Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.4. Регулювання зайнятості населення

Отже, в умовах, коли нацiональний ринок праці ще тiльки починає формуватись, не уникнути державного регулювання зай­нятостi населення. Базовим постулатом державної стратегiї забезпечення зайнятостi має стати принцип досягнення та пiдтри­мання повної продуктивної зайнятостi. За цих умов, на наш погляд, концептуальнi основи регулювання зайнятостi населення в Українi мають полягати в органічному поєднаннi механiзму саморегулювання та механiзму державного регулювання, якi забезпечать умови для розвитку робочої сили та економiчної активностi.

В умовах ринкової економiки зайнятість регулюється в основному державою вiдповiдно до прийнятої полiтики (концепцiї) зайнятостi. Основними напрямами сучасної полiтики бiльшостi розвинених країн є сприяння в працевлаштуваннi незайнятого насе­лення i подання допомоги в профпiдготовцi та перепідготовцi, а також стимулювання створення гнучкого ринку працi.

Згідно з рекомендацiями Мiжнародної органiзацiї працi та нормативними актами про зайнятiсть населення в ході реалізації державної полiтики зайнятостi потрібно керуватися такими принципами:

забезпечення рiвних можливостей всiм громадянам незалежно вiд походження, соцiального та майнового стану, расової та нацiональної приналежностi, статi, вiку, полiтичних переконань, ставлення до релiгiї, в реалiзацiї права на працю i вiльний вибiр виду дiяльностi;

сприяння забезпеченню ефективної зайнятостi, яка запобiгає безробiттю, створення нових робочих мiсць та умов для розвитку пiдприємництва;

добровiльнiсть працi, згідно з якою зайнятiсть ґрунтується на вiль­ному волевиявленнi громадян. В основу цього принципу, крiм права на працю, покладено також iншi громадянськi права, якi розширюють свободу розпоряджання працiвником своєю робочою силою.

По-перше, кожен працездатний громадянин повинен мати право самостiйно вирiшити питання: брати участь чи ні в суспiльнiй працi. При цьому легалiзована добровiльна незайнятiсть виключає будь-якi погрози проти цього виду свободи, якщо джерело iсну­вання непрацюючого громадянина є законним.

По-друге, добровiльнiсть зайнятостi передбачає самостiйний вибiр працiвником мiри працi, тобто найбiльш сприятливого для нього (з урахуванням реальних можливостей) режиму зайнятостi. Йдеться про рiзноманiтнiсть форм органiзацiї робочого дня, тижня, всього перiоду трудового життя людини.

Третiй важливий елемент добровiльного трудового способу життя пов’язаний з наданням права вiльного вибору географiчного мiсця прикладання працi. Це положення здiйснити в Українi сьогоднi найскладніше через необхiднiсть правового опрацювання питання щодо свободи перемiщення, докорiнного полiпшення житлової забезпеченостi, лiквiдацiї рiзких контрастiв у рiвнi життя на територiї держави.

По-четверте, добровiльний трудовий спосіб передбачає необмежене право вибору працiвником сфери працi в будь-якому з секторiв економiки, створюваних за ознакою форми власностi, включаючи сферу виправної працi;

сприяння трудовiй мобiльностi. Дотримання цього принципу пов’язане з розвитком iснуючої системи загальноосвiтньої та професiйної пiдготовки з урахуванням загальних закономiрностей динамiки професiйної структури в епоху науково-технiчної революцiї, нових вимог до якостей працiвника в умовах ринкової економiки, а також з формуванням у психологiї людей орiєнтацiї на безперервне вдосконалення професiйної майстерностi, пошук найбiльш пiдхо­дящої сфери для прикладання своїх здiбностей, готовнiсть до перенавчання в разi потреби;

єднiсть вiдповiдальностi. Означає наявнiсть чотирьох умов: координацiя дiяльностi в галузi зайнятостi з iншими напрямами економiчної та соцiальної полiтики, включаючи соцiальне забезпечення, зростання й розподiл доходiв, попередження iнфляцiї; поєднання самостiйностi мiсцевих органiв влади в забезпеченнi зайнятостi з централiзованими заходами; участь профспiлок i спiлок роботодавцiв у розробцi та реалiзацiї заходiв щодо забезпечення зайнятостi у взаємодiї з органами державного управлiння; мiжна­родне спiвробiтництво в розв’язаннi проблем зайнятостi, включаючи професiйну дiяльнiсть громадян за кордоном i трудову дiяльнiсть iноземних громадян у країнi.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» з метою створення умов для повного здійснення громадянами права на працю держава передбачає:

заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

забезпечення прав та інтересів працівників, створення сприятливих умов на виробництві, вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю;

проведення аналітичних і наукових досліджень структури економі­ки та прогнозування наступних змін якості й розподілу робочої сили;

регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;

сприяння в разі потреби створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві;

організацію професійної орієнтації.

