Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.2. Характеристика методів соціальної роботи

Постійне накопичення знань і досвіду, пізнання навколишньої дійсності збагачують способи, методи проникнення людини у різні сфери суспільного життя. Існують різні класифікації методів залеж­но від ознак, що покладені в їх основу: ступінь загальності, пошире­ність, зміст і характер діяльності та ін. За першою ознакою виділя­ють всезагальні (філософські), загальнонаукові та спеціальні методи.

Всезагальний (філософський) метод становить єдність методоло­гічної і світоглядної позиції суб'єкта у різних видах діяльності. Інак­ше кажучи, він вбирає у себе багатство загальнонаукових і конкрет­них методів подібно до того, як загальне вбирає у себе посутні еле­менти особливого й одиничного.

Ці методи вивчають у відповідних фундаментальних та приклад­них науках. Коротко торкнемося їх суті.

Аналіз — це дослідження чогось, що ґрунтується на розкладанні (подумки) предмета, явища на складові, визначенні елементів цілого, розгляді їх властивостей.

Процедурою зворотного характеру є синтез — метод, коли знан­ня про предмет отримують шляхом поєднання його елементів і ви­вчення їх зв'язку. Тому в практичній пізнавальній діяльності аналіз і синтез поєднуються.

Індукція — логічне розмірковування, що рухається від тверджень емпіричного, конкретного, вужчого характеру до більш широкого.

Дедукція (виведення) — розмірковування, що дає змогу за певни­ми правилами логіки робити висновки з деяких тверджень та їх ком­бінацій. Вони не можуть бути більш загальними, ніж посилання (ак­сіоми, постулати, принципи), які ведуть до них. Виходячи з певної системи їх подібності, можна передбачити наслідки, що з них випли­вають.

Спостереження — свідоме і цілеспрямоване сприйняття дійснос­ті. Воно буває простим (звичайним) і складним, включеним (безпо­середнім).

Експеримент (проба, досвід) дає змогу в контрольованих і керо­ваних умовах досліджувати конкретні явища дійсності, виконує фун­кцію критерію істинності наукового пізнання загалом.

Аналогія містить в основі подібність предметів (явищ, процесів тощо) щодо певних властивостей.

Моделювання — метод дослідження, що ґрунтується на побудові та вивченні зразків реально існуючих предметів, явищ і конструйова­них об'єктів для визначення або поліпшення їх характеристик, удос­коналення, управління ними тощо. Тісно пов'язане з експериментом, воно передбачає використання процедур абстрагування й ідеаліза­ції, разом з іншими методами глибоко проникає в теоретичне мис­лення і практичну діяльність.

Загальнонаукові методи застосовуються у різних галузях знань та соціальної практики. На відміну від перших, вони визначають не всезагальний шлях, спосіб пізнання природи, а лише деякі їх аспек­ти. До них зазвичай відносять: аналіз літературних джерел; теоре­тичний аналіз і синтез соціально-педагогічних досліджень; спосте­реження у природних умовах у процесі тестування, спільних заходів тощо; вивчення та узагальнення досвіду; експеримент; метод екс­пертних оцінок.

Часткові, спеціальні методи — це специфічні способи пізнання і перетворення окремих сфер реального світу, що притаманні тій чи іншій конкретній системі знань (політології, соціології, педагогіці, правознавству тощо). Міждисциплінарний, інтегративний характер теорії і практики соціальної роботи розширює арсенал її методів і категорій за рахунок загальнонаукових і спеціальних.

У Короткому енциклопедичному словнику з соціальної роботи (К., 2002) зазначається, що у вітчизняних наукових джерелах методи соціальної роботи класифікуються:

•   за напрямами та формами соціальної роботи: організаційні, соці­
ально-психологічні, соціально-педагогічні, соціально-медичні,
соціально-економічні;

•   за об'єктами соціальної роботи: індивідуальні, групові, в громаді;

•   за суб'єктами соціальної роботи: методи, що застосовують окре­
мі спеціалісти; колектив соціальної служби, орган управління со­
ціальною роботою [165, 260].

