Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.4.1. Причини і механізм циклічних коливань

Причини циклічності в розвитку економіки. З 1825 р-капіталістична система господарства з певною періодич­ністю переживає кризи, які виявляються у надвиробниц­тві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спад виробництва, зростання армії безробітних, погір-

шення життєвого рівня населення тощо. З цього часу поедставники різних напрямів і шкіл політичної еконо­мії а згодом економічної науки намагаються з'ясувати причини циклічного характеру виробництва і насамперед криз, виробити рекомендації для їх усунення.

Серед численних спроб розкрити причини цих явищ можна виділити поверхові та наукові. У першому випад­ку циклічність пояснювали появою плям на Сонці, рит­мом рухів Венери та ін.

Науковий підхід до з'ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи полі­тичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав не­справедливість у розподілі багатства. Французький еко­номіст Ж.-Б. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит, і кризи в усій економіці неможливі. Во­ни можуть відбуватися лише в окремих регіонах або на окремих ринках товарів. Цю думку не поділяв англійсь­кий економіст Т. Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину про­дукції, на іншу частину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а та частка, яка забез­печує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її ре­алізації потрібні «треті особи» — землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб недостатньо, може виникнути криза надвиробництва.

Дещо подібної думки дотримувався і швейцарський економіст С. де Сісмонді, але «третіми особами» він вва­жав дрібних товаровиробників (селян, ремісників). Крім того, вчений пояснював кризи недоспоживанням народ­них мас, невідповідністю між виробництвом і спожи­ванням.

Уперше системний науковий аналіз економічного ци­клу і насамперед кризи (як основного його елемента) зро­бив К. Маркс. Водночас він піддав конструктивній кри­тиці погляди своїх попередників на цю проблему.

економічний цикл — рух виробництва від початку попереднього до початку наступного чергового спаду.

З часу першої економічної кризи 1825 р. відбувся 21 Цикл.  Кожний цикл складається з чотирьох основних Фаз: криза, депресія, пожвавлення і піднесення. Основ­ою з них є криза, тому з'ясування причин її виникнен-я розкриває найважливішу причину циклічності еконо-Іки.   Оскільки   криза   має   багатоаспектний   характер №риза надвиробництва,   платіжна,   фінансова,  валютна Що), то її виникнення спричинене певним комплексом

внутрішніх суперечностей. Найглибиннішою з них є еко­номічна суперечність між суспільним характером вироб­ництва та капіталістичною формою привласнення його результатів.

З часу виникнення капіталістичного способу вироб­ництва (початок XVI ст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. Протягом приблизно двох сто­літь приватне виробництво перетворилося на суспільне. Матеріальною основою цього процесу був розвиток вели­кої машинної індустрії. Посилення суспільного характеру виробництва знайшло свій вияв у розвитку і поглибленні суспільного поділу праці всередині галузей народного господарства (особлива форма поділу праці), посиленні зв'язків між підприємствами і галузями промисловості, у зростанні розмірів підприємств, кількості зайнятих на них, збільшенні питомої ваги крупних підприємств у кожній галузі тощо. Розвиток великої машинної індустрії дав змогу значно збільшити обсяг випуску продукції.

Але протягом цього періоду від процесу постійно зро­стаючого суспільного виробництва дедалі більше відста­вала форма привласнення. Як і 200 років тому, вона за­лишалася приватною, тобто більшу кількість створених благ привласнювали окремі капіталісти. Це зумовило пе­реростання суперечності між суспільним характером ви­робництва і капіталістичною формою привласнення у конфлікт, який вимагав розв'язання. Частково цей кон­флікт був розв'язаний під час першої економічної кризи. Конкретною формою вияву цієї глибинної суперечнос­ті було протиріччя між зростаючими масштабами вироб­ництва і відносним звуженням платоспроможного попи­ту населення. Оскільки у той період не існувало держав­ного регулювання заробітної плати, не було встановлено її мінімального рівня, кожен капіталіст намагався знизи­ти заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався пла­тоспроможний попит населення в умовах неконтрольова-ного масового виробництва товарів на невідомий ринок. Так виникла криза надвиробництва, її посилила диспро­порційність розвитку економіки.

