3.6. Наростання опору денаціоналізації (Част. 1. )

Розгром націоналістичного руху в Україні на початку 1950-х pp. був серйозною поразкою для українства, але він не призвів до припи­нення боротьби українців за свободу й незалежність, вільний націо­нально-культурний розвиток, а лише змінив її форми і методи. На зміну збройних прийшли мирні форми боротьби. Цьому цілком спри­яла суспільно-політична обстановка, яка склалася в країні на початку і в середині 1950-х pp.

Смерть Сталіна і міжусобна боротьба за владу в керівництві пар­тії і держави привели до лібералізації суспільних відносин, пом'як­шення політичного й культурного клімату в СРСР. Радянське керів­ництво змушене було відмовитись від державного терору як постій­ного методу управління. Дехто з керівників усвідомлював, що відцентрові тенденції, які спостерігалися в СРСР, цілком можуть послу­жити його розвалом. Серед них доволі активну позицію, як не дивно, займав Л. Берія, перший заступник голови уряду СРСР. У 1953 р., в процесі боротьби за лідерство в державі, він, прагнучи завоювати прихильність місцевих кадрів, запропонував хоча б частково задово­льнити національні почуття жителів республік, надати більше прав союзним та автономним республікам, передати більшість економіч­них об'єктів у республіканську власність.

«За задумом Берії, — пише з помітним пієтетом професор Б. Со­колов, — керівниками компартій і основних відомств мали стати пре­дставники корінної національності. Було запропоновано сформувати національні армії, заснувати національні ордени (наприклад, у Грузії — Шота Руставелі, в Україні — Тараса Шевченка тощо). Перевести діловодство на національні мови, більше уваги надавати національ­ній інтелігенції. Лаврентій Павлович сподівався привернути народи можливостями зберегти і розвивати національні мови, служити у на­ціональній армії, підкорятися одноплемінникам, а не людям, присла­ним із Москви. Мав намір притягнути на бік центру національні еліти, давши їм реальну владу у республіках... Досвід війни переко­нав Лаврентія Павловича, що далеко не всі совєтські народи готові йти у бій "За Родіну, за Сталіна!". Його син, котрий побував у Захід­ній Україні, підтвердив, що жителі приєднаних територій зовсім не раді своєму входженню до "сім'ї братніх народів"». Серго Лаврен-тійович згадував: «Дуже сильне враження на мене справили захопле­ні повстанці. Багато хто з них був моїм ровесником. Освічені, переко­нані у своїй правоті молоді люди. Нерідко серед них траплялися сту­денти... Коли я розповів про бачене в Західній Україні батькові, він відреагував так: "А чому ти дивуєшся? Ці люди воюють за самостій­ну Україну. І в Грузії так само було, і в будь-якому іншому місці може бути. Зброєю їх на свій бік не закличеш..."»149.

У травні 1953 р. на засіданні президії ЦК КПРС була ухвалена постанова про ситуацію в західноукраїнських областях, яка була під­готовлена за відповідною запискою Л. Берії. У ній відверто зазнача­лось, що боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести тіль­ки шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій. Були визначені серйозні прорахунки в національній та аграрній політиці на цих землях. Відтак помітно розширилося викладання у вузах укра­їнською мовою. Влітку 1953 р. вперше і востаннє абітурієнти в усіх національних республіках Союзу РСР писали вступні твори націо­нальними мовами цих республік.

З перемогою М. Хрущова ініціатива з проведення заходів щодо лібералізації суспільно-політичного життя в СРСР перейшла до ньо­го, хоча цей процес був об'єктивною закономірністю суспільного розвитку, а його персоніфікація належала до особливостей і своєрід­ностей її виявлення в Союзі загалом і в Україні та Росії зокрема.

Великі надії в інтелектуалів країни породив XX з'їзд Комуністи­чної партії, що за доповіддю М. Хрущова засудив культ особи Й. Ста­ліна й висвітлив "грубі порушення ленінських принципів національ­ної політики КПРС". В його резолюції підкреслювалась необхідність розширення прав союзних республік у господарському та культурно­му будівництві. Теоретичною базою такого рішення була теза про те, що "соціалізм не тільки не усуває національних відмінностей, а, нав­паки, забезпечує всебічний розвиток і розквіт економіки та культури всіх націй і народностей". Відповідно до настанов з'їзду розпочалася перебудова органів державного управління з метою оптимізації форм їхнього функціонування. Було ліквідовано, зокрема, Комітет у спра­вах культурно-освітніх установ та Комітет у справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР. Замість них був утворений один орган — Мініс­терство культури Української РСР, що певною мірою мало поліпши­ти організацію творчої праці інтелігенції, підвищити її ефективність і р езультативність.

