3.5. Форми наукового пізнання

3.5. Форми наукового пізнання

До форм пізнання належать проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер мають форми соціального пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності від­бувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єк­тивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер.

Усі наукові методи пов’язані між собою. З їхньою допомогою наука осмислюється в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дає можливість оцінювати перспективи пізнавального процесу. Типова логічна структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді ланцюга такої послідовності: «проблема — гіпотеза — теорія». Тобто наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе порушення проблеми, висунення гіпотез, збирання фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає можливість розв’язати порушену проблему.

Проблема, на думку П. В. Копніна, — це знання про незнання. Для визначення послідовності розв’язання проблем необхідно їх класифікувати. Сучасні знання з логіки наукового пізнання дають можливість виділити п’ять гносеологічних принципів класифікації проблем: об’єктний, функціональний, структурний, екзистенціальний і часовий.

Відповідно до об’єктного принципу проблеми умовно поділяються на конструктивні, що відображають пошук за заздалегідь заданими параметрами, і аналітичні, що відображають суперечності суб’єкта з актуально існуючим невідомим об’єктом. Функціональний принцип дає можливість поділити проблеми на стратегічні (спрямовані на вирішення довготермінових глибинних завдань) і тактичні (спрямовані на розв’язання сьогоденних, дріб­них ситуацій). Структурний принцип дає ключ до розуміння внутрішньо наукових (виникають у межах однієї науки) і комплексних (пограничних або міждисциплінарних) проблем. Екзистенціальний принцип дає можливість поділити проблеми на реальні і нереальні (псевдопроблеми). Нарешті часовий принцип класифікації підкреслює різницю між першочерговими і другорядними проблемами.

Аби остаточно сформулювати проблему, щодо неї слід виконати такі процедури:

відокремлення реальних проблем від псевдопроблем;

селекція реальних проблем за критерієм необхідності їх роз­в’язання;

відбір проблем за критерієм цінності результату, що очікується;

відбір проблем відповідно до критерію можливості її роз­в’язання.

Перша з цих процедур спрямована на цільову мобілізацію зусиль дослідників на розв’язання реальних проблем. Для цього їх слід відокремити від псевдопроблем. Серед них, по-перше, потрібно виявити так звані «вже не проблеми» (тобто ті, що вже розв’язані, але з різних причин потрапили до переліку реальних проблем). До них у наш час належать проблеми винаходу велосипеда. По-друге, слід розпізнати так звані «ще не проблеми» (тобто ті, для розв’язання котрих іще не створені необхідні умови). До них у наш час можна зарахувати проблеми «купівлі-продажу ділянок Місяця». По-третє, це так звані «ніколи не проблеми» (тобто такі, для котрих принципово не може існувати рішень). До них можна віднести проблеми створення «вічного двигуна». «Псевдопроблеми», на думку Л. Д. Ландау, приводять дослідника до стану мисливського собаки, що гавкає під пустим деревом.

Друга процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників на розв’язання реальних проблем, вкрай важливих для сучасної науки й суспільства. Без розв’язання таких проблем подальший розвиток науки й суспільства стає неможливим. До них у наш час належать екологічні проблеми, проблеми сталого розвит­ку, проблеми діалогу цивілізацій тощо.

Третя процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників, на розв’язання першочергових для суспільства проблем. До них належать проблеми подолання голоду, боротьби з міжнародним тероризмом, охорони здоров’я людини тощо.

Четверта процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників навколо проблем, для розв’язання котрих є всі необхідні можливості: ресурси, кадри, теоретичне й інформаційне забезпечення. До них передусім належать прикладні проблеми науки.

Ідея (від грец. ίδέα — початок, основа, прообраз) — це форма наукового пізнання, яка не тільки відображає об’єкт, його зв’яз­ки, закономірності, а й спрямована на перетворення дійсності. Вона також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує такі функції:

підсумовування досвіду попереднього знання;

синтезування знання у цілісну систему;

евристичного принципу для здобуття нових знань;

наукового пошуку нових шляхів і підходів до розв’язання проблем;

прогнозування належного майбутнього;

спрямування пізнавальної діяльності людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання про майбутнє.

Гіпотеза — це форма наукового пізнання, за допомогою якої формується один з можливих варіантів розв’язання проблеми.

Кожна гіпотеза повинна відповідати таким вимогам:

по-перше, діалектичному принципу розвитку, тобто розвиватися від моменту її усунення до перетворення у наукову теорію, бути результатом розвитку попереднього знання і підставою для виникнення нового знання;

по-друге, діалектичному принципу взаємозв’язку і взаємообумовленості явищ, процесів дійсності, тобто враховувати вплив на будь-які елементи гіпотетичного знання теорій, концепцій, фактів суміжних галузей науки і практики;

по-третє, загальнонауковому принципу відповідності, тобто спиратися на досягнення попереднього знання, включати його як базовий або випадковий елемент у нове знання.

