Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.11. Росія в першій половині XVIII ст

На початку XVIII ст. Росія розпочала Північну війну (1700—1721) проти Швеції за здобуття земель у Прибалтиці, захоплених Швецією на початку XVII ст., за вихід до Балтійського моря.

Союзниками Росії були Данія, Саксонія, Польща. Данія незабаром за­знала поразки й уклала зі Швецією мир. 1700 р. Росія оголосила війну Швеції, однак російське військо, погано навчене й озброєне, було розбите біля Нарви.

Шведський король Карл XII, вважаючи Росію переможеною, спряму­вав головні сили у Польщу. Росія використала цей перепочинок для ре­організації та посилення свого війська. Поповнена десятками тисяч рек­рутів і озброєна новими гарматами і рушницями, російська армія 1701 р. розгорнула наступальні дії проти шведських військ у Прибалтиці: здобула

' Дигери (з англ, буквально — копачі) відображали інтереси сільської та міської бід­ноти. Виокремилися з руху левелерів.

фортеці Нотебург, Нієншанц (після цього у гирлі р. Нева 1703 р. було закладено Петербург), потім Нарву, Дерпт.

Тим часом Польща у війні зі шведами зазнала поразки. Польський король Август II відмовився від престолу, і польський трон посів швед­ський ставленик Станіслав Лещинський.

Влітку 1708 р. шведська армія на чолі з Карлом XII рушила на Росію. Зустрівши опір російської армії, Карл XIIповернув в Україну. 1708 р. шведські війська вдерлися у Північне Лівобережжя, але не змогли оволо­діти містами Стародубом, Новгородом-Сіверським та ін. Населення багатьох українських міст (Мглина, Пирятина, Веприка тощо) брало активну участь в обороні від шведських військ.

Шведську армію було вщент розгромлено у Полтавській битві 27 черв­ня (8 липня) 1709 р., що зумовило докорінний перелом у ході війни.

Російські війська рушили у Прибалтику, де здобули міста Ригу, Ревель (тепер Таллінн), Виборг і Кексгольм.

1710 р. Туреччина, підбурювана Карлом XII, оголосила війну Росії. Після невдалого Прутського походу російський уряд уклав мир з Туреччиною — Прутський трактат, що дав змогу продовжити воєнні дії проти Швеції.

У Тангутському бою 1714 р. російський флот переміг шведський. Російські війська зайняли Аландські острови, навіть змогли підійти до Сток­гольма.

Швеція змушена була укласти Ніштадтський мирний договір 1721 р. До Росії відійшли Естляндія (Естонія), Ліфляндія (частина Латвії), Інгер-манландія, частина Карелії, а також ряд островів на Балтійському морі.

У результаті переможного закінчення Північної війни Російська дер­жава закріпилася на узбережжі Балтійського моря.

Для економіки Росії першої половини XVIII ст. характерне зростання мануфактурної промисловості, зумовлене військовими потребами країни. До середини XVIII ст. вже було понад 600 мануфактур — металургійних, текстильних та ін. Серед нових галузей промисловості виділялося будів­ництво морських кораблів. З'явилися мануфактури, що виробляли полотно для парусів, канати, сукна. Проте на мануфактурах переважали кріпосницькі порядки, працю найманих робітників майже не використовували.

Розвиток промислового виробництва, здобуття Росією виходу до Бал­тійського моря сприяли зростанню її внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Були споруджені канали, що з'єднали Волгу з Невою. З різних кінців країни до Санкт-Петербурга купці звозили, а потім переправляли в інші держави льон, прядиво, шкури, полотно тощо. Значення Архангельська в зовнішній торгівлі Росії помітно зменшилося. Петро І прагнув захищати і сприяти вітчизняному товаровиробнику. Експорт російських товарів пе­ревищував імпорт.

