Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.3. Політичне лідерство як психологічний феномен

Розглядаючи проблему особи як суб'єкта політики, відомий політо­лог А. Боднар так диференціював суб'єктів політичного процесу:

•    громадяни, які фактично ніякого більш-менш помітного впливу на
політику, політичне життя не мають. Таких громадян у кожній країні
досить багато, включаючи не лише байдужих до політики, а й взагалі
аполітичних;

•    громадяни, які входять до складу громадських організацій, і навіть
кількох, однак таких, що недостатньо активно впливають на політичний
процес;

•    громадяни, які є членами активно діючих партій, громадських
організацій та об'єднань;

•    громадський, політичний діяч, діяльність якого в політиці досить
помітна і відчутна;

•    професійний політик, для якого політична діяльність — це задово­
лення власних матеріальних, духовних, соціальних та інших інтересів і
потреб;

•    політичний лідер як найвища посадова особа у політичному, сус­
пільному житті (президент, прем'єр, спікер та ін.).

Лідерство — закономірне соціальне явище. Найбільш масове воно у групах. Лідерами є члени групи, здатні організувати її членів на ви­конання спільного завдання. Таке лідерство, на відміну від керівництва, виникає стихійно, воно нестабільне, пов'язане передусім з особистими стосунками між членами групи. Лідер більше поінформований, ніж інші члени групи, активний, має організаторські здібності, авторитет.


Окремого розгляду потребує проблема політичного лідерства. Політичний лідер — це людина, здатна згуртувати навколо себе ба­гатьох, завоювати у них авторитет, повести за собою.

Проблему лідерства досліджували Геродот, Плутарх, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше, К. Маркс, В. Ленін, М. Вебер та інші відомі вчені, політики, громадські діячі.

У радянській, у тому числі українській, психології проблему лідер­ства активно розробляли ще у 20-30-ті роки Є. Аркін, О. Залужний, П. Загоровський, С. Лозинський та ін.

Нині в умовах принципових соціально-економічних, політичних трансформацій, які відбуваються у багатьох країнах, інтерес до пробле­ми лідерства значно підвищився.

Розглянемо природу лідерства.

Під лідерством розуміють один із процесів організації та управлін­ня малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни і з оптимальним результатом.

Лідер — це член групи, що спонтанно висувається на роль неофі­ційного керівника в конкретній ситуації за наявності відповідних осо­бистих якостей та об'єктивних обставин.

Лідерство можна розглядати в широкому розумінні — як здатність впливати на інших і на стан спільної діяльності — і у вузькому, коли лідер радикально впливає на стан справ у колективі і за багатьма якостями переважає інших.

Питання лідерства взагалі, його місця в суспільстві минулого, сучас­ного та майбутнього, перспективи розвитку та умови формування лі­дерів зокрема в сучасній Україні постійно хвилюють громадськість. З вирішенням цих питань люди пов'язують власні долі, прогнозують розвиток суспільства.

Оскільки серед інших проблем становить інтерес саме психологіч­ний аспект проблеми лідерства, то розглядатимемо феномен лідерства з урахуванням цього аспекту.

Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, який, як відомо, разом з Ч. Мерріамом, Б. Скіннером, У. Уайтом пред­ставляє так звану чиказьку психологічну школу політики. Представни­ки цієї школи виконали багато досліджень, присвячених політико-пси-хологічним проблемам лідерства, особливо відносинам лідера з оточен­ням. Останнє має суттєве значення для суспільств перехідного стану.

