Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.2. Психологія політичних конфліктів

Конфлікт є надто поширеним явищем у людському житті. Немає лю­дей, які абсолютно уникали б конфліктів, не були хоч якоюсь мірою їх учасниками, а свідками і поготів.

Конфлікт — це зіткнення проблемних або таких, що не збігаються, інтересів, дій, поглядів окремих особистостей, представників політич­них партій і громадських організацій, об'єднань, етнічних, соціальних груп держав та їх органів.

Найважливіші складові конфліктів: сторони, що конфліктують; зона розбіжностей між конфліктуючими сторонами; мотиви конфлікту; дії. Конфлікти розрізняють за суб'єктами; рівнем конфліктних відносин; об'єктом.


Конфлікти можуть виникати навмисно (з чиєїсь ініціативи) і на ос­нові існуючих суперечностей.

Розрізняють такі види суперечностей:

•  що сформувалися в результаті соціально-економічного і матері­
ально-побутового становища людей;

•   зумовлені неприйняттям політики тих, хто реально має владу.
Звичайно, не всі суперечності, у тому числі політичні, спричинюють

конфлікти. Щоб виник конфлікт, суперечності мають бути кимось усві­домлені, а поведінка відповідно вмотивована.

Окремі дослідники об'єктивне існування конфліктів пояснюють дов­готривалою нерівноправністю становища, в якому перебувають со­ціальні групи суспільства.

Конфлікти поділяють також на рольові та соціальні.

Рольовий конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — це внутрішній конфлікт особистості, пов'язаний з необхідністю людини поперемінно, а то й одночасно виконувати різноманітні ролі. Наприклад, протягом дня чоловік може виконувати ролі батька, сина, керівника, підлеглого, пішохода, водія, коханця та ін. Звичайно, такий калейдоскоп соціальних ролей змушує людину мобілізувати власні фізичні й психологічні мож­ливості.

Соціальні конфлікти пов'язані із зіткненням інтересів людей і мо­жуть призводити до серйозних суперечностей.

Водночас соціальні конфлікти мають не лише дезінтегруючі, руй­нівні наслідки, а й сприяють стабілізації, інноваційній діяльності.

Соціальні конфлікти розмежовують за соціальним рівнем сторін, що конфліктують, поділяючи їх на загальносоціальні, або макрорівневі (класові, етнічні, соціально-професійні), міжгрупові (між формальними та неформальними підрозділами в організаціях), міжособові, внутріш-ньоособистісні, або рольові, та ін.

Людина постійно перебуває у різноманітних конфліктах — вну-трішньоособистісних, міжособових, групових, службових, політичних, міжнаціональних, міжнародних та ін. Отже, завжди існує потреба вміти врегульовувати конфлікти, особливо в нестабільних суспільствах. І хоча протилежностями конфлікту є злагода, єднання, згуртованість, мир, конфлікти — норма життя людини.

Психологія конфліктів значною мірою розвивається на базі психо­логії особистості, особистостей, причетних до конкретного конфлікту. Оскільки конфлікти завжди пов'язані із зіткненням інтересів і поглядів людей, то в їх зародженні, розвитку розв'язанні величезну роль відіграє психологічний фактор [46,17].


Упродовж останніх десятиліть інтенсивного розвитку набула кон-фліктологія — самостійна наукова дисципліна, що має комплексний характер і тісно пов'язана з такими галузями наукового знання, як філо­софія, соціологія, історія, економіка, культурологія, правознавство, пе­дагогіка, політологія, психологія, математика, воєнна наука та ін.

Оскільки конфліктологія вивчає конфлікти і шукає засоби їх регулю­вання, вона має багато спільного з політичною психологією хоча б тому, що політичних конфліктів людству не бракувало за будь-яких часів.

У процесі розвитку будь-якого суспільства, людства загалом неми­нучими є соціальні конфлікти саме як процеси розвитку відносин, на­слідки дій людей і прагнення протилежних цілей.

