4.1. Психологічні особливості політичних технологій

Політичні технології є системою засобів, завдяки яким реалізують­ся політичні цінності, інтереси. Вони є невіддільним структурним еле­ментом політичної культури окремих суб'єктів політики, суспільства загалом.

Розрізняють політичні технології демократичні і недемократичні. Це означає, що суб'єкти з недемократичною політичною культурою практично неспроможні використовувати демократичні технології, і на­впаки.

Існують базові та другорядні політичні технології.

До базових належать технології, які використовуються під час орга­нізації і проведення виборчих кампаній, запобігають соціально-політич­ним конфліктам, дають змогу розв'язувати їх, досягати політичного кон­сенсусу в суспільстві.

До другорядних зараховують, зокрема, технології прийняття політич­них рішень, організації масових політичних акцій — зборів, мітингів, маніфестацій тощо.

Політичні технології бувають загальні, що значною мірою стосу­ються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу, та індивіду­альні, притаманні окремим суб'єктам політики.

Серед загальних найбільш відомі і поширені технології, що стосують­ся завоювання та утримання влади. Це, зокрема, виборчий процес як комплекс спеціальних технологій, технології з утримання влади.

Індивідуальні технології політики використовують для завоювання популярності насамперед у процесі політичної діяльності. Ці технології залежать від уміння політиків контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об'єднання, політичної сили тощо), вести диску­сію, виголошувати промови, виступати перед аудиторією, вести мітинг, збори, вдосконалювати власний імідж та ін.

Характер та особливості використання індивідуальних і загальних політичних технологій потребують окремого розгляду.

Політичні технології будуються і реалізуються насамперед на пев­ному, часто надто специфічному сприйнятті людиною навколишньої дійсності, на реакціях щодо такої дійсності. До того ж політичні тех­нології пов'язані безпосередньо з конкретними соціальними ролями, які постійно виконує людина. Так, для досягнення успіху в політиці, по­літичній діяльності різні за характером політичні технології використо­вуватиме звичайний робітник або військовослужбовець, активіст чи лідер політичної партії тощо.

Якщо окремо розглянути політичну діяльність, то неодмінно слід торкнутися її мотиваційної основи або мотиваційної структури. Таку структуру становлять знання ситуації, в якій суб'єкт реалізує власні цілі, система певних цінностей і норм, а також особистісні схильності й емоції.

Політичну діяльність загалом зумовлює ідеологія як визначальний фактор.

Розрізняють психологічну установку і психологічну готовність до політичних (як і інших) дій.

Психологічна установка — це певна схильність до сприймання і потім відповідної дії.

Психологічна готовність — це наявність певної психологічної ус­тановки на досягнення очікуваного результату.

Психологічна готовність до політичних дій є обов'язковою умовою початку і ефективного завершення політичної діяльності. Така готов­ність передбачає єдність усіх елементів майбутньої дії. Відомий росій­ський соціальний психолог Б. Паригін називає психологічну готовність пусковим механізмом діяльності. "Психологічна готовність до початку діяльності, — на його думку, — визначається передусім складністю подолання психологічного бар'єру на її старті. За останнім (тобто бар'єром) завжди стоять сумніви і вагання, пов'язані з переживаннями труднощів того, що треба зробити; дається взнаки тут і фактор упевне­ності або невпевненості у своїх силах, у вдалому або невдалому виборі часу дії та ін." [76,196],

Особливості використання політичних технологій пов'язані з тим, до кого вони застосовуються: окремої людини, групи людей, політичного об'єднання, політичної партії, великої групи виборців, усіх громадян у країні.

Індивідуальні політичні технології використовуються окремими по­літиками, громадськими, державними діячами, а загальні, — як пра­вило, колективними суб'єктами політичного процесу — групами тис­ку, політичними партіями, лобістськими групами, громадськими об'єднаннями тощо.

Серед найпоширеніших індивідуальних політичних технологій, яки­ми має володіти окремий політик, назвемо такі: публічний виступ; участь у бесідах, дискусіях; розв'язання конфліктів; прогнозування у політичній діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підготовка мате­ріалів для друкованих засобів масової інформації тощо. Кожна з таких технологій має певні особливості використання, завдяки чому ство-

рюється імідж політика, досягаються його авторитет і популярність серед широкого загалу, формується і збагачується досвід політичної діяльності, досягається успіх у ній. А головне — використання тих чи інших технологій має на меті врахування індивідуальних, у тому числі психологічних, особливостей політика.

Для демонстрації складових кожної з таких технологій розглянемо практику здійснення публічних виступів політика, без яких, як відомо, політичну діяльність практично не можна уявити.

