нічого існуючого не має (Берклі). У свою чергу, трансцендентальний ідеалізм Канта був спробою примирення реалізму з ідеалізмом і вважав, що ми пізнаємо виключно за допомогою чуттєвого сприйняття, але самі речі, хоча і існують, непізнавані. Таким чином, поняття чуттєвого сприйняття або відчуття, яке на перший погляд є результатом абсолютно природної рефлексії над процесом пізнання, породжує ряд проблем і стає джерелом труднощів в епістемології і онтології.

Реалізм, що приймає існування даних чуттєвого сприйняття у свідомості, очевидним чином суперечить онтології реїзму. Тому реїзм повинен відкинути існування чуттєвих даних в свідомості. Цей погляд Котарбінський [1930] визначив як радикальний реалізм. Отже, радикальний реалізм скерований як проти традиційного реалізму, так і проти суб'єктивного ідеалізму, оскільки обидва ці погляду приймають існування чуттєвих даних сприйняття.

Котарбінський пропонує розрізняти три значення виразу «щось дано безпосередньо». По-перше, безпосередньо дано існування предмету Р завжди і лише тоді, коли є щось, що може бути таким предметом для звичайного спостерігача, тобто такого, у якого немає сумнівів, породжених самокритикою. Котарбінський помічає, що в цьому випадку звичайному спостерігачу дані не кольори або форми, тобто типові дані відчуттів, але щось кольорове або оформлене. Щоб це виразити зовсім не потрібно користуватися мовою чуттєвого сприйняття, але достатньо говорити про речі, тобто використовувати реїстичну мову. По-друге, безпосередньо дано те і лише те, що насправді спостерігається, а не тільки «мабуть». І в цьому випадку, вважає Котарбінський, достатньо говорити про речі. По третє, безпосередньо дано щось тоді, коли в існуванні цього щось ми переконуємося без сумнівів. І в цьому випадку немає потреби вдаватися до мови чуттєвого сприйняття: при найближчому розгляді значень виразу «дано безпосередньо" немає необхідності звертатися до поняття даних чуттєвого сприйняття. Введення і використовування цього поняття могло б стати корисним в аналізі механізмів буденного пізнання, однак виявляється, що пильний семантичний аналіз дозволяє уникати категорії чуттєвих даних або відчуттів. Таким чином, радикальний реалізм Котарбінського надає додаткові аргументи, хоча й інтуїтивного характеру, проти таємних даних чуттєвого сприйняття в процесі пізнання.

Проблема істини у Львівсько-Варшавській школі вперше була розглянута в статті К.Твардовського «Про так звані відносні істини» [1900], яка широко обговорювалася. На думку Твардовського, істина стабільна проспективно і ретроспективно, а тим що змінюється – є людське знання про те, що істинно або хибно. Твердження про вічність істини поділялося більшістю філософів Львівсько-Варшавської школи; питання ж одвічності істини викликало жваву дискусію.

В 1910 р. з'явилася книга Лукасевича «Про принцип суперечності у Аристотеля». В ній автор прагнув показати, що принцип суперечності зовсім не є очевидним законом логіки і вимагає доказу. В тому ж 1910 р. Лукасевич [1910] зробив доповідь про принцип виключеного середнього, припустивши існування зв'язку між принципом виключеного середнього і принципом детермінізму. Цей зв'язок полягає в тому, що заперечення принципу детермінізму не узгоджується з принципом виключеного середнього.

В 1913 р. дискусія над проблемою істинності поновилася. Її відкрила праця Котарбінського [1913], присвячена не стільки логіці, скільки питанням можливої діяльності. Міркування Котарбінського зводилися до наступного: жорсткий детермінізм і перш за все предетермінізм, тобто погляд, згідно якому існуючий стан світу одвічний, виключає творчу діяльність, оскільки нічого нового не може бути створено. Однак Котарбінський не сумнівався, що творча діяльність має місце, а тому вважав, що предетермінізм не є універсально значущим. Для аргументування своєї позиції Котарбінський звертається до проблеми одвічності істини. Він дає наступну дефініцію істини, наслідуючи у визначеннях Брентано і Твардовського:

(1)   Судження p, в якому стверджується предмет S, істинне тоді і тільки тоді, коли предмет S існує.

Кожна істина вічна, але чи є вона одвічна, тобто для кожного p, якщо p істинне у момент t, то чи істинне p в довільний момент часу t1, більш ранній, ніж t? Котарбінський вважає, що в одних випадках істини є одвічними, в інших – ні. Припустимо, що щось, наприклад, S може бути створено в результаті людської діяльності. Отже, S не існує до тих пір, поки не буде створено, а тому, відповідно до (1), не є істинним і відповідне судження p про предмет S. Але з другого боку, судження p не хибне, бо якби воно було хибне, то заперечення цього судження повинне було б бути одвічно істинним, а S, всупереч припущенню, не можливо було б створити. Таким чином, судження p не одвічно істинне, оскільки існує такий момент t, в якому це судження не є ні істинним, ні хибним. Тому в припущенні можливої творчої діяльності існують судження, які не є ні істинними, ні хибними.