Розглядаючи аспекти аналiзу сегментацiї пропозицiї робочої сили в контекстi видiв і форм зайнятостi, не можна не звернути увагу на проблеми державного регулювання попиту та пропозицiї робочої сили в межах програм сприяння зайнятостi.

Як вiдомо, методи та заходи щодо регулювання зайнятостi подiляються на активнi та пасивнi, уявлення про які сформовані практикою використання методів державного регулювання ринку праці. Останні можна диференціювати так:

— за об’єктами впливу. Об’єктами можуть бути населення та його окремі групи, працівники та його окремі групи, а також підприємці та їх окремі групи. Об’єктами регулювавння ринку праці можуть також бути трудові відносини, включаючи оплату праці, тривалість робочого періоду, умови праці тощо, соціальні відносини і т. п. (див. главу 1);

— за напрямами впливу. До них відносять заходи збільшення (зменшення) пропозиції робочої сили на ринку праці; заходи збіль­шення (зменшення) попиту на ринку праці; заходи впливу на структуру попиту та пропозиції робочої сили; заходи збільшення відпо­відності попиту і пропозиції;

— за формою впливу методи поділяють на прямі та непрямі;

— за характером впливу методи регулювання можна поді­лити на заохочувальні, обмежувальні, захисні та заборонні;

— за змістом методи диференціюються на економічні, адмініст­ративні та адміністративно-економічні. До економічних методів відносять, наприклад, підтримку економічно доцільних робочих місць, організацію громадських робіт, спеціалізоване інвесту­вання для створення нових робочих місць, підтримку малого бізнесу тощо. До адміністративних методів відносять зменшення пенсій­ного віку й тривалості робочого періоду, обмеження кількості робочих місць і можливостей сумісництва для однієї людини тощо;

— за рівнем впливу методи регулювання ринку праці поділяють на загальнодержавні, регіональні, галузеві, внутрішньо­фірмові;

— за джерелами фінансування — держбюджет, позабюджетні кошти, кошти Фонду сприяння зайнятості, кошти комерційних організацій.

В основу вибору тих чи інших методів регулювання ринку праці покладено аналіз і прогноз ситуації на ринку праці, визначення ступеня переваги кожного з методів, оцінку наслідків використання тих чи інших методів, аналіз ступеня узгодженості використаних методів, різноспрямованості їхніх наслідків [49].

Активна політика на ринку праці — це комплекс методів і заходів, націлених на сприяння найшвидшому поверненню безробітних до активної праці. Загалом активнi методи та заходи являють собою сукупнiсть методiв і заходiв:

щодо створення додаткових сфер зайнятостi (переструктуризацiя економiки, додатковi робочi мiсця на державних пiдприємствах, субсидування створення нових робочих мiсць у приватному секторi, створення умов для iноземного iнвестування, органiзацiя суспiльних робiт, створення умов для самозайнятостi громадян тощо);

з пiдготовки, перепiдготовки та пiдвищення квалiфiкацiї кадрiв;

щодо посилення територiальної та професiйної мобiльностi робочої сили;

щодо субсидування частини витрат пiдприємств на заробiтну плату, перепiдготовку та пiдвищення квалiфiкацiї працiвникiв, застосування гнучких форм зайнятостi;

щодо подання допомоги у працевлаштуваннi.

На розробку і здійснення активної політики на ринку праці впливають три групи факторів:

— міжнародні трудові норми;

— тип соціально-трудових відносин на ринку праці, який склався в тій чи іншій країні;

— різноманітність умов, характерних для ринків праці різних країн і окремих регіонів у країні.