Раніше від інших на нову ситуацію зреагували письменники. З позицій "розширеного трактування методу соціалістичного реаліз­му" були написані автобіографічна повість О. Довженка "Зачарована Десна", роман Б. Антоненка-Давидовича "За ширмою", поеми "Роз­стріляне безсмертя", "Мазепа" та повість "Третя рота" В. Сосюри, Л. Первомайського "Дикий мед", роман Гр. Тютюнника "Вир". Важ­ливу роль у культурному процесі відіграли твори О. Гончара "Лю­дина і зброя", М. Стельмаха "Кров людська - не водиця" (1957 p.), "Хліб і сіль" (1959 p.), "Правда і кривда" (1961 р.). У поезії та прозі ак­тивно виступали В. Симоненко, М. Руденко, Л. Костенко, Д. Павлич-ко, В. Вінграновський, Р. Лубківський, Ю. Мушкетик, І. Чендей, І. Д-рач, В. Шевчук. Літературну критику представляли І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, В. Мороз та ін.

Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову постало питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Газети "Радянська культура", "Радянська освіта", "Літературна газета" та ін. друкували численні листи письменників, учителів, викладачів вузів із закликами й вимогами поширювати українську мову, боротися за її культуру, підносити її красу й мило­звучність. На захист української мови виступили М. Рильський, Л. Дмитерко, Н. Рибак, С. Крижанівський та ін. Письменник М. ТТТу-мило (військовий кореспондент під час війни) в журналі "Смена" за липень 1956 р. писав: "На жаль, ще є люди, які нехтують мовою укра­їнського народу. Декому з них здається, що українська мова недов­говічна. Мине, мовляв, небагато часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націоналістів типу Суворіна, що видавав чорносотенну газету "Новое время", і Шу-льгіна — видавця такої ж реакційної газети "Киевлянин". Це абсолю­тно ворожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна ви­тискувати іншу мову. В тому суть і рівноправність націй. Із зникнен­ням мови зникає, гине і нація".

Пом'якшення в мовній сфері привели до появи низки нових укра­їномовних видань. Протягом 1954—1955 pp. почали виходити нові журнали українською мовою — "Мистецтво", "Фізіологічний жур­нал", "Прикладна механіка", "Колгоспник України", "Прапор", "Укра­їнський фізичний журнал". У 1957—1958 pp. побачили світ "Україн­ський історичний журнал", "Радянське право", "Народна творчість та етнографія", "Економіка Радянської України", "Радянське літерату­рознавство". Загалом за офіційною статистикою в 1956—1958 pp. кількість журналів, що виходили в Україні, збільшилась з 49 до 64 назв (47 — україномовні). Україномовні газети в 1956 р. складали майже 77 %.

У 1963 р. в Києві відбулася республіканська конференція з пи­тань культури української мови, в якій взяли участь понад 800 учите­лів, письменників, науковців. В центрі уваги учасників конференції стояли питання загального стану української мови в суспільстві. В багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй, говори­лось про необхідність розширення сфери вживання української мови, усунення штучних перешкод для її розвитку. Перед партійним і дер­жавним керівництвом було порушено питання про поліпшення ста­ну української мови. Зокрема йшлося про те, щоб в усіх учбових за­кладах навчання вести українською мовою; нею ж проводити вихов­ну роботу в дошкільних установах, де є діти українського населення; запровадити українську мову в усіх установах і підприємствах, на транспорті і торгівлі; забезпечити державною підтримкою першість українській мові у видавничій справі і кіновиробництві та ін. Пробле­ми збереження і розвитку рідної мови широко обговорювалися на сторінках періодичної преси.

Під натиском реальних обставин навіть перший секретар ЦК КПУ П. Шелест не раз висловлювався на захист української мови. За збереження і розвиток національної мови й культури відкрито заяви­ли учасники V з'їзду українських письменників, що відбувся у листо­паді 1966 р. Роком раніше були зроблені деякі кроки до поширення української мови у вищій освіті. На цей час у восьми університетах України студенти-українці становили 61 %, викладачі-українці — 56 %, однак лекції читали українською мовою лише 34 % викладачів. А в Харківському та Одеському університетах тільки 10 % лекційних курсів читалися українською мовою.

