Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.5. Провінціалізація української культури (Част. 2.)

7 січня 1969 р. ЦК КПРС прийняв постанову "Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кіне­матографії, установ культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що публікуються, та репертуару". На її виконання ЦК Компартії України прийняв у березні того ж року постанову "Про посилення цензури". В ній були піддані критиці державні органи управління культурою, творчі спілки, особливо Спілка письменників України, видавництва "Радянський письменник", "Маяк", "Мистецт­во", "Молодь", "Прапор", журнали "Вітчизна", "Дніпро", "Ранок", газети "Літературна Україна", "Сільські вісті", "Робітнича газета", кілька театрів та кіностудій за "політичну безпринципність у ви­рішенні питань публікації незрілих в ідейно-художньому відношенні матеріалів". Недосконалими, а то й шкідливими було визнано новелу Я. Ступака "Гординя", книгу віршів М. Данька "Червоне слово", ви­стави "Озирнись у гніві" в Київському театрі ім. Л. Українки, "Останні листи" в Харківському театрі юного глядача, фільми "Зайвий хліб" і "Ця тверда земля" Київської кіностудії художніх фільмів ім. О.П. Довженка, "Від снігу до снігу" Одеської кіностудії художніх фільмів та ін. Державні органи, партійні та громадські організації зо­бов'язані були вжити заходів, які б виключали "можливість появи ідейно незрілих, слабких у художньому відношенні творів"131.

Одним із шляхів досягнення поставленої мети залишалася ізоля­ція від суспільства людей творчих, мислячих, небайдужих до долі Ба­тьківщини. У січні — травні 1972 р. по Україні прокотилася нова хви­ля арештів. їх жертвами стали знову В. Чорновіл, І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Осадчий, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, Н. Світлична, І. Гель, Л. Плющ, В. Антонюк, В. Рокицький, М. Плахот-нюк, Л. Селененко, Д. Шумук, М. Холодний, В. Романюк, Ю. Шухе-вич та ін. Обшуки були проведені в І. Дзюби, внучки І. Франка — 3. Франко, російського письменника В. Некрасова, композитора В. Сисятеля, О. Мешко, учительки української мови і літератури А. Лисак, сестри І. Світличного Надії, поета Г. Чубая. Загалом було арештовано понад 200 осіб. Політичні процеси над ними відбулися в 1972— 1973 pp. Підсудні одержали довготривалі строки ув'язнення. Так, І. Світличний був засуджений за антирадянську агітацію і пропа­ганду на 7 років виправно-трудових таборів та 5 років заслання. Від­бувши першу частину вироку, він був висланий у Горно-Алтайський край. В ув'язненні тяжко захворів. Лише в січні 1983 р. напівпара-лізований поет повернувся до Києва.

За звинуваченням в антирадянській діяльності був заарештова­ний і в листопаді 1972 р. засуджений на 9 років ув'язнення та 3 роки заслання поет І. Калинець. Перебував у мордовських, а далі в пермсь­ких таборах. Брав участь у голодуванні політв'язнів у травні — чер­вні 1974 р. Про своє ув'язнення він говорив: "Як кожний в'язень, я тужу цілим серцем за свободою, але, зваживши всю ситуацію деспо­тичного пригнічення в Україні, я волію табір".

Масові арешти в Україні, що були розпочаті КДБ за вказівкою вищого партійно-радянського керівництва СРСР і набрали розмаху вже на початку 1972 p., перетворились на погром національно-куль­турних сил. Вони остаточно підірвали авторитет керівника УРСР П. Шелеста, який у травні 1972 р. був усунутий з посади першого сек­ретаря ЦК Компартії України. На його місце був призначений "інтер­націоналіст" В. Щербицький, який поглибив широку й масову кампа­нію русифікації України, її народу і культури. Гострій критиці була піддана книга П. Шелеста "Україна наша радянська", в якій, мовляв, ідеалізувалася українська історія, запорізьке козацтво. Йому закида­лося також місницький патріотизм, нерішучість і безсилля в боротьбі з вільнодумством, дисидентством та "українським націоналізмом".

