4.1.1. Сутність економічних законів світового господарства

Світове господарство як економічна категорія. На по­чатку 2001 р. кількість населення нашої планети стано­вила понад 6 млрд. осіб. Земляни розмовляють майже 7 тис. мов, в тому числі до 300 найбільш уживаних.

Нині існує приблизно 5 тисяч народів, 230 держав, в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей. Держави, що існують на планеті, перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість функціо­нують в умовах докапіталістичних формацій, поєднуючи

елементи первісного, рабовласницького та феодального способів виробництва.

Капіталістичний спосіб виробництва також частково поширений у цих країнах, але він ще не став визначаль­ним. За загальноприйнятою класифікацією, більшість людства світу проживає у слабо розвинутих країнах (майже 150 країн). За економічним потенціалом (сумар­ною величиною ВНП, що виробляється на планеті) ліде­рами є такі розвинуті капіталістичні країни: США, Япо­нія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Кана­да. Вони створюють до 50% ВНП.

Ще не так давно в радянській економічній літературі при розгляді світового господарства йшлося про зростаю­чу могутність світової соціалістичної системи, її частка у світовому промисловому виробництві оцінювалася в 40%. У 1991 р. більшість країн колишньої соціалістич­ної співдружності на офіційному рівні перестали назива­ти себе соціалістичними. Це насамперед Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Румунія, а також країни ко­лишнього СРСР. Важливі зміни відбуваються в Китаї, В'єтнамі, частково на Кубі, які офіційно продовжують іти соціалістичним шляхом.

Водночас певні процеси соціалізації мають місце у розвинутих країнах світу. Отже, у світовому господарст­ві існує величезне розмаїття країн за рівнем їх економіч­ного розвитку, належності до певних соціальних, полі­тичних систем, різних регіональних організацій. У бага­тьох країнах виникають релігійно-племінна ворожнеча, соціально-етнічні конфлікти і т. ін. Тому постає питання про можливість дії в такому конгломераті єдиних еконо­мічних законів та закономірностей. Якщо вони діють, то яка специфіка їхньої дії порівняно із законами у межах однієї країни, групи розвинутих капіталістичних країн чи всесвітнього капіталістичного господарства? Щоб від­повісти на це запитання, необхідно з'ясувати сутність світового господарства.

Світове господарство — сукупність національних господарств та економічних взаємозв'язків між ними, або сукупність виробничих від­носин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях.

У сучасних умовах світове господарство дедалі більше набуває ознак цілісності. Цей процес об'єктивно зумовле­ний дією певних факторів:

1) прагненням народів світу вижити за умов нарощу­вання ядерних потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування;

2) розгортанням НТР. Нині жодна країна світу не мо­же самостійно використати всі досягнення сучасної нау­ки і техніки, тому вони повинні об'єднувати свої зусил­ля У ЦІЙ сфері. Це сприятиме встановленню тісних еко­номічних і науково-технічних зв'язків між країнами, формуванню стійких структур у світовому господарстві;

3) інтернаціоналізацією господарського життя, між­народним поділом праці. В сучасних умовах країни сві­тового співтовариства можуть ефективно розвивати ви­робничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукцію, використовуючи процеси спеці­алізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити про­дуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу. Все це також сприяє налагодженню постійних еко­номічних зв'язків між країнами-партнерами у міжнарод­ній сфері;

4) необхідністю об'єднання зусиль країн для розв'я­зання глобальних проблем (екологічних, продовольчих та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо), доцільністю об'єднання господарських зусиль країн-партнерів для освоєння багатств Світового океану й космосу, збережен­ня як уже набутих людством знань, ідей, так і для пере­робки і використання все складніших інформаційних си­стем, створення міжнародного інформаційного банку да­них, яким могла б користуватися відповідно до своїх по­треб кожна країна світового співтовариства.

Ці фактори, як уже зазначалося, сприяють формуван­ню цілісного організму світового господарства, характер­ною ознакою якого є зближення підприємств різних кра­їн, самих країн. Цей процес виявляється у функціону­ванні прямих зв'язків між підприємствами, об'єднання­ми, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперуван­ня виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.

При цьому виникають міжнародні економічні відно­сини у кожній із сфер суспільного виробництва (безпосе­редньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Вони є похідними від національних, отримують від них головний імпульс свого розвитку і водночас активно впливають на розвиток національного господарства.

