3.3.1. Фінанси в системі економічних відносин

Бюджетна система.

Фінанси — певна сукупність відносин власності щодо формування та використання фондів грошових ресурсів.

З одного боку, вони виражають відносини привлас­нення частини необхідного та додаткового продукту, що виникають між державою, суб'єктами підприємницької Діяльності та громадянами. З іншого боку, це грошові Ф°нди, які опосередковують рух матеріальних та людсь­ких ресурсів. Основними функціями фінансів є:

1) нагромадження необхідної кількості грошових фондів (у тому числі капіталу) для здійснення процесу розширеного відтворення продуктивних сил і насамперед основної продуктивної сили (людини-працівника);

2) регулювання державою за допомогою фінансів роз­витку економічної системи, зокрема технологічного спо­собу виробництва та відносин власності. У межах цієї функції виділяють контрольну функцію фінансів, яка пе­редбачає контроль держави за порядком акумулювання грошових коштів підприємствами, фінансово-кредитни­ми інститутами та організаціями.

Основними суб'єктами фінансової системи є державні фінанси, фінанси підприємств і фінанси населення. Дер-жавні фінанси — сукупність грошових фондів, які аку­мулюються в руках держави і використовуються для ви­конання її (держави) соціально-економічних та інших функцій. Фінанси підприємств — сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення (тобто ви­робництва, обміну, розподілу і споживання) у межах пе­вного підприємства. Фінанси населення — грошові ресур­си, що формуються у жителів країни з доходів, отрима­них від трудової та господарської діяльності, або зі спад­щини і спрямовуються на примноження їх власності.

Бюджетна система — сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії.

Цілісність бюджетної системи забезпечується доклад­ним ув'язуванням доходів та витрат уряду, закріпленим у юридичних нормах. Бюджетна система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеральна дер­жава), її економічної, політичної та інших підсистем і складається з двох або трьох ланок. Так, бюджетна сис­тема унітарних, тобто єдиних держав (Великобританії, Франції) складається лише з двох ланок — державного і місцевого бюджетів. До бюджетної системи федеральних держав належить ще третя, середня ланка — бюджети членів федерації: у США — це бюджети штатів, у Німеч­чині — земель, у Швейцарії — кантонів, у колишньому СРСР — республік.

Після проголошення державної незалежності України її бюджетна система стала змішаною. Наявність Кримсь­кої Автономної Республіки, уряд якої складає і затвер­джує свій бюджет через власні виборчі органи, робить бюджетну систему України частково триступінчастою. Всі інші ланки бюджетної системи двоступінчасті.

На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним го­сподарством, зовнішні зв'язки держави, охорона кордо­нів, пошта, зв'язок, залізниці, грошовий обіг та ін. Зро­стає роль центрального бюджету в розвитку освіти, охо­рони навколишнього середовища, соціального забезпе­чення, у перерозподілі національного доходу тощо.

На місцеві бюджети покладається функція розвитку комунального господарства, будівництво певних об'єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвиток охо­рони здоров'я, освіти (частково), утримання поліції та ін.

На початкових етапах виникнення бюджетної систе­ми характерною була підпорядкованість державного (центрального) бюджету місцевим бюджетам. Так, у США до прийняття Конституції 1787 р. федеральний уряд покривав свої витрати за рахунок відрахувань окре­мих штатів. Витрати федерального бюджету були незнач­ні. До Першої світової війни за обсягом акумульованих коштів переважали місцеві бюджети (частка бюджетів штатів і місцевих органів влади становила майже 73%).

Після Другої світової війни на федеральний бюджет припадало вже майже 86% витрат бюджетної системи США. В останні десятиріччя частка місцевих бюджетів у 9 розвинутих країнах Заходу та Японії збільшується, а центральних — дещо зменшується. Акумульовані держа­вою у бюджеті всіх ланок величезні кошти (у США до 40% національного доходу, в Німеччині, Франції та ін­ших країнах — від 50 до 55%) — найважливіший уза­гальнюючий показник розвитку соціально-економічних функцій держави, одержавлення власності, регулювання макроекономічних процесів тощо. В період розгортання НТР держава здійснює також розвиток науки (насампе­ред фундаментальних наукових досліджень), наукоміст-ких галузей і виробництв, проводить активну структурну політику.