11 жовтня 1972 р. політбюро ЦК КП України прийняло постано­ву про посилення боротьби проти націоналістичної діяльності та про­паганди. Нею було фактично підтверджено курс на пріоритет ад­міністративно-силових методів боротьби з "ворожою антирадянсь-кою націоналістичною діяльністю" та "попередження поширення по­літично шкідливої "саміздатовської" літератури". Основними вико­навцями призначалися голова КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Фе-дорчук та новий секретар ЦК Компартії України В. Маланчук132.

Критика "згори" з подачі В. Маланчука пішла широкою хвилею по всіх сферах освіти, науки, культури. З наукових праць, літературних, мистецьких творів витравлювалось все, що стосувалося національно­го життя українського народу, його історії, боротьби за рівноправне місце серед інших народів. Так, в секретній інформації відділу науки і учбових закладів ЦК Компартії України зверталася увага партійного керівництва на "серйозні методологічні помилки та націоналістичні збочення в докторській дисертації СП. Пінчука «"Слово о полку Іго­ревім" і українська література XIX—XX століть». "Автор дисертації, — підкреслювалось в інформації, — абсолютизує вплив національної психіки і природно-географічного середовища на формування худо­жнього світорозуміння, замовчує визначальну роль в цьому соціаль­но-економічних та ідейно-політичних факторів. В дисертації по суті протягується буржуазно-націоналістична концепція приналежності "Слова о полку Ігоревім" виключно українській національній культу­рі, повністю ігноруються взаємозв'язки і взаємовпливи української літератури з російською і білоруською"133. Зважаючи на "націоналіс­тичне спрямування дисертаційної роботи СП. Пінчука" пропонува­лося скасувати рішення вченої ради Львівського університету про на­дання йому наукового ступеня доктора філологічних наук, звільнити з викладацької роботи, виключити із Спілки письменників України і покарати всіх, хто підтримав Пінчука. Особливий наголос робився на послідовному проведенні "в учбовому процесі і наукових досліджен-нях ленінських принципів партійності та інтернаціоналізму     .

Постійно партійній критиці піддавалась творчість багатьох тала­новитих письменників та художників України. В 1973 р. була знята з прокату і заборонена для демонстрування кінострічка "Соната про художника", підготовлена Українською студією хронікально-доку­ментальних фільмів ще в 1967 р. (режисер В. Шкурін, сценарист В. Костенко). Фільм, як констатував Київський обком партії, "позбав­лений чіткого класового підходу до оцінки і зображення, явищ мину­лого, ідеалізує старовину, в своїй основі він містить розповідь про скульптора! Гончара, який допускає націоналістичні збочення..."135.

Того ж, 1973-го, року в доповідній записці відділу культури ЦК Компартії України скрупульозно, але тенденційно аналізувався твор­чий доробок Л. Костенко, І. Драча, В. Підпалого. "Вірші Л. Костенко, — говорилося в доповідній, — пронизуються трагічністю і розпачли-вістю індивідуалізму, хворобливим самозаглибленням, ідеологічно неприйнятні для нас тенденційним осмисленням історичних тем. У ... збірці "Княжа Гора" на першому плані стоїть соціальне відчуження людини і її відчай:

Куди втечеш, сучасна людино? Який амулет при собі тримаєш? Тепер Гаїті в тобі єдине

т,             ...             „136

Твоя душа, якщо її маєш

І. Драч звинувачувався в ідейній невитриманості, однобічному й викривленому відображенні в своїх творах радянської дійсності. "Для переважної більшості його творів, — йшлося у доповідній, — характерні надмірна ускладненість образної системи, оперування аб­страктно-гуманістичними категоріями. Його вірші не мають чітких часових координат і використовуються ідейними супротивниками для наклепів на наше сьогодення"137.