Криза виявляється в нагромадженні товарних мас У гуртовій торгівлі. Підприємці, продавши товари торго­вельним капіталістам, вважають їх реалізованими і про­довжують виробництво у тих самих масштабах. Але з ча­сом масштаби товарообміну скорочуються, торгівля пере­стає закуповувати нові партії товарів, що призводить Д° спаду виробництва, банкрутств підприємств, зростання безробіття, а отже, до ще більшого зменшення платоспро-

ожного попиту. Торговельний капітал з метою реаліза­ції товарів знижує ціни, що в умовах різкого скорочення виробництва сприяє встановленню ринкової рівноваги (відповідності попиту і пропозиції). Кризовий спад при­пиняється, й економіка входить у фазу депресії (немає ні спаду, ні піднесення). Криза виникала кожні 10—11 ро­ків. Матеріальною основою такої періодичності було ма­сове оновлення основного капіталу.

Перша економічна криза підштовхнула процес еволю­ції власності. Тому не випадково саме в 30-ті роки почи­нають виникати акціонерні компанії — колективна фор­ма капіталістичної власності. Але процес еволюції еконо­мічної власності відставав від темпів та масштабів усус­пільнення виробництва і праці, що призводило врешті-решт до виникнення нової кризи, початку економічного циклу. Так коротко характеризував причину циклів і криз К. Маркс.

Видатний український економіст М. Туган-Барановсь-кий не погоджувався з таким обґрунтуванням. Він роз­глядав концепцію криз К. Маркса лише як теорію ринку і давав при цьому високу оцінку концепції Ж.-Б. Сея, який причину промислових криз вбачав не в порушеннях у кожній із сфер суспільного відтворення (безпосередньо­му виробництві, розподілі, обміні й споживанні), а в не­правильному розподілі національного виробництва зага­лом, обмеженості продуктивних сил суспільства. Підтри­муючи тезу Ж.-Б. Сея, М. Туган-Барановський також стверджував, що попит на товари створюється самим ви­робництвом. Конкретизуючи своє розуміння причин ви­никнення криз у промисловості, він наголошував, що ці кризи спричинені непропорційним нагромадженням та розвитком галузей і окремих підприємств. Основною причиною циклічних коливань називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробля­ють засоби виробництва, а також недосконалість регулю­ючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження й використання суспільного капіталу. Щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно, на його дум-КУ, здійснювати раціональне регулювання інвестицій.

З погляду сучасної теорії криз у теорії М. Туган-Бара-новськрго є багато раціонального. Зокрема заслуговує на Увагу його думка про диспропорційність розвитку між га­лузями, між рухом заощаджень та інвестицій як причини ромислових криз, про зростаючу можливість виробничо-0 споживання в реалізації суспільного продукту та ін.

"Одночас викликає сумнів його думка про незалеж-1СТЬ зростання виробництва від розмірів особистого спо-

живання, про автоматичну залежність попиту від вироб­ництва. Надто аморфним є й пояснення промислових криз нерівномірністю розподілу національного виробниц­тва. Викликає подив і те, що причини цього глибинного явища він не пов'язує з відносинами власності та ін.

Виходячи із сказаного, найлогічнішою є наведена ви­ще думка К. Маркса щодо основної причини економічних криз в умовах капіталізму. Форми вияву цієї суперечнос­ті — диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, непропорційність між нагромадженнями та розвитком окремих галузей і підприємств, суперечності між вироб­ництвом і споживанням, виробництвом і розподілом, між планомірною організацією виробництва на окремому під­приємстві та стихійним механізмом ринкового регулю­вання в масштабі всієї економіки та ін.

Як ми вже зазначали, заслуговує на увагу думка М. Туган-Барановського про недосконалість ринкового механізму в регулюванні нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Найглибшою за всю історію капіта­лізму була криза 1929—1933 pp. Виробництво у СИТА скоротилося на 25%, інвестиції — на 79%, з'явилася ве­личезна армія безробітних, криза тривала 37 місяців. Са­ме тоді стало цілком зрозуміло, що ринкова економіка неспроможна ні подолати, ні зменшити глибину еконо­мічних криз.

З цього часу починається широкомасштабне втручан­ня держави в економіку, антициклічне регулювання. Гі­гантські монополії вивчають ринок, платоспроможний попит населення, прогнозують його і під час кризи свідо­мо скорочують масштаби виробництва. В наступні деся­тиріччя почалося масове виробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів), які через певний проміжок часу населення намагалося замінити кращими моделями. Так виникає нова матері­альна основа економічного циклу — масове оновлення товарів широкого вжитку. Водночас держава проводить активну амортизаційну політику, спрямовану на приско­рення процесу оновлення основного капіталу у повоєн­ний період. Тому економічний цикл стає коротшим, а кризи — менш глибокими. Замість надвиробництва това­рів має місце надвиробництво основного капіталу (коли виробничі потужності навіть у безкризовий період заван­тажені на 75—80%), немає різкого зниження цін тощо-Саме тому під час кризи 1990—1992 pp. спад промисло­вого виробництва становив 1,9%, а її тривалість — 10 місяців (див. таблицю). .. . : , І,