Досить відомою є також психологічна концепція лідерства так зва­ної франкфуртської школи, представниками якої є Т. Адорно, Г. Мар-кузе, Е. Фромм, X. Арендт та ін. Вони розглядали питання лідерства без свідомого нахилу до авторитаризму у психології широких мас у тих країнах, де існують (існували) тоталітарні режими. Психологічним аспек­там лідерства присвячені також публікації, що з'явилися останнім ча­сом у російській політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов та ін.). Зокрема, розроблено соціально-психологічну типологію лідерства і запропоновано такі ознаки для його класифікації:

•   історизм — тип лідерства залежить від характеру епохи;

•   масштабність — лідери загальнонаціональні, регіональні, певно­
го класу, групи;

•   класовість — інтереси якого класу, соціальної групи захищає лідер;

•   ставлення до існуючого устрою, організації — "функціональний",
"стабілізуючий", "дисфункціональний";

•   здатність до лідерства — перетворення на лідера завдяки власним
якостям або через обставини;

•   ініціативність — здатність продовжувати розпочату справу.

Досить своєрідно трактує поняття "політичний лідер" відомий україн­ський політолог Д. Видрін. Він вважає, що політичний лідер — це будь-який, незалежно від формального рангу, учасник політичного дійства, процесу, який намагається і спроможний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес для досягнення висунутих ним визначних цілей. Зауважимо, що таке визначення лідерства вчений сформулював відпо­відно до інтенсивних, масових політичних процесів, що відбувалися в Україні, інших посттоталітарних державах у 1990 p., коли учасниками політичних дій були сотні тисяч громадян.

Статус політичного лідера, як і лідера загалом, можна розгляда­ти з різних поглядів:

•   функціонально-рольового (йдеться про певний статус, що його
завоював будь-який член групи, колективу);

•   професійного (у цьому разі має значення місце лідера серед інших
у професійній ієрархії стосовно конкретної предметної сфери діяль­
ності);

•   морально-етичного (такий статус пов'язаний з характером оцін­
ки колективом особистісних людських морально-етичних якостей лі­
дера);


•  самооцінного (цей статус досить своєрідний, оскільки оцінка
оточенням лідера часто не збігається з його самооцінкою або навіть
принципово відрізняється від неї).

Досить оригінально подає моделі типології лідерства відомий ро­сійський соціальний психолог Б. Паригін. На його думку, типологію лідерства потрібно будувати з урахуванням трьох складових: змісту, сти­лю, характеру діяльності лідера. Згідно з цим Б. Паригін пропонує таку типологізацію [76,250].

За змістом діяльності:

•   лідер-натхненник;

•   лідер-виконавець;

 

•    лідер-натхненник і виконавець водночас.
За стилем керівництва:

• авторитарний;

• демократичний;

•    такий, що поєднує авторитаризм з демократизмом.
За характером діяльності:

•    універсальний;

•    ситуативний.

Лідерство — явище досить індивідуалізоване, однак типи політичних лідерів можна виокремити за певними ознаками, рисами, якостями, тобто критеріями:

•    прагнення до влади;

•    джерела керівництва;

•    функції в політичній системі;

•    політична активність;

•    ставлення до власної компетенції.

Домінуючим критерієм вираження суті феномена лідера є прагнен­ня до влади. Вважають, що від усієї кількості громадян 7-8 % тих, хто "хворіє на владу", бажають її мати. Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає, дає не тільки перевагу над іншими, а й задоволен­ня. За критерієм прагнення до влади виокремлюють два типи політич­них лідерів — авторитарний і неавторитарний, або демократичний. І ті, й інші прагнуть влади приблизно однаково і часто намагаються досяг­ти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації вла­ди, в інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він хоче досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним принципом ре­алізації влади є примус, то для демократичних — переконання. Цим вони істотно різняться. Перші виправдовують своє прагнення до влади

революціями, величчю та месіанським призначенням, а другі — важ­ливими реформами, що здійснюються в суспільстві, країні, потребою стати на захист демократії тощо.