Конфлікти можуть бути зумовлені об'єктивними і суб'єктивними причинами. Серед суспільних конфліктів виокремлюють політичні та економічні.

Мабуть, не існує в політології такої проблеми, до якої виявляли б інтерес так багато вчених, як до політичних конфліктів. їх вивчали і вив­чають Р. Дарендорф, К. Боулдінг, Л. Козер, Р. Макк, Р. Снайдер, К. Кучер, Г. Зіммель, К. Маркс, Р. Преторіус, Е. Дюркгейм, Дж. Рекс, Т. Парсонс, В. Овчинникова, А. Здравомислов, В. Семенов, А. Романюк, Ю. За-прудський, В. Іванов та ін. Це свідчить про складність, багатогранність і неоднозначність феномена "політичний конфлікт".

Політичний конфлікт є насамперед формою взаємовідносин окре­мих особистостей, партій, політичних груп, громадських об'єднань, класів, держав, окремих політиків, громадських діячів з приводу відно­син влади.

Політичний конфлікт можна також розрізняти як такий, що стосуєть­ся всього політичного простору (наприклад, між гілками влади), і як конфлікт усередині владних структур, коли сторони воюють за перероз­поділ влади або розширення владних повноважень.

Політичний конфлікт — це надмірне загострення взаємовідносин сторін у політиці або їх зіткнення, пов'язане з відмінностями їх ста­новища у суспільстві.

Джерелом політичних конфліктів є конкуренція, суперництво, анта­гонізм, ворожість у сферах економіки, політики, політичних інтересів.

Незалежно від характеру всі політичні конфлікти тією чи іншою мі­рою стосуються влади, владних інтересів. Так, чи можна вважати суто економічним конфлікт в Україні з питання приватизації землі? Найбіль­шою мірою це політичний конфлікт, оскільки власність на землю — це політична власність, політична проблема.

Одним із показників можливого політичного конфлікту, а то й полі­тичної кризи є політична напруженість. Для неї властиве поширення серед широких верств населення настроїв невдоволення існуючим ста­новищем у певних сферах життя або існуючим соціальним устроєм за­галом. Така ситуація характерна напередодні системної кризи, коли ак­тивізується діяльність політичних партій, громадських організацій, відбуваються мітинги, маніфестації, організуються пікети, посилюєть­ся міграція тощо. Це можуть бути передумови системної або несистем­ної, локальної, регіональної та іншої кризи.

У суспільстві завжди є системні і несистемні політичні конфлікти.

Системні конфлікти стосуються базових підвалин та принципів існування суспільства. Здебільшого ці конфлікти відіграють дезінтегру-ючу роль.

Несистемні конфлікти основних підвалин суспільства не торка­ються і дезінтегруючої ролі не відіграють.

Політологи розрізняють три основних типи політичних конфліктів: інтересів, цінностей, ідентифікації.

Конфлікти інтересів, як правило, спостерігаються у високорозви-нених, стабільних країнах, де час від часу перерозподіляється власність, капітали тощо. Вважають, що розв'язувати такі конфлікти легше, ніж інші.

Конфлікти цінностей, або ціннісні конфлікти, навпаки, харак­терні для держав нестабільних, з нестійким державним устроєм. Ці кон­флікти розвиваються навколо таких цінностей, як свобода, рівність, ав­тономія, справедливість тощо, для уточнення їх розуміння та реалізації в життя.

Конфлікт ідентифікаціїЗастає тоді, коли суб'єкт політичного про­цесу намагається ототожнювати себе з відповідною соціальною гру­пою. Такий політичний конфлікт був, зокрема, в Росії під час штурму Білого дому, коли різні соціальні групи намагалися довести, яка з них найдемократичніша, "найнародніша".

