Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.6.3. Економічна система 90-х років та закономірності її розвитку наприкінці XX — на початку XXI ст.

Політика приватизації у розвинутих країнах та її на­слідки. Наприкінці 70-х — у 80-х роках у деяких розви­нутих капіталістичних країнах прокотилася хвиля роз­державлення і приватизації (в окремих із них вона пере­ривалася націоналізацією) певних галузей промисловос­ті, підприємств, банківської сфери. Роздержавлення означає перехід державної власності в усі інші типи і форми, тоді як приватизація — перехід державної влас­ності лише до рук окремих осіб (приватну власність). Першим до такої політики вдався уряд США, провівши приватизацію компанії залізничного транспорту «Кон-рейл». Ця програма також передбачала перехід у прива­тні руки електроенергетичних систем, аеропортів, нафто­промислів, залізниць, охорони здоров'я. В Японії вона передбачає продаж акцій державних компаній залізнич­ного транспорту, авіаліній, тютюнової промисловості, те­лефонно-телеграфного зв'язку. У Великобританії денаці­оналізація, що розпочалася в 1979 p., торкнулася усіх підприємств служби зв'язку, автомобільної промислово­сті, транспорту, авіації, металургійних підприємств, компаній паливних галузей промисловості, насамперед газової.

Одним з ідеологічних міфів, що супроводжували по­літику приватизації у Великобританії, був міф про ство­рення «демократії акціонерів», проголошений М. Тетчер, який став з 1979 р. основною ідеєю англійського уряду, яку він намагався реалізувати через продаж акцій прива­тним особам. Кількість акціонерів з 1979 по 1990 рік зро­сла у Великобританії з 1,75 млн. до 5,7 млн. осіб. Всього тут налічувалося 11 млн. акціонерів, або 24% дорослого населення, а в 1979 р. їх було 7%. Проте після такого розширення у наступний період відбувалася концентра­ція акцій у руках значно меншої кількості осіб. Так, кількість акціонерів великих компаній за півроку скоро­тилася на 50%, 63% капіталу приватизованої державної компанії «Брітіш аероспейс» є власністю 143 акціонерів. Вартість портфелів акцій, які належать більшій частині дрібних акціонерів, мізерна. Основними покупцями ак­цій стали фінансові інститути, а індивідуальні вкладни­ки придбали лише 21,3% акцій.

Аналогічні процеси відбуваються й у Франції. Так, власниками акцій денаціоналізованих компаній тут ста-

ли спершу майже 6 млн. осіб. Проте дрібні акціонери ні­як не впливають на управління компаніями. Тому лише 15 осіб одержали право контролю за усіма підприємства­ми денаціоналізованих галузей. Вони зосередили у своїх руках спочатку до 20% загальної кількості випущених акцій, а надалі ця частка значно зросла внаслідок прода­жу акцій дрібними акціонерами.

Внаслідок приватизації трудящі перестали отримува­ти товари та послуги від державних підприємств за від­носно дешевими цінами. Так, у США уряд має намір пе­редати у приватні руки 5 електроенергетичних систем на півдні та заході країни. Мешканці цих районів платили за електроенергію від 3 до 4 центів за 1 кВт/год, а сере­дня ціна по країні перевищує 6 центів. Після денаціона­лізації «Брітіш телеком» підвищилися тарифи на теле­фонні розмови (так, тариф на трихвилинну розмову у мі­сті після обіду зріс на 33%). І лише після демонополіза­ції ціни на товари окремих державних підприємств було

знижено.