У 1965 р. міністр вищої й середньої освіти УРСР М. Даденков ро­зіслав лист-інструкцію про мову викладання у вузах, де ставилося завдання поступово перевести вузівське навчання на українську мову. Передбачалося, зокрема, запровадити у вузах, на курсах і в академг-рупах чи потоках факультативне вивчення української мови. Викла­дачі, які добре знали українську мову, мусили читати лекції цією ж мовою, для інших мали бути організовані курси для її вивчення. Під­ручники, наукові записки вузів та міжвузівські збірники повинні бу­ли видаватися, як правило, українською мовою. Для вузівських пра­цівників мало бути запроваджене проведення кандидатського мінімуму з усіх спеціальностей українською мовою. Нею ж повинні були проводитися всі офіційні заходи, масово-політична й культур­но-освітня робота. Десятим, останнім, пунктом було записано: зміц­нювати інтернаціональне виховання, поглиблювати вивчення ро­сійської мови.

Аналіз подальших подій свідчить, що жоден із пунктів інструкції М. Даденкова не був виконаний, крім останнього — поглибленого вивчення російської мови. У документі було записано: "Незалежно від мови викладання у вузі, забезпечувати абітурієнтам і студентам рівноправне користування українською та російською мовами на всіх видах занять". Прагнення "рівноправності мов" на практиці завжди призводило до безперечної переваги й посилення російської мови. Беззахисна українська мова відступала все далі під натиском "рівно­правної" русифікаційної політики радянської держави.

Для періоду "відлиги" було характерне і певне відновлення істо­ричної справедливості — повернення українській культурі імен неза-служено забутих або несправедливо репресованих. Особливу актив­ність проявляв у цьому М. Рильський. Саме завдяки йому було по­смертно реабілітовано поетів О. Олеся і М. Вороного. Він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII—XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії з упорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також Б. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Ко­синки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та багатьох інших, ре­пресованих сталінщиною письменників. Деякі письменники були по­новлені в правах членів Спілки українських письменників. Серед них: Н. Забіла, Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, 3. Тулуб, Г. Хо-ткевич, Е. Шехтман, Є. Шабліовський, О. Сорока, В. Гжицький. Того ж 1956 р. були реабілітовані Б. Антоненко-Давидович, А. Костенко, П. Кононенко, П. Колесник, А. Петрусь-Карпатський, Ю. Шкрумеляк. Після довгих років репресій в 1957 р. повернулися в літературу М. Анд-рущенко, М. Годованець, М. Гаско, М. Доленго, О. Журлива, М. Мар-фієвич. У жовтні 1957 р. був поновлений в письменницькому товарис­тві репресований О. Ковінька, а в грудні — В. Мисик.

Реабілітація давала право на видання деяких творів, визнаних найкращими. Наприкінці 50-х pp. вийшли твори В. Еллана-Блакитно-го, Г. Епіка, М. Ірчана, В. Чумака, І. Микитенка, роман "Людолови" 3. Тулуб, "Чорне озеро" В. Гжицького. М. Годованець опублікував свої "Байки", О. Журлива та М. Гаско — збірки "Поезії", А. Петрусь-Кар-патський — збірку "Що на світі найсвятіше", Ю. Шкрумеляк — збір­ку "Сопілка співає". У цей період вийшли також однотомник О. Дос­вітнього "Вибрані твори", збірка "Вибране" О. Сороки, "Вибрані пое­зії" М. Вороного, окремі твори Д. Бузька, М. Куліша, О. Соколовсько-го. Деякі твори письменників, репресованих за сталінського режиму, опубліковано в "Антології української поезії" та збірнику "Револю­ційні поети Західної України". В газетах і журналах друкувалася ве­лика кількість статей про реабілітованих. З'явилися літературознавчі праці про них. Реабілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягувалися в культурне життя народу, хоча не всі зберег­ли життєві сили й могли так само енергійно й послідовно відстоювати його інтереси, як раніше.