В провину В. Підпалому ставилося те, що він, працюючи редак­тором у видавництві "Радянський письменник", протягом 1965—1973 pp. рекомендував до видавничого плану "неприйнятні для нашої ідеології вірші І. Калинця, В. Голобородька, В. Стуса, збірки яких вийшли за рубежем у націоналістичних видавництвах. Готував до друку книжку Л. Костенко "Княжа Гора", зняту потім із виробництва у верстці за серйозні ідейні вади". Характеризуючи творчість самого поета, самоініціативні борці за генеральну лінію партії відзначали те, що В. Підпалий у своїх публікаціях надавав пе­ревагу інтимній ліриці, елегійним описам природи, в громадській ліриці — національним "болям" ("... непробудно спить уся країна, розтринькавши і славу, і біду...". Збірка "Повесіння", видавництво "Ра­дянський письменник", К., 1964, стор. 74), історичним "кривдам" ("Про це чув уперше від Богдана, коли яса його над світом сяла. А як він потім каявсь до схід сонця, коли старшина й короїди велику славу патрали...". Збірка "Провесіння", стор. 85). Ставлення автора до на­шої радянської дійсності зрозуміле з такої недвозначної історичної аналогії:

"Німеччино! По Ґратах пізнаю

На вікнах — Грати, на ідеях — Грати.

І як мені ті Грати поламати,

138 Коли я сам за Ґратами стою!"

У 1973—1974 pp. партійна критика літератури набрала масового характеру. Гострій атаці були піддані О. Бердник, І. Білик, Є. Гуцало, М. Лукаш, Л. Махновець, Г. Кочур, С. Плачинда, М. Руден-ко, Р. Федорів та ін. Розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися. Україн­ська література поступово, але неухильно і цілеспрямовано зводила­ся до стану "неповної культури неповної нації". Атрофії зазнали цілі жанри. На майже п'ятдесятимільйонне населення України у 70-х pp. припадало лише 3—4 драматурги. Протягом 1976—1979 pp. не було написано жодної п'єси, а українські драматургічні твори становили лише четверту частину репертуару республіканських театрів139.

У другій половині 70-х pp. репресії проти представників україн­ської культури загострюються. У 1977—1978 pp. відбулися арешти і суди над провідними діячами Української Гельсінкської групи М. Ру-денком, О. Тихим, Л. Лук'яненком, М. Мариновичем, М. Матусеви-чем, яких засуджено на довголітнє ув'язнення в таборах і заслання. У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снєгірьова, який у кінці 1978 р. помер від тортур. У 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора В. Івасюка. Як і у випадку з художницею А. Горською, вбитою в листопаді 1970 p., вбивці В. Івасюка "не були знайдені". У 1979 р. було проведено чергову серію арештів українсь­ких діячів: О. Бердника, Ю. Бадзя, Ю. Литвина, П. і В. Січків, М. Гор-баля і багатьох інших.

На 7 років ув'язнення і 5 років заслання засудив суд м. Дружківки Донецької області поета М. Руденка, організатора і голову Українсь­кої Гельсінкської групи. Разом з ним на 10 років ув'язнення і 5 років заслання було засуджено сільського вчителя О. Тихого. У своїх "Роз­думах про українську мову та культуру в Донецькій області" він пи­сав: "Чи можна говорити про рівноправність двох мільйонів україн­ців, понад ста тисяч греків, десятків тисяч білорусів, євреїв, татар та інших народностей у нашій області, як вони змушені зрікатись рідної мови, національних традицій, обрядів тощо? Рівні права на заробітну платню, ресторан чи магазин — це ж ще не рівноправність". Жорсткі умови ув'язнення, несправедливість гнітили О. Тихого, викликали в нього рішучий до відчайдушності протест. У грудні 1979 р. він нама­гався спалити себе, протестуючи проти жорстокості табірного життя. У травні 1984 p., знесилений і розбитий, О. Тихий помер на засланні.

У березні 1980 р. в Києві був заарештований співробітник "Укра­їнського біохімічного журналу" філолог О. Шевченко, а згодом його брат, журналіст В. Шевченко. Разом їх засудили на 17 років ув'язнен­ня і заслання. Тоді ж, у 1980 р., за антирадянську агітацію і пропаганду були засуджені філологи Д. Мазур, 3. Красівський, О. Гейко-Матусевич, філософ В. Лісовий. До 7 років ув'язнення у виправно-трудових табо­рах і 5 років заслання засудив 24 грудня 1980 р. львівський обласний суд лікаря С. Хмару. Відомим в'язнем совісті в 70-х pp. був киянин лікар-психіатр С. Глузман, який висловив протест проти ув'язнення генерала П. Григоренка на підставі сфабрикованих психіатричних свідчень. Його позбавили волі на 10 років, тому що він відмовився ма­ти будь-яке відношення до КДБ чи до "радянської" психіатрії.