Джерелом державних (центральних) бюджетів є такі види податків: подохідний податок, податок на прибут­ки компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, які випускає центральний уряд, а також доходи від об'єктів державної власності. Доходи місцевих бю­джетів формуються за рахунок окремих податків (зде­більшого помайнового), від муніципальної власності (на­приклад, ренти від будинків), окремих акцизів, випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.) тощо.

Доходи бюджетів членів федерації (у США — штатів, У Німеччині — земель) також формуються за рахунок по­датків (у США непрямих, у Німеччині — прямих), випу­ску позик.

Доходи центральних бюджетів спрямовуються пере-

g ЖІЇ°на соціальні цілі (виплату пенсій, допомогу у разі

но        • ТЯ> Р°звиток освіти, охорони здоров'я), суто еко-

Мічні витрати (на розвиток енергетики, комунального

11  1-137

господарства, проведення регіональної політики, охорону навколишнього середовища). На перші дві (соціальні та економічні) статті витрат у розвинутих країнах світу йде понад 50% всіх доходів, у тому числі до 80% — на соці­альні та 20% — на економічні цілі. Третя стаття витрат державного бюджету — військові витрати, четверта _ виплата відсотків по державному боргу. В останні деся­тиріччя військові витрати дещо скорочуються, а соціаль­ні та економічні зростають.

В унітарних державах питома вага центральних бю­джетів становить майже 75% всіх витрат, у федеральних значно менше: у США — приблизно 60%, у Німеччині — понад 40%. В унітарних державах бюджетна система є централізованою, затверджується центральними уряда­ми, які надають відповідні кошти на витрати місцевих органів влади. У Великобританії такі кошти надаються у формі дотацій, цільових субсидій та позик, в Японії — субсидій. Держава, крім того, виділяє цільові кошти міс­цевим органам влади на будівництво портів, гідроелек­тростанцій, ліквідацію наслідків стихійного лиха та ін. Проект бюджету готує центральний уряд, затверджує за­конодавча влада. У США процес формування федераль­ного бюджету починається за 18 місяців до початку фі­нансового року, а його проект президент подає до Конгре­су за 9 місяців до початку фінансового року.

В Україні бюджети регіонів формуються з різним сту­пенем централізації та надання їм дотації. Так, у 2000 р. місцеві бюджети отримали дотацій 4,1 млрд. грн.

Державні доходи.

Державні доходи — виражені у грошовій формі відносини еконо­мічної власності (привласнення) між державою та юридичними і фізичними особами в процесі вилучення (привласнення) держа­вою частини необхідного та додаткового продукту.

їх необхідність зумовлена появою держави, виконува­них нею функцій, неспроможністю недержавних органі­зацій та інститутів забезпечити стабільний розвиток сус­пільства. Основним джерелом витрат у більшості суспіль­но-економічних формацій були податки. Вони забезпечу­вали 95—97% державних доходів.

У рабовласницькому суспільстві значна частина дер­жавних доходів формувалася від привласнення додатко­вого і частини необхідного продукту, створеного працею рабів у копальнях, великих державних майстернях тощо, а також від податкових надходжень з громадян. Письмо­ві згадки про податки датовані IVтисячоліттям до н.е.

В епоху феодалізму основним джерелом державних дохо-•в були податки у грошовій та натуральній формі, які вилучалися від земельних володінь короля.

Державні доходи поділяються на внутрішні й зовніш­ні Внутрішні держава отримує всередині країни, зовніш­ні'—- за її межами (кредити, допомога з інших країн). До зовнішніх джерел окремі держави вдаються переважно під час війни. Так, під час Другої світової війни майже 1/3 всіх державних доходів у Німеччині та Японії припа­дало на зовнішні джерела.

Кредити з інших країн, міжнародних економічних організацій намагаються отримати Україна, інші держа­ви СНД, країни колишньої соціалістичної співдружності та «третього світу».

