Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.4. Міф про "нову історичну спільність" (Част. 2)

Поворот у ставленні партійно-радянського керівництва до Росій­ської православної церкви був продиктований необхідністю зміцнен­ня і консолідації "інтернаціональних" сил всередині СРСР. І РПЦ ста­ла важливим інструментом такої консолідації. Сповідуючи ідею ро­сійської єдності, єдності території СРСР, єдиної мови, культури і цер­кви, вона послідовно виконувала роль каталізатора й цементуючого компонента радянського суспільства. Наполегливо культивувала во­на й російські духовні цінності, російську національну ідею, оберіга­ючи "свою" канонічну територію від будь-яких сепаратистських впливів. І церковна, і світська влада СРСР цілком усвідомлювала роль релігійного чинника в державному розвитку — цьому їх учив світовий історичний досвід. Адже Велика Британія як світова імперія постала значною мірою завдяки виникненню окремої від Ватикану англіканської церкви. Вирішальну роль відіграла церква у звільненні Болгарії з-під османського поневолення. Наявність власних церков убезпечило грузинський та вірменський народи від асиміляції в умо­вах іноземного панування.

Російська православна церква завжди противилася відродженню українського автокефального руху, можливості створення Українсь­кої помісної православної церкви. Так було на початку XX ст., в 1917—1920-ті pp., у повоєнний період. Документи свідчать, що в 1954 р. серед керівництва українського екзархату РПЦ не виключа­лась можливість відокремлення від Російської православної і створення єдиної незалежної української церкви101. У 60—90-ті pp. XX ст. боротьба за українську автокефалію тісно пов'язана з іменем митро­полита, а згодом патріарха Філарета. Ще в 1960-ті pp. було порушено питання про видання Біблії, Молитвослова та іншої богословської літератури українською мовою, перекладачем якої був Філарет, точи­лися розмови про українську автокефалію. Реальні ж кроки в цьому напрямку були здійснені в другій половині 80-х — на початку 90-х pp. при агресивному спротиві РПЦ.

Російська православна церква постійно турбувалася про розши­рення зони свого впливу. В цьому вона досягла в повоєнний період значних успіхів, у тому числі і в Україні. Своєї мети вона досягала за­звичай за допомогою світської влади і її адміністративно-силових мо­жливостей.

Радянський режим, будучи атеїстичним за своєю природою, на практиці проводив лінію, спрямовану на зміцнення церковної єдності російського й українського народів під егідою Московського пат­ріархату. Для цього зміцнювався духовно-адміністративний центр у Москві, придушувалися будь-які відцентрові рухи всередині право­славної церкви, робилося все для того, аби в Радянському Союзі до­мінуючою була єдина структура — Російська православна церква. Від війни з нею радянська влада поступово перейшла до "мирного співіснування", а в роки Другої світової війни та післяхрущовський період — до співпраці. Комуністична партія повною мірою усвідом­лювала її колосальний інтеграційний потенціал.

Розглядаючи православну церкву в радянській Україні як не­від'ємну і невідокремлювану частину Російської православної церк­ви, правлячі кола СРСР робили все, щоб вона була домінуючою кон­фесією на всій території України. Досягалося це традиційними для більшовицької системи шляхами, способами і методами. Так, приєд­нання Західної України до СРСР відразу гостро поставило питання про доцільність існування на її території Української греко-католи-цької церкви, традиційної для регіону, звичної для місцевого насе­лення з виразним національним забарвленням, церкви, яка протягом кількох століть сприяла збереженню української ідентичності, висту­пала натхненником національно-визвольної боротьби.

До встановлення радянської влади на західноукраїнських землях УГКЦ об'єднувала понад 5 млн віруючих. Вона складалася з 3040 па­рафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Очолював її митрополит, якому підлягали 10 єписко­пів і 2950 священиків. Крім них було 520 ієромонахів, 1090 мона­хинь, 540 семінаристів. З поверненням радянської влади церква вжи­вала активних заходів до порозуміння з нею. Однак Російська право­славна церква розраховувала на цю територію.