Варто звернути увагу на те, що регулювання зайнятостi досягає найвищого ефекту в тих країнах, у яких, по-перше, полiтика зайнятостi є вмонтованою у загальноекономiчний механiзм функцiо­нування суспiльного господарства; по-друге, заходи державної полiтики зайнятостi зосередженi не лише на територiальному рiвнi реалiзацiї, а також ураховують галузевий рiвень, тобто здiйсню­ються не тiльки державною службою зайнятостi, а й передбачають активнiсть галузевих мiнiстерств, пiдприємств та органiзацiй рiзних форм власностi; по-третє, в загальний економiчний механiзм закладено основний важiль полiтики зайнятостi — стимулювання попиту, в тому числi попиту на робочу силу; по-четверте, до сфери полiтики зайнятостi включено найсуттєвiшi аспекти регулювання заробiтної плати, посилення трудової мотивацiї тощо. Iншими словами, державна активна полiтика зайнятостi не повинна обмежуватись проведенням заходiв щодо сприяння працевлаштуванню.

На наш погляд, дійсно найсуттєвішим важелем політики зайнятості є регулювання попиту на робочу силу, який, як вiдомо, може бути індивідуальним і сукупним. Індивiдуальний попит (попит окремого роботодавця) залежить вiд таких факторiв:

попиту на продукцiю фiрми, тому що робоча сила потрiбна роботодавцеві передусім як виробничий ресурс для створення нових товарiв і послуг. Попит на робочу силу, iнакше кажучи, є похiдною вiд попиту на продукт фiрми;

стану виробництва (розмiру та ефективностi капiталу, особливостей технологiї, досконалостi методiв органiзацiї виробництва i працi);

якостi iндивiдуальної робочої сили (освiти, професiоналiзму, про­дуктивностi, винахiдливостi, унiверсальностi, загальнолюдських якос­тей: старанностi, дисциплiнованостi, уважностi, ретельностi тощо).

Оскiльки, як зазначалося, попит на робочу силу є похiдною вiд попиту на продукт фiрми (який на конкурентному ринку залежить вiд цiни), можна зробити висновок, що вiн є також похiдною вiд обсягiв виробництва та загального фонду заробiтної плати, який є в розпорядженнi роботодавця. Чим вищий загальний розмiр фонду заробiтної плати, тим бiльше найманих працiвникiв може найняти роботодавець. I навпаки, чим вища середня заробiтна плата одного працiвника, тим меншу їх кiлькiсть буде найнято.

Стан ринку праці в Українi в сучасних умовах визначається загальним станом економiки, а саме: спадом виробництва, структурним регресом, змiнами у формах власностi, ситуацiєю в iнвести­цiйнiй сферi. Отже, попит на робочу силу також перебуває в кризовому станi, тому для економiки України в сучасних умовах є характерним одночасне стимулювання попиту на робочу силу i зменшення її пропозицiї.

Так, з одного боку, в Українi в умовах появи значної кiлькостi тимчасово незайнятих працiвникiв, якi звiльняються в основному з виробничої сфери внаслiдок структурної перебудови економiки, лiквiдацiї збиткових пiдприємств, розширення приватних форм власностi, виникає потреба в стимулюваннi попиту на робочу силу. Останнє передбачає стимулювання створення робочих мiсць i розвиток продуктивних сил, прямi iнвестицiї в створення та реконструкцiю робочих мiсць, створення тимчасових робочих мiсць, встановлення системи пiльгового оподаткування та кредитування для галузей i регiонiв, де бажано збiльшити попит на робочу силу, i т. п. Крiм того, на наш погляд, стимулюванню попиту на робочу силу можуть сприяти такi заходи:

лiквiдацiя юридичних обмежень зростання зайнятостi (надання права учасникам трудової угоди уточнювати графiк робочого часу, надання можливостi iндивiдуального регулювання робочого часу, лiквiдацiя обмежень на кiлькiсть найманих працiвникiв);

вiдшкодування пiдприємству витрат, зумовлених пошуком, навчанням i наймом на роботу працiвникiв;

сприяння в забезпеченнi пiдприємства матерiальними ресурсами, гарантування збуту продукцiї i т. п. за умови збiльшення пiдприєм­ством робочих мiсць;

прямi виплати пiдприємствам за кожного найнятого працiвника;

створення умов економiчної зацiкавленостi пiдприємств у забезпеченнi зайнятостi iнвалiдiв, молодi та iнших груп населення, менш конкурентоспроможних на ринку працi (встановлення пiльг щодо виплат у бюджет за використання робочої сили цих груп населення, дотацiї для створення спецiалiзованих робочих мiсць та органiзацiї профнавчання i т. п.);

створення умов для широкого використання елементiв гнучкого ринку працi, зокрема посилення гнучкостi витрат на робочу силу, мобiльностi робочої сили в професiйному та територiальному розрiзi, а також використання гнучких форм найму.