Політика приватизації певною мірою суперечить ін­тересам панівного класу, оскільки внаслідок проведення її стан державних фінансів погіршується, хоч однією з цілей приватизації було проголошено скорочення дефіци­ту державного бюджету. Так, англійський уряд для полі­пшення становища державних фінансів провів денаціона­лізацію підприємств загальною вартістю 4,75 млрд. фун­тів стерлінгів, а втратив при цьому прибуток у сумі 1,75 млрд. фунтів стерлінгів, який щорічно давали йому ці підприємства. Хоч у певні періоди надходження від при­ватизації покривали до 60% дефіциту державного бю­джету, протягом кількох років сума витрат держави від прибутків державних підприємств перевищила б виручку від денаціоналізації. Крім того, уряду доведеться підви­щити податки і державні позики, допомоги у разі безро­біття. Тому колишній міністр консервативного уряду лорд Г. Макміллан іронічно зазначив: «Продати держав­не майно, щоб покрити поточні витрати, — це стати схо­жим на старовинну сім'ю, яка продає родинне срібло, Щоб заплатити за квартиру». Проводячи політику дена­ціоналізації, уряд М. Тетчер, як вважали лейбористи, «вбиває курку, що несе золоті яйця». На розпродажу Державної власності нажилися англійські банки. Фінан­сові інститути Сіті «заробили» на цій операції 2 млрд. Фунтів стерлінгів.

Це стало можливим тому, що у процесі приватизації УРяд продає державне майно за демпінговими, тобто за-

ниженими, цінами. Внаслідок такої політики приватиза­ції у Франції в 1986—1987 pp. відбулося, за словами французького науковця А. Адмуша, повернення великих національних компаній під владу фінансової олігархії. Крім того, приватизація, незважаючи на рекламні заяви окремих консервативних урядів, не означає повсюдного переходу державних підприємств до рук приватного ка­піталу. У США, наприклад, вона швидше означає пере-дання власності федеральним урядом до рук властей шта­тів і місцевих органів. У Великобританії денаціоналіза­ція у багатьох випадках здійснювалася не повністю, а ча­стково, тому вона не призводить до прямого послаблення державного контролю за підприємствами чи до певного зниження такого контролю. При цьому послаблюється контроль держави за деякими підприємствами і галузя­ми, здійснюється часткова денаціоналізація. Певне по­слаблення централізованого втручання держави в еконо­міку внаслідок роздержавлення її відбувається переваж­но через послаблення командно-адміністративних мето­дів. Державне втручання стає при цьому цілеспрямовані­шим, вибірковим і ефективним. Воно здійснюється за до­помогою програмно-цільового управління, контрактного та бюджетного фінансування, непрямих методів регулю­вання активності (ставок відсотка, податків, норм амор­тизації тощо).

Консервативні уряди розвинутих країн Заходу прива­тизують чи денаціоналізують, як правило, лише прибут­кові та рентабельні підприємства, що суперечить офіцій­но проголошеним ідеям такої політики, яка проводиться нібито з метою подолання збитковості державних підпри­ємств, підвищення їх рентабельності. Так, у Великобри­танії сім рентабельних морських верфей «Брітіш шіпбіл-дерс» були денаціоналізовані, а в руках держави залиши­лася лише одна збиткова.

Приватизація не дала відчутних результатів у підви­щенні техніко-економічної рентабельності виробництва. Так, у 1988 р. інвестиції денаціоналізованих підприємств Франції у незмінних цінах були навіть нижчими, ніж у 1981 р. Водночас фінансові вклади компаній за цей же період зросли на 462,5%. У глобальному плані, за ви­знанням впливової французької газети «Монд», видатки на націоналізацію досягли 92 млрд., франків, з яких жо­дного су не було витрачено безпосередньо на виробниц­тво. Так, у компанії «Сен-Гобен» обіг капіталу за рік ско­ротився, інвестиції залишилися на тому самому рівні, а норма прибутку зросла.

Політика денаціоналізації та приватизації погіршує загальні умови відтворення всього суспільного капіталу, ускладнює проведення структурної перебудови, подаль­ше розгортання НТР і наступне використання її досяг­нень, гальмує проведення регіональної, соціальної, еко­логічної політики держави, регулювання капіталістичної економіки. Приватизація створює сприятливий ґрунт для переходу частини підприємств до рук іноземного ка­піталу.

Ставлення широких верств населення до денаціоналі­зації було суперечливим. Так, у Франції денаціоналіза­ція була одним з найпопулярніших заходів консерватив­ного уряду. У Великобританії при проведенні денаціона­лізації компанії «Нешнл фрейт» з 24 тис. робітників 17 тис. виявили бажання стати власниками акцій. Оскільки курс акції цієї компанії внаслідок вкладення капіталу в прибуткову мережу Бюро подорожей постійно зростав, це позначилося на настроях дрібних акціонерів. Посилені пропагандою та нападками на неефективність державного сектора, такі настрої вплинули на широкі верстви населення. З часом теорія «народного капіталіз­му» перестала надихати широкі маси.