Прямим актом Московської патріархії в справі ліквідації УГКЦ було Послання патріарха Алексія І до уніатів Західної України, вида­не в 1945 р. безпосередньо після його обрання на патріарший пре­стол. У ньому висловлювалась радість з приводу нарешті досягнуто­го возз'єдання історичних російських територій і одночасно печаль про те, що не возносяться спільні вдячні молитви Богу за це возз'єд­нання, бо західні брати належать до іншої віри, "відторгнуті від своєї Матері — Російської православної церкви". "Молимо вас, браття..., — закликав патріарх, — порвіть зв'язки з Ватиканом, який веде вас у пітьму і духовне падіння своїми єресями... Поспішіть повернутися в лоно вашої істинної Матері — Російської православної церкви"102.

РПЦ спільно з владою "освоювали" західноукраїнські землі. Уже в березні 1945 р. відповідними органами була підготовлена детальна інструкція про ліквідацію УГКЦ, схвалена Й. Сталіним. Слідом за нею у квітні 1945 р. спочатку в газетах "Радянська Украї­на" та "Вільна Україна", а згодом у всіх республіканських і облас­них газетах з'явилася стаття за підписом В. Росовича (псевдонім Я. Галагана) під назвою "З хрестом чи ножем", яка містила гострі нападки на уніатів. Того ж місяця були заарештовані єпископи на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Всім їм було запропоновано "доб­ровільно возз'єднатися" з РПЦ. "Удар, який ми нанесли Сліпому, виявився дуже вдалим, — заявив М. Хрущов 16 липня 1945 р. на нараді секретарів обкомів партії, начальників НКВС і НКДБ захід­них областей України. — Необхідно підтримати ініціативну групу по переходу до православ'я, підтримати священиків, які перехо­дять від уніатства до православної віри"103. Далі відповідні органи влади розпочали заарештовувати провідних діячів УГКЦ і засила­ти їх до Сибіру. За короткий час було закрито церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, а також заарештовано близько 1 тис. служителів культу. До лютого 1946 р. із 1270 уніатських священиків, які перебували ще на свобо­ді, 997 через страх перед репресіями підписали прохання про приєднання їх до православної церкви   .

У 1946 р. відбувся закритий судовий процес над греко-като-лицькими ієрархами на чолі з митрополитом Й. Сліпим. (Митро­полит був засуджений на 8 років примусових робіт, однак пробув в ув'язненні аж до 1963 р.) Тоді ж, у 1946 p., як відомо, у Львові було скликано неканонічний Собор із "назначенців", який під ти­ском влади прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 p., розрив з Римом і підпорядкування греко-католиків Росій­ській православній церкві. Собор висловив подяку "державним мужам великого Радянського Союзу і Української держави" за визволення від фашизму і засвідчив "незламну вірність своїй Ба­тьківщині"105.

За подібним сценарієм розгорталися події і в Закарпатті. 15 свя­щеників мукачівської єпархії було вислано до Сибіру, трьох убито, а 36 втекли закордон. Зрештою, всі греко-католицькі церкви закрили, а 50 священиків засудили на різні строки ув'язнення. Наслідком цих дій було проголошення в серпні 1949 р. Московським патріархом "добровільного возз'єднання мукачівської єпархії з Російською пра­вославною церквою".

Західноукраїнське населення важко сприймало православ'я, яке насаджувалося насильницьким шляхом, до того ж атеїстичною дер­жавою. В очах національно налаштованих західних українців воно справедливо ототожнювалося з русифікацією. Уніатство ж сприйма­лося ними — і не лише уніатами, а й багатьма свідомими українця-ми-православними, як національна українська релігія, гонима за своє українство106.

Однак, підтримуване владою, російське православ'я поступово утверджувалося на території Західної України. Впродовж десяти років, з 1946 по 1956, в регіоні у православ'я було "переорієнтовано" 2959 греко-католицьких храмів з 3147, 1241 священик з 1832. Як повідом­ляв голова Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР В. Карпов, близько 230 парафій, що не дали згоди на возз'єднання, в адміністрати­вному порядку розпускались, а духовенство, яке не підтримало рішень Львівського та Ужгородського соборів — заарештовувалось, засуджу­валось, або ж, у кращому випадку, позбавлялось парафій107.