Основним же напрямом збiльшення попиту на робочу силу було i залишається вдосконалення соцiально-економiчної структури економiки (встановлення рiзноманiтних форм власностi), основним елементом якого є приватизацiя, призначенням якої є створення потенцiйного iнвестора. Разом з удосконаленням органiзацiйно-економiчної структури економiки, тобто її демонополiзацiєю, вдосконалення соцiально-економiчної структури дасть змогу створити ринково-конкурентне середовище в Українi.

При пасивній політиці в країні формується «ринковий» державний патерналізм, в умовах якого держава бере на себе відпо­відальність за стан працівників і роботодавців на ринку праці.

До пасивних методiв і заходiв регулювання зайнятостi належать асигнування коштiв на часткове вiдшкодування безробiтним їхнiх втрат у доходах, а саме: реєстрацію осіб, що шукають роботу; визначення розміру допомоги по безробіттю; організацію системи подання допомоги по безробіттю; впровадження негрошових форм підтримки безробітних та їхніх сімей тощо.

Пасивна політика надає гарантії працівникам у збереженні робочого місця, виплаті заробітної плати і допомоги, соціальному страхуванні тощо, а роботодавцям гарантує попит на запланований обсяг продукції, надання сировини та матеріалів, стабільні ціни й цільове фінансування. Недоліками такої політики є те, що ці гарантії, дозволяючи працівникам і роботодавцям відчувати себе захищеними при будь-яких ринкових коливаннях, обмежують стимули до особистої активності, до пошуку найефективніших сфер застосування праці, підвищення продуктивності, виявлення внут­рішніх резервів самозабезпечення, тобто розвивають пасивність у соціально-трудових відносинах. Проте, з іншого боку, допомога держави може сприяти перерозподілу та підвищенню купівельної спроможності населення, вирівнюванню доходів тощо.

Заходи активної полiтики зайнятостi, якi використовувались
у рiзних країнах в рiзнi iсторичнi перiоди, наведено на мал. 3.2
[48, с. 156].

Мал. 3.2. Активні форми регулювання зайнятості
в розвинених країнах

1. Кейнсiанська полiтика. Спрямована на стимулювання сукупного попиту за рахунок коштiв бюджету (економiчне зростання, стабiльнiсть цiн, збалансованiсть платiжного балансу).

2. Втручання держави в економiчнi процеси розпадається на два напрями: органiзацiйнi заходи держави щодо лiквiдацiї диспропорцiй в попитi та пропозицiї робочої сили та законодавчi й фiнансовi заходи держави.

До першого напряму вiдносять заходи, що сприяють полiпшен­ню якостi робочої сили i є засобом наближення пропозицiї робочої сили до структури попиту на неї. До зазначених заходiв належать:

органiзацiя нацiональної системи освiти. При цьому успiху досягають у тих країнах, де зусилля держави в цьому напрямі зосереджено не тiльки на перепiдготовцi та пiдвищеннi квалiфiкацiї незайнятого населення, але й на решті ланок загальної та професiйної освiти. У цiй системi важливе значення має загальна та професiйна довиробнича освiта, професiйне навчання на пiд­приємствах і професiйна перепiдготовка та пiдвищення квалiфiкацiї незайнятого населення в освiтнiй мережi державних служб зайнятостi. Отже, допомогу в забезпеченнi зайнятостi отримують молодь; особи, якi розпочинають трудову дiяльнiсть уперше або пiсля тривалої перерви; працiвники пiдприємств, особливо тi, хто має застарiлу професiю, пiдлягає скороченню через реорганiзацiю або лiквiдацiю підприємств тощо;

регулювання галузевої та територiальної мобiльностi кадрiв; здiйс­нюється з метою стимулювання розмiщення робочої сили в трудо­дефiцитних районах i галузях. Для мiграцiї в трудодефiцитнi райони надаються рiзноманітні субсидiї: допомога для виїзду з трудонадлиш­кового району, допомога на переїзд i влаштування на новому мiсцi тощо. Пiдприємства також можуть отримувати субсидiї, якщо вони сприяють розв’язанню проблем трудонадлишкових або трудодефiцит­них регiонiв або створюють новi учнiвськi та робочi мiсця.