Жорстоких переслідувань зазнали літератори В. Марченко, В. Розлуцький, П. Розумний, Р. Руденко, учитель української мови і літератури з Житомирщини В. Овсієнко. Покінчив життя самогубст­вом історик М. Мельник. За невідомих обставин безслідно зник во­линський дослідник-історик, літературний критик Є. Крамар.

На початку 80-х pp. відбулися чергові судові процеси, які прирек­ли на нові терміни ув'язнення В. Стуса, Ю. Литвина, В. Марченка. Усі вони померли, не витримавши тяжких табірних умов, не дочекав­шись звільнення і реабілітації. Восени 1984 р. в Ленінградській тюре­мній лікарні помер В.Марченко, тоді ж покінчив життя самогубством у таборі суворого режиму в Пермі Ю. Литвин, а через рік там же по­мер В. Стус, похований у безіменній могилі, в яку вбили кілок з таб­личкою за номером дев'ять. У листі до Президії Верховної Ради СРСР від 1 серпня 1976 р. В. Стус писав: "Я боровся за демократиза­цію, а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури скваліфікували як націоналізм, моє невизнання практики, на Грунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критич­ні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменни­ків і до інших офіційних органів сприйняли як доказ пропаганди та агітації".

Вже цілий місяць обживаю хату, що, мабуть, і навикнути пора. Стілець і ліжко, вільних три квадрати, в віконці Грати, а в кутку — пара...

і щохвилини в вічко зазирає іскрадлива, як кицька, сатана, мов дірочку під серцем назначає... Напевне, приписали до майна тюремного уже й тебе самого — всі сни твої, всі мрії, всі думки, завівши до реєстру потайного і зачинивши на міцні замки.

У листопаді 1989 р. відбулось перепоховання останків В. Сту-са, Ю. Литвина та О. Тихого. їх прах було перевезено в Україну і по­ховано на Байковому цвинтарі в Києві.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь

(В.Стус).

Поряд з репресіями проти передової української інтелігенції в 60—80-ті pp. мали місце "таємничі" пожежі, пограбування, знищення історичних пам'яток. Зокрема, 24 травня 1964 р. за нез'ясованих об­ставин виникла пожежа в бібліотеці Академії наук УРСР у Києві, де загинуло багато цінних, унікальних історичних і літературних доку­ментів, рукописів. У травні 1969 р. було підпалено архів медичного інституту в Тернополі. Чимало цінних книг і манускриптів згоріло під час пожежі в бібліотеці Видубицького монастиря в Києві, єврей­ської синагоги в Одесі. Знову ж таки за нез'ясованих обставин 29 тра­вня згоріла бібліотека музею "Софія Київська", де зберігалися старо­винні книги релігійної тематики.

Українські бібліотеки, як скарбниці духовного життя народу, страждали ще й від того, що нерідко унікальні видання — раритети духовності й національного буття цілеспрямовано вилучались, спа­лювались, вивозились на звалища, здавались у макулатуру. Подібні речі траплялись також із творами національно свідомих художників, що зберігались у фондах музеїв.

У 60—80-ті pp., як підкреслювалося, особливо давався взнаки в Україні такий "вагомий прояв інтернаціоналізму", як обов'язкове вивчення російської мови в школах і необов'язкове — рідної. В ре­зультаті російська мова стала домінуючою в усіх сферах суспільного життя України, активно витісняючи українську з її власної території. На виробництві, в управлінських структурах, в армії панувала росій­ська мова. Загальну русифікацію молоді забезпечувало майже повсю­дне російськомовне викладання предметів у вузах та технікумах рес­публіки.

Особливий тиск чинився на сільську молодь, яка ще несла в собі на генетичному рівні національне "я", відмінний від загальноімперського менталітет, зберігала українську мову. Попадаючи в російсь­комовне середовище —технікум, вуз, профтехучилище, армію, виро­бництво, вона переходила на "суржик", деукраїнізувалася.