Досить поширеними є політичні конфлікти між різними гілками влади, партіями, рухами, громадськими об'єднаннями, окремими по­літичними лідерами, між фракціями і групами у парламентах, апара­тами уряду і президента, між місцевою і центральною владами, між різними класами, соціальними групами. Це природно і особливо ха­рактерно для нестабільних суспільств, що перебувають у так званому перехідному стані від однієї системи соціально-економічних, політичних відносин до іншої, оскільки саме в них надто помітно виявляється від-


мінність і навіть різка протилежність інтересів і потреб усіх соціальних і політичних суб'єктів.

Залежно від кількості учасників (сторін) політичні конфлікти можуть бути двосторонніми (двоскладовими) і багатосторонніми (багатоскла­довими).

Політичні конфлікти поділяють також на антагоністичні і неантаго­ністичні, явні, приховані, тобто латентні.

Як і будь-які інші, політичні конфлікти за рівнем розгортання по­діляють на внутрішньоособистісні, міжособові, індивідуально-групові, внутрішньогрупові, міжгрупові, організаційні, класові, міжнаціональні, міждержавні.

Внутрішньоособистісними називають конфлікти між "хочу!", "повинен!" і "розумно!" [46, 95]. Людина завжди є носієм певної свідо­мості, поглядів, які не є сталими. Вони змінюються під впливом най­різноманітніших обставин. При цьому нормальний розвиток особис­тості пов'язаний із розумінням відмінності між реальною та ідеальною метою, в результаті чого і виникає внутрішній конфлікт. Він особливо характерний для політичних діячів високого рівня, які орієнтуються не лише на сьогоденну, реальну мету, а й на так звану велику, або ідеаль­ну, мету, намагаючись якомога швидше утвердитися.

Внутрішньоособистісні конфлікти, як правило, спричиняють і між­особові, оскільки людина, не знаходячи відповіді на запитання, що її хви­люють, не дістаючи схвалення і підтримки своєї позиції іншими, нама­гається досягти цього саме за рахунок міжособових конфліктів.

Міжособові конфлікти в політиці мають певні особливості. У житті кожної людини таких конфліктів багато. Міжособові конфлікти харак­теризуються, з одного боку, змістом, тобто тим, що становить предмет різних поглядів конфліктуючих. У політиці найголовніше — політичні погляди, оцінки, ідеали, ідеології. З другого боку, конфлікт має психоло­гічну основу, пов'язану з особливостями конфліктуючих як особисто­стей. Це визначає манеру, стиль поведінки конфліктуючих сторін.

Міжособові конфлікти нерідко переростають у групові, коли кон­фліктуючі сторони у різний спосіб доповнюються прихильниками, од­нодумцями. У політиці таке явище поширене як ніде.

Між організаційні конфлікти в політиці виникають як зіткнення окремих партій, громадських організацій, об'єднань, великих груп. Ос­танні мають доленосне значення для цілих націй, народів, оскільки у ве­ликі групи люди об'єднуються на основі спільного соціального стано­вища, місця проживання, спільних інтересів, громадянства чи піддан­ства, національності тощо.

Політичний конфлікт, як і будь-який інший, може бути інтегрую­чим і дезінтегруючим, або системним і несистемним. Системні кон­флікти стосуються базових засад суспільства, принципів, на яких воно базується й існує, і є дезінтегруючими. Несистемні конфлікти таких за­сад не торкаються, а тому є інтегруючими.

У процесі політичного конфлікту його учасники вибирають відпо­відну стратегію поведінки, намагаючись при цьому максимально від­стояти, задовольнити свої інтереси. Типовими стратегіями такої пове­дінки є конкуренція, співробітництво, ухилення, пристосування. При цьому конкуренція і співробітництво вважаються активними діями, а ухилення і пристосування — пасивними [111, 84-92].