Котарбінський відразу помічає, що існування таких суджень ставить питання про значущість закону виключеного середнього. Він шукає рішення в різноманітних формах цього закону, пропонуючи розрізняти наступні:

(2)   для довільного p, або p, або не-p істинне;

(3)   для довільного p, p або істинне, або хибне;

(4)   для довільного p, якщо p істинне, то не-p – хибне.

Котарбінський зауважує, що (2) і (3) припускають абсолютно повне розділення всіх суджень (дихотомію) на істинні і хибні, тобто припускають наявність рівності «істинний = нехибний». Форма (4) незалежна від цієї рівності. Тому передбачуване рішення полягає в одночасному прийнятті (4) і відкиданні повноти розділення суджень на хибні і істинні. Котарбінський пропонує розрізняти визначенні (істинні або хибні) судження і невизначені (треті). Вирази (2) і (3) обмежені в своєму застосуванні визначеними судженнями, а (4) продовжує залишатися універсальним правилом. Тому додається наступне твердження:

(5)   для довільного p, p або визначено, або невизначено.

Таким чином, прийняття існуючими якихось третіх суджень не суперечить принципу виключеного середнього, що розуміється як (4) або (5). Крім цього висновку Котарбінський встановлює зв'язки між істинністю суджень та їх необхідністю, можливістю і неможливістю, формулюючи їх таким чином: якщо p істинне, то p необхідне; якщо p хибне, то p неможливе; якщо p невизначено, то рівним чином можливо як p, так і не- p.

Міркування Котарбінського зустрілися з критикою Леснєвського [1913], котрий прагнув показати, що всяка істина одвічна. Він починає з того, що вважає судження p одвічно істинним тоді і тільки тоді, коли судження p, висловлене в довільний момент часу було істинним в припущенні його справжньої істинності. Тепер припустимо, що деяке судження p не є одвічно істинним. Це значить, що p істинне зараз, але був такий момент t, в якому p не було істинне. Однак, якщо p не було істинне в t, то у цей момент було істинне судження не-p. Судження p і не-p взаємно суперечливі, з чого виходить, що не-p зараз хибне, оскільки, згідно припущенню, p зараз істинне. Але тоді, враховуючи вічність хибності, ми отримаємо, що це неможливо, оскільки, якщо вже не-p було істинне в t, то не може воно бути хибою зараз. Ми приходимо до суперечності, якої – на думку Леснєвського – достатньо, щоб показати одвічність істини. Аргументація Леснєвського переконала Котарбінського, котрий пізніше вже не захищав існування «третіх суджень», відмінних від суджень істинних або хибних.

В останніх працях Котарбінський неухильно дотримувався позиції абсолютизму в теорії істини. Важливу роль зіграла наведена їм в «Елементах» дефініція істини: Ян мислить істинно завжди і лише тоді, якщо Ян мислить, що так-то і так мають місце справи і якщо при цьому справи виглядають саме так. Це визначення послужило Тарському вихідним пунктом в його відомій роботі про істину.

Котарбінський сформулював також заперечення, направлені на боротьбу з т.зв. нігілістичною концепцією істинності. Згідно з цією теорією термін «істинно» служить буденною стилістичною прикрасою і не має ніякого відношення до смислу вислову. Так відбувається нібито тому, що вираз «речення p істинне» і «p» мають одне і те ж значення. Тоді виходить, що замість «речення «Земля кругла» істинне» можна просто сказати, що Земля кругла. Таким чином, термін «істинно» завжди можна опускати, не спотворюючи вислову. Котарбінський [1934] показав, що так не завжди можна робити. Для цього він розрізняє реальні і вербальні значення слова «істинний». Розглянемо вислови:

Справжня думка Яна істинна

і

Думка, що Варшава більше Кракова істинна.

В першому вислові слово «істинний» виступає в реальному значенні і не може бути відкинуте, тоді як в другому «істинний» виступає у вербальному значенні і може бути відкинуто. Аргументування прихильників нігілізму було б переконливим, якби термін «істинний» завжди використовувався у вербальному значенні, але він функціонує також і в реальному значенні, як, наприклад, в класичній дефініції істини.[1]

Не дивлячись на те, що роботи Котарбінського про істину були фрагментарні і мали елементарний характер, вони зіграли важливу роль в історії створення класичної дефініції істинності.