До другого напряму втручання держави в економiчнi процеси вiдносять законодавчi та фiнансовi заходи, спрямованi на сприяння зайнятостi. Зазначені заходи передбачають пряме стимулювання зайнятостi, непрямий вплив на зростання зайнятостi, заходи щодо скорочення пропозицiї на ринку працi, конверсiю оборонних галузей, стимулювання самозайнятостi, сприяння розвитку малого та середнього бiзнесу, розвиток гнучкого ринку працi. Пряме стимулювання зайнятостi передбачає:

розширення виробництва товарiв і послуг збiльшенням державних субсидiй. Кошти спрямовуються в трудомiсткi галузi: будiвництво, транспорт, ремонт дорiг, сферу послуг i т. п. Цей вид регулювання дає в чотири рази бiльше мiсць, нiж еквiвалентне зниження податкiв з пiдприємств;

органiзацiю суспiльних робiт, якi являють собою види тимчасової трудової дiяльностi, що, як правило, не потребують професiйної пiдготовки i основною метою яких є сприяння включенню до активної трудової дiяльності мало- або неконкурентоспроможних осiб. Цi роботи органiзовуються, як правило, в комунальному господарствi, будiвництвi суспiльних споруд, на ремонтних роботах тощо;

створення робочих мiсць для молодi, а також запровадження контрактної системи працевлаштування випускникiв рiзних закладiв освіти;

субсидiї по зайнятостi, якi призначені для iнвалiдiв та iнших груп населення, неконкурентоспроможних на ринку працi. Для них створюються спецiалiзованi та додатковi робочi мiсця через директивне видiлення певної частки спецiалiзованих робочих мiсць на всiх видах пiдприємств, будiвництво за рахунок бюджетних асигнувань спецiалiзованих державних пiдприємств, де робочi мiсця надаються тiльки особам, якi потребують соцiального захисту, фiнан­сування витрат i зниження податкiв тим роботодавцям, якi створюють на своїх пiдприємствах спецiалiзованi робочi мiсця;

повне або часткове субсидування створення робочих мiсць на приватних пiдприємствах та зниження для них податкiв. Так, у Нiмеччинi підприємствам, що наймають на роботу безробiтних, якi працевлаштовуються пiсля тривалої перерви, виплачуються субсидiї. У Францiї за кожного прийнятого неквалiфiкованого робiт­ника виплачується одноразова дотацiя, а за кожного додатково прийнятого працiвника у вiцi 16 — 26 рокiв надаються податковi пiльги;

органiзацiю на пiдприємствах курсiв професiйної пiдготовки, якi частково субсидуються державою. В разi найму та навчання молодi віком 16 — 18 рокiв без повної середньої освiти державнi органи Великобританiї, Iталiї, Швецiї покривають 80 % витрат пiдприємств;

збiльшення капiтальних вкладень в економiку з метою суттєвої структурної перебудови її галузей. В Японiї, наприклад, у повоєнний перiод вiдбулась велика перебудова економiки: спочатку переважало будiвництво текстильної промисловостi, потiм — суднобудiвної, сталеливарної, автомобiлебудiвної, електротехнiчної, електронної, сфери послуг.

Непрямi заходи впливу на зайнятiсть передбачають:

iнвестування найбiльш перспективних або трудомiстких галузей через дешевий кредит для приватних капiталовкладень, через механiзм банкiвської системи;

змiни структури оподаткування через скорочення частки податкiв, якi стягуються із загальної суми заробiтної плати та внесків у фонди соцiального страхування i збiльшення частки податкiв на основний капiтал i додану вартiсть;

віддання переваг виробничому капiталу перед фiнансовим i виплатою дивiдендiв.

Заходи щодо скорочення пропозицiї на ринку працi ми розглядали в попередньому роздiлi.

Конверсiя або реорганiзацiя оборонних заводiв у цивiльнi, як правило, зумовлює зростання кiлькостi робочих мiсць. Для того, щоб конверсiя стала реальним засобом регулювання зайнятостi, потрібно: створити систему iнформування органiв влади про перед­бачуване закриття пiдприємств вiйськової промисловостi, пiдго­тувати плани альтернативного використання потужностей кожної вiйськової бази i кожного пiдприємства оборонної промисловостi.