Насамперед бажано заздалегідь знати час виступу, визначити його мету, відповідно підготуватися до спілкування з аудиторією, вивчити її.

Під час підготовки до виступу як мінімум складають його тези (виз­начають структуру). Звідси і потреба у збиранні та опрацюванні мате­ріалу, визначенні особливостей виступу залежно від суті, характеру, спрямування розмови, необхідність відповідей на запитання після вис­тупу. Підготовка також передбачає роботу над зовнішністю, жестикуля­цією, диханням тощо. Усе перелічене разом і становитиме технологію політичного виступу як відповідальної справи.

Особливістю індивідуальних політичних технологій є саме те, що домінуючими в них завжди залишаються індивідуальні риси, якості, ознаки, відмінності особистості конкретного політика. Саме вони відповідно виокремлюються і в подальшому якомога помітніше екс­плуатуються в інтересах самого політика.

До найбільш загальних і поширених належать технології прийняття політичного рішення та технології виборчих кампаній.

Технології прийняття політичного рішення — це процес реалізації політичної мети на основі обробки нагромадженої інформації. Будь-яке політичне рішення є невіддільним елементом політичного процесу і результатом попередніх дій. Під політичним рішенням розуміють про­цес, під час якого елементи структури, послідовно розвиваючись, пе­редають нагромаджену інформацію та вироблені команди один одно­му. Інакше кажучи, політичне рішення є елементом політичного проце­су і не може перебувати в статичному стані. Рішення — це результат певних попередніх дій, що зумовили появу проблеми, на вирішення якої і спрямоване рішення.

Політичні рішення класифікують за їх спрямованістю на розв'я­зання конкретної проблеми: рішення правильне — проблема вирі­шується в напрямку наближення до мети; рішення нейтральне — про­блема залишається на тому самому рівні; рішення неправильне — про­блема загострюється, загальна ситуація погіршується.

Політичні рішення кваліфікують як правові та неправові. У першо­му випадку це рішення, прийняті згідно з демократичними засадами конституції, законами та розпорядчими актами, що діють у державі, у другому — прийняті всупереч їм.

Політичні рішення також кваліфікують на основі суб'єктно-об'єкт­них відносин. При цьому суб'єкт влади може під час прийняття рішен­ня одночасно бути і його об'єктом. Так, Верховна Рада України прий­має певні рішення щодо організації власної діяльності, що цілком при­родно і необхідно.

Політичні рішення класифікують також за змістом, тобто залежно від того, наскільки прийняті рішення охоплюють політичні відносини.

Політичні рішення можна поділяти на програмовані і непрограмо-вані, або на традиційні і нетрадиційні. Другі, на відміну від перших, характеризуються певною новизною, оригінальністю підходів і шляхів до розв'язання політичних проблем.

За ступенем значущості розрізняють значні політичні рішення, або кардинальні, чергові (що принципово, радикально стану справ не змінюють) і нейтральні. Останні найчастіше приймаються з другоряд­них суспільно-політичних питань, наприклад утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робочих груп тощо.

Можлива класифікація політичних рішень за певними термінами їх дії, виконання, реалізації — довготривалі, безперервної дії та коротко­тривалі. До перших, наприклад, належать мораторії, до других — дія ба­гатьох статей конституції країни, а до третіх — рішення про заборону мітингів, пікетів, страйків тощо.

За часовою спрямованістю політичні рішення поділяють на прогно­стичні, своєчасні та пізні. Звичайно, можуть бути й інші класифікації політичних рішень залежно від того, які ознаки, характеристики при цьо­му беруться за основу.

Розглянемо далі технологію прийняття і реалізації політичного рішення докладніше з урахуванням окремих складових цього процесу, тобто як політичну технологію, включаючи аналіз елементів психоло­гічного характеру.

Процес прийняття політичного рішення передбачає кілька етапів: а) підготовчий — відбір інформації, її аналіз; б) розробка проекту рі­шення (проекту програми); в) затвердження рішення і прийняття його до виконання; г) реалізації прийнятого рішення; д) автономне існуван­ня результатів прийнятого рішення, поширення його наслідків.

Ефективне проходження названих етапів, а також забезпечення прий­няття рішення, адекватного дійсності, ситуації, залежить від двох скла­дових — компетентності тих, хто готує політичне рішення, і якнайпов­нішого розуміння та врахування громадської думки, суспільно-по­літичної ситуації.