Другим критерієм типології лідерства є джерела керівництва. Згід­но з цим критерієм вирізняють два типи політичних лідерів: які керують­ся в політиці суто внутрішніми чинниками і ті, що віддають перевагу зовнішнім чинникам. До перших можна зарахувати лідерів, які переко­нані, що їх лідерство не що інше, як результат насамперед власної ком­петенції, знань, уміння, таланту, обдарованості чи навіть геніальності. Здебільшого лідери авторитарного типу вважають себе не інакше, як обранцями долі. На думку таких лідерів, саме їм призначено вести люд­ство до нових вершин. Лідери, які керуються так званими зовнішніми чинниками, переконані, що всі їхні успіхи або поразки залежать не від них особисто, а саме від зовнішніх обставин, ситуацій, подій тощо. І тому такі лідери стверджують, що причиною можливих невдач є не вони самі, а інші люди, організації, підступність їхніх супротивників та ін.

Третім критерієм визначення типу лідера є певні функції у політич­ній системі, які виконує той чи інший лідер. Зокрема, американський політолог Г. Лассуел виокремлює три типи таких лідерів: адміністра­тор, агітатор, теоретик. Це не означає, що в житті існують такі лі­дери в чистому вигляді, однак можна визначити їхні найхарактерніші ознаки. Так, адміністраторові властива ієрархічність у стосунках, він ча­сто приймає компромісні політичні рішення. Агітатор — це здебільшо­го тип лідера харизматичного, що стає улюбленцем мас за рахунок ус­пішного популізму, вміння декларувати прості та зрозумілі положення. Однак часто такий лідер вдається і до так званих закулісних методів по­літичної боротьби. Лідер-теоретик — це стратег, який охоче розробляє перспективні плани, займається великою політикою, перекладаючи ре­алізацію поточних планів і реальних справ на помічників, підлеглих.

Четвертим критерієм класифікації типів лідера є їх політична ак­тивність. У політичній теорії, політології вирізняють так званих право-носіїв (вони активні й готові багато зробити, щоб залишитись у центрі політичних подій будь-якого рівня) і пробивних лідерів, які можуть ба­гато зробити, однак досягнутий результат їх не задовольняє. Саме тому їхня активність спрямована на те, щоб розчищати собі дорогу до вищих щаблів влади. Та насправді така активність — це насамперед демон­страція дії, самореклама.

П'ятим критерієм типології лідерства є ставлення лідера до влас­ної компетенції. З цією типологією докладніше ознайомимося далі.


Розглянемо окремі конкретні типологізації лідерства.

Залежно від мотивації діяльності виокремлюють традиційних, ле­гальних (бюрократичних), харизматичних лідерів.

Традиційні лідери діють за принципом "так робили наші діди і бать­ки, так робитимемо і ми". Більшість відомих монархів — традиційні лідери.

Легальні, або бюрократичні, лідери — це лідери посади і крісла, їм підкоряються завдяки тому, що вони мають відповідний ієрархічний статус, а не соціальну вагу.

Харизматичнілідери уособлюють особистісний тип лідерства. Ав­торитет такого лідера базується на його особистих якостях, привабли­вості ідей, які він декларує.

Залежно від масштабів політичної діяльності лідерство має кілька рівнів.

Першим і найпоширенішим є рівень малої групи (оточення прези­дента, керівника парламенту, лідера політичної партії).

Більш високий рівень — лідерство в політичному русі певної со­ціальної групи (прошарок, клас, партія). Лідер цього рівня повністю ви­користовує не лише особистісні якості, а й уміння бути організатором, координувати дії досить великої групи людей.

Найвищим вважається рівень політичного лідерства в системі владних відносин. Лідер цього рівня спроможний інтегрувати і поєдну­вати інтереси великих соціальних груп, різних соціальних верств насе­лення, тобто здатний діяти в масштабах усього суспільства, держави.

Лідерство класифікують і за іншими ознаками. Так, залежно від ре­ального прояву розрізняють лідерство номінальне (помилкове, хибне) і реальне (фактичне).

Варта уваги і концепція функціонально-рольового підходу, запропо­нована М. Херманном, який розглядає лідерство з позиції функції, яку має виконувати конкретний лідер у суспільстві:

•   Лідер-вождь. Він має мету, заради якої здатен змінити політичну
систему, і чітко визначає цілі, етапи діяльності, вміє вести за собою маси
і підкоряти їх своїй волі. Це сильна особистість, для якої характерне осо­
бисте бачення дійсності і її перспектив.