У більшості регіонів України українська мова була витіснена зі сфер торгівлі, медицини, транспорту. Критичний стан склався в куль­турі. Більш як половина українських театрів ставили вистави російсь­кою мовою. Репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним і на­віть українські фільми демонструвалися переважно в російськомов­ному варіанті. Постійно скорочувалося видання україномовної літе­ратури, періодики. Наукова, технічна, навчальна література друкувалася переважно російською мовою. Зокрема, кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилася з 1972 по 1980 р. майже в 6 разів. Російською мовою виходили перева­жно найбільш вартісні праці, твори, відтісняючи й українську мову, і все, що нею друкувалося чи оприлюднювалося на другий план. До то­го ж в Україні видавалося 3,3 книги на душу населення на рік, тоді як по Союзу — 9 книг140.

Для радянської системи це було закономірно, бо політика кому­ністичного режиму передбачала передусім монокультуру — російсь­кою мовою. Українська мова й українська культура були зараховані до minority. В них не було місця для існування ні постмодерну, ні аль­тернативної історії. Простір власне української літератури, мови і культури загалом постійно звужувався. "Першою втрачає своє най­дорожче — національний колорит — музика, — писав у 1967 р. Ю. С-молич. — Малярство, література ще подекуди тримаються, саме по­декуди; лише в декотрих літераторів, лише окремими елементами форми трактовок, образною системою, стилістикою, мовними озна­ками. Але й вони — малярство та література — дедалі більше відхо­дять від усього національного"141.

"Український вісник" — позацензурний журнал, що виходив са-мвидавом у 70-ті pp. в Україні, в одному з номерів писав: "Робиться все можливе, щоб знищити її мову і культуру". Під тиском русифіка­ційної політики заборонялося або гальмувалося вивчення справжньої історії України, літератури, театрального, музичного та образотвор­чого мистецтва, архітектури, традиційних форм фольклору. У 70—80-ті pp. занепали мистецькі осередки, центри традиційних на­родних ремесел у більшості регіонів республіки, як Хотин на Подніс­тров'ї, Ганичі в Закарпатті, Дігтярі на Чернігівщині. Перестали виго­товляти керамічні вироби в кількох населених пунктах Івано-Фран-ківщини, Тернопільщини, Сумщини. Майже по всій території Украї­ни завмерло писанкове мистецтво. Це особливо шкідливо було для української культури, яка більшою мірою, ніж російська, пов'язана з народною стихією. База культурного розвитку і зростання звужувалася. Під прапором інтернаціоналізму, комуністичними гаслами на­ростала російська культурна експансія, нівелювались національні на­чала української культури, відбувалась її маргіналізація. Відповідно образ України, української культури та українця все більше пов'язу­вався з ретельно культивованим стереотипом — з бурлексно-жартів-ливим (гопак — сало — образ вертепного "хахла" — "Ти ж мене під­манула" — "З сиром пироги"), з тужливо-мрійливим ("Дивлюсь я на небо" — "Ой не шуми, луже" — "Чом луг не зелений") або з селянсь­ко-етнографічним (дівчата — парубки — вишивані сорочки — шаро­вари)142.

Значної шкоди збереженню національної свідомості та історич­ної пам'яті українського народу завдало перейменування міст і сіл, експансія російських чи зросійщених власних імен і назв підпри­ємств, вулиць, бульварів, площ, колгоспів і радгоспів, періодичних видань, видавництв, лікувальних закладів, садів, парків тощо (м. Дніпропетровськ, м. Кіровоград, м. Перво- майськ, завод "Ленін­ська кузня", площа Московська, кінотеатр "Аврора", колгосп "Запо­віт Ілліча", Ленінський, Московський, Ленінградський райони та ін.). Тільки в Рівненській області за повоєнні роки було перейменовано близько 200 населених пунктів, передусім тих, які нагадували іншо­мовні впливи чи вказували на соціальну нерівність або були пов'язані з релігією. Історична пам'ять народів СРСР не повинна була сягати глибше 1917-го року, за винятком, зрозуміло, різного роду "возз'єд­нань", "приєднань" чи "добровільних входжень"... "Усе, що створено на Україні за останні 60 років, — писав у своєму табірному зошиті В.Стус, — поточено бацилою недуги. Як може розвиватися націо­нальне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська іс­торія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Ру­си, ні Костомарова, Маркевича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського? Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першокласних?..."143.

