Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.5.1. Народонаселення і суспільний розвиток

Сутність народонаселення.

Народонаселення — сукупність індивідів, які відповідно до біосо-ціальної сутності людини здійснюють власну життєдіяльність у ме­жах певного ладу, вступають між собою у суспільні відносини (еко­номічні, політичні, правові, сімейні, національні, культурні тощо)-

Залежно від вікової структури люди є споживачами, пробниками матеріальних і духовних благ, вони також Виконують функцію відтворення людського роду. Най­більше значення для соціально-економічного прогресу су­спільства має населення працездатного віку.

Цей вік встановлює держава, а на його визначення впливають національні, культурні, історичні традиції то-то Тому в різних країнах він неоднаковий. Наприклад, Великобританії, Німеччині повнолітніми вважаються особи, які досягли 18 років, у Франції — 19, у Бельгії — 21, в Нідерландах — 23 роки. В Україні повнолітніми є особи, яким виповнилося 18 років. Працездатний вік по­чинається, як правило, раніше, але при цьому встанов­люються менша тривалість робочого дня і менший рівень оплати робочої сили. Так, у Франції, Іспанії й інших кра­їнах для працюючих віком до 18 років встановлено мен­ший мінімум заробітної плати (від 10 до 30% нижче від мінімуму для дорослих).

Соціально-економічний прогрес країни залежить не лише від виконання активним трудовим населенням функцій виробника та споживача матеріальних і духов­них благ, а значною мірою й від реалізації кожною лю­диною всіх своїх сутнісних сил, тобто від виконання нею функцій власника, підприємця, від її активної ролі в со­ціальному, політичному, правовому, культурному, духо­вному житті нації тощо.

Впродовж усього розвитку людської цивілізації спо­стерігаються певні особливості зростання кількості насе­лення, співвідношення народжуваності та смертності. Так, згідно з даними американського науковця Г. Несса, наприкінці першого тисячоліття нової ери чисельність на­селення на нашій планеті становила приблизно 250 млн. осіб. У наступні 700 років темпи його приросту були ду­же низькими через високу смертність, що досягала ЗО— 40%. Приблизно 300 років тому смертність населення знизилась, а приріст зріс. Загалом за 1000—1800 pp. се­редні щорічні темпи приросту населення земної кулі ста­новили менше 0,2%, а в 1800—1900 pp. зросли до 0,6%. У 1950 р. цей показник збільшився до 1,4%, на початку 60-х років — до 2%, а в наступні ЗО років скоротився. Аб­солютний щорічний приріст населення Землі в наш час — приблизно 90 млн.. осіб.

Характерною рисою світових демографічних процесів в останні століття є те, що між зростанням виробництва, поліпшенням життєвого рівня і зростанням кількості на­селення існує тісний взаємозв'язок. Так, протягом остан-

ніх 300 років відбувалися одночасне зростання виробниц­тва на душу населення і приріст населення. Англійський економіст Т. Мальтус стверджував, що приріст населен­ня відбуватиметься через кожні 25 років у геометричній прогресії, а виробництво — в арифметичній. Якби він мав рацію, то через два століття (прогноз був зроблений наприкінці XVII ст.) відношення кількості населення до кількості засобів існування становило б 256:9. Насправді зростання виробництва на душу населення випереджало його приріст.

Ця особливість характерна для взаємодії названих двох агрегатних показників (зростання виробництва і приріст населення) у масштабах планети. Але вони не ко­релюють або корелюють не у такій залежності в різних регіонах земної кулі. Так, якщо у XX ст. темпи прирос­ту населення на планеті становили в середньому 1,7% на рік, то у країнах, що розвиваються (або слаборозвинутих країнах), — 2,5%, а в розвинутих країнах не перевищу­вали 1%. З огляду на це західні науковці прогнозували, що частка промислове розвинутих країн у світовому насе­ленні зменшиться з 1/3 у 1950 р. до 13% у 2100 р. Чисель­ність населення країн, що розвиваються, до 2020 p., згідно з цим прогнозом, збільшиться на 4,8 млрд. і досягне понад 6,5 млрд. осіб.