Політологи, зокрема Г. Зіммель, дійшли висновку, що чим гост­ріший політичний конфлікт, тим згуртованіші групи, сторони, що кон­фліктують. Власне, без такої згуртованості взагалі марно сподіватися на перемогу у конфлікті. Логічно і те, що пом'якшення гостроти кон­флікту зменшує і його інтегруючу функцію в суспільстві.

Розвиток конфлікту фактично один і той самий: передконфліктна ситуація, власне конфлікт (інцидент), ескалація конфлікту (коли від­буваються певні його акти), кульмінація (найбільше загострення кон­флікту), завершення конфлікту.

Будь-який конфлікт може існувати лише тому, що люди витрача­ють енергію на підтримку його існування. Багаття конфлікту горить тому, що люди підкидають у нього "дрова" — віддають йому час, ду­шевні сили, здоров'я, а іноді і все життя [46, 41]. Інакше кажучи, най­простіше і найлегше позбутися конфліктів — не розв'язувати їх. Однак це практично неможливо, оскільки в зоні конфліктів перебувають над­то важливі для людей цінності та інтереси.

Існують два основних варіанти розкриття суті політичних конфлік­тів — гласний і негласний.

У першому випадку суть політичних конфліктів розкривається від­крито — через пресу, радіо, телебачення, мітинги, зібрання, засідання парламенту тощо. Гласний варіант розкриття властивий демократич­ному суспільству. Гласно розв'язуються конфлікти у процесі обміну думками, дискусій, вивчення громадської думки та ін.

Негласне розкриття суті політичного конфлікту відбувається таємно, коаліційно, на рівні групи і тому, як правило, конфлікт залишається не­розв'язаним, суперечності неусунутими, згоди між сторонами, що кон­фліктують, не досягнуто. Тимчасово зменшується тільки гострота кон­флікту.


За всіх особливостей та специфічних умов розв'язання кожного кон­кретного конфлікту можна виокремити деякі найбільш загальні складові технології запобігання політичному конфлікту та його розв'язання.

Розглянемо способи запобігання політичному конфлікту.

По-перше, потрібно мати якомога більше інформації про об'єктивні умови, в яких політичний конфлікт може виникнути. її збирають багать­ма методами, включаючи різноманітні соціологічні, експертні опиту­вання, референдуми тощо. При цьому особливого значення набуває вивчення осіб, задіяних у конфлікті, мотивів і аргументів, якими вони керуються у політичній діяльності та поведінці.

По-друге, вирішальне значення для запобігання політичному кон­флікту має розробка спеціальної програми дій з метою попередження, недопущення переростання конфліктної ситуації у конфлікт. Розробляє таку програму сторона, не зацікавлена у можливому конфлікті. При цьому продумуються і плануються першочергові та подальші дії, що можуть (прогностично) усунути основні причини, які зумовили кон­фліктну ситуацію (мається на увазі нейтралізація соціально-економіч­ної бази конфлікту). Багато в чому політична конфліктна ситуація може виникати за наявності політичного лідера як конфліктної особистості.

По-третє, запобігти політичному конфлікту можуть реальні дії щодо його недопущення.

Коли конфліктна ситуація переростає в політичний конфлікт, постає проблема його розв'язання. У цьому разі використовують політичні технології, практично аналогічні тим, що слугують для попередження конфлікту, але виникає складна центральна проблема — як знайти вихід із ситуації, що склалася.

Практика політичного життя свідчить, що політичні конфлікти роз­в'язуються переважно двома способами — силовим та переговорним. Звичайно, другий спосіб більш складний, потребує великої практичної підготовки тих, хто готує, організовує, веде переговорний процес, але саме цей спосіб найбільш перспективний і плідний.

Розрізняють два основних методи ведення переговорів — позицій­ний торг і принципові переговори, або переговори по суті.

Переговори як позиційний торг характеризуються спробою роз­в'язати конфлікт, досягти домовленості шляхом певних поступок сторін. Такі переговори здебільшого малоефективні і до розв'язання конфлік­ту фактично не приводять.