Таким чином, в другій половині XX ст. українська культура в ме­жах СРСР продовжувала спрямовуватись в русло "малоросійства". Складалося так, що все українське розглядалося як провінційне і в те­риторіальному, і в духовному вимірах, як фольклорна екзотика, варта лише поблажливої уваги. Розмови про українську культуру велися в контексті культури "молодшої сестри". Партійно-державний вплив був спрямований на те, щоб українська культура не розвивалася як повноцінна і самодостатня система, а культивувалася для "домаш­нього вжитку" — таке собі доповнення до серйозної і високорозвине-ної російськомовної культури. Національна культура орієнтувалася на "низькі" жанри і обмежений спектр функціональних стилів, постійно спрямовувалась до рівня етнічного духовно-інтелектуаль­ного обширу XIX ст. В ній цілеспрямовано виділялися і підкреслювалися спільні з російською культурою риси, схожі механізми і стадії розвитку, а також її залежність від російських впливів. В той же час завуальовувались відмінності й характерні особливості, заперечува­лись та замовчувались модерні здобутки національної доби. А укра­їнське начало розглядалося як локальний інваріант російського. Саме на цих засадах будувалась теорія української радянської культури і національна політика по відношенню до українського народу, у ство­ренні "нової історичної спільності".

Спроби української державності в 1917—1920 pp., радянська українська державність, вступ УРСР до ООН, ЮНЕСКО розширюва­ли можливості пізнання української культури світовою спільнотою. Однак неповна державно-політична реалізованість України стриму­вала цей процес, натомість виділялась і пропагувалась у світі російсь­ка культура. Вона була більше пов'язана з державністю, а українська

з народним джерелом. Попри цю різницю, останнє не було озна­
кою провінційності та другорядності української культури, а навпаки

ознакою її органічності та природної сили. Стереотип провінцій­
ності формувався і насаджувався штучно, адміністративно-силовими
і пропагандистськими методами.

"Малоросійство" справляло деформуючий вплив на генетичному рівні на національну еліту. Вона примирливо ставилась до власної ролі веденої, а не провідної сили, звично сприймаючи Україну як об'єкт, а не суб'єкт міжнародного життя. Така установка для багатьох була інтелектуально привабливою і навіть комфортною, бо не потре­бувала надмірного напруження духовних сил, необхідності мислення іншими категоріями. Особливо денаціоналізованою була у 80-ті pp. керівна верхівка України. Адже ще з часів "українізації" вона форму­валася з прокомуністичного і проросійського середовища, була зав­жди зоорієнтованою на вірнопіддане служіння не своєму народу, а Москві, комуністичній верхівці, "інтернаціонально"-російській ідеї.

Під тиском обставин, добровільно чи добровільно-примусово значна кількість представників української національної еліти пере­биралася до Москви, де мала більше змоги реалізувати свій творчий потенціал, хоча й на іншій національній основі. Досить сказати, що лише в 1960-ті pp. у Великому оперному театрі в Москві майже 50 % творчого складу становили вихідці з України144. На службу "загаль-норосійській" культурі були поставлені по суті всі матеріальні й духовні ресурси національних республік.

Українська інтелігенція в повоєнний період диференціюва­лася з більшою силою, ніж російська. Світогляд інтелігента-"східняка" відрізнявся від світогляду інтелігента-"західняка" — внаслідок відомих історичних обставин. Хоча для всієї інтелігенції радянської України найбільш характерною рисою було те, що вона від самого початку формувалася як провінційна. "Провінціа­лізм" у 60—80-ті pp. став одним з найбільш болючих комплексів інте­лігентської свідомості. І українська наука формувалася як наука дру­гого ешелону, наука галузева. Зростав розрив у сфері академічної на­уки, яка поділялася виразно на всесоюзну і республіканську. Тради­ційно в Академію наук СРСР від України обирали у п'ять разів менше учених, ніж від Ленінграда, і в три рази менше, ніж від Новосибірсь­ка145. З 1963 р. постановою ЦК КПРС було встановлено, що навіть ва­кансії для академіків і членів-кореспондентів академій наук союзних республік мали відкриватися із згоди Академії наук СРСР. При обго­воренні кандидатів, висунутих для обрання в академіки і члени-коре-спонденти академій наук союзних республік, повинні були врахову­ватись рекомендації Академії наук СРСР. Призначення директорів науково-дослідних інститутів академій наук союзних республік мало взагалі відбуватися "із згоди Академії наук СРСР"146.