На відміну від попередніх криз у 90-х роках спостері­гається ЇУ- асинхронність. Так, у 1993 р. у Німеччині, Франції га деяких інших країнах Західної Європи відбув­ся спад, У 1995—1996 pp. — стагнація, тоді як в Японії економічна криза відбулася лише в 1997—1999 pp. (темпи зростання ВВП у 1997 р. становили лише 1,6% порівняно з 5,1% у 1996 p., а в 1998 р. їх зниження становило 2,5%, в тому числі промислового виробництва — на 7,1%). Три­вале економічне зростання у США після 1992 р. значною мірою пояснюється великим і стабільним притоком капі­талу, який наприкінці 90-х років щорічно становив у сере­дньому приблизно 550 млрд. дол., у тому числі портфельні інвестиції — майже 50 млрд. дол. Певний вплив на позити­вну динаміку мав приплив капіталу з Росії, України.

У процесі еволюції економічної системи певних кіль­кісно-якісних змін зазнає й основна суперечність капіта­лізму. Так, з виникненням і широким розвитком акціо­нерної власності паралельно з приватно-капіталістичним привласненням формується колективне капіталістичне привласнення, частково трудове колективне привласнен­ня, кооперативне та інші форми привласнення створено-о національного доходу. У більшості країн зростає пито-а вага деревної власності, в якій поєднуються Приват-1, колективні та суспільні інтереси. Так, з метою вихо-гл б КРИЗИ 1929—1933 pp. і наступного послаблення її к-и ™иеР^сава стала широко впроваджувати громадсь-ви °ТИ. (будівництво доріг, комунікацій тощо), встано-збіл& M1H*MajIbHI™ рівень заробітної плати і т. ін., що сп Ило Платоспроможний попит населення. Цьому Пл ЯЛІ1 і виступи трудящих за підвищення заробітної н^™ ' . авДяки цим заходам була послаблена супереч- Д

** J-\j і Jj     ТУГІ "Яї      ТГ т.

Пози  .   •^ платоспроможним попитом населення та про-ю т°Барів і послуг, між виробництвом і розподі-

лом, що зменшило глибину економічних криз. Внаслідок цього модифікується сам зміст основної суперечності, од­на з її сторін перестає бути лише приватнокапіталістич­ним привласненням.

Важливих змін зазнають похідні форми основної су­перечності. Так, планомірність, яка була обмежена мас­штабами окремих підприємств, розвивається згодом у межах монополістичних об'єднань, державного сектора економіки і навіть міжнародних економічних об'єднань на зразок ЄС.

Механізм циклічних коливань. Кожен із 22 циклів є унікальним. Але водночас всім їм притаманні певні за­гальні риси, передусім однакова послідовність у зміні фаз циклу. На різних етапах економічного розвитку сус­пільства і за різних конкретних умов відтворення цикл і його фази виявляються по-різному. Близьку до ідеальної картину циклу показано на рис. 7.

Криза передусім охоплює найчутливіші сфери грошо­во-кредитних зв'язків, гуртової, а відтак і роздрібної тор­гівлі. Біржова паніка та масове знецінення капіталу в ра­зі зниження курсів акцій нерідко є симптомами набли­ження чергового спаду. Розвиток кризи виявляється у нагромадженні товарних мас у гуртовій торгівлі, сповіль­ненні їх просування до споживача, що призводить до зниження загальних показників динаміки промислового виробництва, руйнування капіталу. Відсутність можли­вості реалізації товару відриває купівлю від продажу-Першими це відчувають продавці. Лише здається, шР придбані ними у промисловців партії товарів перейшли У

леру споживання, насправді вони ще не досягли кінце-о пункту свого руху і залишаються у сфері обігу. Але В омисловець вважає свої ринкові проблеми розв'язани-и і продовжує виробляти товари у попередніх кількос-м Один потік товарів наздоганяє інші доти, поки не з'ясується, що увесь попередній потік не поглинутий сферою споживання. Масштаби товарообміну різко ско­рочуються, що спричиняє спад виробництва, зростання безробіття, зниження реальної заробітної плати, прибут­ків, збільшення масових банкрутств. Зростають потреба у платіжних засобах, попит на гроші. Тому підвищують­ся ставки позичкового відсотка.

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, поки не буде встановлена ринкова рівновага, тобто відпо­відність попиту та пропозиції. Після цього кризовий спад припиняється, а економіка входить у фазу депресії.