Відкат сталінізму дався взнаки в усіх сферах суспільно-культур­ного життя. У другій половині 50-х pp. створено такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури (1956 p.), Українська сільсько­господарська академія наук (1956 p.), почали діяти нові творчі спілки — Спілка журналістів України (1957 p.), Спілка працівників кінема­тографії України (1958 p.). Дещо полегшився доступ публіцистам, літераторам, історикам, мистецтвознавцям до архівних матеріалів. З поліпшенням мовної ситуації вдалося перевидати "Словник україн­ської мови" Б. Грінченка, опублікувати низку документальних збір­ників. З обов'язкового вжитку було вилучено "Короткий курс історії ВКП(б)".

Водночас більше уваги стали приділяти збереженню історико-культурної спадщини народів СРСР. Контроль за охороною, ремон­том та реставрацією пам'яток архітектури почав здійснювати Держа­вний комітет Ради Міністрів УРСР у справах будівництва (Держбуд УРСР) замість Управління в справах архітектури при Раді Міністрів УРСР. В результаті дещо поліпшилась координація керівництва справою охорони і збереження історико-архітектурних пам'яток і музейною справою з боку республіканських органів.

Суттєве значення для поліпшення державного обліку нерухомих пам'яток мала постанова Ради Міністрів УРСР від 25 березня 1956 р. "Про затвердження списку пам'яток архітектури по Українській РСР". Під охорону держави було взято понад 2 тис. визначних архіте­ктурних споруд українських, вірменських, польських, російських, та­тарських та інших митців. Урядова постанова не обмежувалася тіль­ки затвердженням списку пам'яток, що був по суті першим держав­ним реєстром пам'яток архітектури в республіці, а й вказувала на необхідність дотримання режиму експлуатації пам'яток архітектури, встановленого відповідними угодами і охоронними зобов'язаннями.

Лібералізація політичного й культурного життя в СРСР у другій половині 50-х pp. змусила й компартійну верхівку визнати деякі свої помилки. Так, 8 травня 1958 р. ЦК КПРС видав постанову, в якій ви­значав неправильною і однобокою оцінку опери Б. Данькевича "Бог­дан Хмельницький", дану в редакційній статті "Правды" у липні 1951 р. У постанові вказувалося, що недоліки, які спостерігалися в лібрето опери та її музиці, не були "великими ідейними пороками" і не заслуговували на таке суворе засудження.

Того ж року ЦК КП України прийняв постанову "Про виправлен­ня помилок в оцінці творчості деяких композиторів Української РСР". У ній зазначалися однобокість і бездоказовість критики на ад­ресу великої групи українських композиторів. Водночас вияви нова­торства в музичній творчості все ж не визнавалися. У постанові вка­зувалося на необхідність і надалі "боротися проти удаваного "нова­торства", зараженого впливом реакційного буржуазного мистецтва". В подальшому такого самого тиску зазнавали й ті музиканти, які створювали й популяризували різну за своїм видом рок і поп-музику.

На рубежі 50-60-х pp. дещо відкрилась "залізна завіса", якою бу­ли відгороджені СРСР та його сателіти від зовнішнього світу. Крім нових віянь у сфері моди та музики, в Україні поширювалися шляхом перекладів твори відомих західних письменників Антуана де Сент-Екзюпері, Ернеста Хемінгуея, Альберта Камю, Франца Кафки та ін. Все частіше за кордон виїжджали з України туристські групи, творчі колективи і виконавці. У цей час, зокрема, відбулися гастролі Держа­вного українського народного хору в Федеративній Республіці Німе­ччині, Д. Гнатюка в Канаді, Державного ансамблю танцю УРСР у Франції, поїздки групи діячів української культури до США і Канади. Розширення контактів з зарубіжним світом, українцями за рубежем стимулювало українізаційні процеси в республіці.

Унаслідок лібералізації суспільного й культурного життя для ра­дянського суспільства, як зазначалося, більш доступнішими стали гу­маністичні цінності західної культури. Під їх впливом серед інтеліге­нції все частіше викристалізовувалося, набирало реальних обрисів критичне ставлення до дійсності, до обмеження рамок "соціалістич­ного реалізму". Відроджувався інтерес до власної національної куль­тури, народних звичаїв і обрядів, власної історії. Маючи в своєму ак­тиві вищий інтелектуальний і культурний рівень, талант і смак, нове покоління української інтелігенції відчувало себе більш вільним і не­залежним, соціально зобов'язаним подолати провінційність націо­нальної культури, вивести її з-під опіки "старшого брата" і органічно влити в контекст світової культури. В результаті виникло таке явище суспільно-культурного життя, як шестидесятництво — рух твор­чої молоді, яка сповідувала нові думки, оригінальну тематику, від­мінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні.