Так утворювався не тільки спільний, а й єдиний церковний прос­тір між Україною і Росією, який потім ретельно підтримувався і зміц­нювався церковною і світською (радянською) владою. Українців і ро­сіян церква ретельно навчала, що вони — єдине ціле, в них єдина дер­жава, єдина віра, єдина мова і культура.

Традиційно уніфікаційну роль виконували в повоєнний період засоби масової інформації, преса. Головні інформаційні центри України знаходилися, зрозуміло, в містах, які переважно були зруси­фіковані. Тож україномовні газети і журнали, радіо- і телепередачі готували працівники, відірвані від українського мовного оточення. До того ж у міста надходила у великій кількості центральна загально­союзна російськомовна і російська преса, яку ставили за взірець для української періодики. До неї разом з ідеологічними штампами і стандартами переносились і лінгвістичні російські норми, слова і гра­матичні форми.

Неухильно зростали обсяги російськомовних радіо- і телепере­дач. Позбавлені природної підтримки власне національного оточен­ня, творці української газетно-журнальної мови, мови радіо і телеба­чення наповнювали її русизмами і зрусифікованими словами-покру-чами, поширювали типово російські фразеологізми, логічні констру­кції, синтаксичні й морфологічні традиції. Калькування з російської знебарвлювало українську мову, позбавляло її унікальності. Уніфіка­ція українського словника, який все більше ставав, за вдалим висловом 30-х pp. академіка А. Кримського, "російсько-російським", призводи­ла до збіднення мови, бо з неї вилучалися суто національні форми.

В результаті такої політики страждали обидві мови: російська шаблонізувалася, уніфікувалася, українська ж деформувалась під по­тужним російським впливом. Така двомовна мовотворчість набувала деструктивного характеру і в суспільстві, і в мові, тому що дистан-ціювала широку українську громадськість не тільки від творення мо­ви, а й від участі в громадсько-політичному і культурному житті. Ро­сійська мова впливала не тільки через фактичну перевагу російської культури в міському середовищі, а ще й тому, що саме в Росії містились найбільші і наймогутніші інформаційні центри. Всі нови­ни подавалися російською мовою, поширювалися за одним шабло­ном усім інформаційним структурам, від яких вимагали лише точно­го передруку отриманої інформації без жодних змін і замін. Робилося все, аби "відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак без­болісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пило-ву хмару нової історичної спільності     .

Наслідком цілеспрямованої національної політики Комуністич­ної партії в повоєнний період щодо розвитку українсько-російських взаємин стало дальше заглиблення України у євразійський політич­ний та економічний простір, поглиблення стану її всебічної залежно­сті. Об'єктивні інтеграційні процеси за умов тотального одержавлен-ня набули спотвореного характеру. Тривала надцентралізація вела до втрати українським суспільством гнучкості і динамічності, мобільно­сті, здатності до саморегулювання та самоврядування.

Хоча окремі сучасні історики й політологи і пишуть про те, що в Радянському Союзі будь-які глобальні проекти здійснювались на основі альянсу великоруського и українського народів , насправді це було не зовсім так. Обидва ці народи ніколи не виступали в російсь­кій історичній традиції і політиці як рівносуб'єктні. Український на­род розглядався, як підкреслювалося, переважно як частина великого російського народу, і стосунки між ними будувалися шляхом підпо­рядкованого й асимільованого використання сил і потенцій українсь­кого народу для загальноімперських цілей. Українців використовува­ли, як зазначалося, не стільки як імпероформуючий етнос, скільки як пасивний імперонаповнюючий та імпероутримуючий. Саме тому українців так активно розселяли по всій імперії — від російського Нечорнозем'я до Далекого Сходу. Депортації, висилки, армія, будови п'ятирічок, освоєння цілини, нафтогазових родовищ, будівництво БАМу та ін. стали основними каналами зміцнення імперських устоїв і порядку.