Депресію, застій справедливо порівнюють з післяшоко-вим станом. Рух капіталу в'ялий. У цій фазі відбувається поступове відновлення перерваних кризою зв'язків, пере­ливання капіталу у перспективніші галузі, а головне — масове оновлення основного капіталу. Річ у тому, що на­передодні кризи маса основного капіталу досягає таких розмірів, що виникає його надлишок, або така його кіль­кість, для якої зниження норми прибутку не врівноважу­ється зростанням її маси. У цьому разі додаткові інвести­ції не приносять додаткового прибутку, засіб обмежується метою. У період кризи основний капітал руйнується фі­зично або знецінюється. Зв'язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу, але вже на но­вому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає вищого піднесення.

Пожвавлення — наступна фаза циклу — відрізняєть­ся тим, що тут уперше після початку кризового спаду зростає попит на засоби виробництва та робочу силу, від­новлюється економічне зростання, збільшуються прибу­ток І заробітна плата. В суспільній свідомості живе спо­дівання на краще. Під час пожвавлення відновлюється Докризовий рівень економічного розвитку і готується майбутнє піднесення.

Піднесення характеризується тим, що економіка ви-одить на рівень, який перевищує попередні рівні. Еко­номічне зростання прискорюється, поліпшуються всі по-азники ринкової кон'юнктури, передусім збільшується латоспроможний попит. Це сприяє зростанню товарних ^    ' збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особли-значних розмірів досягають кредитно-фінансові опера-

ції, а також спекулятивні операції на біржах. Але саме v цей найбільш сприятливий для економіки період в її над­рах зріють передумови майбутнього спаду. До певного ча су розвиток цих передумов приховують багатоланкова та розгалужена торговельна мережа, розвинута кредитна система, штучні дефіцити внаслідок спекуляцій на зрос­танні цін. І лише в період кризового спаду стає очевидним справжній стан речей, справжні масштаби нерівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага, якщо розуміти її як збіг сукупного попиту та сукупної пропозиції, є коро­ткочасною, випадковим станом економічної системи.

Між коливанням попиту та змінами обсягу інвестицій існує безпосередній взаємозв'язок. Зростання попиту — як на споживчі товари, так і на засоби виробництва — зу­мовлює збільшення інвестицій у потужності, за допомо­гою яких ці товари виробляються. Відповідно зниження попиту призводить до скорочення інвестицій. Принцип акселерації відображає той факт, що повна зміна попиту в будь-який бік спричиняє значно більшу зміну в обсязі капіталовкладень. Тобто інвестиції реагують на зміну по­питу прискореною зміною (лат. accelero — прискорюю). Відповідно до принципу акселерації, якщо його розгляда­ти у найбільш загальному вигляді, розмір інвестицій є функцією від зміни сукупного попиту (доходу).

Принцип акселерації відображає спорадичні, надзви­чайно різкі та відчутні для економіки зміни у капіта­ловкладеннях під дією попиту, що коливається. А це слід розглядати як фактор нестабільності економіки.

Антициклічні заходи економічної політики держави.

антициклічнє регулювання економіки — свідомі й цілеспрямова­ні дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів на промисловий цикл з метою зменшення глибини цикліч­них криз, стабілізації господарської кон'юнктури і темпів еконо­мічного зростання.

Найважливішу роль в цьому регулюванні відіграє держава. Основою антициклічного регулювання є анти-кризове регулювання. Вперше в історії розвитку капіта­лістичного способу виробництва воно було застосоване У США під час кризи 1929—1933 pp. Зокрема, з метою ви­ходу з найглибшої економічної кризи держава організу­вала і забезпечила широке проведення громадських робіт (будівництво доріг, мостів та ін.) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним тощо. Теоретично обґрунтував необхідність

«кризового регулювання економіки англійський еко-

номіст Дж. Кейнс.   ......

Після ДрУго1 світової війни у більшості розвинутих яїн світу були розширені антикризові заходи держави, К^також доповнені певними антициклічними засобами 3 одо пом'якшення антициклічних коливань. Зокрема, Іштикризові заходи були розширені за рахунок стимулю­вання житлового будівництва (держава страхує і гаран­тує отримання кредитів на житлове будівництво, регу­лює терміни погашення кредитів, розмір відсотка та ін.), проведення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткуван­ня, зниження податків на прибутки корпорацій та ін.