На національні особливості процесу одержавлення за­собів виробництва істотно впливають партії (чи партія), які перебувають при владі. Правоконсервативні партії традиційно намагаються зменшити масштаби одержав­лення виробництва, а прогресивні — збільшити. Так, в Італії більшість комуністів і значна частина соціалістів вимагають збільшення державного підприємництва, а ко-сервативні партії — його зменшення.

В Україні процес роздержавлення і приватизації здій­снюється не в інтересах народу. Про це свідчить надання кожному громадянинові приватизаційних сертифікатів незначної номінальної вартості, які знецінилися до 20 грн. Насправді їх вартість повинна була становити не менш 5 тис. дол. Таким чином, 15 млн. осіб стали акціо­нерами роздержавлених підприємств лише формально. Водночас збагатилася жменька нових олігархів.

Широкомасштабна приватизація підприємств в Укра­їні надто звузила державний сектор, що означало перехід від тотального одержавлення до тотальної приватизації (від однієї крайності до іншої). Це призведе до відсутнос­ті економічної рівноваги в суспільстві, значного (неопти­мального) послаблення економічної ролі держави, підри­ву матеріальної основи державного регулювання макро-економічних процесів тощо.

Основні закономірності економічної системи напри­кінці XX — на початку XXI ст. Тенденції еволюції суча­сної економічної системи значною мірою зумовлені зако­номірностями розвитку кожного з основних елементів ці. єї системи, а саме продуктивних сил, техніко-економіч-них та організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності та господарського механізму.

Тенденції розвитку системи продуктивних сил зде­більшого детерміновані особливостями сучасного етапу розгортання НТР, зокрема інформаційної революції. З часом система продуктивних сил ускладнюватиметься че­рез виникнення в ній якісно нових елементів, а також збагачення зв'язків між окремими елементами та будь-якого елемента із системою загалом. Головною продук­тивною силою і надалі залишиться працівник (трудя­щий), але його творчі здібності сягнуть вищого рівня так само, як і його освіта, кваліфікація, моральний і психо­логічний стан, уміння вести діалог з досконалішими ком­п'ютерами та ін. Єдиною реальною загрозою цьому може стати лише глобальна екологічна криза.

Техніко-економічні відносини характеризуватимуться поглибленням процесу усуспільнення виробництва та праці, передусім на інтернаціональній основі. Розвиток техніко-економічних відносин здійснюватиметься пере­важно через поглиблення процесу інтернаціоналізації одиничного поділу праці, що разом з іншими формами суспільного поділу праці (розвитком спеціалізації, коопе­рування, комбінування виробництва) посилюватиме роль безпосередньо суспільної форми виробництва, позаринко-вих зв'язків. Еволюція технологічного способу виробниц­тва характеризуватиметься зростанням автоматизації ви­робничих процесів, розвитком так званих «безлюдних підприємств», все більшого застосування принципово но­вих, немеханічних форм матерії — фізичної, хімічної, біологічної. Дедалі помітнішу роль відіграватиме освоєн­ня космосу. Усе це, а також усвідомлення людством за­грози екологічної кризи, формування повноцінного еко­логічного мислення послабить антагонізм між людиною та природою, а отже, можна буде уникнути деградації особи як біосоціальної істоти.

Відносини економічної власності характеризувати­муться розширенням плюралізму форм власності, зумов­леним ускладненням системи продуктивних сил і техні­ко-економічних відносин (тобто технологічного способу виробництва) загалом і кожного елемента цього способу виробництва зокрема. Виникнуть нові форми інтегрова­ної власності на основі одиничного, часткового та загаль­ного поділу праці. Водночас цілісність відносин власнеє-

• неможлива без домінування у них однієї суспільної Форми розвитку продуктивних сил.

