Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.4.2. Причини економічної кризи в Україні

Причини, успадковані від колишнього СРСР. Слід на­самперед зауважити, що, на відміну від класичної кризи, яка розглядалася вище, в Україні, як і в інших країнах ^НД, з кінця 1990 р. триває не криза надвиробництва, а криза недовиробництва. За своїми масштабами вона не має аналогів у світі. Так, у СІЛА в 1929—1933 pp. спад виробництва не перевищував 25%, в СРСР під час Другої світової війни становив 20%.

Причини соціально-економічної катастрофи в Україні

ДОЩльно поділити на три основні групи. До першої нале-

ть ті, що були успадковані від колишнього СРСР; до

ругої — спричинені діями «реформаторів» з часу прого-

лошення незалежності України; до третьої — причини зумовлені необхідністю самої трансформації існуючої еко' номічної системи, перехідним періодом такої трансформа" ції, який, як свідчить досвід інших країн, не може не від. буватися у формі різних за глибиною криз, потрясінь.

Ці три групи (або підсистеми) причин органічно по­в'язані між собою. Основними причинами першої групи (успадковані від колишнього СРСР) є:

1) майже повне або тотальне одержавлення економі­ки, власності. За цих умов 92% всіх засобів виробництва перебували у руках держави, і ними розпоряджалися за­гальносоюзні міністерства й відомства. Внаслідок цього в економіці був майже цілком відсутній плюралізм форм власності (колгоспно-кооперативна форма власності була значною мірою також одержавленою) і відповідних форм господарювання, що виключало дію такої могутньої ру­шійної сили розвитку, як конкуренція між товаровироб­никами різних форм власності за здешевлення продукції, за зростання якості виготовлених товарів і послуг, за споживача. Це в кінцевому підсумку спричиняло надзви­чайно низьку конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках (лише приблизно 12% продук­ції промисловості вважалося конкурентоспроможною), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%), існування затратної, «самоїдської» економіки. Так, на 1% національного продукту в СРСР витрачалося у 6—8 разів більше енергії, ніж у країнах Заходу. Наф-томісткість продукції була майже в 10 разів вищою, ніж у цих країнах;

2) наявність глибоких диспропорцій в економіці. Так, частка групи «А» (галузей, в яких вироблялися засоби виробництва) становила 70%, групи «Б» (галузей, в яких вироблялися предмети споживання) — 30%, а в розвину­тих країнах Заходу існує обернене співвідношення. Це означало існування економіки, орієнтованої не на люди­ну, а на виробництво заради виробництва;

3) панування командно-адміністративних важелів У народному господарстві за майже цілковитої відсутності економічних (за допомогою податкової, кредитної, фінан^-сової політики тощо) важелів. Тобто антидемократичний характер управління державною власністю і державними підприємствами;

4) зосередження 95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств-Тому на території нашої держави створювалися «гнилі» моря, будувалися атомні станції поблизу великих міст»

реджувалася надмірна кількість «брудних» вироб-3°° тв тощо. Власність загальносоюзних міністерств і ві-ницств колишнього Радянського Союзу перейшла у влас-ІД° ь Української держави. Виняток становить лише ча-Н1С України в золотому, алмазному фондах, у власності СТ едставницьких органів за межами колишнього СРСР ^посольства, консульства тощо). Це, на перший погляд, перестало бути в Україні фактором руйнівної дії. Але на-правді це не так, оскільки лише Чорнобильська катаст­рофа лежить важким тягарем на плечах України, а її не­гативні наслідки позначаться на житті багатьох поколінь;

5) відчуження трудящих від засобів виробництва і ре­зультатів праці, від самого процесу праці. Тобто відсут­ність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки, відчуження від управління власністю, від економічної влади на підприємстві. Найбільше таке відчуження до ні­чийної власності виражалось у масовому її розкраданні;

6) значна мілітаризація економіки. На військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або майже 250 млрд. крб. на рік (хоч офіційно названі М. Горбачовим дані були в де­кілька разів нижчі). В Україні після розпаду колишньо­го Радянського Союзу залишилося до 30% військово-про­мислового комплексу (ВПК) СРСР, майже 80% підпри­ємств галузей машинобудування були втягнуті у вироб­ництво зброї;

7) надмірна централізація при перерозподілі націо­нального доходу через державний бюджет. Так, з респуб­лік вилучалося до 70% створеного національного доходу, значна частина якого згодом поверталася до них через механізм загальносоюзного фінансування розвитку осві­ти, охорони здоров'я, інвестицій тощо. Це означало зрів­нялівку в розподілі створеного національного доходу не­залежно від результатів праці кожної республіки колиш­нього СРСР;

8) політика пограбування села. Вона виявлялася у «перекачуванні» значної частини створеного сільськими працівниками національного доходу на користь промис­ловості через механізм цін і низький рівень продуктив­ності праці;

9) значна монополізація економіки (див. тему 2.3);

10) слабке використання ринкових важелів в управ­лінні економікою, зокрема в процесі ціноутворення, в процесі керівництва підприємствами з боку загальносою­зних та республіканських міністерств і відомств;

11) величезне фізичне та моральне зношування осно­вних фондів, низька продуктивність праці. Фізичне зно-

шування у промисловості становить майже 60%, не — 90%.