Стимулювання самозайнятостi населення (самозайнятими вважаються особи, якi працюють i отримують доход не за наймом) — це надання можливостей населенню для створення спецiальних i тимчасових робочих мiсць (оплачуваних i неоплачуваних) для себе та iнших осiб. У розвинених країнах основна маса самозайнятих громадян сконцентрована в галузях сiльського господарства i лише близько 7 % — в обробнiй промисловостi. Для безробiтних, якi вирiшили зайнятися бiзнесом, право на одержання допомоги по безробiттю або компенсацiї в разі звiльнення замiнюється правом на отримання одноразової суми, яка використовується для вiдкриття свого бiзнесу. Розроблено спецiальнi системи фiнансування для безробiтних, якi вирiшили створити свiй бiзнес. За французькою системою «Шомйоркреатьор» (безробiтнi-творцi), розмiр одержуваних безробiтними сум залежить вiд досвiду попередньої роботи i тривалостi безробiття (перевага віддається безробiтним з бiльш коротким термiном безробiття). Ця система дає змогу безробiтним придбати будь-яке пiдприємство, якщо вони мають у ньому контрольний голос, або створювати новi.

У Великобританії система допомоги для створення пiдприємств передбачає виплату протягом року щотижневої допомоги в сумi 40 ф. ст. усiм особам, якi не мають роботи протягом 8 тижнів і бiльше. Для вступу в цю систему безробiтний має iнвестувати в новий бiзнес 1000 ф. ст., якi можна отримати як кредит. В Японiї можливостi створення власного бiзнесу забезпечуються, зокрема, одержанням вихiдної допомоги, яка видається в момент звiльнення постiйного працiвника з пiдприємства за умови досягнення ним «граничного вiку».

Сприяння в розвитку малого та середнього бiзнесу практикується у Францiї, Великобританiї, США, Швецiї та iнших країнах включенням фiнансової допомоги малому та середньому пiдпри­ємництву до програми зайнятостi. У Великобританії, наприклад, за пiдтримки мунiципальних властей безробiтнi можуть засновувати власний бiзнес у виглядi або мiкрофiрм, або пiдприємств третього сектора. Мiкрофiрми — це традицiйнi приватнi малi пiдприємства, якi обслуговують мiсцевий ринок, а пiдприємства третього сектора — це пiдприємства кооперативного типу, створенi особами мiсцевої общини з допомогою фондiв взаємодопомоги або пожертвувань неурядових органiзацiй. Нерiдко пiдприємства малого бiзнесу стають пiдсобними пiдприємствами крупної фiрми. Малi пiдприємства мають пiльговi кредити.

Світовий досвід свідчить про успішне використання фінан­сових заходів впливу на зайнятість населення, метою яких є створення найбільш сприятливого клімату для підприємців, діяльність яких сприяє реалізації соціально-економічних завдань.

Найбільш суттєвими заходами фінансового впливу на зайнятість є:

податковий механізм, який передбачає надання податкових пільг за такою схемою:

– за формами — пільги, пов’язані зі звільненням від виплат у соціальні фонди; пільги з оподаткування прибутку; пільги з витрат, пов’язаних з професійним навчанням і підвищенням кваліфікації;

– за вирішуваними завданнями — пільги, пов’язані з прийняттям на роботу неконкурентоспроможних верств населення; пільги, пов’язані з професійним навчанням;

кредитний механізм;

преференції, під якими розуміють певні фінансові субсидії, які надаються на безпроцентній та безоборотній основі державою тим фірмам, що беруть на себе виконання державних програм у якій-небудь галузі;

фінансові штрафи використовуються в основному при використанні такого адміністративного заходу, як квотування робочих місць для інвалідів та інших неконкурентоспроможних верств населення;

державні субсидії надаються безпосередньо громадянам з пев­ною метою. Наприклад, особи, які не змогли після тимчасової роботи працевлаштуватись на постійну роботу, в деяких країнах можуть отримувати допомогу протягом періоду професійної підготовки.

Створення гнучкого ринку працi є об’єктивною передумовою розвитку економiки останнiх десятилiть. Потреба в такому заходi зумовлена посиленням виробничої гнучкостi, внаслідок якої здiйснюється диверсифiкацiя виробництва, збiльшуються дрiбні виробничі одиниці, зростає кiлькість мобiльних малих пiдприємств, орiєнтованих на споживача, розвиваються пiдрядні форми працi. У межах цiєї системи широко використовуються рiзноманітні гнучкi форми заробiтної плати, зайнятостi та органiзацiї робочого часу. Важливе значення мають також гнучкiсть використання робочої сили, її мобiльнiсть мiж пiдприємствами, в межах пiдприємств, мiж професiями, а також залучення трудящих у господарськi справи фiрми. Водночас ускладнюється розв’язання соцiальних проблем: посилюється нестабiльнiсть стану тимчасово зайнятих i працюючих в умовах гнучких режимiв робочого часу, скорочується кiлькiсть трудящих, якi мають право на одержання допомоги i виплат по соцiальному забезпеченню.