Сукупність економічних відносин світового господар­ства виявляється у системі притаманних йому економіч­них інтересів: інтересів окремих держав, національних

підприємств, об'єднань тощо, міжнародних економічних організацій та інтересів інтеграційних угруповань, та­ких, як ЄС.

Розв'язання суперечностей, що виникають між еконо­мічними інтересами партнерів у межах світового госпо­дарства, відбувається через погодження їх економічних інтересів, пошук та реалізацію оптимальних форм, прин­ципів, методів їх існування, знаходження компромісів. При цьому країнам-партнерам необхідно йти на певні поступки.

Отже, світове господарство слід розглядати як цілісну і взаємозалежну систему національних господарств, що взаємодіють на основі спільних економічних інтересів, потреб та цілей.

Процес утворення світового господарства не завершив­ся, він триватиме ще певний час. Звідси випливає харак­тер дії економічних законів світового господарства — усі вони розвиваються і функціонують як закони-тенденції. Це означає, що одна із сторін названої суперечності (на­ціональної та інтернаціонального) на певному проміжку часу може домінувати, що, у свою чергу, залежить від си­ли впливу певної сукупності різних факторів, які є осно­вою розвитку кожної зі сторін суперечності.

Водночас, визначаючи пріоритет загальнолюдських потреб, інтересів та цінностей, необхідно за допомогою міжнародних механізмів регулювання наближатися до того, щоб національні господарства пристосовувалися до вимог дії спільних законів. Але при цьому національні інтереси не повинні приноситись у жертву інтернаціо­нальним. Більше того, у процесі просування до вищого ступеня цілісності світового господарства слід домагати­ся оптимального поєднання не лише національних та ін­тернаціональних інтересів, а й їх раціонального узго­дження з інтересами особи, окремого колективу.

Особливості дії економічних законів у сфері виробниц­тва й обігу. Законами, які визначають розвиток сучасного всесвітнього господарства, є закон вартості, закон конку­ренції, закон зростання продуктивності праці, закон попи­ту і пропозиції, закон інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація виробництва — економічна форма розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення вироб­ництва.

У цьому випадку поняття «виробництво» (і відповід­но «інтернаціональне виробництво») вживається у вузь-

кому значенні слова, тобто охоплює не всі сфери суспіль-ного відтворення (безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання), а лише визначальну з-поміж них — безпосереднє виробництво. Міжнародний поділ праці та міжнародне усуспільнення виробництва знаходять конк­ретний вияв у міжнародній спеціалізації, кооперації, ко­мбінуванні, концентрації виробництва тощо.

Інтернаціоналізація виробництва нерозривно пов'яза­на з переходом міжнародного поділу праці від частково­го до одиничного. Загальний поділ праці, як уже зазна­чалося, ґрунтується на спеціалізації сфер суспільного ви­робництва, частковий — на предметній спеціалізації окремих галузей, а одиничний — на подетальній, поопе­раційній спеціалізації окремих виробничих одиниць.

Після 30-х років XX ст. в умовах подальшого розвит­ку загального і часткового поділу праці (другий етап су­спільного поділу праці почався з часу розпаду феодально­го та зародження капіталістичного способу виробництва і тривав, був переважаючою формою до 30-х років XX ст.) домінуючою формою суспільного поділу праці стала по-детальна і поопераційна спеціалізація одиничного поділу праці. Розвиток цієї форми відбувається як у межах на­ціональних країн, так і в міжнародному масштабі (інтер­націоналізація одиничного поділу праці) через ринкові та позаринкові зв'язки між підприємствами, що виробля­ють взаємообумовлену продукцію. За національні межі одиничний поділ праці вийшов із розвитком ТНК. Тому ці корпорації стали одним із найважливіших суб'єктів міжнародних економічних відносин.

За одиничного поділу праці всі господарські одиниці, розташовані в різних країнах, повинні працювати за од­ним технологічним планом, дотримуватися єдиного ритму виробництва, кількісно-якісних характеристик продукції. Якщо в умовах часткового поділу праці взає­мозв'язок відокремлених одна від одної сфер виробницт­ва при їх злитті в сукупний суспільний виробничий ор­ганізм і за наявності соціально-економічної відокремле­ності супроводжувався купівлею-продажем товарів, мала місце лише опосередкована форма зв'язку, то за одинич­ного поділу праці дедалі більшого значення набуває пря­ма безпосередня взаємодія між його ланками.

