3.4. Основні методи наукового пізнання

3.4. Основні методи наукового пізнання

Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Існують методи емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Є також методи, котрі не можна однозначно віднести лише до одного з них (табл. 10).

Таблиця 10

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК І ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ МЕТОДІВ,
РІВНІВ І ФОРМ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Емпіричному рівню пізнання відповідають методи спостереження, експерименту, вимірювання, порівняння, опису.

Спостереження. Наукове спостереження на відміну від звичайного споглядання має смисл, мету і засоби, за допомогою яких суб’єкт пізнання переходить до предмета дослідження (явища, що спостерігається) і до продукту (результату) дослідження у вигляді звіту про спостережуване. До наукового спостереження ставляться суворі вимоги:

чітка постановка мети;

вибір методики і розробка плану;

систематичність;

контроль за коректністю і надійністю результатів;

обробка, осмислення і тлумачення одержаного масиву даних.

Вимірювання — це спостереження, яке фіксує не тільки якісні, а й кількісні характеристики об’єктів і явищ. Для цього необхідні деякі масштаби, еталони, правила, пристрої вимірювання.

Вимірювання є процедурою встановлення однієї величини за допомогою іншої, прийнятої за еталон. Спосіб вимірювання складається з трьох компонентів: 1) вибору одиниці вимірювання й одержання набору відповідних мір; 2) встановлення правил порівняння вимірювальної величини з мірою і правил складання мір; 3) опис процедури вимірювання як експериментальної дії.

Вимірювання також визначають як процедуру порівняння вимірних величин з одиницею виміру. А порівняння, в свою чергу, визначається як установлення схожості й різниці між предметами і явищами дійсності. Не можна порівнювати заздалегідь непорівнянні речі (як кажуть, Божий дарунок з яєшнею, наприклад, творчі здатності людини з її гардеробом).

Експеримент (від лат. experior — випробовую) — це таке спостереження, за допомогою якого явища вивчають при доцільно обраних або штучно створених умовах. Його проведення передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій:

визначення мети експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики і розвитку самої науки;

теоретичне обґрунтування умов експерименту;

розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту;

спостереження, вимірювання і фіксація виявлених у процесі експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку об’єкта дослідження;

статистична обробка результатів експерименту;

попередня класифікація та порівняння статистичних даних.

Щоб перетворити експеримент на пізнавальний засіб, потрібні також операції, що переводять логіку речей у логіку понять: по-перше, для цього треба з’ясувати принципи теорії і логічно похідні від них наслідки; по-друге, створити ідеалізовану картину поведін­ки об’єктів дослідження; по-третє, перевести на заданий інтервал абстракції певні матеріальні конструкції об’єкта дослідження.

За допомогою спостереження, вимірювання, експерименту формується фактологічна база науки.

Науковий факт — це відображення реальності у висловлюванні. Він має бути зафіксований тим чи іншим уживаним у даній науці способом (протокол, стенограма, фотографія, аудіо- або відео­запис на магнітних і цифрових носіях інформації). Кожний факт має чотирирівневу структуру: перший рівень включає об’єктивну складову (реальні процеси, явища, події тощо); другий рівень — інформаційну складову (інформаційні посередники, які забезпечують передачу інформації від джерела до приймача — засобу фік­сації факту); четвертий рівень — практичну детермінацію факту (його зумовленість наявними якісними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання, експерименту); четвертий рівень — когнітивну детермінацію факту (залежність способів їх фіксації та інтерпретації від системи похідних абстракцій теорії, теоретичних схем, психологічних установок тощо).

Опис — це фіксація певними засобами суттєвих ознак об’єкта дослідження або результатів спостереження, вимірювання, порів­няння, експерименту.

Методи наукового пізнання подвійного призначення (для використання на емпіричному і теоретичному рівнях пізнання) включають мислений експеримент, абстрагування, аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, моделювання.

