4.17. Російська імперія у другій половині XVIII ст

У 70—80-х рр. XVIII ст. Росія поступалася за своїм розвитком передо­вим європейським державам, але у феодальній економіці країни вже фор­мувалися нові виробничі відносини. Основною галуззю економіки зали­шалося сільське господарство. Розширення сільськогосподарського вироб­ництва у цей період відбувалося насамперед за рахунок освоєння земель на півдні, у Середньому та Нижньому Поволжі, Сибіру, південній частині чор­ноземного центру, Слобідській та Південній Україні, Передкавказзі. Осно­вою землеробства, як і раніше, було трипілля. Агротехнічний рівень був низьким і рутинним. Понад 90% населення країни становили селяни, в основному — поміщицькі.

У XVIII ст. зростало дворянське землеволодіння: поміщикам було роз­дано 800 тис. так званих ревізьких душ, посилювалося кріпосне право і зростали повинності. Однак капіталістичні виробничі відносини поступо­во проникали і в сільське господарство: селян переводили на грошовий оброк, відхідництво, виникли мануфактури, що належали селянам.

Основним гальмом у розвитку сільського господарства було пануван­ня кріпосницьких відносин.

У промисловості утворення мануфактур відбувалося розширенням дрібного товарного виробництва та підпорядкуванням дрібних товарови­робників скупникам. Залежно від форми власності існували дворянські, купецькі та селянські мануфактури.

Наприкінці століття Росія вийшла на перше в Європі місце з вироб-

ництва та експорту продукції металургії. Важливою галуззю промисло­вості було кораблебудування. Суднобудівні верфі діяли у Санкт-Петер­бурзі, Архангельську, Воронежі, Казані. Центрами легкої промисловості були Москва, Петербург. Деякі галузі легкої промисловості сформувалися в районах, де було достатньо сировини: полотняні та парусні мануфактури були створені в Ярославлі, поблизу Калуги, Костроми, Воронежа, Казані, Путивля, а центром бавовноткацтва стала Владимирська губернія. Наприкінці століття у Росії існувало понад 2 тис. мануфактур.

Загальний обсяг зовнішньої торгівлі зріс у 5 разів, при цьому експорт переважав імпорт. Росія торгувала зерном, залізом, деревиною, хутром, а купувала цукор, шовк, фарби та ін.

У другій половині XVIII ст. у всіх сферах економічного життя Росії відбувалися не тільки кількісні, а і якісні зміни. Вони були пов'я­зані з розкладом кріпосницьких і формуванням капіталістичних ви­робничих відносин, розвитком товарно-грошових відносин і руйнуван­ням натурального господарства.

Друга половина XVIII ст. характеризувалась подальшим розвитком абсолютизму в Російській імперії. Внутрішня політика російського само­державства цього періоду отримала назву політики освіченого абсолютизму.

Катерина II, дружина імператора Петра III, після перевороту 1762 р. правила одноосібне (1762—1796). Спираючись на дворянство, вона дбала про зміцнення самодержавства та збереження непорушності феодально-кріпосницької системи. У середині 60-х рр. Катерина видала указ, який забороняв селянам скаржитись на своїх власників, а ті отримали право засилати селян на каторгу за "зухвалість". Вершиною дворянських при­вілеїв став маніфест "Про дарування вольності та свобод усьому росій­ському дворянству". Дворянство звільнялось від обов'язкової державної служби, законодавче закріплялася недоторканність їхнього майна. Цей мані­фест поширював дворянське звання на німецьких баронів Прибалтики, українську козацьку старшину та ін.

Катерина II також видала указ про поділ Сенату на шість департа­ментів з різними функціями, що послабило його вплив як державного органу, і створила особисту канцелярію — "Кабінет її Величності". Завдя­ки цьому вона сконцентрувала у своїх руках всю виконавчу владу. Було здійснено реформу місцевих органів державної влади (уся влада на місцях зосереджувалася в руках губернатора), у Центральній Росії і Лівобережній Україні — секуляризацію монастирських земель. Найяскравішим втілен­ням політики освіченого абсолютизму стало скликання Уложенної комісії (зібрання представників станів), одним із завдань якої була заміна застарі­лого уложення 1649 р. Серед депутатів комісії розгорілась гостра дискусія з селянського питання у зв'язку з тим, що більшість наказів, що їх отримала Комісія, надійшли від селян. Проте через селянські повстання, що спалах­нули в Росії, вона фактично припинила свою роботу.

У XVIII ст. вибухнула селянська війна 1773—1775 рр. на чолі з Оме-

ляпом Пугачовим. Вона розпочалася як протест проти посилення кріпос­ного гніту та обмеження (у козаків) свобод.

Повстанців підтримали розкольники, які суворо переслідувалися уря­дом. Повстання охопило значні простори Поволжя і Південного Уралу. Одним із вагомих успіхів повсталих було захоплення Казані. Проте 1774 р. вони зазнали остаточної поразки. Згодом група змовників схопила Пуга­чева і видала владі. 1775 р. його разом з прихильниками було страчено на Болотній площі у Москві.

Внутрішня політика царизму наприкінці XVIII ст. характеризувалась прагненням зміцнити панування дворянства та верхівки купецтва. Наляка­ний падінням абсолютизму у Франції та селянськими повстаннями, новий російський самодержець Павло І (1796—1801) робив спроби подолати внутрішньополітичні суперечності з допомогою військово-бюрократичної диктатури: він встановив військово-поліцейський казармений режим. Проти деспотії Павла І виступило столичне дворянство, розбещене привілеями ще за часів правління Катерини II. Воно вчинило новий державний пере­ворот. Павла І було вбито. Новим імператором Росії став його син Олек­сандр І.

Зовнішня політика та безпрецедентна воєнна активність Росії у другій половині XVIII ст. надихалась прагненням дворянства захопити нові тери­торії та ринки збуту.

Основними акціями зовнішньої політики Росії були: російсько-турецькі війни 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. (їхнім результатом стали: здо­буття Росією виходу до Чорного моря та права мати на Чорному морі флот; протекторат над Кримським ханством, а згодом і його приєднання; при­єднання території між Південним Бугом та Дністром); поділи Польщі 1772— 1795 рр., внаслідок яких до Росії були приєднані білоруські землі, Правобе­режна Україна, Волинь, Литва, Курляндія; вступ у підданство до Росії части­ни Грузії, нейтралітет Росії щодо війни Англії з американськими колоніями.

Крім боротьби за вплив у Центральній Європі, прагнення вирішити близькосхідне питання, одним із важливих принципів зовнішньої політики царської Росії став охоронно-монархічний принцип. Росія розірвала дип­ломатичні та економічні зв'язки з революційною Францією, організувала десант військ в Італії, сприяла італійському та швейцарському походам на чолі з Олександром Суворовим проти революційної Франції.