Тому в процесі міжнародного усуспільнення вироб­ництва розвиваються сталі й тісні зв'язки, які кооперую­ться, причому ці зв'язки мало залежать від стихії товар­ного обміну на світовому ринку. Динамізм і сталість про­цесу інтернаціоналізації одиничного поділу праці зумов-

лені НТР, що розгортається. Із середини 70-х років, ко­ли НТР вступила у новий етап свого розвитку, пов'яза­ний з електронною автоматизацією матеріального вироб­ництва й обігу, науково-технічної творчості, впроваджен­ня біотехнології, освоєння космічного простору тощо міжнародний поділ праці та міжнародне усуспільнення виробництва зростають й поглиблюються.

Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню його ефективності в окремих країнах, прискореному роз­витку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня на­селення. Тому вона стала економічно необхідною для кожної країни, що свідчить про таку рису закону інтер­націоналізації виробництва, як необхідність і внутрішній характер таких зв'язків.

Країни колишньої соціалістичної системи, у тому чи­слі Україна, ще мало втягнуті у міжнародний поділ пра­ці, у міжнародне усуспільнення виробництва. Про це свідчать такі дані: якщо в розвинутих країнах світу від­ношення обсягу експорту до валового продукту станови­ло у 1990 р. 17,8%, то у колишніх країнах РЕВ — лише 6,3%.

Отже, закон інтернаціоналізації виробництва діє з різною інтенсивністю у певних регіонах світового госпо­дарства. Для повноти дії цього закону слід насамперед створити належні умови: розвинути транспортну інфра­структуру, розгалужену мережу інформаційних комуні­кацій, домогтися якісних змін у кредитно-валютній сфе­рі, прийняти відповідні закони, усунути нестабільність у сфері національних, політичних, соціальних відносин, запровадити конвертовану валюту та ін. Дія закону ін­тернаціоналізації виробництва органічно пов'язана з про­цесами, що відбуваються на світовому ринку, зокрема з інтернаціоналізацією ринку.

У сфері торгівлі діє закон випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівняно зі зростанням виробницт­ва (докладніше див. наступну тему).

Випереджаючі темпи зростання світової торгівлі — важливий фактор зростання промислового та сільського­сподарського виробництва, розвитку НТП, підвищення ефективності й якості виробництва, посилення конку­рентної боротьби на міжнародній арені. Конкурентна бо­ротьба, у свою чергу, сприяє послабленню монополізму, зниженню цін на товари на національному ринку. У СІЛА до 75% промислового виробництва перебуває в умо­вах зіткнення із зовнішньою конкуренцією. У тих галу­зях, де протекціоністські заходи захищають підприємців

від зовнішніх конкурентів, споживачі змушені витрача­ти значно більше грошей на купівлю місцевих товарів. Так, протекціонізм для взуттєвої промисловості США спричиняє підвищення цін більше як на 60 млрд. дол. на рік, або понад 1 тис. дол. на сім'ю з чотирьох осіб.

Процес інтернаціоналізації виробництва найбільшою мірою втілений у розвитку країн ЄС.

Європейська економічна інтеграція.

Деякі сторони процесу інтернаціоналізації техноло­гічного способу виробництва висвітлювались у темі 1.3, коли йшлося про інтернаціоналізацію одиничного поділу праці, формування інтернаціональної вартості. Ці проце­си супроводжуються посиленням міжнародної концент­рації виробництва, міжнародною кооперацією та спеціа­лізацією тощо. В сукупності вони є матеріальною осно­вою інтернаціоналізації виробничих відносин (або відно­син економічної власності) та господарського механізму, що, у свою чергу, детермінує процес інтернаціоналізації соціальних, правових та інших надбудовних відносин. Найбільшого розвитку ці процеси набули в інтеграції країн Західної Європи, зокрема в утворенні та функціо­нуванні Європейського Союзу. Спочатку це було об'єд­нання шести країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Гол­ландії та Люксембургу), які підписали «Римський договір» 1957 p., що набрав чинності з 1 січня 1958 р. У 1973 р. до них приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 р. — Греція, у 1986 р. — Португалія та Іспанія. У 1991 р. на сесії ЄЕС було підписано угоду між ЄЕС та Єв­ропейською організацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про ство­рення Європейського економічного простору (ЄЕП). До ЕАВТ, яка була створена в 1960 p., увійшли Великобрита­нія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія, Порту­галія. У 1991 p., згідно з Маастрихтською угодою, було утворено Європейський Союз (ЄС). Отже, в ЄЕП входять нині 17 європейських країн, в ЄС — 15. Подали заяви про входження до ЄС Австрія, Туреччина, Польща, Угорщина та інші країни. Мають намір вступити до цієї організації і деякі країни колишнього СРСР, зокрема Україна, Прибал­тійські республіки. У недалекому майбутньому ЄС може налічувати понад 20 держав Європи.