•   Лідер-комівояжер. Він будує кар'єру на шанобливо-чуйному
ставленні до найважливіших потреб людей, намагаючись їм допомогти,
а також переконати їх, що він бажає і може поліпшити життя. Як пра­
вило, лідери цього типу керуються передусім бажаннями і потребами
маси.

•   Лідер-маріонетка. Такий лідер діє не самостійно, а від імені і за
допомогою групи, яка його висунула і підтримує. Тому він пропагує і
підтримує цілі цієї групи, але методи їх досягнення часто вибирає сам.
Для цього лідера дуже важливо вміти переконувати інших для того,
щоб вони сприйняли його ідеї.

•   Лідер-пожежник. Він уміє оперативно і досить ефективно реагу­
вати на зміни обставин і потреби громадян, вирішуючи наболілі про­
блеми. Щоб краще зрозуміти такого лідера, слід докладно вивчати не
лише його самого, а і його оточення.

Будь-яка діяльність вмотивована. Найважливішим мотиваційним джерелом лідерства є потреба у владі. Вихідною при цьому є теза, що влада, боротьба за неї наскрізь пронизує політичне життя будь-якого суспільства [35, 232],

Лідерів, як уже зазначалося, класифікують також за їх політичною ак­тивністю, за ставленням до власної компетенції. За цією класифікацією вирізняють лідерів-новаторів, координаторів, консерваторів, владарів, адміністраторів, бюрократів та ін.

Новатори — це неординарні, оригінальні лідери, які нетрадиційни­ми способами намагаються досягти бажаних результатів.

Координатори — лідери, що вміють знаходити незвичні, але прий­нятні компромісні рішення. Лідери такого типу потрібні для стабілізації як влади, так і суспільно-політичної ситуації у країні загалом, особли­во в умовах перехідного періоду.

Консерватори — лідери старого типу, що не бажають приймати серйозні рішення. Вони багато уваги можуть приділяти реформуванню другорядних сфер, не зачіпаючи наріжних основ суспільства чи будь-яких окремих систем і процесів. Звичайно консерватори найчастіше конфліктують з новаторами.

Лідери-владарі вирізняються насамперед певними егоїстичними рисами. Як правило — це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу такі лідери утримують, формуючи від­повідні нові відносини влади у малих чи великих впливових суспільних або політичних групах.

Лідери-адміністратори — це політики-професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв'язок з народом і підкреслюють свою іден­тичність з ним, захищаючи інтереси відповідної суспільної групи.

Лідери-бюрократи — це політики (як, власне, і прості управлінці), що сліпо дотримуються певних догм, стереотипів у діяльності, управ­лінні.


Кожна людина живе, діє, розвивається у групі, колективі.

Група — це будь-яке об'єднання людей незалежно від того, які зв'яз­ки і стосунки між ними існують. Групи поділяють на малі, великі, умов­ні, офіційні, реальні, неофіційні та референтні. Особливості таких груп вивчає психологія.

Колектив — це група людей, які не лише об'єднані спільною діяль­ністю, а й мають єдині цілі такої діяльності, підпорядковані цілям сус­пільства.

Політична діяльність, хоч би якою вона була індивідуалізованою, здійснюється у групі, колективі. Це може бути група або колектив, де політик або громадський діяч працює професійно, а може бути і так зва­на неформальна група або колектив однодумців, соратників по партії, громадській організації тощо. Такі групи і колективи, як правило, мо­більні, їх кількість і якість, особливості міжособистісних стосунків, лідер­ство тощо можуть змінюватися.