Особливим різновидом експерименту є мислений експеримент. Він посідає проміжне місце між звичайним експериментом і теорією. Його переваги в тому, що в ньому поєднуються сила реального експерименту (цілеспрямована, фіксована трансформація конкретного об’єкта дослідження з метою виявлення нової властивості) з силою логічного міркування (ідеалізація, виключення всіх побічних впливів, намагання до всезагальності й необхідності доведення). Мислений експеримент складається з таких операцій:

створення за певними правилами мисленої моделі (ідеалізованого «квазіоб’єкта») справжнього об’єкта дослідження;

побудова за такими самими правилами ідеалізованих умов, включаючи ідеалізовані «прилади» і «знаряддя», що впливають на модель;

свідомі й планомірні трансформації та відносно вільне й повільне комбінування та їхній вплив на модель;

усвідомлене й точне застосування на всіх стадіях мисленого експерименту об’єктивних законів і фактів, що виключають можливість абсолютного свавілля і неприборканої фантазії дослідника.

Абстрагування (від лат. abstractio — віддалення) — метод наукового пізнання, що полягає в мисленому виділенні суттєвих, найістотніших рис, відношень, сторін предмета. За його допомогою формується ідеальний образ реальності. Наукова абстракція підпорядкована певним вимогам: по-перше, треба знати, від чого ми абстрагуємось; по-друге, визначити, до якої межі можна корект­но абстрагуватися; по-третє, треба мати на увазі, що інтервал абстрагування, в якому створюється ідеальний об’єкт для теорії, залежить лише від об’єктивних умов. Є певна різниця між поняттями «абстрагування» і «абстракція»: перше з них відображає процес, а друге — наслідок абстрагування.

Процес абстрагування є складним, двоступеневим: спочатку відокремлюються суттєве від несуттєвого, загальне від одиничного, важливе від неважливого, а потім установлюється незалежність або слабка залежність об’єкта пізнання від певних факторів для того, щоб відвернутися від них. Операція абстрагування застосовується як до реальних, так і до абстрактних об’єктів, котрі раніше вже досягли певного ступеня абстракції. При абстрагуванні абстрактних об’єктів ступінь їхньої абстракції підвищується.

Крім того, в сучасній науці розрізняють абстракції таких видів:

абстракція ототожнення (створення понять способом з’єд­нання кількох предметів в один клас без урахування їхніх несуттєвих відмінностей);

ізолююча абстракція (виділення властивостей і відношень з позначенням їх «іменами», які надають абстракціям статус самостійних предметів);

абстракція конструктивації (спрощення реальних об’єктів і відкриття на їхній основі певних законів, що дає можливість у першому наближенні зрозуміти їхню сутність);

абстракція актуальної нескінченності (відвернення від незавершеності процесу виникнення нескінченної множини);

абстракція потенційної здійсненності (перехід від реальних меж людських можливостей до потенційних).

Абстрагування може застосовуватись як до реальних, так і до абстрактних об’єктів, тобто до результатів попереднього абстрагування.

Аналіз — це метод пізнання, змістом якого є розчленування предмета дослідження на складові частини з метою їх детального і всебічного вивчення. Як складові частини цілісного об’єкта виступають його сторони, ознаки, властивості, відношення тощо. Синтез — це метод пізнання, протилежний аналізу, змістом якого є об’єднання раніше розчленованих частин предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємно передбачають і обумовлюють один одного.

Залежно від ступеня пізнання об’єкта і глибини проникнення у його сутність використовуються декілька видів аналізу і синтезу:

прямий, або емпіричний аналіз і синтез на стадії поверхневого ознайомлення з об’єктом;

зворотний, або елементарно-теоретичний аналіз і синтез на стадії встановлення зв’язків детермінації;

структурно-генетичний аналіз і синтез на стадії осягнення сутності явища.

Індукція і дедукція. Це також парні, взаємопов’язані методи наукового пізнання. Різниця між ними ґрунтується на існуванні різних типів умовиводів — дедуктивного та індуктивного. Логічні форми індукції й дедукції розглянути у темі п’ятій даного навчально-методичного посібника.