На нові землі українці несли свої методи господарювання, свій спосіб мислення і поведінки, свою кухню, свої традиції і звичаї, своє ставлення до землі й оточуючого світу. Все це сприяло зміцненню ім­перських позицій, бо здебільшого не збіднювало, а збагачувало нав­колишній світ, однак частіше всього було згубним для самих україн­ців, які поступово розчинялися в інонаціональному середовищі. До того ж, відтік пасіонарних мігрантів з України в Росію й інші респуб­ліки значно послаблював суто український соціальний, технологіч­ний і культурний потенціал. Тож твердити, що росіяни і українці на рівних творили імперію, що Радянський Союз — спільний російсь­ко-український політичний проект, є щонайменше некоректно. Укра­їнці не були будівничими імперії, вони були її будівельним матеріа­лом. Інструментом, засобом зміцнення, адже надмірне розширення підпорядкованих територій унеможливлювало ефективний контроль над ними з боку однієї Росії.

Стрижнем СРСР була Росія, відповідно влада маніпулювала і становищем, призначенням російського народу. Теза про "триєдиний російський народ" покликана була виправдати асиміляцію українців і білорусів, використавши їхній потенціал для зміцнення імперії. Вона не витримує критики хоча б з тієї точки зору, що розглядається як історична даність, як щось незмінне, метафізичне, спрямоване в ми­нуле, а не в сучасне і майбутнє. Вона суперечить логіці історичного процесу, його діалектиці.

Русифікація України, уніфікація культурного життя в радянські часи більше, ніж в минулому, послаблювали Радянський Союз як ім­перське утворення, бо знижували поріг його цивілізованості і культу­ри, посилювали закритість радянського суспільства і його відірва­ність, відстороненість від зовнішнього світу. Тому що зазначені вище імперські заходи послаблювали волю до власного розвитку, по­силювали орієнтацію на чужу національну ідею, знижували якісні показники світогляду і духовно-вольових якостей свого народу. Де­героїзація і денаціоналізація української історії і наповнення її негативними рисами і характерами сприяли формуванню поколінь "радянських українців" — субпасіонарних носіїв негероїчної мен­тальності. Повоєнна радянізація України посилила процес її перетво­рення із суб'єкта певної політичної і культурної активності в об'єкт зовнішнього впливу, що прирекло її на провінційне існування і екс­тенсивний шлях розвитку. Україна була викинута, по суті, на мар-гінес радянської історії. До неї не мало відношення таке поняття, як "Центр", з часом воно віддалялося від неї, а за Україною закріплю­валися інші поняття — "основна житниця" СРСР, "всесоюзна коче­гарка", "кадровий резерв", "всесоюзна здравниця".

Курс на розчинення народів СРСР в радянсько-російському про­сторі був згубним не тільки для них, а й для Росії та російського наро­ду. Досліджуючи еволюцію російської національної свідомості в XX ст., відомий англійський вчении-політолог, історик-славіст, знавець історії країн Східної Європи Дж. Хоскінг звертається до досвіду світової історії. В своїй праці "Россия: народ и империя (1552—1917)" він пише: «Після Першої світової війни турки відділи­лися від Османської імперії, в якій формально, але не фактично, за­ймали становище головної національності, відмовились від універ­сальної доктрини ісламу (в крайньому разі, в її політичному виражен­ні) і утворили власну національну державу під керівництвом Кемаля Ататюрка. Росіяни вчинили якраз навпаки: після зруйнування Росій­ської імперії не створили національної держави, але під керівницт­вом Леніна відтворили імперію під прапором ще більш всезагальної універсальної доктрини. В 1922 році, в рік утворення нової Туреччи­ни, Росія стала частиною Союзу Радянських Соціалістичних Респуб­лік, що являв собою в певному сенсі нову іпостась Російської імперії, але не мав у назві навіть слова "Росія"»110.

Російська Федерація була найбільшою республікою в Радян­ському Союзі, але формально вона була позбавлена можливості мати органи своєї власне російської самоорганізації, внутрісоюзну державність: не мала власної, окремої від Союзу столиці, свого радіо і телебачення, своєї Академії наук, своєї Комуністичної партії. Вона не була чітко окресленим національно-територіальним і територіаль­но-адміністративним утворенням. Простір, унікальний за протяжніс­тю, ступенем соціально-економічної і етнічної диференціації насе­лення, мав доволі розмиту структуру і таке ж цивілізаційне життя. Ро­сійська Федерація не мала того національно-державного статусу, яким володіли інші союзні республіки. В суспільній думці Росії не іс­нувало суспільно визнаних концепцій щодо контурів власних приро­дних кордонів, власних масштабів. Доволі розмитими уявлялись ме­жі такого "цивілізаційного матеріалу", як історія, культура, господар­ство. Росія була основним матеріалом та інструментом в руках кому­ністичного режиму для побудови нової спільності — Союзу РСР.