До внутрішніх державних доходів, як уже зазначало­ся, належать різні види податків та неподаткові доходи. До неподаткових доходів належать доходи від державних підприємств і майна та державний кредит.

На початку XX ст. за допомогою податків у розвину­тих країнах світу в доходах держави акумулювалося май­же 10% національного доходу, а наприкінці століття — до 50%. Значні кількісні зміни у величині податків супрово­джуються серйозними якісними зрушеннями. Податки із суто фіскального явища перетворювалися на важливий ін­струмент регулювання економіки, функціонування сучас­ної економічної системи, її розвитку. Без їх вилучення і наступного розподілу неможливо було б забезпечити нор­мальний процес відтворення будь-якого елемента економі­чної системи, зокрема сучасного працівника (як основної продуктивної сили), науки тощо, сформувати ефективний господарський механізм, забезпечити плюралізм форм власності та ін.

Основними видами податків у розвинутих країнах світу є особистий подохідний податок, податок на додану вартість, податок на прибутки компаній та податок на со­ціальне страхування.

Питома вага особистого подоходного податку в дер­жавних доходах у розвинутих країнах (державах-членах Організації економічного співробітництва і розвитку, ку­ди входять 29 наймогутніших країн) становила наприкі­нці 90-х років приблизно 30%, а в окремих державах (Австралія, Фінляндія, Данія, Німеччина) — майже 48%. На протилежному полюсі щодо обсягів вилучення Цього податку — Франція та Греція, в яких питома вага особистого подохідного податку становить до 12%. Із за­робітної плати типового працівника у деяких передових

країнах світу вилучається від 26 до 35% подохідного по­датку. Водночас спостерігається зниження максимальної ставки особистого подохідного податку, що приносить найбільшу вигоду крупним капіталістам.

Податок на додану вартість (як універсальний ак­циз) у розвинутих країнах світу коливається від 14 до 25% в загальній сумі податкових надходжень державного бюджету. Його зростання в останні десятиріччя супрово­джувалося зменшенням у більшості країн частки подат­ку на прибуток компаній. Так, у США з 1955 по 1999 рік його питома вага скоротилася з 20 до 10%, у Канаді — 3 17 до 8%. В окремих країнах (Італія, Бельгія) цей вид по­датків дещо зріс.

Податок на соціальне страхування — на третьому міс­ці в 'структурі податків у розвинутих країнах світу, його пи­тома вага наприкінці 90-х років становила приблизно 24%.

В Україні у 2000 р. державні доходи дорівнювали 48,4 млрд. грн., податок на прибуток підприємств — 15,9%, податок на додану вартість — 19,4%, подохідний податок з громадян — 13,2%, акцизний збір — 3,6%. З прийняттям на початку 1997 р. Верховною Радою Укра­їни нового закону про оподаткування значно зменшаться податки з прибутків підприємств, що стимулюватиме їх інвестиційну діяльність. З метою оздоровлення держав­них фінансів уряд повинен скасувати або значно скороти­ти витрати на підтримку неефективних підприємств, на утримання державного апарату та деякі інші непродук­тивні статті витрат.

Державні витрати.

Державні витрати — відносини економічної власності (привлас­нення) між державою та юридичними і фізичними особами в про­цесі розподілу і споживання частини національного доходу.

їх виникнення зумовлене появою держави, виконан­ня нею різноманітних функцій.

У рабовласницькому суспільстві державні витрати йшли на ведення війн, будівництво іригаційних споруд> прокладання доріг, утримання державного апарату. В умо­вах феодального ладу — на ведення війн, утримання дер­жавного апарату, будівництво міст, забезпечення грошово­го обігу, утримання деяких аристократичних родів, при­дбання предметів розкоші для правителів держави та ін.

В умовах капіталістичного способу виробництва (на нижчій його стадії — XVI—XIX ст.) державні витрати спрямовувалися переважно на воєнні цілі, утримання

державного апарату, будівництво залізниць, підприємств

3 великим робочим періодом. У деяких країнах (зокрема в Німеччині) у другій половиш XIX ст. частка державних витрат починає спрямовуватися на соціальні цілі. Зага­лом на цій стадії розвитку капіталізму обсяг державних витрат був незначний. У СІЛА, наприклад, у 1848 р. та­кі витрати становили 48 млн. дол.