Економічне піднесення Росії за часів Петра І (1689—1725) відбува­лося за умов посилення феодально-кріпосницького гноблення. 1707 р. у

Росії спалахнула нова селянська війна під проводом Кіндрата Булавіна. її учасниками були кріпосні селяни, козаки, посадські люди. Повстання розпочалося на Дону, оскільки саме там з особливою жорстокістю розшу­кував і намагався повернути до своїх панів утікачів полковник Долгору­кий. Булавін з повстанцями напав на нього і знищив увесь його загін. Налякані старшини донського козацтва розбили повсталих. Булавін встиг сховатися в Запорозькій Січі. 1708 р. повстання спалахнуло знову. Бу­лавін з'явився на Дону. Його було обрано отаманом. Повстанці перемогли урядові війська, захопили Царицин, здійснили похід на Азов, але оволодіти містом не змогли. Використавши їхню невдачу, заможні козаки організу­вали змову і вбили Булавіна. Урядові каральні загони до кінця 1708 р. придушили повстання.

За Петра І відбулися суттєві реформи в управлінні державою. Зміцни­лася влада на місцях: країну було поділено на вісім губерній: Московську, Інгерманландську (райони Прибалтики і Карелії з Санкт-Петербургом), Архангельську, Казанську, Київську, Смоленську, Азовську і Сибірську. Кожна губернія поділялася на провінції.

1711 р. було створено Сенат — найвищий законодавчий, розпорядчий і виконавчий орган при цареві на чолі з генерал-прокурором, якого Петро І називав "государевим оком". Боярську думу було ліквідовано.

Замість півсотні приказів створено колегії: закордонних справ, військову, Адміралтейств-колегію, Юстиц-колегію, Мануфактур-колегію, Комерц-коле-гію, Вотчинну, Духовну, або Синод, та ін.

1721 р. Петра І було проголошено російським імператором, що свідчи­ло про подальше посилення самодержавної влади, а через рік запровадже­но "Табель про ранги", що визначав систему чинів (усі чини поділялися на 14 класів) і порядок просування на військовій і цивільній службі.

Завдяки реформам Петра І сформувалася Російська імперія. Створен­ня регулярної армії і флоту, проведення активної зовнішньої політики зро­били можливим утвердження Росії на берегах Балтійського моря. Завдяки зростанню мануфактурної промисловості та торгівлі було покладено край її економічній ізоляції, а створення централізованої системи управління на чолі з імператором означало остаточне оформлення в Росії абсолютизму.

Після смерті Петра І у 1725 р. розпочалася жорстока боротьба дво­рянських угруповань за владу. Друга чверть XVIII ст. увійшла в історію Росії як епоха двірцевих переворотів. У боротьбу за владу включилися не тільки найближче оточення Петра І, а й родовиті аристократи на чолі з князем Дмитром Голіциним. Останні обстоювали кандидатуру внука Пет­ра І, сина страченого царевича Олексія — Петра II. Поки Сенат вирішував, кому передати трон, Преображенський і Семенівський полки підтримали дружину Петра І.

Імператрицею було проголошено Катерину І (1725—1727). За часів її правління було створено Верховну таємну раду з широкими повнова­женнями, що обмежували царську владу. Фактичним правителем країни

був князь Олександр Меньшиков. Щоб зміцнити свій вплив у державі, він спробував одружити царевича Петра зі своєю дочкою. Після смерті Кате­рини І Меньшикова було усунуто з усіх посад, позбавлено величезного багатства і разом із сімейством заслано до Сибіру.

Наступним імператором став Петро II (1727—1730). Схильності до державних справ він не виявляв, і країною керували князі Долгорукий і Голіцин. Вони почали готувати весілля молодого царя. Увесь двір пере­їхав до Москви, де мала відбутися його коронація. Але Петро II захворів на віспу і помер.