Зазначимо, що класифікація методів, яка існує у вітчизняній практиці соціальної роботи і відображена у наукових джерелах, не вичерпується наведеним варіантом, а вимагає її подальшого уточ­нення. Так, С. Косянчук і В. Сидоров [166, 322] спробували інтег­рувати існуючі класифікації методів соціальної роботи за трьома класифікаційними ознаками:

•   ступінь спільності клієнтів;

•   зміст і характер соціальної роботи;

•   сфера застосування (табл. 2).

Запропонована класифікація може слугувати основою для по­дальшого дослідження за умови деякої корекції, що стосується тре­тьої групи класифікації. На нашу думку, всі методи цієї групи за сво­їм змістом і характером, а також виховною функцією мають бути


Таблиця 2

Класифікація методів соціальної роботи

 

Основна класифікація

Вирізнювані методи чи групи методів

Ступінь спільності клієнтів

Методи індивідуальної соціальної роботи. Методи групової соціальної роботи. Методи соціальної роботи в общині

Зміст і характер соціальної роботи

Група соціально-економічних методів соціальної роботи. Група організаційно-розпорядчих методів соціальної роботи. Група психолого-педагогічних методів соціальної роботи

Сфера застосування: виховання підростаючого покоління

Метод стимулювання і залучення до дії. Метод репродукування. Метод закріплення та збагачення. Метод сприяння творчості

віднесені до психолого-педагогічних методів соціальної роботи. Ця класифікація набула подальшого уточнення і доповнення, що бу­де зазначено в процесі розкриття основних характеристик методів соціальної роботи.

Так, розкриваючи сутність методів першої групи, Н. Матвійчук [166, 324] цілком обґрунтовано пропонує методи соціальної роботи в общині розглядати як методи соціальної роботи в мікросоціальному середовищі, що більшою мірою відповідає соціальним умовам пост­радянського суспільства і традиціям вітчизняної науки. При цьому характерною ознакою методів індивідуальної соціальної роботи є те, що вони реалізуються в ситуації "один на один", коли соціальний працівник разом із клієнтом вирішує його особисті й соціальні проб­леми. Типовими індивідуальними проблемами в практиці соціальної роботи є емоційні проблеми, сімейні та особистісні кризи, сімейні конфлікти, проблеми на виробництві і в школі, втрата роботи тощо. На всі спільні характеристики "накладаються" особливості їх реалі­зації в конкретних методах, що використовуються у зарубіжній та вітчизняній практиці соціальної роботи. Розглянемо найпоширеніші з них.

Метод вирішення проблем (розроблений X. Перлман) ґрунтується на базовому постулаті психодинамічної концепції, згідно з яким людське життя є "проблемно-вирішальним процесом". Завдання со-

ціального працівника полягає в тому, щоб допомогти клієнту за цих обставин.

Основу психосоціального методу (запропонованого Ф. Холліс) складає з'ясування причин девіантної чи дезадаптивної поведінки суб'єкта, створення "історії хвороби клієнта". Метод передбачає складну діагностику "особистості в ситуації", при зацікавленій учас­ті самого клієнта. Психосоціальний метод інтенсивно застосовуєть­ся у разі усвідомлення клієнтом своїх індивідуальних і соціальних проблем, наприклад, проблем, пов'язаних зі здоров'ям.

Метод втручання являє собою сукупність дій для полегшення сприймання клієнтом актуальних проблем. Визначення стану проб­леми і точного виконання завдань є головними складовими успіш­ного вирішення цієї проблеми. Цей метод був запропонований у 1970 р. Рідом і Енштейном і перевірений в результаті емпіричної практики в соціальних агентствах.

