Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.7.2. Структура економічного суверенітету України і шляхи його досягнення

Незалежність у формуванні технологічного способу виробництва. З'ясування структури економічного сувере­нітету необхідно органічно пов'язувати зі структурою економічної системи всього суспільного способу вироб­ництва. Економічна система складається з: 1) системи прОДуктивних сил; 2) системи техніко-економічних від­носин; 3) системи організаційно-економічних відносин; 4) системи виробничих відносин, або відносин економіч­ної власності; 5) господарського механізму. Перші два елементи в їх діалектичній єдності та взаємодії форму­ють технологічний спосіб виробництва.

Структура суверенітету України загалом залежить від структури суспільно-економічної формації. Оскільки до останньої входять як зазначені складові частини базис­них відносин, так і найважливіші складові частини над­будовних відносин (соціальні, правові, політичні, націо­нальні, культурні, ідеологічні), то перед Україною стоїть завдання домогтися суверенітету у кожній з підсистем і надбудовних відносин. Відсутність хоча б однієї складо­вої суверенітету в усій суспільно-економічній формації залишає Україну залежною від інших країн та міжнаро­дних економічних організацій.

Тому найважливішою складовою економічного сувере­нітету України є її незалежність у формуванні та роз­витку технологічного способу виробництва, відносин економічної власності господарського механізму. Матері­ально-речова основа економічного суверенітету — неза­лежність країни у створенні власного технологічного спо­собу виробництва.

Незалежність при формуванні та розвитку техноло­гічного способу виробництва передбачає суверенітет України у створенні сучасного рівня розвитку системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування ви­робництва, його концентрації та ін.). Оскільки основни­ми складовими елементами системи продуктивних сил є працівники, засоби праці, предмети праці, наука, інфор­мація, використовувані людьми сили природи (найваж­ливіше значення у наш час має ядерна та термоядерна енергія), форми й методи організації виробництва, то економічний суверенітет України у цій сфері передбачає Можливість самостійного формування та розвитку кож­ного з цих елементів. .,, ,.,,,

У межах колишнього СРСР з притаманною йому командно-адміністративною системою, всебічною залеж­ністю від диктату центру Україна не мала змоги прово­дити власну політику щодо регулювання розвитку жод­ного елемента системи продуктивних сил. Скажімо, для формування працівника (як основної продуктивної сили) уряд України не міг самостійно розвивати освіту, охоро­ну здоров'я, проводити відповідну соціальну політику та інші види соціально-економічної діяльності, які б сприя­ли гармонійному формуванню особи, її творчих здібнос­тей, виробничого досвіду та майстерності як основної складової національного багатства українського народу. За таких умов Україна відставала у цій сфері від загаль­них союзних показників. Так, якщо зіставити інтелекту­альний потенціал за таким показником, як підготовка докторів і кандидатів наук на 10 тис. населення, то на­прикінці 80-х років в Україні він становив відповідно 1,3 і 14, а в СРСР — 1,8 і 18, у Російській Федерації — 2,3 і 21. Крім того, з України до центру забирали чимало ви­датних науковців, розподіляли підготовлені кадри по інших республіках колишнього Радянського Союзу. Від­ставання у цій сфері, у підготовці працівників сучасного типу є однією з основних причин відставання розвитку економіки України від передових країн Заходу, най­складнішою перешкодою для встановлення економічного суверенітету. Після проголошення державного суверені­тету України серйозною загрозою у цій сфері є відтік та­лановитих учених за кордон, перехід у комерційні струк­тури, поглиблення кризи у сфері науки й освіти та ін.

Формування нового працівника — найскладніша про­блема для досягнення економічного суверенітету Украї­ни, але це ще, на жаль, недостатньо усвідомили не лише громадськість, а й уряд.

За цих умов та при порушених господарських зв'яз­ках у країнах колишнього СРСР на передній план вихо­дить така сторона економічного суверенітету, що форму­ється у межах технологічного способу виробництва, як незалежність у створенні сучасних предметів праці, тобто розв'язання сировинної проблеми, зокрема нафти, природного газу, коксівного вугілля. Крім того, Україна значною мірою залежить від імпорту лісоматеріалів (май­же 75% потреб), хімічної продукції та бавовни. Важливо також, згідно з оцінкою міжнародних експертів, що ім­порт понад 20% джерела енергії з однієї країни загрожує економічній безпеці країни. Щоправда деякі країни За­ходу, Японія ще більш сировинно залежні. Так, Японія

менше як на 1% забезпечена власними сировинними ре­сурсами. Проте ці країни мають, по-перше, сталі госпо­дарські зв'язки з іноземними партнерами в умовах полі­тичної стабільності. По-друге, більша частина їх продук­ції конкурентоспроможна на світовому ринку. По-третє, їх економіка значно інтегрована у світове господарство. Усі ці фактори відсутні в Україні, тому значною мірою типова для багатьох країн Заходу проблема для неї обер­тається гальмом на шляху становлення економічного су­веренітету.