Набагато складніші і результативніші принципові переговори, або переговори по суті. Вони потребують розмежування між учасниками

переговорів та предметом переговорів, зосередження на інтересах, а не на позиціях сторін, окреслення кола можливостей перед тим, як вирішу­вати, що робити. У результаті таких переговорів найчастіше сторонам вдається зберегти особисту позицію, власні погляди. В ідеальному ва­ріанті підсумок таких переговорів виглядає як "перемога — перемога".

Практично кожен учасник політичного конфлікту, якщо він заінте­ресований у його припиненні, має замислитися і поставити перед со­бою три завдання: а) як запобігти конфлікту, зробити так, щоб його уникнути; б) як поводити себе під час конфлікту, щоб максимально перешкодити його загостренню; в) як завершити конфлікт із щонаймен­шими втратами для себе. Це своєрідні етапи розвитку конфлікту, які пе­редбачають і своєрідні дії конфліктуючих сторін.

Отже, треба знати, що таке політичний конфлікт, як він виникає, роз­вивається, як слід поводитися на стадіях зародження конфлікту (в кон­фліктній ситуації), щоб запобігти самому конфлікту, у процесі його роз­витку, якщо конфлікт розпочався, після розв'язання конфлікту.

Існують три способи дій, у результаті яких сторони, що конфлікту­ють, можуть спробувати вийти з політичного конфлікту, розв'язати його. Це насилля, роз'єднання і примирення.

Коротко охарактеризуємо кожний з них.

Насилля. До нього найчастіше вдається сильна сторона конфлікту. Це щось подібне до хлопчачої бійки, коли правоту намагаються довес­ти кулаками. Крім фізичної сили з метою насилля можуть використо­вуватися адміністративна, службова, моральна сила. З погляду моралі девіз "сильний завжди правий" свідчить про торжество дурості. Кож­ний, хто вдається до насилля як засобу розв'язання конфлікту, споді­вається завершити боротьбу якомога скоріше і результативніше на свою користь, хоча перемога у конфлікті за рахунок сили досить часто ви­дається надто неефективною, позірною.

У політичних конфліктах часто насилля здійснюють із використан­ням зброї, вдаючись до воєнних дій. Який це дає результат, можна лег­ко зробити висновок, спостерігаючи, зокрема, за подіями у Чечні.

Роз'єднання. До цього способу вдаються, намагаючись розірвати або й зовсім розриваючи свої стосунки з конфліктуючою стороною (згадайте розірвання шлюбу). До роз'єднання можуть вдаватися обидві сторони конфлікту або й більше його учасників. Такий спосіб розв'я­зання політичного конфлікту ефективний. Як правило, конфлікт припи­няється, однак конфліктуючі сторони використовують його рідко. Це по­яснюється тим, що конфліктуючі сторони втрачають контакти, без яких


їм важко продовжувати політичну діяльність, а швидко поновити такі контакти досить важко, а то й неможливо.

Примирення. Це ефективний спосіб розв'язання політичного кон­флікту, однак він використовується не так вже й часто. До того ж прими­рення може бути позірним, нестійким, недовготривалим.

Примирення частіше досягається під час переговорів, але іноді може відбутися "саме по собі", коли конфліктуючі сторони втомлюються від боротьби, обопільно втрачають до неї інтерес, а то і слабшають.

Зрештою, політичний конфлікт може припинитися за умови втру­чання третьої особи (сторони). її запрошують для цього конфліктуючі сторони (одна або обидві) або ж, маючи власний інтерес, така сторо­на з'являється сама по собі, з власної ініціативи.

Досить рідко вдається досягти повного розв'язання конфлікту, ос­кільки це залежить від ступеня задоволення сторін, досягнення ними консенсусу. Це цілком закономірно, оскільки для сучасних суспільств характерна величезна диференціація інтересів, які до того ж змінюють­ся, переплітаються, вступають у суперечність.