На вищій стадії розвитку капіталізму масштаби і темпи державних витрат значно зростають. Так, щоб досягти рівня федеральних витрат у США в розмірі 100 млрд. дол., потрібно було 180 років існування країни (та­ка сума була досягнута у 1951 p.). Щоб перевищити су­му витрат держави у 200 млрд. дол., США знадобилося менше 10 років, сума у 300 млрд. дол. була досягнута за

4 роки, у 400 млрд. — менш як за 3 роки, у 500 млрд. — приблизно за 2 роки. Якщо в 1902 р. державні витрати у США становили майже 1,7 млрд. дол., то наприкінці 90-х років — до 3 трлн дол. їх питома вага в національ­ному доході цієї країни становить нині приблизно 40%, в Італії, Німеччині, Франції — від 55 до 60%, що озна­чає досягнення відносно оптимальної величини, після чого може відбуватися як їх незначне скорочення, так і певне збільшення.

Структура державних витрат визначається роллю та вагомістю виконуваних державою функцій. Якщо в се­редині XIX ст. основна частина державних витрат спря­мовувалися на утримання державного апарату й військо­ві цілі, соціальних витрат не було, то в середині 90-х ро­ків XX ст. на перше місце вийшли витрати на соціаль­ні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я, виплати без­робітним, пенсіонерам та ін.). Це зумовлено якісно новою роллю особистісного фактора в сучасному виробництві (значення освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібно­стей працівників тощо), переважанням загальнолюдсь­ких цінностей у ціннісних орієнтирах суспільства, зрос­танням армії безробітних тощо. Тому на соціальні цілі в розвинутих країнах Заходу йде приблизно 35% держав­них витрат.

Друге місце у структурі державних витрат посідають витрати на економічні цілі — житлове будівництво та його реконструкцію, розробку природних ресурсів і охо­рону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт, науку, зв'язок, державне регулювання і про-н°зування економіки та ін. Ці витрати в розвинутих СВ^ТУ становили наприкінці 90-х років до 25— Державних витрат, їх висока питома вага зумовлена

перетворенням держави на головну організацію для за­безпечення нормального відтворення економічної систе­ми, а державного регулювання — на ядро господарсько­го механізму, а також тим, що недержавні форми влас­ності й ринковий механізм неспроможні розвивати фун­даментальні наукові дослідження, подолати екологічну кризу та інші проблеми.

На третьому місці в структурі державних витрат ви­трати на військові цілі. Вони поділяються на прямі та непрямі. До перших належать безпосередні витрати з державного бюджету на оборону. До другої — частина ви­трат на космічні дослідження, військова допомога іншим країнам, виплата пенсій ветеранам війни. У деяких роз­винутих країнах світу (США, Німеччина, Франція) такі витрати становлять до 5% сукупних державних витрат.

Наступна за величиною стаття державних витрат — витрати на обслуговування державного боргу. У США в середині 90-х років державний борг становив майже 60% ВНП, в Японії — до 20% сукупних державних витрат (і посідали друге місце у структурі державних витрат, у США — четверте місце). Щорічно на обслуговування дер­жавного боргу США витрачають понад 250 млрд. дол. Зростання цього боргу і суми виплат по ньому зумовлене величезними військовими витратами, які спричиняють хронічний дефіцит державного бюджету і платіжного ба­лансу. Витрати державного боргу і відсотків за ним здій­снюються шляхом викуповування державних цінних па­перів за кошти з державного бюджету. Частина коштів державного бюджету йде на утримання державного апа­рату влади, посольств, консульств, оплати внесків до міжнародних організацій та ін.

В Україні у 2000 р. державні витрати зведеного бю­джету становили майже 47,3 млрд. грн. (приблизно 20% ВНП), у тому числі на підтримку галузей народного госпо­дарства — 7,2 млрд. грн. (10,9%), соціально-культурних закладів та установ, тобто розвиток освіти, культури, охо­рони здоров'я та розвиток фізичної культури — 13 млрд. грн., на соціальний захист та соціальне забезпе­чення — 6 млрд. грн., на оборону — 2,3 млрд. грн. Водно­час у процесі перерозподілу 83% національного доходу че­рез державний бюджет має місце надмірний централізм.