Характеризуючи шестидесятників, один із його представників В. Мороз підкреслював: "...то було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з най­важливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був ас­пірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на най­вищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони від­чували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись як твій народ російщать — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна".

Провідною постаттю серед молодих поетів був В. Симоненко. Уродженець Полтавщини, він закінчив 1957 р. факультет журналіс­тики Київського університету, виявивши великий потяг до високої громадянської поезії. У 1962 р. вийшла його збірка "Тиша і грім", у 1963-му - віршована казка для дітей "Цар Плаксій і Лоскотон". У 1964—1965 pp., уже після смерті поета (14 грудня 1963 p.), опубліко­вані збірки поезій, книги "Вино з троянд", "Земне тяжіння", "Подо­рож в країну навпаки". Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965, 1973) під заголовком "Берег чекань". Провідна ідея творчості поета — безмежна любов до рідної землі:

Рідна земле! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподівання і мрії

У життя вриваються моє.

Я живу тобою і для тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я силу молоду.

Стрімко ввійшла в українську літературу наприкінці 50-х pp. ви­пускниця Московського літературного інституту Ліна Костенко. її перші збірки, написані в час "відлиги" ("Проміння землі", "Вітрила", "Мандрівки серця"), засвідчили непересічний талант поетеси, її при­родну мудрість, уміння глибоко, філософськи осмислювати дійс­ність, генерувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій пое­тичній формі.

Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфе­рі була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і не­традиційного напряму в музиці. Українське музичне мистецтво зба­гатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Люд-кевича, братів Г. і П. Майбород, К. Мейтуса, А. Штогаренка та ін. Новаторством позначена була авангардна музика композиторів-"шести-десятників" Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. За-горуєва.

Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Ln-лєнко, Л. Осика. Непересічним талантом і майстерністю відзначалися переклади Г. Кочура, М. Лукаша. Нові імена та ідеї з'явилися в іс­торії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая. Ори­гінальні форми й незвичний зміст принесла творчість художників П. Заливахи, А. Горської, В. Кушніра, В. Зарецького.

З рухом "шестидесятників" тісно пов'язане ім'я талановитої ху­дожниці, учениці Ф. Кричевського Т. Яблонської, яка ще в 50-ті pp. здобула популярність і визнання своїми картинами: "Хліб", "Весна", "Над Дніпром", "Ранок" та ін. У 60-ті pp. художниця на противагу "соціалістичному реалізмові", що тяжів фактично до натуралізму, де­монструє нові рішення синтетичних образів, в яких яскраво вирізня­ється давня традиція українського народного живопису (картини "Травень", "Фольклорна сюїта" та ін.). Т. Яблонська разом із В. Заре-цьким та іншими художниками-"шестидесятниками" стала осново­положницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з трудно­щами, в наступні десятиріччя.

Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зрос­тання інтересу в суспільстві до театрального мистецтва: протягом 1958—1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн до 15,5 млн нарік. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Лавров, Є. По-номаренко, М. Романов, Ю. Хохлов. Традиції Л. Курбаса творчо на­слідували його учні — режисери Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тяг-но, В. Скляренко та ін.

З оригінальними ідеями і творчими знахідками влилися в потуж­ний суспільно-культурний рух І. Драч, М. Осадчий, Є. Све- рстюк, І. С-вітличний, М. Горинь, С. Караванський, В. Мороз, М. Лукаш, В. Стус, М. Холодний, І. Калинець, І. Стасів-Калинець та багато інших відомих і менш відомих трудівників і творців української культури новітнього часу. Вони приваблювали й захоплювали нові й нові кола інтелігенції, все глибше проникали в гущу народних мас. У Києві і Львові виникли клуби творчої молоді, що об'єднували молодих інте­лектуалів — письменників, критиків, поетів, художників, композито­рів. Характерною особливістю їхньої діяльності був пошук нових форм художнього самовираження нового покоління митців, культи­вування національних культурних традицій і здобутків. "Шестидеся­тники" стали тим середовищем, в якому формувалися і кристалізувалися нові, більш радикальні опозиційні ідеї. Молодь прагнула даль­шого поступу до демократизму. Ці прагнення привели до зародження в Україні наприкінці 50 — початку 60-х pp. дисидентського руху.