Підготовка і прийняття політичного рішення розпочинаються з ана­лізу суспільно-політичних відносин у тій сфері, якої стосується май­бутнє рішення. Спочатку постає потреба у своєрідній перевірці реаль­ності, а не позірності таких відносин, тобто з'ясування того, чи не є певні відносини псевдовідносинами.

Далі серед багатьох подій і явищ необхідно визначити тенденційні, їх сутність, особливість. При цьому виникає проблема доступу до окре­мих джерел інформації, що ускладнює об'єктивне пізнання багатьох суб'єктів і складових політичного процесу. Як відомо, за умов тоталі­таризму великі державні структури, особливо силові, були абсолютно недоступні для будь-якого вивчення і аналізу ззовні навіть неупередже-ними людьми і структурами.

Після аналізу суспільно-політичної ситуації настає етап розробки проекту політичного рішення однією особою або групою осіб. У разі колективної розробки політичного рішення існує більше можливостей для творчості, спроб знайти серед альтернативних поглядів такий, що задовольняє інтереси більшості. Особливо важливо колективно працю­вати над розробкою рішень, що стосуються інтересів великої групи лю­дей, — конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об'єднань, груп тощо. На цьому етапі великого значення набуває виз­начення перспективи рішення, тобто прогностичний аналіз дієвості, ре­зультативності рішення, якою мірою воно сприятиме розв'язанню про­блем, що існують у суспільстві, між суб'єктами політичного процесу.

Наступний етап — затвердження політичного рішення і прийняття до виконання. Іноді це пов'язано з гострою, безкомпромісною політичною боротьбою, хоч у парламентах, окремих політичних партіях давно напрацьовано певний механізм, порядок розгляду і прийняття рішень. Особливо складний цей процес у країнах зі слабкими демократичними засадами і традиціями, де немає чіткого поділу і механізмів противаг різних гілок влади, не структуровано політичні партії, об'єднання. Усе це часто призводить до прийняття нелегітимних рішень, а тому не ство­рює відповідних умов для їх реалізації. Легітимність рішень — це на­самперед їх дотримання, відповідність чинним законам. Водночас

легітимність багато в чому зумовлена тим, як сприймають громадяни ідею, зміст політичного рішення. Усе це створює умови для легітим-ності, а отже, реально забезпечує виконання прийнятого рішення. Що меншою мірою легітимні закон, політичне рішення, то більше вони сприяють появі різних "груп тиску", лобістських груп, викликають нез­году з боку окремих політиків, політичних сил. У демократичних сус­пільствах лобіювання тих чи інших рішень, законів набуло цивілізованих, демократичних форм, а тому стимулює більш ефективне виконання прийнятого рішення, прискорює процес його дії. Вирізняють такі фор­ми лобіювання: офіційні виступи в парламентах, на з'їздах, інших зібран­нях політичних партій, у засобах масової інформації, організація пото­ку листів, телеграм, дзвінків тощо.

Реалізація ухваленого політичного рішення — процес складний, ча­сто довготривалий і суперечливий, оскільки пов'язаний з відповідними змінами у розвитку соціально-політичної, економічної та іншої ситуа­ції. Після прийняття певного політичного рішення, як правило, виникає ситуація багатовекторності у розвитку політичного процесу, і до того ж не завжди прогнозована. Це потребує від усіх причетних до розроб­ки і прийняття такого рішення повсякденних зусиль щодо його реалі­зації, а не виключено — і доповнення до рішення або радикального його доопрацювання, зміни на краще.

Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені характером політичного режиму. В авторитарних, тоталітарних полі­тичних режимах рішення будь-якого рівня намагаються приймати за­крито, секретно, вузьким колом людей, незважаючи на політичних суп­ротивників, опозицію. У демократичних — навпаки, шляхом чітко виз­начених процедур, вдаючись до компромісів, узгоджень, консенсусів. Це дає змогу позбавити суспільство зайвих соціальних, політичних кон­фліктів, забезпечує йому стабільніший розвиток.

Центральною проблемою політичної діяльності, політичної участі, а отже, використання різноманітних політичних технологій є влада. Завоювання і утримання влади забезпечуються двома шляхами: на­сильством, авторитаризмом, або диктатурою, тобто демократично. Іноді обидва ці шляхи поєднуються або доповнюють один одного за­лежно від конкретної політичної ситуації, її складності, гостроти.

У боротьбі за владу використовується багато різних політичних тех­нологій, включаючи і відвертий популізм, однак найпоширенішими є технології, які в комплексі становлять і забезпечують виборчий процес.

Відповідно до використовуваних технологій існують і різні виборчі системи. У світовій практиці існують насамперед мажоритарні, про­порційні, змішані, куріальні виборчі системи.