Ці причини (у колишньому СРСР) призвели до того що в середині 80-х років значно знизились темпи зрос' тання економіки, практично не підвищувався життєвий рівень населення і т.ін. Це усвідомлювало тодішнє кері­вництво Радянського Союзу. Тому й почало так звану «перебудову». Але можна переконливо стверджувати, що навіть за умов подальшого існування СРСР не відбулося б такого обвального падіння виробництва, катастрофічно­го зниження рівня життя та інших кризових явищ у со­ціально-економічній сфері, як це сталося після завоюван­ня суверенітету республіками колишнього СРСР. Одним з доказів цього був пошук нових форм економічного роз­витку, впровадження деяких реформ. Зокрема, наприкі­нці 80-х років в СРСР відроджуються акціонерні товари­ства, інтенсивно обговорюються питання регіонального госпрозрахунку тощо.

Але це не означає, що поглиблення соціально-еконо­мічної кризи спричинене суверенітетом України, здобут­тям нею державної незалежності. Прагнення до незалеж­ності і здобуття її — закон розвитку світової цивілізації Річ у тому, що люди, які прийшли до влади, не розумі­ли сутності державного суверенітету, наприкінці XX ст. вони прагнули домогтися повного або абсолютного суве­ренітету, якого нині не має жодна країна світу.

Причини зумовлені діями реформаторів. Такими при­чинами є:

1) розрив господарських зв'язків з країнами колиш­нього СРСР, насамперед з Росією, що призвело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту, до зупинення багатьох підприємств через відсутність комп­лектуючих виробів тощо. І це не дивно, оскільки лише 20% промислового виробництва мали завершений техно­логічний цикл. Об'єктивним, але несприятливим для України при розв'язанні цієї проблеми є те, що Росія втратила інтерес до виготовлених у нашій державі при­ладів, машин та деяких інших видів продукції через значне зростання енергомісткості, а отже й собівартості продукції. Тому навіть ті вироби, в яких вона зацікавле­на, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки во­ни дорожчі від зарубіжних аналогів на ЗО—50%. Проте далеко не всі господарські зв'язки були раціональними (мали місце зустрічні перевезення, великі транспортні

яти і т.ін.). Але їх треба було замінювати на ефекти­вніші поступово;

2) впровадження у практику теорії вільної ринкової ономіки (тобто вільного ціноутворення, вільної конку-ЄКНЦІЇ Тощо). Така система існувала в попередні століття [максимум до кризи 1929—1933 pp.) і не існує нині у жодній країні світу. Ця політика знайшла вияв у необґ-пунтованій шоковій лібералізації цін, що, на думку її ав­торів, повинна була стимулювати виробництво, вилучити зайві'гроші Але при цьому забули одну деталь: у 80% на­селення таких грошей не було;

3) різке руйнування системи державного управління народним господарством, в якому домінувала державна власність;

4) ігнорування досвіду передових країн Заходу в регу­люванні національної економіки, в якому органічно по­єднуються методи державного регулювання з викорис­танням ринкових важелів. Тобто впадання з однієї край­ності в іншу — командно-адміністративної системи у вільну ринкову економіку;

5) домінування ідеології вільної ринкової економіки в українському парламенті, внаслідок чого більшість неком­петентних у сфері економіки парламентарів прийняла пе­реважну кількість «непрацюючих» законів. Це означає від­сутність науково обґрунтованої правової бази для здійснен­ня пакету економічних реформ. Крім того, не було створе­но надійного механізму реалізації багатьох законів;

6) непродумане (без відповідної наукової концепції) впровадження купона. Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це ста­ло однією з причин катастрофічного знецінення купона. Замість функції захисту національного ринку він став за­собом його спустошення. Так, купуючи нафту в Росії по 90 дол. за 1 т наприкінці 1993 p., Україна повинна була поставити товарів приблизно на 250 дол. На впроваджен­ня купоно-карбованця Україна витратила кілька десят­ків мільйонів доларів;

7) відсутність раціональної валютної політики, зокре­ма невміння встановлювати раціональний валютний курс;