Метод поведінкового підходу зосереджується на особистісних ре­сурсах навколишнього середовища, які можуть бути мобілізовані, щоб стимулювати та зберігати мінливу поведінку. Модифікація по­ведінки здійснюється за двома напрямами: оперантна та респондент-на зміна поведінки.

Метод екологічного підходу пропонує покращання взаємодії лю­дини і навколишнього середовища на основі позитивного взаємооб-міну. "Людина — навколишнє середовище" розглядаються як взає­модоповнюючі системи, де людина має таке оточення, яке вона фор­мує відповідними способами.

Метод психологічного підходу Ранка передбачає концентрацію уваги на процесі надання допомоги, проявляючи значно менший, ніж психоаналітики, інтерес до "дитячих" переживань клієнта. Воля і здатність до змін — ось ті домінанти, що лежать в основі теорії і практики цього підходу.

Кризово-орієнтований — це комбінований метод, що використо­вує елементи психотерапії, практичної психології і раціональних дискусій в соціальній роботі. Він застосовується у разі таких кризо­вих станів, як тривога, почуття сорому, провини, ворожості тощо.

Раціональний метод індивідуальної соціальної роботи запропоно­ваний Г. Вернером як альтернатива психоаналітичним моделям ін­дивідуальної роботи. В його основі лежать положення когнітивної теорії, згідно з якими інтенсивність дій залежить від сили волі інди-

віда. Мета методу полягає у зміні свідомості клієнта, яку розуміють як сукупність проявів його емоцій, уяв і поведінки. Він застосовується, коли клієнт шукає допомоги в розв'язанні своєї проблемної ситуації.

Метод терапії реальністю був запропонований В. Глассером. Його основу складає положення про те, що людині необхідно бути коханою і відчувати свою цінність, а для цього необхідна відповідна поведінка. Мета методу полягає в тому, щоб допомогти людям зро­зуміти й усвідомити відповідальність за свою поведінку.

У практиці індивідуальної соціальної роботи використовуються й інші методи, які застосовують у разі агресивної поведінки, сексу­альних проблем, до наркотично залежних осіб тощо. До таких видів індивідуальної роботи можна віднести ігрову терапію, сексуальну терапію, психодраму, техніку "відрази" та ін.

Методи соціальної групової роботи використовують у практич­ній соціальній діяльності, функції якої поширюються на різні галузі людської життєдіяльності — від благоустрою і освіти до адаптації і становлення.

Згідно з підходом Г. Кнопки групова робота є практичним мето­дом соціальної роботи, який допомагає особистості розширювати своє соціальне функціонування і через цілеспрямований досвід гру­пи ефективніше розв'язувати індивідуальні, групові чи проблеми в мікросоціумі.

Одним із найпоширеніших методів групової соціальної роботи є метод інтерперсональної допомоги при роботі в малих групах, де ви­користовується груповий контекст для досягнення як індивідуаль­них, так і групових цілей. Групова соціальна робота включає різні види діяльності: розвиток цілої групи і окремого члена групи; розви­ток взаємної допомоги і підтримки членів групи; використання гру­пового процесу для життєдіяльності групи; розвиток автономності в групі.

До основних цілей групової соціальної роботи можна віднести: посередницький обмін між клієнтами; спілкування; самоусвідомлен­ня наявних проблем; реалістичне оцінювання своїх проблем; прий­няття соціальних норм і цінностей.

Методи соціальної роботи в мікросоціальному середовищі спря­мовані на професійну допомогу індивідам, групам, колективам, що проживають на одній території і мають спільні проблеми. Головни­ми методами професійної соціальної роботи в мікросоціальному

середовищі є соціальне планування, планування мікросощального середовища, розвиток територіального самоуправління, соціальні акції в мікросоціальному середовищі, макропрактика.

Мікросоціальне середовище висуває специфічні вимоги до про­фесійної компетенції — уміння проводити наукові дослідження на основі соціальних, психологічних, демографічних, статистичних да­них; уміння правильно аналізувати та інтерпретувати одержану ін­формацію, щоб адекватно представляти ситуацію розвитку спільно­ти і її проблеми.