Крім того, вона повинна бути логічно несуперечливою, принципово перевірятися, пояснювати всі факти, для вивчення яких висунута. На стадії висунення гіпотез їхня кількість не може обмежуватися жодними підставами, крім наукових. Інакше кажучи, чим більше гіпотез, тим більша ймовірність того, що серед них є плідні. Кінцева наукова цінність гіпотези не повинна ставитись у пряму залежність від ступеня її обґрунтованості під час оцінювання. Як правило, одна з конкуруючих гіпотез перетворюється у теорію.

Наукова концепція (від лат. сonceptio — сприйняття) — це форма тлумачення основної ідеї теорії, система поглядів на певне явище, спосіб його розуміння й тлумачення.

Теорія (від грец. θεωρία — розгляд, дослідження) — це структурована система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта пізнання.

Існують три основні типи наукових теорій: 1) емпіричні, або описові теорії (їхні положення є узагальненням емпіричних даних, фактів); 2) математизовані теорії (їхня сутність відтворюється математичними моделями); 3) дедуктивні теорії (в основу їх створення покладені спеціальні формально-логічні мови).

У свою чергу дедуктивні теорії поділяються також на три види: 1) аксіоматичні (будуються на основі очевидних положень — аксіом); 2) конструктивні (будуються на основі створених абстрактних об’єктів); 3) гіпотетичні (включають багато інтуїтивних моментів, неопераціональних визначень).

Регулятивні принципи побудови наукової теорії. Існує об’єк­тивна логіка розвитку наукового знання, котра дозволяє раціонально реконструювати процес розв’язання проблемної ситуації у науці. У найзагальнішій формі результати теоретичної діяльності фіксуються у філософських категоріях. Вони поряд з прийнятим стилем мислення та панівною системою цінностей є факторами, що становлять найважливішу складову контексту наукового відкриття. Тобто категоріальний склад мислення детермінує програму досліджень, прийняту на певному етапі тієї чи іншої сфери пізнання. Велику роль у цьому грають регулятивні принципи пізнання (причинності, відповідності, інваріантності і простості). Ці методоло­гічні регулятиви посідають проміжне місце між загальнофілософськими принципами та принципами спеціально-наукових теорій. Вони виконують роль системи координат, яка суттєво обмежує сваволю у виборі базових положень у процесі побудови концептуальної системи. Причому принципи відповідності й інваріантності є необхідною, але недостатньою умовою побудови теорії; принципи причинності і простості не так аподиктичні, бо виконують лише роль евристичних засобів. Крім того, теоретичні системи є відкритими, вони розвиваються. Вдосконалення їхньої структури відбувається завдяки координації з емпіричним рівнем пізнання, розширенням експериментальної бази науки.

Принцип відповідності сформульований Н. Бором у 1913 р. Згідно з ним теорії, істинність яких була встановлена в певних фактичних межах, з появою нових, більш загальних теорій, не усуваються як хибні, а зберігають своє значення для попередніх явищ як гранична форма або окремий випадок. Висновки нової теорії для галузі, де була справедливою стара («класична») теорія, переходять у «класичну» теорію. Це правило поширюється і на математичний апарат обох теорій.

Принцип відповідності відображає кумулятивний характер наукового знання. У світлі цього принципу процес пізнання виступає не як зміна несумірних концепцій, а як перехід до більш загальних і адекватних теорій. Деякі недоліки принципу відповідності пов’язані з його ретроспективною спрямованістю, тобто поглядом на старі теорії з позицій нових теорій. Саме це суттєво знижує евристичні можливості цього принципу.

Інколи принцип відповідності доповнюють принципом обмежень (заборон) або принципом неможливості. Згідно із пер­шим з них закони природи і суспільства уявляються як заборони, як вказівка на те, чого не може бути.

Принцип інваріантності (від лат. invarians — незмінний) проголошує об’єктивним усе те, що залишається незмінним щодо трансформацій, які лежать в основі теорій (М. Борн). Згідно з цим принципом теорія повинна будуватися на величинах і співвідношеннях, які є інваріантними щодо деяких груп перетворень. Система інваріантностей, введена у теорію, виконує функцію ядра, навколо якого будується теорія. Принцип відповідності, проголошуючи збереження певних елементів знання, виступає окремим випадком принципу інваріантності.

Принцип споглядальності формулюється як вимога щодо нау­кової теорії, згідно з якою у ній повинні фігурувати лише такі теоретичні положення і поняття, яким можна дати операціональні визначення. Сучасне його трактування формулюється у вигляді вимоги принципової емпіричної перевірки хоча б наслідків, що випливають з теоретичної системи. Принцип споглядальності тісно пов’язаний з принципом доповнюваності Н. Бора (при теоретичному вивченні деякого об’єкта необхідно користуватись парами понять, що взаємно доповнюють одне одного).

