4. 1. Давньоєгипетська релігія

Територія Давнього Єгипту складалася з 40 номів — зе­мель, де жили колективи, подібні до племен, які ще не зна­ли класового розшарування. Типовою формою їх вірувань були фетишизм, тотемізм і магія. Англійський дослідник Е.Гардінер у книзі "Єгипет фараонів" пише, що в об'єдна­ному Єгипті релігія була результатом злиття незалежних племінних культів. Кожне місто мало своє божество у формі матеріального фетиша, але значно частіше — у ви­гляді тварини. Політеїзм об'єднаного Єгипту — зако­номірний наслідок злиття місцевих номових релігій додинастичного періоду.

Якщо в більшості народів фетишизм і тотемізм зникли в процесі історичного розвитку, залишивши лише деякі пережитки, то в Давньому Єгипті культ тварин зберігся до часів римського панування. Давньоєгипетське мислення тісно пов'язане з магією, її трьома головними принципа­ми: подібності, заміни цілого його частиною і вірою в чу­додійну силу слова (магія слова). Єгиптяни вважали, що магія дана божеством. Магічні тексти використовували з метою вирішення земних проблем, для забезпечення по­мерлому безпечного й вічного життя в потойбічному світі, для встановлення контактів живих з померлими, богами й духами (з надприродними істотами). Єгипетські маги ма­ли репутацію могутніх чаклунів.

Давньоєгипетський пантеон охоплював безліч богів. Одним з найшановніших з них був бог Гор. Для єгиптян його ім'я стало синонімом слова "бог". У давньо­єгипетському пантеоні налічувалося дев'ять божеств: бог сонця Ра, бог вітру Шу, який розділяв небо і землю, боги­ня вологості Тефнут, бог втілення землі Геб, богиня неба Нут, бог бурі й блискавки Сет, дружина Сета богиня Нефтіс, а також Осіріс, який з часом став володарем неба й якого ототожнювали з Ра, та його дружина Ісіда. З ними був тісно пов'язаний син Ісіди — Гор.

До давньоєгипетського пантеону належали й місцеві герої та фараони. Здавна фараона вважали живим втілен­ням Гора або його сином. Підставою для обожнювання померлих героїв і володарів були вдячність за їх дії та віра, що вони й надалі матимуть чудодійну силу. Визнання за деякими богами космічного й універсального характеру, висунення такого бога на чільне місце в пантеоні зумови­ли виникнення монотеїзму. Так постала концепція єдино­го бога в трьох особах. Водночас одне божество могло ви­конувати різні функції та існувати в різних іпостасях. Кон­кретні боги крім особистих якостей були наділені й атри­бутами божества.

Питання походження богів (чи існували вони взагалі й як виник світ) по-різному тлумачилося в давньоєги­петській теології та народній свідомості. Згідно з однією з найдавніших концепцій, життя на Землі походить від бога Геба і богині Нут, які, породивши бога Ра, вранці випус­кали його в світ, щоб тривало життя всіх істот.

Давньоєгипетські жреці стверджували, що спочатку існував водний хаос у вигляді нерухомого океану Нун, у якому виник бог-сонце, який зійшов потім на створену ним вершину. Ра шляхом самозапліднення породив першу пару божеств: бога Шу і богиню Тефнут — батьків Геба і Нут. Дітьми Геба і Нут були Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтис. Згодом Ра закінчив створення світу, а з його сліз виникли люди.

Серед давніх єгиптян популярною була легенда про Осіріса, вбитого Сетом. Дружина Осіріса Ісіда завдяки магії на деякий час оживила його. Ця легенда проголошує тріумф сімейного життя, вірності та материнської любові. Єгиптяни наділяли своїх богів людськими рисами: пси­хікою, старістю, хворобами, смертю. Саме із спостережень над смертю постали теологія і філософія, які важко ще Розрізнити в давніх цивілізаціях.

Потік раціонального мислення давніх єгиптян вперше в Історії цивілізацій зумовив появу наукової медицини, ПРО що свідчать хірургічні та інші медичні трактати-папіруси. Розвиток медицини був пов'язаний з муміфікацією, яка втілювала уявлення про потойбічне життя. Необхідною умовою муміфікації вважали повне збережен­ня тіла померлого. За існуючими тоді уявленнями, помер­лий є безпорадним у могилі, й забезпечити йому по­тойбічне існування можуть тільки живі. За пізнішими уяв­леннями, у померлого, який продовжує життя в могилі, крім потреби в їжі та напоях виникає потреба виходити з могили на денне світло, злітати на небо до богів тощо. Відчуває її вже не тіло померлого, а матеріальний, хоч і не­видимий людині елемент, який може бути в могилі, а мо­же й відлітати з людиною куди завгодно. Як писав давньогрецький історик Геродот, "...єгиптяни також стали першими вивчати безсмертя душі людини. Коли помирає тіло, душа переходить в іншу істоту, яка народжується тієї миті. Коли душа пройде крізь тіла усіх земних і морських тварин і птахів, вона знов вселяється в тіло новонародже­ної дитини". У давньоєгипетській "Книзі мертвих" йдеть­ся про перетворення душі на фенікса, лелеку, ластівку, змію, крокодила, тобто на тварин, які мислились єгиптя­нами як могутні божества, спроможні встояти перед не­безпекою потойбічного життя. Перетворюючись на них, душа відгороджувалася від цієї небезпеки, щоб забезпечи­ти собі безсмертя.