І Україна, і Росія не були суб'єктами міжнародного права, хоча Україна з 1945 р. — член Організації Об'єднаних Націй. Росія фор­мально — ні. Однак СРСР, як відомо, уособлювала Росія, яка була йо­го основою, ядром. Російські національні інститути були розчинені в імперських радянських. Статус Російської Федерації був штучно під­мінений радянським національним централізмом з його основними конструкціями — КПРС, КДБ, МВС і армія. Етнічні росіяни доміну­вали не тільки в силових структурах, а і в партійних органах.

СРСР з самого початку був асиметричною федерацією, утво­реною за власним баченням і розумінням її архітектора — Й. Сталіна. З роками ця асиметрія згладжувалася, зокрема зовнішні її ознаки, а внутрішня напруга наростала. Напередодні прийняття нової Конституції СРСР (1977 р.) Л. Брежнєв ініціював серію законів щодо зміц­нення СРСР, надавши національним російським автономним респуб­лікам вагомі політичні й господарчі привілеї порівняно з власне ро­сійськими агроіндустріальними районами.

Стратегічний розвиток радянського військово-промислового комплексу і виробництва у 70—80-ті pp. планувався, виходячи із по­ділу країни на 18 крупних економічних районів. Республіканські кор­дони фактично були відсутні, принаймні до уваги не брались, що в перспективі реально загрожувало самому існуванню національних республік.

Комуністична партія в своїй суспільно-політичній практиці по­слідовно керувалась великоруською традицією, домінантою якої від часу Переяславської угоди був згадуваний принцип централізму та викорінення будь-яких проявів "національного сепаратизму". Ра­дянська політична еліта, представлена здебільшого росіянами, ви­ходила з того, що на території СРСР, від Карпат до Тихого океану, живе єдиний російський народ, який розмовляє єдиною російською мовою, має єдині історичні традиції. У 1989 р. навіть М. Горбачов, Генеральний секретар ЦК КПРС, змушений був визнати: «Ми не можемо, не маємо права відійти від визнання тієї беззаперечної іс­тини, що ... насаджування під виглядом федерації жорстко центра­лізованої держави найтяжчим чином відбилося на характері взаємо­відносин націй і народностей Радянського Союзу, на їхніх настроях. В результаті цього була серйозно скомпрометована сама ідея феде­рації. В широких прошарках населення, особливо союзних респуб­лік, посіяні зерна недовіри і упередженості до центральної влади, до важкої "руки Москви"»111.

Пануючі в суспільстві ідеологічні установки гальмували розви­ток культури і духовності всіх народів СРСР, у тому числі й росій­ського, збіднювали його мову. Руйнувалися історичні центри бага­тьох російських міст, безжалісно підривались і зносились православ­ні святині, винищувались шедеври національного мистецтва. Зусил­ля росіян були спрямовані не стільки на власний розвиток, скільки на зміцнення загальносоюзних структур. Корінна російська спадщина, хоч і лежала в основі радянської культури і державності, була затіне­на, відсунута на другий план, бо будівництво союзної держави зроби­ло необхідним запозичення культурних цінностей і етики неросійсь­ких народів. І важко не погодитись з думкою видатного грузинського філософа М. Мамардашвілі, який у червні 1989 р. в інтерв'ю газеті "Заря Востока" зазначив, що російсько-радянська імперія є "засобом російського народу". Росіяни живуть не краще, ніж інші народи СРСР, сказав М. Мамардашвілі і продовжив: "Російський народ може бути навіть більше пригніченим, але в уяві інших народів причини цього гніту переносяться на нього самого в силу непроясненості і темноти його почуттів, в силу властивого йому заперечення індивіду­альних начал культури і побуту, інстинктивного зашкарублого запе­речення всього іноземного, західного і — найголовніше — його пода­тливості цій машині, в силу відсутності в ньому імунітету проти дії тоталітарних структур свідомості"112.