Аналіз класичної схеми процесу пізнання вказує, що підвищення його ефективності можна досягти двома способами: перший з них потребує посилення природних можливостей суб’єкта пізнання (дослідника) за допомогою технічних приладів; другий — заміщення об’єкта пізнання іншим, більш зручним для дослідження, схожим об’єктом. Існують ситуації, коли дослідник використовує лише один із названих способів, а буває так, що обидва способи використовуються одночасно для пізнання того ж самого об’єкта. Пізнання за допомогою приладів або моделей називається опосередкованим. Воно має ряд переваг порівняно з безпосереднім пізнанням і дає можливість:

відображати такі об’єкти і їхні властивості, котрі суб’єктові безпосередньо не доступні;

прискорити процес пізнання й досліджувати об’єкти, які швидко змінюються;

усунути можливу пристрасть, необ’єктивність суб’єкта у процесі пізнання;

економно й ефективно витрачати фізичні, психічні, чуттєві, моральні, логічні можливості дослідника.

Моделювання (від фр. modeler — ліпити, формувати) — метод пізнання явищ і процесів, що ґрунтується на заміні конкретного об’єкта дослідження (оригінала) іншим, подібним до нього (моделлю). Модель — це замісник об’єкта пізнання. Існує три групи різновидів моделей: 1) евристичні і дидактичні; 2) знакові і техніко-речові; 3) природні і штучні. Їх класифікація проведена за певними підставами (табл. 11). Модель виконує дві головні гносеологічні функції: інформативну (як джерело інформації) і кумулятивну (як засіб фіксації та збереження інформації).

Таблиця 11

КЛАСИФІКАЦІЯ МОДЕЛЕЙ

Процес моделювання складається з трьох операцій: перша з них — це побудова моделі; друга — експериментальне дослідження моделі, тобто спостереження за її функціонуванням (вимірювання, планомірна зміна режиму її праці, варіювання експериментальних умов тощо); третя — перенесення результатів спостереження за моделлю на об’єкт дослідження.

До теоретичних методів пізнання належать сходження від абстрактного до конкретного, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний та системний методи.

Сходження від абстрактного до конкретного — метод наукового пізнання, створення якого приписується К. Марксу. Але у найзагальнішій формі його уперше було описано Гегелем. Саме він сформулював сходження від абстрактного до конкретного як закон управління історичним процесом розвитку знання. За Гегелем, конкретне — це дух, а природа в нього — абстрактна, метафізична. Сходження від абстрактного до конкретного трактується ним як сходження абсолютного духу до самого себе. Цей дух і є вихідною конкретністю, котра згодом виявляє себе у вигляді «механізму», «хімізму» і «організму», тобто сходить на себе через певні ступені розвитку природи як «інобуття» духа. Процес сходження від абстрактного до конкретного уявляється Гегелем як породження світу абсолютною ідеєю, а формування знань про світ він видає за сам процес створення світу духовним началом.

Щодо К. Маркса, то в передмові до першого тому «Капіталу» він написав, що під час аналізу економічних форм не можна користуватися ані мікроскопом, ані хімічними реактивами. Їх повинна замінити сила абстракції. Для нього сходження від абстрактного до конкретного є важливим засобом побудови наукової системи знань в економічній теорії, початковим об’єктом аналізу. Ця система після визначення предмета і методу повинна містити: по-перше, просту економічну конкретність (одиничну конкретність) або декілька базових абстрактних понять, які виражають певні відносини; по-друге, абстрактну модель об’єкта, що відтворюється у процесі мислення; по-третє, просте економічне відношення, простий об’єкт, а отже, просту економічну категорію, що її виражає. Водночас у ній повинна відображатися в мініатюрі початкова сутність складної системи. Наприклад, суперечності товару (у тому числі між абстрактною і конкретною працею) повинні розгортатися в цілісну систему економічних суперечностей, передусім у суперечності між продуктивними силами і відносинами економічної власності, між працею і капіталом.

Метод сходження від абстрактного до конкретного передбачає виділення у конкретному двох сторін: по-перше, чуттєво-конкрет­ного, власне дійсності (тобто не пізнаної економічної системи, або її окремих макро- і мікропідсистем), яка виступає вихідним пунктом економічного дослідження; по-друге, конкретного у мисленні, яке виступає як процес синтезу після розчленування цілого на окремі сторони, елементи, їх відокремленого дослідження та наступного вивчення в усьому комплексі взаємозв’язків і єдності різноманітних проявів з численними визначеннями.