Отже, саме в психологічному плані становить інтерес складна про­блема взаємовідносин політичного лідера і групи, маси. Іноді її розу­міють і трактують як проблему "героя" і "натовпу". У різні часи і за різних соціально-політичних умов цю проблему трактували по-різному. Так, багато років тиражувалася відома теорія про роль "народних мас" в історії, що була надто далекою від реального стану справ у так званому соціалістичному суспільстві — колишньому СРСР, інших країнах соціа­лістичного табору. Однак і сьогодні однозначні визначення характеру відносин між лідером і масами як у вітчизняній, так і в зарубіжній по­літології, психології, соціології, особливо з огляду на психологічні особ­ливості таких аспектів, відсутні. Тут важливо враховувати проблему гру­пового егоїзму, демагогії, популізму, підігравання масі і в такий спосіб сприяння її соціальній дезорієнтації, і особливо те, що масі часто при­таманне колективне безсвідоме.

З діяльністю політичного лідера тісно пов'язані такі діаметраль­но протилежні якості, як активність і пасивність. Часто вони зміню­ють одна одну, але тут важливо звернути увагу ось на що. Політична пасивність окремої людини — звичайне явище, але воно стає загрозли­вим, коли набуває масового поширення, тобто охоплює класи або ок­ремі соціальні групи і верстви населення. Якщо значна кількість людей відмовляється брати участь у таких масових акціях доленосної ваги, як вибори, референдуми, інші важливі політичні дії, то це свідчить про недорозвиненість, брак політичної культури або індиферентність, бай­дуже ставлення до владних державних структур.


Разом з тим політична пасивність може бути і позитивною, коли відмова брати участь у політичних діях є формою протесту проти по­літичного гноблення, загрози безпеці людині та ін.

Щодо політичного лідера слід ураховувати дві особливі обставини: лідер є тим, чим є насправді; лідер є таким, яким його уявляє і сприй­має оточення.

У різні історичні періоди політичному лідерові поклонялися, бояли­ся його чи просто шанували відповідно до того, як його сприймали. При цьому слід зважати не так на якісь особливі обставини, що спонукали відповідно реагувати на конкретну особу, як на природу культу лідера загалом.

Відповідний імідж, культ лідера може виявлятися у впливі на оточен­ня через деякі досить складні об'єктивні обставини. Так, культ лідера може бути створений, нав'язаний більшості пасивних громадян згори шляхом маніпулювання громадською думкою, інтенсивної і дієвої про­паганди. Це не становить труднощів саме тоді, коли в суспільстві низь­ка політична культура, активність громадян, слабо впроваджуються де­мократичні норми громадського життя.

Культ політичного лідера різного рівня часто з'являється ніби "зни­зу", з ініціативи самих мас. Найчастіше такі явища спостерігаються під час кризових ситуацій у суспільстві, особливо на перехідних етапах його розвитку. Згадаймо, як багато наших співгромадян претендували на роль "месії" — спасителя країни, її "найперспективнішого" розвит­ку і поступу до суверенної, демократичної держави у перші роки після краху тоталітарної системи, проголошення незалежної України. Посту­пово люди розібралися в сутнісних характеристиках багатьох лідерів. Сотні імен політичних лідерів, які ще зовсім недавно були дуже попу­лярними, зараз забуті.

Найяскравішим і найстійкішим у громадсько-політичному житті ви­являється культ, імідж політичного лідера, який з'явився і утвердився в результаті його виняткових вроджених, а згодом розвинених особистіс-них якостей і рис завдяки сильній волі, наполегливості, саморозвитку і самовдосконаленню. Таких лідерів називають харизматичними, їм біль­ше, ніж іншим, симпатизують і довіряють.

Варто наголосити, що в чистому вигляді політичних лідерів прак­тично не буває. Портрет будь-якого лідера з часом "ретушується", від нього відкидається все, що невигідне. Так, не можна стверджувати, що такі політичні лідери, як М. Робесп'єр, В. Ленін, А. Гітлер, У. Черчілль,


Й. Сталін чи інші своїм надавторитетом і популярністю завдячують лише певним вродженим, природним якостям. Крім таких якостей потрібні і зусилля пропаганди, і активно сформована громадська дум­ка, і багато іншого.