В радянський період своєї історії російський народ, як і україн­ський та інші, інтенсивно втрачав власну ідентичність. Згубні про­цеси не одне століття підточували здоровий організм російського суспільства. В умовах більшовицького режиму ситуація особливо загострилася, а в другій половині XX ст. набрала просто загрозливо­го характеру. Влада прагнула всіма силами утримати Росію в русі по традиційному для неї шляху. "Більшовицький режим в Росії ствер­джує, що розпрощався з минулим Росії повністю, якщо не в дрібних, несуттєвих деталях, то, в крайньому разі, в усьому основному, голо­вному, — писав відомий англійський історик А. Тойнбі. — І Захід готовий був вірити, що більшовики, дійсно, роблять те, що гово­рять. Ми вірили і боялись. Однак, якщо подумати, починаєш розу­міти, що не так-то просто відректися від власної спадщини. Коли ми відкидаємо минуле, воно ненароком повертається до нас у ледь за­вуальованій формі"113.

Органічну єдність Росії "нової" і Росії старої підкреслював і ака­демік Ю. Афанасьев: "Є очевидним, що Жовтень був способом за­кріплення традиціоналізму і консерватизму, а не розривом зі старим ради становлення нового"114.

Вдало назвав одну із своїх статей російський публіцист Г. Лисич-кін "Россию истощает имперский вирус". Саме так, Росію обезсилю-вало імперське становище, імперська ідея, імперське мислення, ім­перська ідентичність, постійна тяга до статусу наддержави, її зміц­нення та розширення. В результаті Росія в XX ст. розвивалася за тією схемою, що і в XIX ст., суть якої доволі чітко означив у свій час істо­рик В. Ключевський: "Держава пухла, а народ хирів". Комуністична диктатура загубила зародки російської громадянськості, а разом з ни­ми і почуття спільності нації. На кінець 80-х pp. понад 25 млн росіян опинилися за межами власної етнічної території, втрачаючи власну ідентичність і набуваючи поступово нових рис і якостей, позначених місцевими традиціями і звичаями. "Неясність національної ідеї і ослаблення відчуття загальнонаціональної єдності привело до трагіч­них наслідків — повалення вікових устоїв народного життя, загибелі мільйонів людей, руйнування російської державності, яка існувала три чверті століття у формі Союзу РСР", — так кваліфікують нині мо­сковські вчені радянський період російської історії.

Інтернаціоналізм, який широко пропагувався в СРСР, носив по суті штучний характер, був неприродним, "поверхневим", покликаним обслуговувати процес загальної денаціоналізації. В реальному житті успішно діяв інститут "старшого брата". Міжнаціональні сто­сунки будувались часто за принципом господаря і підопічного. Такий тип "інтернаціоналізму" був принципово відмінним від справжнього, щирого інтернаціоналізму, який всюди (і в Україні, і в Росії) був при­родною основою повсякденних відносин між простими людьми всіх національностей, що протягом тривалого часу проживали разом, пра­цювали, воювали, служили в армії, вступали у змішані шлюби, вихо­вували дітей.

Особистісний розвиток повоєнних поколінь радянських людей різних національностей відбувався при потужному впливові держав­них і громадських інститутів. Серед широких мас населення куль­тивувалося і насаджувалося (як норма життя) правило, за яким ін­тереси колективу завжди були вище інтересів особистості. Нова істо­рична спільність (радянський народ) колективізувала й розчиняла в собі "я" кожного громадянина, формуючи "совєтську людину". Про­паганда радянського способу життя, суспільних відносин, братньої взаємодопомоги трудящим інших країн — усе це накладало свій спе­цифічний відбиток, який виявлявся в тому, що особистості як такої, індивідуальності в радянському суспільстві не могло існувати. Життя в людей було життям колективним, воно сприймало індивідуалізм, як щось чуже і неприйнятне. Особистості, тим більше індивідуалісти, ставали ізгоями, вони не відповідали генеральній лінії партії, а тому піддавалися всілякій обструкції. Існувало багато способів тиску і впливу на таких людей.