Ефективність використання того чи іншого методу соціальної ро­боти залежить від багатьох чинників, серед яких варто відзначити особисті та професійні якості соціального працівника, психофізіоло­гічні особливості клієнта, рівень взаємовідносин між працівником і клієнтом, складність проблеми, що вирішується, тощо. Слід відзна­чити, що жоден із методів соціальної роботи не є універсальним. То­му кінцевий результат роботи соціального працівника перебуває у прямій залежності від вдало розробленої методики вирішення проб­леми та його вміння використовувати той чи інший метод роботи.

Широко використовуються в соціальній роботі методи, що кла­сифікуються за ознакою змісту й характеру соціальної роботи.

За допомогою соціально-економічних методів спеціалісти вплива­ють на матеріальні, національні, сімейні та інші інтереси й потреби клієнтів. Провідну роль при цьому відіграють матеріальне мотиву­вання і підтримка життєдіяльності окремих людей і соціальних груп, які відчувають у ній потребу. Ці методи застосовуються через надан­ня натуральної і фінансової допомоги, встановлення пільг, однора­зових субсидій і компенсацій, патронаж, побутове обслуговування, моральне заохочення, санкції тощо.

Організаційно-розпорядчі методи спрямовані переважно на такі мотиви поведінки людей, як усвідомлена необхідність громадської і трудової дисципліни, почуття обов'язку, відповідальності, вимог культури, правил співжиття. Це методи прямої дії, оскільки спира­ються насамперед на регламентуючі, нормативно-правові акти. Вони встановлюють також рамки підпорядкованості і взаємодії різних со­ціальних служб та органів управління, регулюють між ними відноси­ни субординації і координування. Серед цих методів можна виділити дві підгрупи, що мають певні відмінності. Організаційні методи стосу­ються прав, повноважень, обов'язків, відповідальності різних ланок в

органах управління соціальними службами, надають їм функціональ­ні визначеності, забезпечують таким чином "випереджаючий" вплив на розв'язання завдань соціальних служб, що регулюються відповід­ними положеннями й інструкціями. Розпорядчі методи дають можли­вість здійснювати поточні уточнення завдань, перерозподіл сил, сво­єчасно усувати виявлені недоробки. Тобто вони, як органічно пов'язані з організаційними методами, надають системі управління соціальною роботою оперативності, динамічності, гнучкості.

Організаційно-розпорядчі методи відіграють важливу стабілізу­ючу роль у соціальних відносинах. Залежно від місця в системі уп­равління, характеру і ступеня впливу основними серед них є регла­ментування, нормування, інструктування.

Регламентування — досить жорсткий спосіб організаційного впливу, що полягає у розробці та введенні в дію організаційних по­ложень, обов'язкових для виконання. Такими є типові положення, штатний розклад, посадові інструкції, накази та ін. Використовуєть­ся цей метод органами управління соціальними службами.

Нормування — вільніший спосіб організаційного впливу. Його суть полягає у встановленні нормативів із верхньою і нижньою ме­жею, які служать орієнтиром у діяльності соціального працівника. Це, зокрема, нормативи чисельності клієнтів, часу їхнього обслуго­вування, витрат тощо. На практиці важливо правильно визначати місце, види, обсяги, форми застосування цього методу.

Інструктування — найм'якіший спосіб організаційного впливу. Воно містить роз'яснення ситуації, завдань, можливих труднощів і наслідків неправомірних чи умисних дій клієнта, застереження від ймовірних помилок, поради щодо характеру дій, найдоцільніших кроків у складних ситуаціях тощо. Інструктування має частіше фор­му консультаційної, інформаційної, методичної допомоги клієнту, спрямованої на захист його громадянських прав і свобод.