8) доларизація української економіки (тобто вільне обертання американського долара та інших іноземних ва­лют на території країни), що дало змогу збагатитися ті­ньовим структурам;

У) прийняття численних декретів, постанов уряду то-Що. які поставили у невигідне становище виробника (на-

приклад, непомірний податковий тягар) й у привілейова­не — посередника. Крім того, такі декрети нерідко супе­речили один одному, сіючи правовий хаос у законодавст­ві, нестабільність і непередбачуваність;

10) відсутність обґрунтованої концепції зовнішньое­кономічної діяльності, валютного регулювання, внаслі­док чого значні валютні ресурси України залишилися за кордоном;

11) відсутність надійної фінансово-банківської систе­ми, раціонального регулювання НБУ діяльності комер­ційних банків, внаслідок чого ті отримували стократні прибутки, наживалися на конвертації тощо і тому не бу­ли зацікавлені у подоланні інфляції. Можливість для та­кої наживи давали недосконалі закони. Сам НБУ вдава­вся до монетаристських методів управління діяльністю комерційних банків. Крім того, в діяльності банківської та фінансової систем України повільно впроваджувалися сучасні методи й засоби обліку і контролю. Це призвело до масового перекачування посередницькими структура­ми безготівкового грошового обігу у готівковий, що, у свою чергу, зумовило величезний додатковий попит на готівку, зосередження у тіньових структурах майже по­ловини всієї грошової маси;

12) кланово-номенклатурний характер роздержавлен­ня приватизації, внаслідок якої створена працею бага­тьох поколінь державна власність перейшла до рук неве­ликої кількості осіб;

13) втілення на практиці програм західних експертів (у тому числі різних міжнародних економічних організа­цій). Найбільш виразно це виявилось у впровадженні НБУ монетаристських методів регулювання економіки, до того ж у дещо спрощеному вигляді. У цьому плані до­цільно навести висловлювання економічного радника британського парламенту Д. Росса щодо економічної політики Росії, оскільки воно цілком стосується і Укра­їни: «Росія з намови МВФ пішла шляхом деіндустріалі-зації економіки». Значне відставання в оплаті робочої сили, тоді як ціни на більшість інших товарів досягли або навіть перевищили світовий рівень. Таке відставан­ня є основною причиною звуження внутрішнього ринку предметів споживання, а відтак і ринку засобів виробни­цтва та ін.;

14) значне збільшення управлінського апарату;

15) надмірний централізм в управлінні економікою, ігнорування вимог регіонального управління, за якого

чно більшу свободу дій треба дати регіонам та облас­тям України;

16) відсутність науково обґрунтованої політики ціно­утворення. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ціни на деякі види продукції вищі за світові (скажімо, ціни на вугілля);

17) майже повна відсутність політики структурної пе­ребудови народного господарства;

18) значні втрати, заподіяні Чорнобильською катаст­рофою, які з 1991 по 1999 рік оцінюються в 5 млрд. дол.

19) відсутність науково-обґрунтованої стратегії транс­формації командно-адміністративної системи в розвину­тішу і досконалішу економічну систему, невизначеність моделі такої трансформації (ставилася мета одночасного переходу до ринкової, соціально орієнтованої ринкової та змішаної економіки);

20) відсутність комплексної військово-технічної полі­тики держави, узгодженої із соціально-економічною по­літикою, руйнівний і майже некерований характер кон­версійних процесів. Так, у 1991 р. питома вага військо­вої продукції в загальному обсязі виробництва становила майже 23%, а в 1996 р. — приблизно 3,4%;

21) масовий відплив капіталу за кордон (щорічно становить до 5 млрд. дол. і в сукупності досягає від 20 до 40 млрд. дол.);

22) відсутність належного інвестиційного клімату в Україні (за цим показником вона в середині 90-х років посідала 135-те місце в світі);

23) стрімке подоражчання енергоносіїв. Так, Росія продає газ на кордоні Польщі по 60 дол. за 1000 куб м, на кордонах Франції та України — по 80 дол. У другій половині 90-х років Україна щорічно переплачувала Ро­сії за газ до 2 млрд. дол.;

24) отримання значних кредитів на невигідних умо­вах (для закупівлі товарів та ін.), внаслідок чого зросли зовнішній борг і виплата відсотків по ньому, які не дава­ли (або давали незначною мірою) можливості вдоскона­лювати систему продуктивних сил;

25) надмірний податковий тягар, вилучення в окремі роки амортизаційних відрахувань до державного бю­джету, що разом з іншими факторами унеможливлювали навіть просте відтворення основних фондів;

^Ь) незадовільний стан освоєння енергоносіїв, зрос­тання енергомісткості виробництва.