Уявлення давніх єгиптян про потойбічний світ зміню­валися протягом віків. Найдавнішим є уявлення про існу­вання його під землею. За часів, коли влада фараонів була надто авторитетною, жерцям не до вподоби було поміща­ти фараона та великих вельмож у понурому світі підземел­ля разом із звичайними померлими. Це знайшло відобра­ження у написах на стінах пірамід V і VI династій ("Текс­тах пірамід"), які свідчать, що фараон і вельможі продов­жують своє життя у світі зірок. Водночас вони не запере­чували існування підземного царства померлих.

У цей період отримала визнання легенда про існуван­ня підземного царства померлих, де знаходилися «країна щастя» Іару (Іалу) та "поле очерету" — давньоєгипетський рай. Оскільки загробне життя давні єгиптяни вважали продовженням життя земного, а померлого сприймали як реально існуючого, здатного принести лихо чи допомага­ти своїм близьким на землі, то живі намагалися іноді вста­новити контакт з померлими родичами через листи. За­вдяки цьому, на їхню думку, земний та потойбічний світи перебували в певному взаємозв'язку та взаємодії.

Набуло поширення й обожнювання фараона, якого  вважали сином бога сонця та символом добробуту й розквіту країни, носієм найвищої божественної сили. Він виконував найважливіші ритуали, в тому числі урочистий обряд першого орання: прокладаючи першу борозну, мов­би запліднював нільську долину від імені богів.

Централізація держави сприяла посиленню влади жерців, які перебирали на себе функції чиновників цент­ру, слугуючи при цьому якомусь з могутніх місцевих богів.

 

Жрецтво (старослов. "жрети" — приносити жертву) — група людей, яка в політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і надприродними си­лами, а також здійснює релігійні обряди.

 

Богам цим приносили численні жертви, на їх честь бу­дували величезні храми, а наймогутніших з них, наприклад бога сонця Ра, проголошували батьками правителя. Будучи адміністраторами і служителями храмів, жреці зосередили в своїх руках керівництво країною в усіх сферах. Вони здійснювали релігійні ритуали, особливо під час свят: у дні, пов'язані з важливими міфічними подіями, із значними подіями у житті фараона, на початку місяця та року тощо. Під час свят спеціально прикрашали та ілюмінували храми, організовували пишні процесії з музикою, піснями, танця­ми. Найвеличнішим святом вважалося вшанування Осіріса. Кульмінацією його була яскрава процесія, під час якої розігрували містерію смерті та воскресіння Осіріса. На потреби культу, ритуалу та релігійних свят йшло чимало грошей, у них брала участь велика кількість людей, що сприяло зміцненню віри в божественну владу фараона, а відповідно й стабілізувало імперію.

Давньоєгипетське мистецтво було храмовим і похо­вальним, мало на меті перетворення тлінного життя на вічність. Тому саркофаги, піраміди та храми будували з металу або твердих кам'яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважали фрагмен­том потойбічного, а піраміду — сходами, які ведуть фара­она на небо. Піраміди були не лише гробницями, в них клали все, що оточувало фараона за його життя.

Естетичні погляди ще не відігравали особливої ролі, але ремісники намагалися у своїх виробах втілювати певну ідею. В цьому і полягає велич давньоєгипетського мис­тецтва, таємниця його впливу на наступні покоління. Храм вважали домівкою бога. Тому він нагадував світ, близь­кий богові. Стеля храму моделює усіяне зорями небо, на   стінах зображено пишні дерева та кущі або віруючих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Найсвященнішим вважався золотий горизонт з уподібненим сонцю богом, який підноситься над ним. Усі розміри ретельно розрахо­вано згідно з таблицями бога мудрості та знання Тота або богині Сашат (жіночого еквівалента).

У духовному житті Давнього Єгипту храми відігравали велику роль. При них були скрипторії — майстерні, в яких складали, переписували релігійно-магічні, історичні, літе­ратурні, медичні та інші тексти; бібліотеки; архіви. "Бу­динки життя" (так їх ще називали) мали величезне значення у збереженні та передачі писемної культури. За давньоєгипетськими уявленнями, вони створені богами і перебували під їхньою особливою опікою.