Один із тих, хто започатковував українське дисидентство, Л. Лу-к'яненко розповідав: "Є люди, які дивляться на історію сьогоднішнім днем. І є люди, котрі оцінюють, як ми дійшли до цього, виходячи з відстані не десяти, а п'ятисот і більше років. Як у статистиці законо­мірність виявляється тільки у великому числі, так і в історії випадко­ві, здавалось би, події стають у логічний ряд, коли починаєш їх оцінювати з погляду ряду хронологічного. І я вже тоді усвідомлював, що двадцятий з'їзд — це критика у межах тієї самої системи. Систе­ми, що прихильнішою до України не стала".

Л. Лук'яненко народився у 1927 р. в с Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині. Виріс у селянській родині, рано спізнавши нужду і голод. У 1944 р. пішов до армії, відслуживши дев'ять років. У 1953 р. вступив на юридичний факультет Московського університету імені М. Ломоносова. На той час він уже мав життєву програму — програму боротьби за самостійність України.

За направленням Л. Лук'яненко поїхав у західний регіон Украї­ни, ставши пропагандистом Радехівського райкому партії, що на Львівщині. "То була дуже вигідна посада, — згадував він. — Я їздив по селах, вивчав становище, знайомився з людьми, заходив у хати, в школи. Переді мною оживали сліди недавньої боротьби. Швидко знайшов своїх прихильників, зазнайомився з Віруном, Луцьківим. А що мав уже тут своїх прихильників, вирішив іти далі. Наступним ра­йоном став для мене Глинянський. Отже, в Глинянах переходжу в ад­вокатуру, тут — нові знайомства: з Кандибою й іншими. Оскільки тут осередок уже є, Кандиба іде в Перемишляни. Вірун — він закінчив партшколу — налагоджує по Україні контакти з колишніми однокур­сниками. А я закінчую програму партії — Української робітничо-се­лянської спілки..."150.

Українська робітничо-селянська спілка мала ставити за мету ви­хід України зі складу СРСР, причому вперше в повоєнній історії пе­редбачались мирні методи боротьби. Планувалось, що спілка вести­ме пропаганду за здійснення ст. 17 Конституції СРСР та ст. 14 Консти­туції УРСР, що потім питання розглядатиметься Верховною Радою УРСР або вирішуватиметься шляхом всенародного референдуму. На першому етапі боротьби за незалежність головна увага мала бути спрямована на розширення демократичних прав і свобод в СРСР, де­мократизацію країни. Передбачалося використовувати як легальні, так і нелегальні форми роботи. Однак далі наміру і програми справа не пішла, спілка створена не була: у січні 1961 р. Л. Лук'яненка,

І. Кандибу, С. Віруна, О. Лібовича, В. Луцьківа, Й. Боровницького та І. Кіпиша було заарештовано.

У травні, після чотирьох місяців слідства, у Львові відбувся судо­вий процес. Члени групи були звинувачені у зраді Батьківщини і на підставі ст.56, ч.64 Кримінального Кодексу УРСР засуджені: Л. Лу-к'яненко — до розстрілу, І. Кандиба — до 15 років, С. Вірун — до 11 років, а інші — до 10 років позбавлення волі. Такий суворий вирок мав кілька причин, які сам Л. Лук'яненко пояснював так: "По-перше, ми були групою інтелігентів: три юристи, агроном, міліціонер, партп-рацівник, завклубом. Досі національно-визвольний рух мав збройний характер і формувався з простих селянських хлопців... Друге: міжна­родна обстановка загострювалась — і це також вплинуло". Крім то­го, на думку Л. Лук'яненка, зіграв свою роль третій фактор: "Не встигли ще закінчити нашу справу, як розкрили дві підпільні орга­нізації: "Український національний комітет", у якому арештували п'ятдесят чоловік (судили двадцять), і ходорівську групу (судили дев'ять чоловік)"151.

9 червня 1961 р. Львівський обком КП України прийняв постано­ву "Про викриття та ліквідацію національної групи Л. Лук'яненка та інших", якою констатував, що "націоналістична група Лук'яненка ліквідована і учасники її засуджені". Обком вимагав від партійних організацій "посилення партійної пильності", "докорінного поліп­шення масово-політичної роботи серед населення"152.