Під тиском держави деформувалася мораль суспільства та інди­віда. В суспільстві широко розквітли корупція, бюрократія. Радянсь­ка імперія поступово перетворювалася на країну парадоксів та від­вертого абсурду, де постійними були лише "тимчасові труднощі". Хоча зовні все було ніби пристойно — зближувалися нації, міцніла дружба народів і зростав їх добробут. "Совєтська" людина була дзер­кальним відображенням суспільного середовища, в якому існувала. І не тільки продуктом радянської епохи. На думку видатного російсь­кого філософа Г. Федотова, її формування почалося не з пострілу "А-врори" в 1917 p., а з моменту закорінення татарського варіанту схід­ної деспотії у Московському царстві: "Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ бо­жий із Московського царства"115.

Українські дослідники виділяють кілька засадничих рис, які ха­рактеризують "совєтську людину" — представника "нової історичної спільності". Г. Грабович серед основних називає "публічну безвідпо­відальність", О. Забужко — "безмовність", "ментальну кастрова-ність", С. Грабовський підкреслює "відокремлення думки від дії", або ж "розрив між словом і ділом". "Слово виступає певним ритуальним жестом, покликаним магічним чином заспокоїти можливі збу­рення у соціальній дійсності, — пише С. Грабовський у статті «"Со-вєтська людина" як культурно-антропологічний тип», — тим часом, "правильно" висловившись, можна діяти згідно з власними інтереса­ми, які можуть докорінно розходитися зі словами. Власне, таку роз­біжність може зафіксувати тільки людина з раціональними настано­вами. Для особи ж, що перебуває "всередині" відповідного міфу, роз­біжності немає"116. Для "совєтських людей" характерним було міфологічне сприйняття світу, усталена й чітко структурована пояс­нювальна схема й логіка всього в ньому.

Комуністичні ідеали з часом все більше відривалися від реальної дійсності і як ідеали зовнішнього, штучного світу не сприяли соціаль­ній індивідуалізації людини. Людина не була вільною. Вона була про­дуктом тоталітарного суспільства, де вільний громадянин, як такий, не міг бути присутнім. "Совєтська людина", будучи "прозорою" для вла­ди, навчилася, звикла відчувати себе частиною суспільства, частиною соціальної системи, "гвинтиком". Правда, за це вона одержувала певну підтримку і упевненість у своїй безпеці і в своєму майбутньому. Сліду­вання встановленим правилам гарантувало людині уніфікований мінімум одержання освіти, місця роботи, мінімально необхідних благ для життя, виховання дітей. Вона вже звикла до роздвоєності життя і сама формувалася з подвійним дном: з одного боку, природ­на, національна ментальність, з іншого — насаджувана, радянська.

У справі створення "совєтської людини" комуністичний лад в СРСР просунувся значно далі, ніж у справі створення "нової історич­ної спільності" — соціальної нації. Більшовицька національна по­літика освячувала і підтримувала явні відмінності в національно-дер­жавному устрої народів, їхньому становищі в складі союзної держа­ви. Відмінності ці були результатом не стільки самовизначення, скільки волюнтаристських рішень всесильного Центру. Якому наро­дові, в яких межах, коли і яке національно-державне утворення дати або ліквідувати, вирішував Центр, керуючись здебільшого древнім принципом правителів багатонародних держав "розділяй і влада­рюй". Неадекватний підхід до національних цінностей російського й інших народів СРСР не міг привести до реалізації ідеї побудови загальнодержавної спільності людей   .

"Нова історична спільність", радянська за формою і російська за змістом, винайдена партійною пропагандою, цілком може бути зара­хована до категорії так званих buzz words — ефектних висловів, по­кликаних створити адресний "семантичний шум". Вона постала міфом, що підводив теоретичну основу під процес денаціоналізації народів СРСР. Серед інших відомих науці спільностей радянська проголошувалася вищою і зрілішою. Це була прожектерська спроба поставити насильно створену і підтримувану єдність громадян СРСР в один ряд з природньо-історичними спільностями світового рівня.