Суверенітет України у формуванні техніко-економіч-них відносин передбачає незалежність при встановлен­ні раціональної структури господарських зв'язків між підприємствами (об'єднаннями) різних країн (поставок з кооперації та ін.), міжгалузевої структури тощо. Та­кі зв'язки диктувалися центром в адміністративному по­рядку, нерідко ігнорувалися при цьому критерії раціо­нальності та рентабельності, щоб штучно прив'язати еко­номіку України до господарства інших республік. Про це, зокрема, свідчить той факт, що майже 80% усього ви­робництва в Україні не має завершеного технологічного циклу, залежить від поставок комплектуючих виробів, сировини тощо. Водночас значна кількість виробничих зв'язків між країнами колишнього СРСР була економіч­но доцільною, їх розрив завдав величезних збитків цим країнам. Тому такі зв'язки потрібно відновлювати або налагоджувати на принципово новій основі.

Для обґрунтованої оцінки названих факторів слід враховувати дію двох суперечливих тенденцій (до утво­рення моноетнічних та поліетнічних держав, з одного бо­ку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів — з іншого) та адекватних їм економічних процесів, що зумовлюють кожну з них. Крім того, треба спиратися на досвід більшості країн За­ходу. З економічного боку перша тенденція супроводжу­ється формуванням здебільшого закритих національних держав, а друга — зростаючою їх відкритістю, дедалі більшим втягуванням у міжнародний поділ праці, у сві­тову економіку.

Найважливішим кількісним показником такої замк­неності або відкритості національної економіки є переду­сім частка певної країни у світовому виробництві, з одно­го боку, і світовому товарному експорті — з іншого. За Цим критерієм колишній СРСР, а отже й Україна, були Досить замкнутою економічною системою. Так, наприкін­ці 80-х років на СРСР припадало майже 14% чистого сві-

тового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг), але лише 4% світового експорту. Для порівняння зазначимо, що частка слаборозвинутих країн у виробництві чистого матеріального продукту тоді стано­вила 14,3%, проте їхня частка у світовій торгівлі переви­щувала 20%. Наведені дані свідчать про значно більшу відкритість економік країн «третього світу» порівняно з економікою країн колишнього Радянського Союзу.

Оскільки державний, народний та національний суве­ренітети належать до сфери надбудовних відносин, які розвиваються за своїми внутрішніми законами і зале­жать від базисних відносин лише в кінцевому підсумку, то було б помилкою ставити у пряму залежність тенден­цію до утворення моноетнічних та поліетнічних держав і формування замкнених національних економік, з одного боку, та переростання світовими інтеграційними проце­сами меж державних суверенітетів і зростання відкрито­сті економіки — з іншого. Такий зв'язок має опосередко­ваний характер і визначається історичними умовами роз­витку національної економіки, рівнем розвитку продук­тивних сил, обсягом внутрішнього ринку, ступенем за­безпеченості країни природними ресурсами, розвитком сфери послуг та іншими факторами. Але заперечення іс­нування цього взаємозв'язку означало б ствердження повної ізоляції базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, що суперечить практиці розвитку світової цивілізації. У межах зазначеної взаємозалежно­сті (між переростанням світовими інтеграційними проце­сами меж державних суверенітетів і зростанням відкри­тості національних економік) діє суто економічна законо­мірність. Вона полягає в тому, що ступінь відкритості економіки перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня розвитку продуктивних сил і економічного по­тенціалу країни.

При обчисленні ступеня відкритості економіки слід враховувати не лише експортну квоту щодо матеріально­го продукту або ВНП тощо, а й структуру самого експор­ту, зокрема співвідношення частки сировини та машин і устаткування. У країнах колишнього СРСР цей показник такий, як у слаборозвинутих країнах, оскільки майже 60% експорту становили товари сировинно-енергетичної групи, а, скажімо, в експорті Японії на машини й устат­кування припадає до 80%. В Україні 1989 р. у структу­рі експортних поставок машини й устаткування станови­ли 22% , сировина, матеріали та товари народного спожи­вання — 72%. Із загальної суми вивозу продукції майже 47 млрд. крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40 млрд.

припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишніми республіками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд. крб., а її зовнішньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,5 млрд. крб. Це свідчить насамперед про надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості України, високу замкненість її економіки щодо економік країн, які не входять до складу СНД, низький рівень розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо.

Оскільки на сучасному етапі домінуючою тенденцією у світовому господарстві є процес переростання продук­тивними силами меж національних держав, то один із важливих факторів досягнення економічного сувереніте­ту України — подолання зазначених вище негативних сторін (низька конкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо), зростання сту­пеня відкритості економіки. Для цього необхідно здійс­нити комплекс заходів тактичного і стратегічного плану. Щодо стратегічних цілей, то, зокрема, треба домагатися поступової переорієнтації економіки України на ринки країн — не членів СНД, для чого, згідно з оцінками за­хідних експертів, потрібно щонайменше два десятки ро­ків (адже за нинішніх темпів розвитку Україна досягне рівня 1990 р. лише у 2013 p., а розвинуті країни за цей час значно поглиблять свій відрив від її економічного по­тенціалу). Це, у свою чергу, передбачає інтенсивну структурну перебудову економіки, активне стимулюван­ня зовнішньоекономічної діяльності підприємств, ство­рення спільних підприємств тощо. Тому Україні доціль­но розвивати економічні зв'язки з країнами колишнього СРСР (зокрема Білоруссю та Росією), що сприятиме по­доланню кризових явищ в економіці, а також прискорен­ню розвитку продуктивних сил і створенню матеріальних передумов для входження в ЄС. Для досягнення тактич­них цілей слід розробити заходи щодо сприяння експор­ту, створення сприятливих фінансових умов для україн­ських експортерів через скасування податків на експорт, введення ефективного контролю, формування ефективної банківської системи та ін. Відсутність належного митно­го контролю та раціонального валютного регулювання за­вдає економіці України значних збитків.

З огляду на світові інтеграційні процеси майбутнє України не у відстоюванні абсолютного державного суве­ренітету (який не передбачає передання певним міжнаро­дним організаціям, наднаціональним органам окремих повноважень, прав, які формують суверенітет України), а в делегуванні частини таких прав тим органам, які про-

водитимуть політику узгодження інтересів України (на­самперед економічних) з інтересами інших країн. Звичай­но, на ці кроки треба йти лише у тому разі, коли наднаці­ональні органи прийматимуть рішення, закони лише у ме­жах тих функцій, що добровільно передають їм національ­ні держави. За цих умов закони України та наднаціональ­них утворень не будуть протирічити один одному. Саме та­кою є переважно ситуація, що склалася в країнах ЄС.

Роль відносин економічної власності та господарсько­го механізму у формуванні економічного суверенітету.

Четверта важлива складова економічного суверенітету України, якщо виходити зі структури економічної систе­ми (див. с. 399), — її незалежність у формуванні та роз­витку виробничих відносин, або відносин економічної власності. Оскільки власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту і сус­пільної форми, то й економічний суверенітет у цій сфері суспільного способу виробництва має два виміри.

З боку матеріально-речового змісту власність озна­чає певну сукупність матеріальних благ, грошей, цінних паперів, певні об'єкти привласнення (засоби праці, пред­мети праці, предмети споживання, земля, послуги, а та­кож патенти, ліцензії як об'єкти інтелектуальної влас­ності), до яких належить і робоча сила — специфічний об'єкт привласнення. Об'єктами власності є й природні ресурси, територія, створений національний доход, ін­формація та ін. Тому економічний суверенітет України передбачає встановлення повної або абсолютної власності українського народу на всі названі об'єкти привласнен­ня, а також на повітряний басейн над її територією. Вод­ночас у колишньому СРСР частка всесоюзних міністерств і відомств у власності на засоби виробництва становила майже 95%, що відповідало більшою мірою статусу коло­нії, а не суверенної держави.

З боку суспільної форми власність як економічна ка­тегорія — це відносини між людьми з приводу привлас­нення названих різних об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні), тому економічний суве­ренітет України означає повну незалежність при створен­ні властивої їй системи виробничих відносин.