У липні 1961 р. Судова колегія у кримінальних справах Верхов­ного Суду УРСР розглянула справу в касаційному порядку, замінила Л. Лук'яненкові смертну кару на 15 років ув'язнення, а І. Кіпишу та Й. Боровницькому призначила до 7 років позбавлення волі. П'ятнад­цятирічний термін Л. Лук'яненка закінчився в 1976 p., однак остан­нім у його житті не став.

На початку 60-х pp. кількість так званих антирадянських проявів істотно зросла, особливо після прийняття урядом рішення про підви­щення цін на м'ясомолочну продукцію. Значно збільшилась кількість анонімних документів, виявлених на території Радянського Союзу, в тому числі і в Україні. Лише за перше півріччя 1961 р. в СРСР було розповсюджено 7,7 тис. листівок і листів, виготовлених 2,5 тис. авто­рів, що вдвоє перевищило аналогічні показники за той же період по­переднього року.

У доповідній записці, надісланій КДБ СРСР до ЦК КПРС, зазна­чалось: "У листівках і анонімних листах містяться заклики до актив­ної боротьби проти існуючого в СРСР ладу, злісні наклепницькі ви­гадки щодо окремих керівників Радянської держави, націоналістичні настрої, невіра в побудову комуністичного суспільства в нашій краї­ні, наклепи на радянську демократію. В ряді анонімних документів висловлюється ненависть до КПРС і комуністів, погрози на адресу

місцевого партійного і радянського активу". Найбільша кількість ан-тирадянських документів виявлена в Україні, Азербайджані, Грузії, Латвії, а також в окремих районах РРФСР.

Гасло відродження української державності висунув і Українсь­кий національний фронт (УНФ), утворений наприкінці 1964 р. на за­хідноукраїнських землях. Ініціаторами його створення були Д. Квец-ко, 3. Красівський, М. Дяк, М. Мелень. Як вважали учасники УНФ, до економічної експлуатації й політичного гноблення народів СРСР до­лучається ще й позбавлення їх власної національної культури, прилу­чення цих народів до фактично провінційної російської культури з елементами національної153. УНФ налічував понад 150 осіб в основ­ній ланці і мав досить розгалужену мережу осередків в інших регіо­нах України. Він виробив низку політичних документів, зокрема "Програму", "Статут", "Тактику", протягом кількох років видавав те­оретичний журнал "Воля і Батьківщина" (вийшло 16 чисел часопи­су). Члени цієї організації приймали присягу і сплачували членські внески, дотримувались суворої конспірації і досить довго уникали стеження з боку органів КДБ.

УНФ прагнув спиратися на всі прошарки суспільства — селян, робітників, інтелігенцію. Головною метою організації була агітація за вихід України зі складу СРСР, а в кінцевому підсумку — утвер­дження "української самостійної держави в її етнографічних межах, включаючи землі, загарбані колонізаторами". Після відокремлення України від Росії передбачалося замінити державно-колоніальну ад­міністрацію новою національною владою в особі дійсних народних представників, вільно обраних самим народом, розпустити партійні та пропагандистські організації. Варто відзначити, що учасники УНФ не відмовлялись від соціалістичної ідеї — тоталітарний режим в Україні мав бути замінений "народним соціалізмом", побудованим на принципах самостійності, народовладдя, процвітання, соціальної справедливості й свободи154.

УНФ не заперечував можливості вимушених насильницьких дій, але головну ставку робив на легальні методи боротьби, формою здо­буття незалежності вважав всенародний референдум. Щоб привернути увагу громадськості, правлячої верхівки СРСР до проблем розвитку української культури, УНФ надіслав делегатам XXIII з'їзду КПРС, а також до редакцій центральних газет "Меморандум Українського на­ціонального фронту". Автори цього документа вимагали від властей захистити українську мову від утисків, повернути репресованих украї­нців із місць заслання, реабілітувати жертви сталінського терору.

В грудні 1964 р. група українських комуністів звернулася до ко­муністів усього світу з проханням не закривати очі на реалії радянсь­кого способу життя, радянської демократії, національної політики КПРС. У зверненні йшлося про наслідки "русифікаторської колонізаційної політики Москви", про планомірне і цілеспрямоване розпалю­вання російського великодержавного шовінізму, що "становить що­раз більшу загрозу мирові і безпеці народів..., стає справжнім прапо­ром найбільшої в світі імперії"155.