До організаційно-розпорядчих методів соціальної роботи відно­сять також добір і розстановку кадрів, критику і самокритику, заохо­чення і стягнення, контроль і перевірку виконання.

У практиці соціальної роботи широко застосовуються психолого-педагогічні методи, які на відміну від розглянутих відзначаються по­бічною дією і впливом на клієнта через механізм соціально-психоло­гічного і педагогічного регулювання його соціального самопочуття та поведінки. Як відомо, спрямованість вчинків людини зумовлюють, крім неї особисто, соціально-психологічні явища: громадська і групова думка, настрої, смаки, захоплення, люди тощо. Виникаючи як продукт спілкування, вони набувають відносної самостійності і для людей є орієнтиром, зразком для наслідування, формою контро­лю тощо. Так з'являється своєрідний, складний механізм соціальної саморегуляції. Як показують соціологічні дослідження, у 55-60 % ви­падків люди діяли не так, як вони хотіли б, а як узвичаєно в їхній гру­пі, колективі чи організації.

Та це не означає повної залежності індивіда від зовнішніх умов. Механізм педагогічного регулювання духовно-морального стану й поведінки особи чи соціальної групи дає можливість цілеспрямова­но впливати на свідомість людини з метою формування у неї уста­лених поглядів, переконань, моральних принципів і норм, уміння правильно діяти в конкретних соціальних умовах та обставинах. Свідомість людини — вищий регулятор її поведінки, адже будь-який імпульс до дії виникає спочатку під впливом внутрішнього стану особи чи зовнішніх факторів, але завжди співвідноситься з її поглядами, ідеалами, принципами, нормами, установками і відпо­відно ними санкціонується (підтримується) чи заперечується (галь­мується).

Основним серед психолого-педагогічних методів є переконання. Воно здійснюється у соціальній роботі різними формами. Це, зокре­ма, роз'яснення, порада, рекомендація, позитивний приклад, зразок активної життєдіяльності. За допомогою переконання досягається осмислене засвоєння людиною наукових знань, достовірної інфор­мації, правових норм, етичних рекомендацій, естетичних еталонів.

Нерідко виникає розрив між суспільними нормами і груповою свідомістю, психологією та культурою. Соціальне мікросередовище може нав'язувати людині хибні, шкідливі погляди і зразки поведін­ки, ізолювати (частково або цілком) індивіда від суспільних ціннос­тей та норм. Це стає причиною девіантних форм поведінки. І соці­альному працівникові потрібні певні вміння і здібності, щоб вплива­ти не лише на людину, а й на соціально-психологічні явища, що панують у її соціальному мікросередовищі. Для цього використову­ють соціологічні дослідження, спостереження, соціально-психоло­гічну діагностику, навіювання, інформування, гуманізацію умов праці та побуту, залучення до праці, заохочення самовиховання, сти­мулювання культурного розвитку, вияву творчих можливостей особи, спирання на позитивний приклад ровесників, прогресивні тради­ції, звичаї та інші психолого-педагогічні методи й засоби.

Методи цієї групи — вивчення результатів діяльності клієнтів, со­ціальна терапія (індивідульна, групова, трудова, терапія самовихо­вання, дискусії, психотерапія, сімейна, ігрова терапія, соціо-, психо­драма тощо), сповідальний метод.

Біографічний метод вивчає наслідки докладених зусиль, реальних змін у життєвих позиціях, системі цінностей, вивчає результати ді­яльності клієнтів: плани та звіти керівників установ, щоденники, журнали, інші документи; результати діяльності — твори, технічні саморобки, наочні посібники, кіно-, відеофільми, довідкові катало­ги; тематичні картотеки; звукозаписи бесід, докладів, дискусій тощо.

Соціальна терапія, за І. Зайнишевим, цілеспрямовано і система­тично надає допомогу особі або групі, врегульовує почуття, імпуль­си, думки, стосунки. Вона виправляє, коректує поведінку; поперед­жає дисфункції; забезпечує нормальний розвиток, самоствердження особи.