Принцип фальсифікованості стверджує, що будь-яку теорію можна спростувати. У зв’язку з цим реакція на критичну аргумен­тацію повинна бути адекватною. На думку К. Поппера, реакція на критику є адекватною, якщо від теорії відмовляються при знаходженні контраргументів хоча б до одного з її наслідків. Нова версія фальсифікаціонізму І. Лакатоса пропонує критично оцінювати не окрему модифікацію, а всю серію припущень, що введені у теорію під впливом нової експериментальної інформації, разом з вихідною теорією.

Принцип простоти зосереджує увагу на таких якостях теорії, як доступність її для розуміння і засвоєння, легкість оперування її математичним апаратом, привабливість. Прагнення до простоти є прагненням до оптимальності в організації теоретичних систем і пошуком більш інформативних форм відображення їхнього змісту.

Структура наукової теорії складається з похідного і базисного рівнів. Онтологічна схема і правила оперування належать до похідного рівня теорії, а фактологічна, конструктивна (конструкційна) і нормативна компоненти — до базисного рівня.

Онтологічна схема складається з системи висловлювань, які фік­сують сутнісні елементи відображеної в теорії сфери реальності. Її положення спочатку формулюються у вигляді гіпотези, потім як принципи і закони певної теорії. Вони утворюють своєрідну модель сутнісних відносин об’єктів предметної галузі теорії. Онтологічні схеми наукових теорій, по-перше, детерміновані базисним рівнем теорії, по-друге, вводяться разом з правилами оперування.

Правила оперування — це той компонент похідного рівня теорії, який не входив до складу стандартної її моделі. Маються на увазі операції вимірювання, спостереження, експерименту, декодування тощо, які здійснюються за певними правилами і тісно пов’язані з результатами наукової діяльності, зокрема з формуванням теорії. При цьому правила оперування регламентують не тільки предметно-експериментальну діяльність, а й способи узагальнення та фіксації інформації, одержаної в ході цієї діяльності, тобто включають певну методику обробки кількісних або якісних показників. Вони також відіграють істотну роль не тільки під час перевірки існуючих, а й у генезисі нових теорій.

Фактологічний базис включає інформацію про предметну область наукової теорії, тобто факти, які вона пояснює. В процесі функціонування науки фактологічний базис розширюється, поки не буде точно встановлено предметну область, яку розглядає дана теорія. Наприклад, фактологічним базисом еволюційної теорії Ч. Дарвіна були численні дані, нагромаджені в зоології, ботаніці, палеонтології того часу, але найважливішу роль відіграли його влас­ні спостереження під час кругосвітньої подорожі, особливо під час перебування на Галапагосі, де місцева фауна на ізольованих островах характеризувалася великою кількістю різновидів. Теорія природного добору, сформульована спочатку для пояснення походження цих рослин і тварин, була потім поширена на всі організми, в тому числі й на людей, і була покладена в основу наукового пояснення походження життя на Землі. Без теорії не можна зрозуміти факти, але і без фактів немає теорій (за винятком випадків редукції теорій). Здебільшого частина фактів, що становлять базис теорії, передує її створенню і встановлюється до і незалежно від даної теорії. Крім того, в основі одержання фактів звичайно лежать процедури досить універсального характеру, спільні для ряду теорій: виміри, логічні та статистичні методи, методичні нормативи тощо.

Конструктивний базис наукової теорії становлять числення,
з допомогою яких елементи теорії поєднуються між собою. В усіх випадках умовою побудови теорії є логічна погодженість її елементів, коли висловлення, що фіксують принципи, теоретичні закони, методологічні приписи і факти, пов’язані відношеннями логічного слідування. Якщо внутрішньотеоретичні відношення можуть бути подані як система рівнянь, то для побудови теорії використовуються математичні числення. Це надає теорії особливої строгості, дозволяючи застосувати під час її розгортання і перевірки засоби математичного аналізу. Роль конструктивного базису досить велика у генезисі будь-яких теорій, але особливого значення він набуває в математиці й математизованих галузях науки. Розробка відповідного певній теорії математичного апарата дає можливість за позірним хаосом знайти регулярність, встановити кореляцію між незалежними, на перший погляд, параметрами, помітити аналогію в процесах, які вважалися різноякіс­ними. Наприклад, конструктивним базисом загальної теорії статистики є математична теорія ймовір­ності, ряд напрямів соціології ґрунтується на теорії графів.

Нормативний базис — це консервативна частина наукового знання, яка включає запозичені з інших наукових теорій і філософії положення, згідно з якими будується дана теорія. Він забезпечує наступність і погодженість теоретичного знання, акумулює найстійкіші його елементи (аксіоми, принципи, логічні й моральні правила і заборони).

Основними функціями наукових теорій є: пояснювальна (включає похідні висловлювання); прогностична (теорія дозволяє робити екстраполяційні, аналітичні та синтетичні прогнози про нові факти, ефекти, явища; системна (теорія завжди є впорядкованою системою знань); інтегративна (теорія є інтегратором здобутих емпіричних знань, вона їх синтезує).