Деякі західні  вчені  прогнозують,  що  переважатиме

ержавна форма власності. Так, американський економіст Б Беквіт стверджує, що в 2200 р. у США держава воло­дітиме 90% всієї реальної власності. Аналогічної точки зору дотримується відомий американський науковець р Хейлбронер, який вважає, що ринковий механізм і приватна власність будуть істотно змінені або цілком за­мінені державною власністю та державним управлінням. Такі прогнози безпідставні, оскільки механічно копію­ють тенденцію розвитку державної власності в окремі про­міжки часу та екстраполюють цю тенденцію на майбутнє. Крім того, вони не враховують дії закону заперечення за­перечення. Зміст його щодо характеру взаємодії існуючих форм власності та тенденції їх розвитку на майбутнє по­лягає насамперед у тому, що кожна наступна, розвинуті­ша форма власності не повністю, а діалектичне (з утри­манням позитивних сторін) заперечує попередню. Прогно­зи названих авторів ґрунтуються майже на цілковитому запереченні корпоративної (у тому числі монополістичної) власності. Слід врахувати й те, що державна власність — найвища суспільна форма розвитку продуктивних сил ли­ше в межах окремих національних держав. Але оскільки сучасні продуктивні сили дедалі більше переростають ме­жі окремих країн, особливо малих та середніх, посилює­ться процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, то їх суспільною формою розвитку стають розвинутіші (порівняно з державною) форми власності. Це інтегрована власність окремих країн, декількох компаній з різних країн та наднаціональних органів, її об'єктами можуть бути різні елементи продуктивних сил (засоби праці, предмети праці, наука — у формі спільних патен­тів, ліцензій та ін.). При цьому, однак, домінуючою суспі­льною формою розвитку продуктивних сил залишається Державна власність (на засоби виробництва, національний доход, інтелектуальну власність тощо).

Ще однією тенденцією розвитку відносин власності стане зрощування двох або кількох форм економічної власності й утворення на цій основі змішаних типів і Форм власності.

„о погляду характеру відносин економічної власності у майбутньому найінтенсивніше розвиватимуться асоційо-вані Форми власності трудових колективів як у межах

кремих країн, так і між державами. Зростатиме питома

ага профспілкової, кооперативної власності. У структу-

•l   сУчасної корпоративної власності буде збільшуватися стка акцій трудящих. Оскільки однією з основ еконо-

мічної свободи людини і надалі залишиться приватн власність, то її значення зростатиме. Водночас поглиб лення процесу усуспільнення виробництва і праці пере дбачає домінування колективних форм власності. Щоб узгодити ці імперативи подальшого прогресу особи та ви­робництва, необхідне поєднання індивідуального та коле­ктивного привласнення. Різні комбінації таких форм привласнення стануть ще однією тенденцією еволюції відносин власності.

Названі тенденції розвитку технологічного способу та відносин економічної власності зумовлюють відповідні зміни господарського механізму. У найближчі десятиліт­тя відбуватиметься насамперед його ускладнення. Разом з механізмом ринкової конкуренції, корпоративною (у тому числі монополістичною та олігополістичною) планомірні­стю та державним регулюванням, програмуванням і про­гнозуванням розвитку економіки все більшого значення набуватиме наднаціональне регулювання макроекономіч-них процесів на різних рівнях функціонування світового господарства. У межах корпоративного, державного та наднаціонального регулювання матиме місце поєднання адміністративних, правових та економічних важелів, але переважатимуть економічні форми і методи регулювання мікро- та макроекономічних процесів. Поступово посилю­ватимуться елементи свідомого, планомірно організовано­го розвитку реалій економічної дійсності й відповідно послаблюватимуться елементи анархії, стихійності. У структурі господарського механізму переважна роль на­лежатиме державному регулюванню, програмуванню та прогнозуванню економіки. Роль цього елемента господар­ського механізму може зрости внаслідок загострення еко­логічної кризи. Залежно від ступеня її поглиблення деда­лі актуальнішим ставатиме питання про створення єдино­го планетарного уряду, глобального (у масштабі всієї Зем­лі) макроекономічного регулювання процесів відтворення.