Надзвичайно низькими темпами характеризувався приріст населення в Україні. Так, за 1940—1989 pp. кількість жителів збільшилась лише на 25%, а загаль­ний приріст населення у колишньому СРСР за ці роки становив 47,7%. З усіх країн колишнього Радянського Союзу темпи приросту населення були нижчими, ніж в Україні, лише у Білорусі.

За 1897—1926 pp. кількість жителів України (без за­хідних областей) зросла більш як на 8 млн. осіб, у 30-ті роки вона скоротилася на кілька мільйонів (внаслідок штучного голодомору 1932—1933 pp.), за роки війни — ще на 6 млн.. Лише у 1959 р. населення республіки до-сягло довоєнного рівня.

Для світового населення в останні три століття харак­терною особливістю є процес інтенсивного посилення мі­граційних потоків, швидка урбанізація. Так, у 1700 р-міське населення земної кулі становило лише 10% усьо­го населення світу, а в 1900 р. — майже 35%. За прогно­зами, у 2025 р. частка міського населення у світі стано­витиме 60%. В Україні за 1940—2000 pp. частка міських жителів зросла майже у 3 рази і становила понад 70% •

Демографічна політика держави. Показник зростан-

кількості населення взаємодіє з іншими агрегатними оказниками людської цивілізації, зокрема зі станом навколишнього середовища, обсягом природних ресурсів, кількістю сільськогосподарських угідь тощо. Швидкий приріст населення планети за наявного рівня забруднен­ня довкілля, великої густоти населення у певній країні та через інші фактори загрожує існуванню людської ци­вілізації- Усвідомлення цього змусило уряди деяких кра­їн в останні десятиріччя проводити активну демографіч­ну політику. Так, на початку 50-х років Індія та Японія вперше вдалися до політики обмеження зростання кіль­кості населення, яка ґрунтується на заходах щодо зни­ження народжуваності (фертильності).

У 1974 р. Всесвітня конференція з проблем народонасе­лення вперше визнала планування сім'ї необхідною скла­довою частиною офіційної політики. За оцінками спеціалі­стів, з початку 60-х — до початку 90-х років ця політика дала змогу уникнути небажаного дітонародження майже на 400 млн. у слаборозвинутих країнах світу. Така політи­ка надзвичайно актуальна для цього регіону, оскільки май­же 250 млн. дітей тут хронічно недоїдають, а від голоду та недоїдання щороку вмирає понад 40 млн. осіб.

У колишньому СРСР не існувало науково обґрунтова­ної демографічної політики. Водночас проводилася ста­лінська політика «переселення народів», внаслідок якої деякі корінні нації й народності виселялись зі своєї зем­лі. Так, з Криму депортовані татари, за межами України опинилося понад 12 млн. українців. Цю політику в Укра­їні доповнив штучний голодомор 1932—1933 pp., який забрав майже 5 млн. осіб. Все це значною мірою зумови­ло кризову демографічну ситуацію в Україні у наступний період.

Н загострення в 90-тї роки спричинила і непродумана економічна політика уряду України з часу здобуття неза­лежності. Внаслідок цього у 1992 р. смертність вперше за мирний повоєнний час перевищувала народжуваність. За 1992—2001 pp. померло на 3 млн. осіб більше, ніж наро­дилося, показник народжуваності, на думку учених, сяг­нув найнижчого рівня, який будь-коли мав місце в нашій країні. Така демографічна ситуація характеризується терміном «депопуляція», тобто виродження нації. Кризо­ві явища спостерігаються з інших складових депопуля­ції, тривалість життя в Україні скоротилася на 6—7 ро-Ків, дитяча смертність удвічі вища, ніж у країнах Захо-ДУ- У працездатному віці кожен третій помирає, не до-

живши до пенсії. Майже 80%  дітей мають фізичні або психічні вади. Це загрожує генетичному фонду нації.

Щоб вийти з цієї ситуації, потрібно, крім заходів що­до стабілізації економіки та підвищення життєвого рівня населення, проводити економічно обґрунтовану демогра­фічну політику, спрямовану на підвищення рівня наро­джуваності та надання реальної вагомої допомоги сім'ям які мають двох і більше дітей, істотно поліпшити рівень охорони здоров'я.