4. 1.2. Європейська енергетична хартія
Ідею Європейської енергетичної хартії запропонував прем'єр-міністр Нідерландів Люберс на зустрічі у верхах Європейського економічного співтовариства, що відбулася у червні 1990 р. Хартію її автори вважають другою за значенням подією у післявоєнній історії дипломатії після створення ООН. 17 травня 1991 р. у Гаазі хартію підписали 50 країн, а також ЄЕС. Документ стосується держав, розміщених на різних континентах, тому назва "європейська" досить умовна, "світова" точніше б відображала коло її учасників.
Основні засади Європейської енергетичної хартії:
• повага державного суверенітету над природними ресур
сами;
• розвиток вільного й ефективного енергетичного ринку;
• усунення бар'єрів у торгівлі енергоресурсами;
• відсутність дискримінації між учасниками Хартії;
• поліпшення стану охорони навколишнього середовища;
• створення умов, що сприяють інвестиціям підприємств і
приватних осіб в енергетичний сектор економіки.
Європейська енергетична хартія не є документом прямої дії. Після її підписання країни-учасниці провели міжнародні переговори про підписання Базисної угоди (згодом вона дістала назву "Договір хартії"), яка мала стати основою широкомасштабного і різностороннього співробітництва у сфері енергетики. Цей договір було підписано в Лісабоні у грудні 1994 р. Україна є учасницею договору.
Хартія є політичним документом, який проголосив певні принципи. Згідно ж з договором країни-учасниці взяли на себе конкретні зобов'язання.
Договір охоплює енергоресурси, стосується також оподаткування і доступу до капіталів та технологій. Країни-учасниці зобов'язалися не створювати перешкод для використання іноземними компаніями на ключових позиціях персоналу за їхнім вибором (незалежно від національності і громадянства). Договір поширюється на весь процес використання ядерного палива (тобто враховує принцип нерозповсюдження ядерної зброї).
Транзитні країни взяли на себе зобов'язання забезпечити свободу транзиту і не допускати дискримінації з огляду на країну походження енергоресурсів та власності на них. Країни не чинитимуть штучних перешкод для спорудження нових транзитних потужностей відповідно до законодавства транзитної країни. Країни транзиту мають забезпечити безпеку та ефективність енергосистеми.
Згідно з договором, наприклад, Україна повинна безперешкодно пропускати своєю територією до Західної Європи закуплений нею у Росії газ, навіть якщо її громадяни замерзатимуть у своїх домівках. Свобода транзиту означає, що певна країна має пропускати через свою територію потік енергоресурсів з ворожої держави, який спрямовується до третьої країни.
Не можна не згадати інвестицій, без яких енергії не буває. Тому "Договір хартії" (складається з 50 статей) інакше ще можна назвати "договором про інвестиції". Промислово розвинений Захід хоче мати довготривалий надійний механізм одержання енергії зі Сходу. Захід готовий вкласти в енергетику великі гроші, але, зрозуміло, не хоче кидати їх на вітер, і таке бажання цілком зрозуміле.
Після підписання договору залишилося багато неузгоджених питань. Тому країни-учасниці провели переговори щодо укладення протоколів для узгодження діяльності у кожному секторі енергетики. Прогнозувалося, що розробка протоколів потребуватиме щонайменше трьох років. Хартія є основою для договору, а він, у свою чергу, — основою для протоколів.
"Договір хартії" можна назвати також "договором про конкуренцію", оскільки він передбачає її поширення на цю раніше високомонополізовану галузь колишніх соціалістичних і деяких капіталістичних країн.
Можна сподіватися, що договір і додаткові протоколи до нього спростять проблему транзиту та відповідатимуть інтересам держав, які мають енергоресурси, держав, які транспортують ресурси через свою територію, а також держав, які ці ресурси споживають.