Однак релігійне життя не завжди було спокійним: час від часу відбувалися релігійні перевороти. Один з них пов'язаний з діяльністю фараона-реформатора Аменхоте­па ГУ (XIV ст. до н.е.), який прийняв ім'я Ехнатона. Він зрікся віри своїх предків, встановив культ сонячного дис­ка — Атона. За його наказом у давніх єгипетських написах намагалися знищити не тільки імена богів, а й саме понят­тя "бог", замінюючи його словом "володар", а знак бога — знаком, який позначає фараона. Навіть сонце на завер­шальному етапі реформи сприймали не як бога, а як царя. Відтоді у світі мали правити лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон.

У "сонцепоклоніннї" Ехнатона простежується власти­вий давньоєгипетській релігії струмінь солярного моно­теїзму. Ехнатон мовби довів до логічного завершення кон­цепцію про царя — "сина Сонця", яка бере свій початок від давньої уяви про Сонце як царя. Проте ігнорування Ехнатоном осірістичних уявлень, основою яких була віра у потойбічне життя, знищення у написах слова "бог", знаків, що символізували його, надають його ученню від­тінку навмисної боротьби проти богів.

Амарнський період (час реформ Ехнатона) був корот­ким, але мав важливі наслідки для єгипетської культури. Саме тоді виник своєрідний імпресіонізм у мистецтві, про що свідчать численні розписи: пейзажні композиції, ви­шукані барельєфи; вперше у давньоєгипетському мис­тецтві з'являються світські постаті царя й цариці, зобра­жені в побуті. У цей період з'явилося багато творів світської літератури, у тому числі й любовної лірики ("Пісні насолоди серця") ново єгипетською мовою. Любовна поезія,  підпорядкована  сакральним  (священним) цілям, як правило, залучена до ритму життя храму.

Під впливом релігійної реформи Ехнатона відбулося посилення етичного елементу в давньоєгипетській релігії. Саме тоді з'явилася 125-та глава "Книги мертвих" з її ідеєю морального загробного суду, який відбувався у Чер­тозі двох істин. Він засідає у повному складі на чолі з "ве­ликим богом" — Ра. Тут присутній цар пекла бог Осіріс та ще 42 надприродні істоти. Кожна з них "відає" певним гріхом. Вступивши до Чертога двох істин, померлий вітає "великого бога", а потім виголошує свою так звану "нега­тивну сповідь", яка є зводом моральних заповітів давньо­го єгиптянина: "Я не робив неправди проти людей, я не був жорстоким до тварин, я не робив гріхів у Місті Істи­ни; ...я не був байдужим, коли бачив зло, я не відбирав нічого у жебрака, я не порушував божественної запоруки; я не шкодив служителю в очах його хазяїна; я не отрую­вав; я не змушував нікого ридати; я не вбивав; я не нака­зував убивати..." За порушення цього морального кодексу карали загробним судом.

Після цього підсудний запевняє кожного з 42 божеств-демонів, що не робив гріха, яким воно "відає". Володіючи магічним знанням про цих демонічних істот, підсудний обеззброює їх, а вони не можуть виступити проти нього. Суд може виправдовувати чи прирікати на знищення душі тут же, у пащі чудовиська. Ідея загробного суду, заснова­ного на моральних принципах, — помітне явище в історії релігійного життя людства.

Релігія Давнього Єгипту вплинула на античний греко-римський світ. У VII ст. до н.е. в Греції склалась орфічна космогонія, згідно з якою началом світу вважали яйце, запліднене вітром. Цей образ запозичено з єгипетської ко­смогонічної системи. Основний струмінь давньоєгипетсь­кого впливу — поширення в греко-римському світі культу Ісіди (богині-матері страждальців).

Багато ідей давньоєгипетської релігії увійшли до Біблії: уява про бога, який створює світ за допомогою слова, існування потойбічного життя тощо. Простежуються вони в книзі Екклезіастовій, лейтмотивом якої є розчарування: "все є суєта та томління духу". До біблійних текстів увійшло багато моральних сентенцій.

Неоціненним є вплив давньоєгипетської релігії на хри­стиянство, особливо на символіку та окремі догматичні побудови. Єгипет був одним з центрів догматики та моралі

християнства. Деякі єгипетські релігійні уявлення про­никли через Рим в християнську релігію Британії, Галлії тощо. Нова християнська релігія у Франції довго зберіга­ла образ єгипетської богині Ісіди як своєї святої: її статуя стояла на південній стіні абатства Сен-Жермен де-Пре до 1514 р. Сприймали її як іпостась християнської богородиці. Окремі давньоєгипетські релігійні елементи побуту­ють в християнстві майже не завуальовано, інші — у ви­дозміненій формі.