Індивідуальна терапія вирішує проблеми конфіденційного харак­теру (зґвалтування, сімейні конфлікти тощо) з тими, хто не бажає брати участь у груповій терапії.

Групова терапія націлена на допомогу в подоланні емоційних по­рушень, соціальних недоліків під керівництвом соціального праців­ника або професійного терапевта. Групи із 6-8 чоловік займаються протягом 90 хвилин на тиждень. Є навчальні групи (здобування знань, висловлення думок, обговорення проблем); групи спільної діяльності, спорту, відвідування театру з подальшим обговоренням тощо; батьківські; тендерні групи — чоловічі й жіночі. Психотера­певтичними процедурами є релаксація, пантоміма, розігрування ро­льових ситуацій, виклад біографій, обговорення анонімної історії хвороби, опис сновидінь, фантазій, асоціацій тощо.

Сімейна терапія — діяльність соціального працівника з членами сім'ї з метою перегляду ролей, обов'язків членів сім'ї, сприяння більш гнучкій поведінці, причому спираючись на актуальні вербаль­ні та невербальні дії членів групи.

Трудова терапія ґрунтується на тонізуючому та активізуючому впливі праці на психофізичну сферу людини, організовує спільну ді­яльність, полегшуючи стосунки між людьми, знімаючи напруже­ність, хворобливі переживання.

Терапія самовиховання основана на самовивченні, самооцінці; пе­реоцінці власної особи, минулого; самоаналізі, вияві індивідуальних психологічних бар'єрів; використанні одержаних результатів у пов­сякденному житті та діяльності.

Дискусійна терапія передбачає знайомство членів групи; обгово­рення очікувань клієнтів, переживань, а також групового напружен­ня, пов'язаного з відмінністю між очікуваннями і реальністю; форму­вання адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно вирішити, активної мотивації до участі в групі, дотримання норм і традицій групи; аналіз динаміки, розвитку і корекції внутрішньогрупових сто­сунків, закріплення досягнень; обговорення результатів терапії, під­ведення підсумків; рефлексія.

Соціодрама — метод колективної, групової терапії. Сутність його полягає у тому, що проблема соціальних груп і конфліктні стосунки між групами виступають у стихійно організованих сценах.

Психодрама використовується у груповій терапії, коли людина виконує різні ролі, зображуючи себе в стресових ситуаціях соціаль­ного характеру або грає ролі своїх антиподів.

Ігрова терапія як форма психотерапії слугує полегшенню спілку­вання. Учасники користуються іграшками, щоб зобразити ситуації і конфлікти, які неможливо або складно вербалізувати.

Сповідальний метод позбавляє психічних стресів, труднощів взає­мозв'язку із соціальним оточенням, передбачає спілкування соціаль­ного працівника і клієнта наодинці.

За кількістю задіяних людей методи поділяються на індивідуаль­ну та групову соціальну роботу.

Індивідуальна соціальна робота — напрям, система цінностей, вид практики для допомоги індивідам у вирішенні психологічних, між-особистісних, соціоекономічних проблем через особистісну взаємо­дію з ними.

Групова соціальна робота передбачає взаємодію невеликої групи осіб із спільними інтересами і загальними проблемами для досягнен­ня цілей.

У соціальній роботі використовуються також методи, характерні лише для цього виду професійної діяльності: метод соціального діаг­ностування; втручання у критичних випадках; роботи зі спільнотою; метод роботи на вулицях.

До методів соціального діагнозу (соціальної діагностики), за І. Зайнишевим, належать:

•  збирання відомостей про інфраструктуру, чисельність, склад і ди­
наміку населення тощо;

•  вивчення історії заселення і освоєння цієї території, зміна складу
місцевого населення, його занять і традицій тощо;

•  інформаційно-цільовий аналіз документів, статей із місцевої та
центральної преси, матеріалів електронних засобів інформації,
листів, скарг тощо;

•  аналіз соціально-просторового розподілу і динаміки народжува­
ності і смертності населення, залежність якості життя від природ­
них і соціальних факторів.