Феномен політичного лідерства найпомітніше виявляється в ре­зультаті прояву певних символів, міфів, релігій, з якими люди пов'я­зують свої сподівання на краще життя.

Кожен політичний лідер має певні, часто лише йому притаманні якості, які, власне, і роблять його лідером. І все ж можна назвати най-типовіші риси політичного лідера.

•    Акумулятивність. Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів
високого, загальнонаціонального, загальнодержавного рівня. Вона по­
лягає в здатності акумулювати і адекватно виражати у своїй діяльності
інтереси певних, досить великих мас. Така риса була притаманна А. Гіт-
леру, В. Леніну та іншим політикам, які прекрасно розуміли інтереси
певних класів і соціальних груп і успішно використовували це у власних
цілях. Звідси випливає висновок, що політичним лідером можна стати
досить випадково — варто вгадати інтереси широких мас і спробувати
їх задовольнити.

•    Компетентність. Це всебічна підготовленість політичного ліде­
ра до діяльності у сфері політики, суспільних відносин. Компетентність
набувається в результаті постійного і глибокого навчання, самоосвіти,
самовдосконалення. Значною мірою компетентність зумовлюється три­
валістю та досвідом політичної діяльності політичного лідера.

•    Наявність чіткої політичної програми. У справді авторитетних,
популярних політичних лідерів програми здебільшого відповідають інте­
ресам їх електорату, інтересам великих соціальних груп або класів.

•    Інноваційність. Це здатність постійно генерувати, продукувати
нові ідеї, по-новаторському осмислювати старі, відомі сентенції, вміти
їх коригувати, розвивати і вдосконалювати. Ще краще, якщо політичний
лідер вміє не лише конструювати нові ідеї, а й пропонує механізми їх
практичної реалізації. Така здатність завжди імпонує його прихильни­
кам, електорату.

•    Велика популярність. Вона досягається завдяки поєднанню
іміджу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної
діяльності та звичайного популізму.

•    Політична гнучкість, динамізм. Лідер високого рівня, як прави­
ло, успішно вибирає альтернативні рішення, завойовує симпатії і при­
хильність у результаті неординарних дій і вчинків.

•    Політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідаль­
ність. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим політикам, які
швидко знаходять вихід з критичної суспільної ситуації і беруть на себе
відповідальність за прийняті рішення. Згадаймо хоча б політиків, які
підписали відомі Біловезькі угоди (Білорусь).

•    Гострий розум, політична інтуїція. Певною мірою ці якості є
вродженими, а згодом розвиненими. Йдеться про вміння мислити ана­
літично, неординарно, прораховувати і передбачати можливий розви­
ток подій. Такі якості притаманні небагатьом політичним лідерам.

•    Організаційні здібності. Вони потрібні політичному лідерові
будь-якого масштабу, але особливо важливі для лідерів, які є національ­
ною елітою, насамперед президентів, керівників парламентів, урядів,
міністрів, лідерів найвпливовіших політичних партій, об'єднань, сил.

•    Мова політичного лідера. Ідеться про мову, якою спілкується
політичний лідер, політичну термінологію, поняття, властиві лідерові
з високим рівнем загальної і політичної культури.

•    Володіння політичними технологіями. Справжній політичний
лідер повинен професійно володіти комплексом (системою) спеціальних,
цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забез­
печують очікувані ним політичні результати діяльності. До того ж полі­
тик повинен досконало володіти політичним маркетингом — системою
пропаганди, підкреслення і демонстрації кращих рис, притаманних
йому самому або тим, кого він підтримує в політиці.

•    Привабливість лідера (імідж). Політик повинен уміти подобати­
ся, або мати "шарм". Свого часу такими політиками були Р. Кеннеді,
М. Тетчер, М. Горбачов, Б. Єльцин, Л. Кравчук та ін. Крім відповідних
якостей і вміння вирішувати суто політичні питання вони вміло заво­
йовували симпатії громадян.