Теоретичним вираженням відносин економічної влас­ності (у діалектичній взаємодії матеріально-речового змі­сту та суспільної форми) є вся система економічних кате­горій, зокрема вартість, ціна, прибуток, заробітна плата, гроші, товар і т. ін. Тому економічний суверенітет Укра-

їни у сфері реальних відносин власності означає незале­жність держави (уряду, підприємств, об'єднань тощо) в ціноутворенні, перерозподілі прибутків, встановленні за­робітної плати тощо.

Внаслідок інтенсивних світових інтеграційних проце­сів, зокрема коли Україна вступить у наднаціональні ор­ганізації конфедеративного чи федеративного типу, вона може поступатися частиною прав при здійсненні надна­ціональними органами узгодженої з нею цінової, кредит­ної, фінансової політики. Ці процеси набувають дедалі більшого поширення у країнах ЄС.

Якщо розвиток інтеграційних процесів на нашому континенті відбуватиметься саме так (закони продуктив­них сил, усуспільнення виробництва та праці диктують такий хід подій), то Україна через певний час віддавати­ме (або передаватиме, поступатиметься, обмежуватиме) окремі права суверенної держави (зокрема, поступати­меться частиною прав при здійсненні законодавчої діяль­ності, економічної та соціальної політики та ін.) наднаці­ональним органам. Інакше її економіка розвиватиметься всупереч тенденціям і закономірностям світового госпо­дарства, світової цивілізації, що негативно позначилося б на ході соціально-економічного прогресу, життєвому рів­ні населення.

У межах суспільного способу виробництва (діалектич­ної єдності продуктивних сил і виробничих відносин) і відповідних складових економічного суверенітету Украї­на частково обмежуватиме свою незалежність при форму­ванні та розвитку системи продуктивних сил, техніко-економічних відносин, відносин економічної власності (або виробничих відносин), а також господарського меха­нізму. Це економічно неминучі кроки у ході інтенсивної інтернаціоналізації продуктивних сил, всього процесу су­спільного відтворення в органічній єдності та взаємодії безпосередньо виробництва, розподілу, обміну та спожи­вання. Щоб ці процеси стали реальністю, кожна країна змушена поступово обмежувати свої права у формуванні та розвитку робочої сили, передавати частину їх наднаці­ональним органам. При цьому частково заторкуються ін­тереси кожної країни щодо формування власного госпо­дарського механізму.

Господарський механізм, як уже зазначалось, є п'я­тою важливою складовою економічної системи, а отже й економічного суверенітету (с. 399). Він виконує чимало важливих функцій: 1) використання економічних зако-

нів; 2) розв'язання соціально-економічних суперечнос­тей; 3) реалізація відносин економічної власності, насам­перед власності на засоби виробництва; 4) узгодження економічних інтересів, створення системи стимулів для їх реалізації, формування потреб як матеріальної основи таких інтересів.

Саме тому економічний суверенітет України у форму­ванні та розвитку господарського механізму передбачає можливість законодавчих органів і уряду України засто­сувати всю сукупність адміністративних, правових та економічних важелів для регулювання сторін, елементів, складових частин розвитку суспільного способу вироб­ництва, а також; здійснення контролю за виконанням прийнятих рішень. Формами господарського механізму на рівні держави є регулювання, програмування та про­гнозування економіки. Основні важелі економічного ре­гулювання — податкова, фінансово-кредитна, амортиза­ційна, структурна, регіональна та інші форми політики. Програмування економіки здійснюється через складання науково обґрунтованих планів її розвитку. У колишньо­му СРСР виконання п'ятирічних планів центр домагався перевалено адміністративними методами. У країнах Захо­ду це відбувається застосуванням економічних важелів (підвищення або зниження ставки відсотка, шкали опо­даткування тощо). Але це не виключає використання й адміністративних методів, та вони відіграють другорядну роль. Тому пропозиції деяких економістів перейти до вільного ринку (вільного ціноутворення і т. ін.) відста­ють від вимог часу майже на два століття.

На нинішньому етапі становлення економічного суве­ренітету Україні необхідно сформувати власний незалеж­ний господарський механізм, оволодіти всім арсеналом державного регулювання, програмування та прогнозу­вання економіки, запозичити передовий досвід країн Заходу в регулюванні цін, грошового обігу, здійсненні структурної політики та ін. Згодом за участі України у федеративних або конфедеративних утвореннях виникне потреба в узгодженні національного господарського меха­нізму з відповідним механізмом інших країн, у передан -ні частини економічних та юридичних важелів регулю­вання економіки наднаціональним органам. Таке пере-дання повинно супроводжуватися стабільним розвитком економічної системи, соціально-економічним і політич­ним прогресом.