Дефіцит бюджету.

Дефіцит бюджету — перевищення витрат державного над доходами.

Виникнення і зростання дефіциту бюджету зумовлене

комічними кризами, мілітаризацією економіки, ве­денням війн, економічною нестабільністю, зростанням заборгованості місцевих бюджетів, безконтрольним зрос­танням інших витрат з бюджету. В умовах домонополіс­тичного капіталізму бюджетний дефіцит інтенсивно зро­став під час війни. З 1931 по 1971 рік дефіцити бюджетів мали місце у США 33 рази і були зумовлені економічни­ми кризами, Другою світовою війною, надмірними війсь­ковими витратами. Вперше такий дефіцит було ліквідо­вано у 1999 р.

На нижчій стадії розвитку капіталізму західні еконо­місти виступали за бездефіцитний державний бюджет, обстоювали тезу про органічну єдність економічного зро­стання з активним сальдо державного бюджету і стабіль­ність грошової системи. У 1936 р. англійський економіст Дж. Кейнс висунув положення про позитивний вплив де­фіциту бюджету на економіку. Неокейнсіанці, розвиваю­чи теорію Дж. Кейнса, стверджували необхідність зба­лансованого бюджету в часі, тобто потребу заміни бю­джетного дефіциту під час війн і криз активним під час економічних піднесень. Крім того, вони вважали, що пе­ріоди великого безробіття повинні супроводжуватися бю­джетним дефіцитом, а періоди «повної зайнятості» — пе­ревищенням доходів над витратами.

В Україні у 1991 р. дефіцит бюджету становив 12% ВВП; у 1996 р. — до 6% ВВП, а з урахуванням невипла-ченої заробітної плати та інших статей — майже 20% ВВП. У наступні роки обсяг дефіциту державного бю­джету істотно скоротився.

Покриття дефіцитів бюджету здійснюється шляхом отримання державних позик і грошової емісії. Щоб отри­мати ці позики, держава випускала цінні папери — облі­гації, скарбничі векселі та ін. У ПІЇТА випускають три ка­тегорії скарбничих зобов'язань: 1) ринкові цінні папери (вільно продаються і купуються на ринку державних цін­них паперів); 2) спеціальні випуски (не обертаються на ринку і розміщуються серед певних урядових установ і фондів); 3) зобов'язання неринкових випусків (за деяки­ми винятками можуть достроково пред'являтися до пога­шення).

Тримачами федеральних облігацій є: державний сек­тор, у тому числі Федеральна резервна система, різні фі-

ансові інститути та корпорації, індивідуальні та інозем­ні тримачі, штатні та місцеві органи. При цьому посту-

ово зростають середня  відсоткова ставка і відсоткові

платежі за державний борг. Так, у 1952 р. відсоткова ставка становила 2,3 пункта, а на початку 90-х років — понад 7%. Якщо у 1930 р. на виплату відсотків за дер­жавний борг витрачалося 660 млн. дол., у 1952 р. ._ 4,7 млрд. дол., у 1983 р. — 128 млрд. дол., то наприкінці 90-х років — понад 240 млрд. дол.

Серед різних груп тримачів за повоєнний період поступово зменшується питома вага комерційних, взає-моощадних банків, страхових компаній, корпорацій приватних осіб, але зростає роль іноземних тримачів. Операції передплати та первинного розподілу державних позик здійснюють федеральні резервні банки. Загалом на урядові організації та трастфонди, а також на федераль­ні резервні банки у США припадає майже половина цін­них паперів держави.

Зростання дефіциту бюджету посилює інфляційні процеси, спричиняє кризу державних фінансів, грошової системи, обмеження кредитних ресурсів та ін. В Україні покриття дефіциту бюджету в 1991—1994 pp. здійснюва­лося за рахунок емісії грошей, що призвело до гіперінф­ляції, у наступні роки — за рахунок випуску облігацій внутрішньої державної позики та інших джерел.