Процес реформ, який почався за М. Хрущова в другій половині 50-х pp., сприяв зростанню громадської активності. Люди повірили в себе, у можливість змін, в оновлення країни. Молодь, відчувши по­дих свободи, прагнула більше гласності, дальшої демократизації сус­пільства. Поволі поверталися із забуття твори репресованих і замов­чуваних українських письменників. Міцніли інтерес до рідної мови, історії, культури, почуття національної гордості і самосвідомості... Але цей процес зустрічав щораз сильніший, усе відвертіший опір. Ко­жен крок уперед розглядався деякими керівниками як загроза систе­мі, викликав занепокоєння і побоювання.

У середині 60-х pp. по Україні прокотилася хвиля арештів — пер­ша після приходу до влади нового керівництва. У кінці серпня та на початку вересня 1965 р. заарештовано кілька десятків представників молодої творчої і наукової інтелігенції, в тому числі літературного критика І. Світличного, мистецтвознавця Б. Гориня, художника О. Заливаху, літературознавця М. Косіва та ін. При цьому не було зроблено повідомлень про причини арештів, не було пред'явлено звинувачень. Натомість поширювалися чутки, що начебто викрито націоналістичне підпілля, антирадянську організацію тощо. Із запи­том про долю заарештованих, характер проведених арештів до ЦК Компартії України зверталися депутат Верховної Ради СРСР М. Сте­льмах, депутати Верховної Ради УРСР А. Малишко та Г. Майборода, група інтелігенції м. Києва, зокрема авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов, композитори В. Кирейко та П. Майбо­рода, письменники Л. Серпілін, Ліна Костенко, І. Драч. Однак ніхто з них відповіді не одержав.

Восени 1965 р. І. Дзюбата В. Стус під час прем'єри в новому сто­личному кінотеатрі "Україна" фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" закликали глядачів виступити з протестом проти арештів. Відразу після цієї події В. Стус, будучи "притягнутим до відповідаль­ності", подав пояснювальну записку до дирекції Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Він писав, що не міг терпіти, не міг мовча­ти, дізнавшись про арешти серед інтелігенції. Він хотів сказати гляда­чам, що Сталін і Хрущов прикривалися ім'ям Леніна, що сталінські розстріли і деякі хрущовські заходи робилися всупереч ленінізмові...

В.Стус народився в січні 1938 р. в с Рахнівка Гайсинського райо­ну Вінницької області в селянській родині. Дитинство і юність його минули в Донбасі, перші уроки поезії одержав від мами. Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, вчителював на

Кіровоградщині, поблизу Гайворона. Служив у армії, тоді ж вийшли його перші друковані вірші, там захопився поезією М. Бажана. Час після армії став часом поезії, особливо цінував творчість М. Рильсь­кого, С. Верхарна, В. Сві- дзинського, Б. Пастернака. У 1961—1963 pp. вчителював у Горлівці, працював літературним реда­ктором газети "Соціалістичний Донбас". У 1963 р. вступив до ас­пірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, з якої був відрахований через тиждень після виступу в кінотеатрі "Україна" — за "систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу..." (з наказу директора інституту М.Шамоти).

З цього моменту почалися важкі роки поневірянь, коли він брався за будь-яку роботу, коли не міг друкуватися (його збірка "Зимові де­рева", одержавши схвальну рецензію І. Драча, так і не вийшла):

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Чи людська добрість — тільки доти добрість

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?..

Майбутнє України В. Стус бачив тільки на шляху її самостійного розвитку. Одним із шляхів виходу України із складу СРСР міг би бути, на його думку, референдум, ініційований громадськістю і проведений з допомогою ООН та урядів інших країн156.

У вересні—грудні 1965 р. під впливом серпнево-вересневих аре­штів І. Дзюба написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?", яка поширювалась через самвидав. Праця адресувалася насамперед то­дішньому керівництву УРСР і СРСР: автор прагнув переконати ліде­рів країни в тому, що вони проводили згубну національну політику, що вони по-фарисейському клялися іменем Леніна, а насправді від­ходили від ленінських принципів у національному питанні. З позиції "розширеного трактування соціалістичного реалізму" автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття "націоналізм поневоленої нації" позитивний зміст. Спира­ючись на фактичний матеріал, І. Дзюба викрив політику придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав уще­млення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах. Він розкрив правду про становище України — правду, яку од­ні не хотіли помічати, а інші старанно приховували за бравурними маршами і гучними реляціями.

Продовження - Част. 1.