За час існування ЄС було закладено основи митного союзу (знижені, а відтак скасовані митні збори при пере­везенні товарів з країни у країну, встановлені єдині та­рифи у торгівлі з іншими державами); жителі країн-уча-сниць мають змогу пересуватися всередині співтоварист­ва без паспортів і віз (лише з національним посвідченням

особи); почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту; громадяни інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи; проводиться спільна сільськогосподарська політика; май­же без перепон компанії цих країн роблять взаємні інве­стиції; досягнуто значного прогресу щодо вільного пере­сування товарів і послуг, робочої сили і капіталів, введе­но єдину валюту. Надалі планується узгодити єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися еконо­мічної інтеграції.

Для розв'язання цієї проблеми уже тепер формуєть­ся єдиний наднаціональний бюджет у сумі приблизно 100 млрд. дол. (1,5% від ВВП).

Економічна інтеграція супроводжується й чималими економічними втратами. У країнах ЄС зросло безробіття до 22 млн. осіб, із сільськогосподарського обігу через над­виробництво продукції вилучається майже 15 млн. га зем­лі, знищується чимало готової сільськогосподарської продукції, тоді як у цих країнах налічується майже ЗО млн. бідняків. Але загалом життєвий рівень більшості населення підвищується. Наприкінці 80-х років жителі ЄС витрачали на продовольство до 20% споживчих ви­трат, у 1987 р. уперше витрати на відпочинок та розваги перевищили витрати на харчування. Передбачається ско­рочення середнього робочого тижня до 35—36 годин та ін. З 1960 р. реальні доходи населення щорічно зрос­тали на 2,3%, а на душу населення — на 10% швидше, ніж у країнах ОЕСР.

Економічна інтеграція не може не супроводжуватися політичною, юридичною та іншими видами інтеграції у сфері надбудови. Нині ЄС — переважно конфедеративний устрій зі значними елементами федерації. Такі органи ці­єї організації, як Рада та Комісія, наділені правом при­йняття юридичне обов'язкових для держав — членів цьо­го товариства — рішень з широкого кола питань. Крім проблем вільного пересування товарів, послуг, робочої сили та капіталів, керівним органам товариства надано право вирішального голосу (наднаціональне право) у сфе­рах сільськогосподарської, антитрестівської, транспорт­ної політики, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. У 90-ті роки органи ЄС отримали право регулювати валютні від­носини. Тому справедливим є твердження Дж. Піндера (професора Королівського інституту міжнародних відно­син Великобританії) про те, що розвиток співтовариства з моменту його утворення може розглядатись як поступ до створення федеративної системи. Якщо інтеграція, на його думку, пошириться на сферу безпеки, то це співто­вариство стане федеративною державою.

Нині, коли наднаціональні органи приймають закони лише у межах тих функцій, які добровільно передають їм національні держави, закони окремих країн не мо­жуть протиставлятися законам всього співтовариства і не повинна виникати проблема їх пріоритету. З прийняттям у 1986 р. єдиного європейського акта у разі конфлікту національного права і права співтовариства пріоритет на­дається останньому.

Право співтовариства поширюється на всіх фізичних і юридичних осіб у країнах. Для того щоб воно набрало чинності, не вимагається згоди всіх учасників співтова­риства. До кінця 90-х років сферами такого права, крім названих, стала єдина політика в соціальній сфері, охо­роні навколишнього середовища, фундаментальних дослідженнях, регіональна політика. Створено Кабінет Міністрів ЄС. До 2010 р. коли кількість держав цього співтовариства зросте майже вдвічі, постане питання об­рання президента, основною функцією якого буде коор­динація діяльності держав співтовариства у політичній, військовій, соціальній, економічній та інших сферах.