Ідеалізація — це мислене конструювання об’єктів, яких не існує у дійсності. Цей процес, з одного боку, схожий на мислене моделювання, а з другого — є абстрагуванням. Метою ідеалізації є: по-перше, позбавлення реальних об’єктів деяких — властивостей; по-друге, мислене обдарування цих спрощених об’єктів певними нереальними, гіпотетичними властивостями, які не можна здійснити на практиці. Основними способами досягнення такої мети є: просте абстрагування шляхом усунення деяких реальних властивостей об’єктів; багатоступеневе абстрагування шляхом переходу від реального об’єкта до ідеального, а потім від одних ідеальних об’єктів до інших; мислений перехід до граничних випадків у розвитку реальних властивостей об’єктів.

Будь-яка ідеалізація має певні межі. У випадках, коли дослідник має справу з такими питаннями, які суттєво пов’язані з усуненими властивостями об’єкта, то проведена його ідеалізація втрачає смисл. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Формалізація (від лат. formalis — cкладений за певною формою) — це певний перехід від реального об’єкта дослідження до його знакової моделі, у процесі якого всі змістові терміни і тверд­ження теорії замінюються логічними або математичними символами і формулами. Метод формалізації має певні переваги перед іншими методами наукового пізнання. Він забезпечує повноту огляду певної галузі проблем, узагальненість підходу до їх розв’язання; ґрунтується на використанні штучної мови, тобто певної символіки, яка забезпечує «згортання» інформації про об’єкт дослідження, її чіткість і стислість; дає можливість шляхом приписування окремим символам і системам певних властивостей уникнути багатозначності (полісемії) термінів; технологізує процес наукового дослідження способом формального оперу­вання зі знаковою моделлю.

Штучні мови, що використовуються у формалізації, порівняно з природною мовою більш самостійні й незалежні від матеріального носія знака. Операції з природними мовними знаками є змістовими, а операції зі знаками штучної мови мають формальний характер.

Аксіоматичний метод — це метод дослідження і побудови наукової теорії, за яким базові її положення беруться як вихідні аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. За змістом поняття аксіома (від грец. άξίωμα — значуще, гідне положення) є твердженням певної теорії, що приймається без доведення як вихідне, тобто таке, що є підставою для логічного доведення інших тверджень цієї теорії. До системи знань, побудованих за допомогою цього методу, став­ляться такі вимоги: несуперечливості (з системи аксіом не можна зробити будь-який висновок одночасно з його запереченням); повноти (з системи аксіом будь-яке положення можна або довести або спростувати); незалежності (будь-яка аксіома не може виводитися з інших аксіом системи).

Системний метод наукового пізнання і перетворення світу передбачає:

по-перше, розгляд об’єкта діяльності (теоретичної і практич­ної) як системи, тобто як відокремленої множини взаємодіючих елементів;

по-друге, визначення складу, структури та організації елементів і частин системи, знаходження провідних взаємодій між ними;

по-третє, виявлення зовнішніх зв’язків системи, відокремлення серед них головних;

по-четверте, визначення функції системи та її ролі серед інших систем;

по-п’яте, аналіз структури і функцій системи;

по-шосте, виявлення на цій основі закономірностей і тенден­цій розвитку системи.

Системи поділяються на: цілісні, в котрих зв’язки між складовими елементами міцніше, ніж зв’язки цих елементів з довкіллям, і сумативні, у котрих зв’язки між елементами такого ж порядку, що й зв’язки їхніх елементів з довкіллям; органічні (біологічні організми, жива природа) і механічні (техніка); динамічні, що перебувають у постійному русі) і статичні, що відносно нерухомі; відкриті, що обмінюються з іншими системами і закриті, що ізольовані; керовані, що управляються, і некеровані, що не піддаються управлінню; ті, що самоорганізуються, тобто зміни у них відбуваються самопливом, і ті, що не самоорганізуються, тобто є неорганізованими.

Неорганізовані сукупності є також системами, якщо вони: по-перше, складаються з елементів, по-друге, ці елементи певним чином пов’язані між собою, по-третє, цей зв’язок з’єднує елементи у сукупність певної форми (купа, груда, натовп тощо), по-четверте, це з’єднання відбувається за просторово-часовими закономірностями.