Метод втручання у критичних випадках уперше застосовувався у США у 1847 p., коли церква захистила дитину, яка зазнала насилля у сім'ї. У країні стали створюватися товариства із захисту дітей про­ти жорстокого поводження з ними.

Метод роботи зі спільнотою є засобом координації традиційних методів і соціально-політичним засобом задоволення інтересів, пот­реб, очікувань громадян. Ці методи з'ясовують сутність і типи проб­леми, аналізують причини, розробляють плани, стратегії, залучають необхідні ресурси, виявляють лідерів, регулюють стосунки між чле­нами громади для полегшення зусиль.

Метод роботи на вулицях — відкритий метод соціальної роботи, зорієнтований на проблеми вулиці і розв'язує їх превентивними за­ходами:

•  попередження виникнення груп молоді, особливо вуличних, че­
рез установлення випадкових контактів з ними у періоди зборів і
проведення дозвілля;

•  визначення потреб і проблем вуличних груп молоді та надання їм
відповідної допомоги — індивідуальної та групової;

•  запобігання чисельному збільшенню груп, сприяння їхньому зник­
ненню і спрямування їхньої активності у менш агресивний напрям;

•  відбір безпритульних підлітків, спроба залучити їх у молодіжні
групи, які перебувають під педагогічною опікою соціальних пра­
цівників;

•  пошук приміщень для вуличних груп молоді та організація і про­
ведення екскурсій для прискорення процесу їхньої соціалізації
або ресоціалізації;

•   установлення контактів із наркоманами, переадресація їх у відпо­
відні заклади і до відповідних фахівців;

•   залучення підлітків до підтримки однолітків, формування загонів
добровільних помічників соціальних педагогів і соціальних пра­
цівників.

Заслуговує на увагу підхід до класифікації методів соціальної ро­боти, розроблений Українським державним центром соціальних служб для молоді і викладений у Концепції діяльності ДЦССМ. Виходячи з того, що соціальна робота включає різноманітні сфери діяльності, її методи є комплексом професійних заходів і прийомів, спрямованих на досягнення завдань, які визначаються соціальною політикою.

Психологічні методи: діагностика, корекція, психотерапевтичні тренінги, психологічний відбір, психологічна адаптація, аутотре­нінг, методи психотерапії.

Педагогічні методи: формування свідомості, методи організацій­ної діяльності, методи стимулювання, ігрові методи, методи вклю­чення, соціальне навчання, методи схвалювання і осудження.

Соціологічні методи: метод спостереження, соціометричний ме­тод, експеримент, метод експертних оцінок, аналіз документів, агіта­ція, пропаганда, аналіз соціуму, соціальна реклама.

Завершуючи огляд характерних ознак різних методів соціальної роботи, слід зазначити, що на свідомість і поведінку людей впливає багато взаємопов'язаних факторів, тому методи соціальної роботи слід застосовувати у комплексі. Тим більше що вони органічно пов'язані й ефективні лише за одночасного застосування, а не ізольо­вано. Це підтверджує необхідність комплексного підходу як принципу використання методів соціальної роботи. Наявні між ними відмін­ності важко вловлювані. Найсуттєвішим є те, що принципи соціаль­ної роботи постійні, мають обов'язковий характер. Методи її рухли­віші, можуть варіювати залежно від зміни соціальних умов при одних і тих самих принципах. І принципи, і методи соціальної робо­ти слід розглядати в тісному зв'язку з її цілями та завданнями. Мета зумовлює сукупність способів її досягнення; принципи дають змогу з багатьох методів обрати найефективніші у цих умовах. Усвідом­лення і врахування такого діалектичного взаємозв'язку між ними — методологічна основа соціальної роботи.