' Особливості антициклічного регулювання значною мі­рою зумовлені домінуванням монополій (у тому числі олігополій) в економіці. Відомий англійський економіст Е. Чемберлін переконливо стверджував, що навіть за від­сутності угод (письмових або усних) ціни на олігополіс-тичному ринку вищі, ніж на конкурентному, а обсяг ви­робництва нижчий. Він та інші західні вчені вказували на відсутність гнучкості цін, їх рухливості порівняно з періодом вільної конкуренції. Якщо раніше ціни під час економічної кризи різко знижувалися, то в умовах пану­вання колективних монополій (тобто олігополій) вони за­лишаються незмінними або навіть зростають. Це зумов­лено тим, що олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і знижен­ня цін.

Цій негативній тенденції може протистояти лише ді­яльність держави щодо стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Цей метод активно використовувався у повоєнний період і сприяв скороченню глибини й тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси, як правило, були вищими (5—8%), ніж це рекомендували монетаристи (до З/о щорічно). Проте значне прискорення зростання гро­шової маси наприкінці 60-х — на початку 70-х років при­звело (разом з дією інших факторів, наприклад, різке під­вищення цін на нафту в період енергетичної кризи) до по­силення інфляційних тенденцій — темпи зростання цін в середині 70-х років становили понад 10%.

Тому у 80-х роках уряд почав обмежувати темпи зро-тання грошової маси.  Засобами досягнення цієї мети

ало проведення жорсткої кредитно-грошової політики.

крема, у період високої економічної активності (або

' еРегРіву»  економіки за класифікацією західних уче-

> Держава значно підвищує норму відсотка, що спри-

чиняє подорожчання кредиту. Під час депресії та кризи держава знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Це зумовлено тим, що встановлена центральним державним банком норма відсотка впливає на розмір відсотка, за яким банки надають позичку своїм клієнтам. Комерцій­ні банки у США майже 12% своїх активів зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву в Центральному бан­ку. Тому розширення кредитів залежить від величини приросту банківських пасивів, а комерційний відсоток (за яким банки надають позички клієнтам) — від обліко­вої ставки відсотка, яка є нижньою межею ефективності надання кредитів Федеральною резервною системою, у ФРН Федеральний банк встановлює для кожного кредит­ного інституту ліміти переврахованих векселів (у межах яких він купує в них придатні для переврахування век­селі), що обмежує обсяги кредитів під врахування вексе­лів, які надаються кожному банку. Це, у свою чергу, впливає на обсяг грошової маси.

Перевага цього методу антициклічного регулювання в тому, що його можна застосовувати дуже оперативно (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.

З метою розширення сукупного попиту держава у фа­зах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов приско­реного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економі­ки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капітало­вкладень у державному секторі, насамперед у галузі еко­номічної й соціальної інфраструктури (сферу транспорту і транспортного будівництва, електро-, газо- і водопоста­чання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). У 1948—1949 pp., щоб зменшити глибину економічної кризи, держава збільшила обсяг інвестицій удвічі (порів­няно з 1946 p.). Проте в наступний період обсяг держав­них капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах сві­ту поступово скорочувався.

У фазі піднесення держава збільшує податки, відсот­кові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного «перегріву» економіки, послаблює суперечність між виро­бництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Водночас між вжиттям заходів щодо кредитно-грошо­вої політики і певним результатом минає тривалий яр0"

часу. Так, згідно з оцінками західних учених, цей

за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 міся-Лй а в період піднесення — 10—24 місяці. З найбіль-Ц1им запізненням діють методи податкового регулюван-

що значною мірою зумовлено тривалістю законотвор-Н го процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання економічного циклу.

Антициклічне регулювання здійснюється економіч­ними, правовими та адміністративними методами. До ад­міністративно-правових методів належать зміна патент­ного законодавства, амортизаційних правил (ухвалення відповідних законів), прийняття нових законів про пода­тки або поправок до діючих директивних документів центрального уряду.

У розвинутих країнах світу антициклічне регулюван­ня стало в повоєнний період одним із важливих факторів послаблення глибини економічних криз, подовження фа­зи пожвавлення та піднесення і відповідно, скорочення фаз кризи і депресії та інших форм модифікації еконо­мічного циклу. Водночас воно неспроможне подолати ци­клічний характер виробництва, усунути важливі супере­чності суспільного відтворення.

З боку олігополій антициклічне регулювання здійс­нюється певною мірою через вироблення ними узгодже­ної політики, виконання державних програм та ін. Вод­ночас їхні дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері. Наднаціональні органи в країнах ЄС здійснюють значною мірою уніфіковану промислову, структурну, по­даткову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим фактором антициклічного регулювання.