•    Популізм. Виокремлюємо цю якість у її позитивному розумінні,
оскільки "робота на публіку" притаманна фактично всім політичним
лідерам. Вдало використаний популізм — постійна поява перед людьми,
незастережливе спілкування з ними, вміння стати "своїм хлопцем" —
тільки на користь політикові. Шкода, коли такий популізм потім не
підкріплюється конкретикою політичної, суспільно корисної діяльності.

Дещо видозміненими крім названих є риси політичного лідера за­гальнонаціонального, загальнодержавного масштабу:

•  уміння бачити, виокремлювати проблему і генерувати ідеї, роз­
робляти політичні завдання загальнонаціонального характеру. Без


такого таланту політичний лідер рідко піднімається над особистими, мі­стечковими інтересами;

•    готовність персоніфікувати функціональні цінності відповідно
до конкретного історичного періоду. Ідеться про вміння бачити і ви­
рішувати ту чи іншу проблему з урахуванням як історичного досвіду,
практики, так і особливостей реального історичного часу;

•    уміння генерувати ідеї, розробляти програми не лише на загаль­
нонаціональному рівні, а й у разі потреби узгоджувати інтереси бага­
тьох суб'єктів політичного процесу;

•    уміння вселяти віру, оптимізм у весь народ, націю, великі со­
ціальні групи. Така якість найчастіше притаманна харизматичним ліде­
рам;

•    політичне уявлення. Ця риса притаманна політикам неординар­
ним, високого рівня. її можна пояснити як своєрідний інтуїтивний і ра­
ціональний творчий елемент політики, спосіб визначення і оцінювання
кризової ситуації, стратегії пошуку рішень, здійснення конкретного
політичного курсу. Це рідкісна якість і досить ризикована. Потрібно
було бути Мойсеєм, щоб уявити і передбачити "землю обітовану",
Ш. де Голлем, щоб уявити собі майбутню велику Францію і спрямувати
свою політичну діяльність на досягнення такої мети. Однак були політи­
ки, політичне уявлення яких реально виявилося далеко не найкращими
зразками для людства (наприклад, В. Ленін, ще гірше — А. Гітлер).
Досить часто політичне уявлення слугує народженню і реалізації уто­
пічних, практично нереальних проектів. Загалом політичне уявлення
пов'язане з ризиком, що потребує від політика великої мужності, смі­
ливості і відповідальності. Добре, якщо таке уявлення реальне, позитив­
не, а не помилкове, яке становить загрозу для життя не однієї людини,
а багатьох, іноді мільйонів людей.

Лідерство і керівництво — поняття різні. Лідер регулює міжосо-бистісні відносини, а керівник — офіційні. Якщо лідером стають сти­хійно, то керівника найчастіше призначають або вибирають. Керівниц­тво стабільніше, ніж лідерство. У лідера сфера діяльності вужча, ніж у керівника.

Проблема лідерства завжди має розглядатися у контексті конкретно­го суспільства та історичного часу. Не є винятком і Україна. Процеси, що відбуваються в ній, значно відрізняються від тих, що здійснюються в інших посттоталітарних країнах Європи і колишніх республіках СРСР, а нині суверенних державах. Значна роль у цих процесах у нашій дер­жаві належить не правлячому класові чи будь-якій політичній силі,

а саме політичному лідерові, особі як головній фігурі найважливіших політичних процесів. І це природно, оскільки Україна, незважаючи на велике значення в її історії всього українського загалу, громадянства, фактично завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів суспільно-політичного розвитку країни, його забезпе­ченні.

Лідерством в Україні і сьогодні певною мірою компенсується брак усталених договірних норм, законодавчої бази, цілей та зв'язків, які були б визнані й прийняті до фактично обов'язкового виконання. Фахівці, вказуючи на брак розвинутої демократії в Україні, мають на увазі саме це.