Мажоритарні виборчі системи є найпростішими, а тому і найпо­ширенішими. Вони, у свою чергу, поділяються на одно-, багатомандатні і преференційні мажоритарні системи.

Пропорційні виборчі системи будуються і здійснюються за прин­ципом розподілу депутатських мандатів пропорційно до кількості го­лосів, поданих за конкретну політичну партію у багатомандатних вибор­чих округах.

Змішані виборчі системи — це комбінація елементів пропорційної і мажоритарної системи. Одним із прикладів функціонування такої си­стеми є виборча система у ФРН, де половина депутатів національного парламенту (бундестагу) обирається за принципами одномандатної си­стеми, а друга — за пропорційною системою.

Так звані куріальні виборчі системи використовуються тоді, коли виникає потреба забезпечити на основі певних норм представництво у вищих законодавчих органах влади невеликих етнічних або соціальних груп. При цьому норми представництва визначаються для кожної курії, під які і створюються виборчі округи. До країн з куріальною виборчою системою належать Зімбабве, Фіджі, Нова Зеландія та ін.

Виборчі технології — це сума політико-організаційних, інформа­ційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до вла­ди окремого політика, групи політиків чи відповідної політичної організації, об'єднання, сили. Тому вони багато в чому враховують і використовують психологічні аспекти і стани об'єктів і суб'єктів по­літики.

Основні виборчі технології пов'язані, зокрема, з виборчими кампа­ніями, їх використовують починаючи з формування команди кандида­та або іншого суб'єкта політики, політичного процесу. Виборчі техно­логії мають певні особливості. Так, команда кандидата на виборах має складатися з таких підрозділів або груп: політичного аналізу; з роботи з засобами масової інформації; підготовки і розповсюдження матері­алів; підготовки матеріалів для преси і виступів; організації масових за­ходів; акцій "швидкого реагування". Кожна з таких груп має конкретні функції, тісно взаємодіє з іншими групами, працює для реалізації єди­ної програми і мети.

У процесі виборчої кампанії політичні технології застосовуються послідовно. Так, розпочинати передвиборну кампанію слід з глибокого

і ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у виборчому окрузі, регіо­ні, так і в країні загалом. Предметом такого аналізу є історичні та гео­графічні особливості округу, його соціально-демографічний портрет; соціально-економічна ситуація в ньому; політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); результати попередніх виборів (розста­новка політичних сил); наявність впливових політиків, громадських діячів, неформальних лідерів; характеристика засобів масової інфор­мації; дані про основних конкурентів тощо.

На підставі результатів аналізу команда кандидата розробляє відпо­відну стратегію виборчої кампанії. В ній враховуються сильні і слабкі сторони суперників, ситуація у виборчому окрузі, актуальні питання, основні принципи, засоби здійснення виборчої кампанії, створення іміджу кандидата тощо.

Окремого аналізу потребує технологія підготовки програми канди­дата, політичної партії, об'єднання на виборах. Якщо йдеться, зокрема, про підготовку програми конкретного кандидата, то важливо, щоб вона містила відповіді на найбільш злободенні для виборців питання і пробле­ми — соціальні, економічні, політичні, духовні, етнокультурні та ін.; була чіткою, зрозумілою і разом з тим логічно побудованою, структур­но-змістовною; однозначно відповідала на запитання "що", "коли" і "як" пропонується зробити в регіоні задля розв'язання існуючих проблем.

Напередодні виборів, у процесі підготовки виборчої програми, як зазначалося, вивчається громадська думка в окрузі. З цією метою ви­користовують соціологічні та експертні опитування, роботу із спеціаль­ними фокус-групами як різновид групового інтерв'ю.

Окремо можна назвати політичні технології, що стосуються підго­товки і виступу перед аудиторією (виборцями), на радіо, телебаченні, в інших засобах масової інформації, участі в дискусіях, дебатах тощо.

Кожна з перелічених акцій має відповідну технологію, її необхідно ретельно готувати з урахуванням особливостей її впливу на громадян, електорат. Проілюструємо це на прикладі підготовки до виступу на те-лебачені.

Готуючись до такого виступу, насамперед слід отримати попередню інформацію про телепередачу: її назву, час вашої появи на телебаченні, вид телепередачі (інформаційна програма, дебати, дискусія, телеінтер­в'ю), її сценарій, регламент передачі і ваш власний, відомості про інших учасників (якщо вони є), режим передачі (прямий ефір, запис, а потім трансляція після опрацювання матеріалу), про ведучого. Ці та інші дані дадуть змогу якнайкраще зорієнтуватися і підготуватися до передачі,