Шляхом таких постанов і рішень, законів і підзаконних актів, на­казів і розпоряджень, побажань і вимог, практичних заходів і дій за­гальносоюзних органів державної влади і громадських організацій українська культура, як і культури інших народів СРСР, відтіснялась на другий план, стаючи "сировинним додатком" для "найбільш пере­дової, радянської", а насправді деформованої і відповідно препарова­ної, також неповно структурованої російської культури.

Однак констатуючи це, варто підкреслити, що попри всі прагнен­ня відтіснити українську культуру на периферію культурного життя, позбавити її можливостей для повноцінного розвитку, українська на­ціональна культура не була повною мірою нівельована. "В нашій культурі нема безперервного процесу, забезпеченого упорядкованим суспільством, — зазначав у своєму виступі на вечорі, організованому Українським культурологічним клубом 4 жовтня 1987 р. в Києві, відомий літературний критик Є. Сверстюк. — Але з'являються чу­да, і тоді всупереч силі, проти течії, з багатющого таємного корінця і з ласки Неба росте наш дух.

Мені згадується факт з життя українських політв'язнів пово­єнної пори. Табори були багатолюдними і справді інтернаціо­нальними. Серед українців прижився і зріднився з ними японець — чемний, мудрий, уважний. На радощах, що його відпускають додому, вирішили йому щось подарувати. Розуміється — виши­вану сорочку. Але — з чого? Як? Де це зробити? Збирали з гро­мади по нитці. Випорювали старі вишивки. Коли японець поба­чив нову вишивану сорочку — він це сприйняв, як диво. Такий народ усе може. Він не пропаде — хай навіть усі власті світу йдуть на нього. У світлі руїни він творитиме, і серед бруду і сірості з нічого він творив красу. Японець написав книжку про наш феномен, наше щедре диво — коріння і велику традицію.

Тільки на це наші надії. Вцілілі дивоцвіти..."147.

У повоєнний період українська культура дала світові низку ціка­вих явищ, яким не було прямих аналогів у російській культурі. Йдеть­ся передусім про українську пісенну культуру 1960— 70-х pp., найяс­кравішими представниками якої були О. Білаш, П. Майборода, В. Івасюк, І. Поклад, С. Сабадаш, І. Шамо, українське поетичне кіно, представлене творчістю Ю. Іллєнка, Л. Бикова, С. Параджано­ва, І. Миколайчука, В. Денисенка, Л. Осики та ін. Як у російській, так і в українській культурі видатне місце в культурному процесі за­йняла творчість "шестидесятників". В. Симоненко, Л. Костенко, І. Д-рач, І. Дзюба, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Голобородько, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, Григір Тютю­нник, Ігор та Ірина Калинці, Б. Антоненко-Давидович, О. Заливаха, А. Горська, Л. Танюк та інші своїм життям і творчістю довели, що інокультурні впливи, спрямовані на нівелювання українського націо­нального начала, не досягли мети в повному обсязі.

Визначні українські митці та літератори, за кваліфікацією В. Кра-снодемського, "крім гріха таланту ... мали ще один "гріх" перед сис­темою, яка нівелювала, ламала, нищила будь-яку особистість, — усі вони творили обличчя української культури. Культури високого ду­ховного пориву, європейського маєстату, культури, яка може зроби­ти честь будь-якій цивілізованій нації... Своєю геніальною творчістю вони піднімали національний дух нашого народу, спростовували го-норово-невіглаські твердження про його меншовартісність"148. Укра­їнська культура, хоча й набула в 1950—1980-ті pp. деяких ознак про­вінційності та другорядності, зберегла основні свої сили й потенції для повноцінного відродження в умовах незалежності.