Серед політичних лідерів сучасної України можна виокремити два типи:

"поступливий"— лідер консервативного типу, тобто такий, що під певним тиском намагається зберегти в країні раніше існуючу систему;

"інверсійний" — лідер, якого визнають і сприймають не так завдя­ки його особистим заслугам, як через переслідування його владою чи критику з боку інших лідерів або політичних сил.

Лідерів, які на ділі обстоюють ідеї справді революційних перетворень (у найкращому розумінні), в Україні сьогодні ще надто мало, навіть на тлі надзвичайно розвиненого популізму та безлічі різноманітних по­літичних спектаклів, що розігруються.

Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в Україні, щодо багатьох лідерів абсолютно неможливо визначити, є вони лідера­ми загальнонаціональними чи регіональними; інтереси яких соціальних груп захищають; яке їх ставлення до існуючого суспільного устрою — функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче. Інакше кажучи, нині в Україні не бракує так званих "розмитих лідерів", які діють аде­кватно суспільно-політичним змінам і конкретним колізіям. Таких лідерів скоріше забагато. А тому поява дедалі більшої кількості лідерів елементарного популістського типу загрозлива для України. І це тоді, коли суспільство сьогодні надто гостро потребує сильних лідерів, гідних сповна взяти на себе відповідальність за долю усієї нації, а не лише за долю своїх виборців.

Хоча в Україні, як і в багатьох інших країнах з подібною суспільно-політичною ситуацією, надто мало жінок-політиків, варто зазначити і розглянути тендерні (статеві) стереотипи сприйняття політичних подій, явищ, політичних лідерів, у тому числі політиків жінок.


Безумовно, жінки здебільшого сприймають політичні події на емо­ційному, практично-побутовому рівні (зниження рівня життя, зарплат, житлова проблема, медичне обслуговування, догляд за дітьми та ін.), тоді як чоловіки більш масштабні у політичних орієнтирах (повільні еко­номічні реформи, відносини з Росією, геополітичні орієнтації України, некомпетентність влади тощо).

Встановлено, що жінки симпатизують політичним партіям гумані­тарного, духовного спрямування. Чоловіки здебільшого схильні аналі­зувати зміст та особливості діяльності окремих партій. У сучасній Ук­раїні проблема жінки-політика існує, і найближчим часом вона навряд чи буде вирішена.

Свого часу Р. Даль наголошував, що проблема лідерства завжди за­лишалася складною для захисників демократії, а також для її теоретиків. Уявляти демократичний устрій без лідерів означає неправильно сприй­мати історичний досвід. Лідери як конкретні особи більш непередба-чувано, ніж звичайні громадяни, впливають на прийняття багатьох рі­шень, що стосуються інтересів усіх громадян.

За таких обставин постає питання: яких якостей бракує сучасним політичним лідерам, у тому числі українським? Насамперед тих, що пе­ретворюють лідера на особистість. Точніше, лідер тоді є лідером, коли він — особистість.

У сучасного політичного лідера мають бути новаторська, зрозумі­ла програма і стратегія діяльності. По-новаторському він має і діяти.

Лідер повинен добре вміти висловлювати і боронити як власну дум­ку і погляди, так і думку і погляди тієї чи іншої суспільної групи.

Лідерові обов'язково мають бути притаманні відповідний рівень по­літичної культури, організаторські здібності та вміння впливати на людей. Він не досягне успіху в політичній діяльності без власної команди — людей, які поділяють його думки, життєву позицію, стратегію. Як зазна­чав Н. Макіавеллі, про розум правителя судять насамперед з того, яких людей він до себе наближає.

Безумовно, сучасна Україна потребує передусім демократичних лідерів, але багато з них все ще сповідують і використовують автори­тарні норми управління.

Серед багатьох якостей сучасного політичного лідера в Україні варто виокремити почуття національної самосвідомості і гордості, відчуття єдності з народом. Інакше кажучи, лідера посткомуністичної України характеризує не так уміння красиво висловлюватись, як те, що він здатен бути захисником національних інтересів, обстоювати їх.