У Росії знову загострилася проблема престолонаступництва. Князі вирішили передати російську корону небозі Петра І, дочці його старшого брата — Анні Іванівні (1730—1740), але за умови, що вона підпише так звані секретні "Кондиції". Анна підписала їх, погодившись на обмеження самодержавної царської влади. Невдовзі про "Кондиції" стало відомо ши­роким колам дворянства. Обурившись, імператриця публічно розірвала ці документи. Змовники були заарештовані, а їхні сім'ї, позбавлені звань і майна, вислані до Сибіру. Так у Росії було збережено абсолютизм. Дістав­ши необмежену владу, імператриця Анна Іванівна створила Таємну канце­лярію, що мала наглядати за "словом і ділом", тобто контролювати не лише вчинки, а й думки кожної людини. З цього часу всі виступи проти Анни нещадно каралися. Смертні вироки оголошували один за одним. Проте фактичним правителем держави був її фаворит — курляндський дворя­нин Бірон. За його сприяння всі найважливіші посади обіймали іноземці, насамперед німці.

За часів правління Анни відбулася російсько-турецька війна 1735— 1739 рр. Приводом до неї були напади кримських татар на територію України і похід кримського хана на Кавказ. Росія хотіла оволодіти Азовом і Кримом. Армія фельдмаршала Бурхарда Мініха захопила перекопські укріп­лення, м. Бахчисарай, але нестача продовольства та епідемія, що розпочала­ся, змусили Мініха відійти на територію України. Донська армія за допомо­гою Донської флотилії оволоділа Азовом. Армія Мініха штурмом оволоділа фортецею Очаків, а Донська армія переправилась через Генічеську протоку на Арабатську стрілку, форсувала Сиваш і в липні вступила в.Крим, але знову відсутність води і продовольства змусила російські війська залиши­ти його. 1737 р. у війну проти Туреччини вступила Австрія, але її війська зазнали поразки.

1738 р. активних воєнних дій практично не було. Через епідемію чуми російські війська залишили Очаків і Кінбурн. Армія Мініха переправилася через Дністер і здобула Хотин і Ясси. У цей час Австрія уклала сепаратну угоду. Загроза нападу Швеції змусила Росію укласти з Туреччиною Бел­градський мир (1739 р.), згідно з яким Росія повернула собі Азов.

Наприкінці свого правління Анна Іванівна призначила спадкоємцем Іва­на Антоновича, сина своєї небоги Анни Леопольдівни. Йому було лише кілька місяців, коли його проголосили імператором Іваном VI (1740—1741).

Незабаром дочка Петра І, принцеса Єлизавета, за підтримки гвардії здій­снила державний переворот. Вона пообіцяла продовжувати політику свого батька і була проголошена імператрицею Єлизаветою Петрівною (1741 — 1761/62). Усі державні справи від її імені вирішували її улюбленці. Особ­ливим впливом при дворі користувався її фаворит Олексій Розумовський.

За правління Єлизавети Петрівни Росія брала активну участь у Семи­літній війні як союзник Франції, Австрії, Швеції та Саксонії, їхніми супро­тивниками були Пруссія та Англія. У цій війні Росія прагнула спинити небезпечну експансію Пруссії на схід і розширити кордони імперії на заході.

У ході війни російські війська навіть зуміли здобути Берлін та через відсутність підтримки австрійської армії місто довелося залишити.

Виснажена війною Пруссія готова була капітулювати. Але 1762 р. помер­ла імператриця Єлизавета Петрівна. Російський трон посів ревний прихиль­ник прусського короля Фрідріха II Петро НІ, який припинив війну, повер­нув Пруссії всі захоплені російськими військами території та 1762 р. уклав з нею союзний договір. Проте незабаром відбувся черговий державний переворот. До влади прийшла його дружина Катерина II (1762—1796).

Таким чином, у першій половині XVIII ст. Росія перетворилася на дворянську імперію, її внутрішня політика була спрямована на захист інтересів дворянського стану. Ця політика була продовжена Катери­ною II, за якої російське самодержавство вступило в своє "золоте сто­ліття".