4.2.1. Структура й методи аналізу
Зрозуміло, що інвестор не байдужий до надійності цінного паперу, який він збирається придбати. Але ще більше його інтересує надійність того, хто цей папір, випускає і хоче продати. Адже можна придбати цінний папір ідеальний за характеристиками, але через нездатність емітента успішно працювати можна, сподіваючись на дивіденти, раптом втратити свій капітал. Інвесторові просто необхідна найповніша інформація про фінанси емітента для того, щоб упевнитися в надійності вкладу. У свою чергу, емітент
(у всякому разі — порядний емітент) не менше за інвестора заінтересований у наданні повної та вірогідної інформації про свій фінансовий стан. Одне з головних правил ринкової економіки: “нема довіри — нема капіталу”. Заінтересованими є обидві сторони і справа тільки за методологією та організацією аналізу.
У нашому випадку мета аналізу цілком зрозуміла — перевірка підприємства як емітента цінних паперів. Аналіз має переконати інвестора в тім, що емітент здатний виконати всі зобов’язання, котрі він бере на себе у зв’язку з емісією цінних паперів і укладеними угодами.
Джерелами первісної інформації для проведення аналізу є офіційні дані бухгалтерського обліку й звітності підприємства з можливим залученням документів, що розшифровують і доповнюють указані дані (кошторисів, калькуляцій, планів, документів первісного обліку). Крім того, стороння організація, з якою укладено договір на проведення аналізу, може робити власне обстеження й фіксацію потрібних елементів і процесів діяльності підприємства.
Інформація для аналізу і сам аналіз складаються із показників: економічних, виробничих, технічних, комерційних — кожний з яких характеризує (репрезентує, виражає) певний бік елементу або процесу господарської діяльності.
За порядком обчислення показники поділяються на засадні й похідні. Перші обчислено на підставі документів, що не належать до офіційної номенклатури економічних документів підприємства (урядові постанови, укази, закони, інструкції керівних організацій тощо). Похідні показники обчислюються на підставі засадних. Для обчислення похідних показників застосовуються різні математичні способи як найпростіші (віднімання, ділення), так і більш складні (піднесення до степеня, добування кореня, розв’язування систем рівнянь).
Засадні показники є тільки в офіційних номенклатурних економічних документах підприємства (бухгалтерських, облікових, планових і звітних). Похідні показники також можуть бути в названих документах, але більша частина їх розраховується поза цими документами з метою використання лише для контрольних та аналітичних цілей.
За формою вираження показники поділяються на абсолютні та відносні. Більшість абсолютних показників є засадними, але можуть бути також і похідними. Відносні показники переважно є похідними.
Абсолютні показники звичайно мають вартісне вираження (як правило, в національній валюті, іноді — в іноземній), але за необхідності для їх вираження застосовуються натуральні одиниці виміру. Відносні показники переважно виражаються у формі коефіцієнтів, часток, питомої ваги, відсотків та інших безрозмірних величин. Наприклад, як відносний показник розглядають дохід у розрахунку на одного акціонера. Відносним показником є також питома вага кумулятивних привілейованих акцій у загальній їхній кількості (у цьому разі йдеться про виокремлення частки з певної множини).
Основним методологічним прийомом оцінення та аналізу фінансового стану є порівняння показників, коли різними способами зіставляються базовий показник і той, що аналізується. В аналізі використовується певна база порівняння, тому правомірно говорити про порівняльний характер аналізу або про порівняльний аналіз. Для оцінення та аналізу фінансового стану емітента застосовуються такі типи баз порівняння:
Показники даного підприємства за минулий період.
Показники інших підприємств аналогічного профілю.
Нормативні показники.
Розглянемо кожний із цих типів окремо. Для порівнювання баз першого типу використовуються показники за календарний рік (квартал чи місяць), а також за певний минулий період, у тім числі:
а) попередній рік (щодо року, за яким аналізуються показники);
б) перший (початковий) рік певного періоду;
в) заданий умовами аналізу рік;
г) рік, що в ньому даний показник був найкращим;
д) рік, що в ньому даний показник був найгіршим;
е) рік, що в ньому даний показник був середнім;
є) період (кілька років поспіль) із середнім рівнем показника.
Результати порівняння з базою за минулий період використовуються передовсім для оцінення змін, що відбуваються, — виявлення динаміки, темпів, тенденцій та закономірностей стосовно даного показника на даному підприємстві. Прикладом може бути розрахунок темпу приросту реальних активів (основних і оборотних коштів) за формулою:
Ра = (Аі – Аі-1) / Аі-1 = (Аі / Аі-1) – 1,
де Ра — темп приросту активів; Аі та Аі-1 — активи відповідно за рік, що аналізується, і попередній.
Порівняння з показниками інших підприємств (вітчизняних або зарубіжних) аналогічного профілю (другий тип) грунтується на таких базах порівняння:
а) визначене (задане) підприємство;
б) підприємство з найліпшим показником;
в) підприємство з найгіршим показником;
г) підприємство з середнім показником (за період);
д) середній показник у групі підприємств або в країні, галузі чи регіоні.
Результати порівняння з іншими підприємствами уможливлюють оцінювання фінансової стійкості (конкурентоспроможності) даного емітента на фондовому ринку й на загальному ринку.
Порівняння з нормативними показниками (третій тип) виконується із залученням таких баз порівняння:
а) положення законів і нормативних актів;
б) нормативи — власні, галузеві, загальнодержавні;
в) стандарти, в тім числі міжнародні;
г) планові або прогнозні показники;
д) умови та вимоги, що випливають із договірних відносин.
Порівняння може охоплювати всі три типи баз порівняння і створювати своєрідні ланцюжки виробничих показників. Візьмімо, наприклад, два абсолютні за формою показники — прибуток і собівартість продукції на даному підприємстві в даному році. Співвідношення між ними створює відносний похідний показник — рентабельність продукції (це перше порівняння). Рентабельність продукції даного року порівняємо з аналогічним показником попереднього року й матимемо фактичний темп зростання рентабельності продукції на даному підприємстві (друге порівняння). Отриманий показник темпу можна порівняти з аналогічним показником іншого підприємства або з середнім показником у галузі (третє порівняння), в результаті чого ми знатимемо, наскільки наше підприємство за темпами зміни рентабельності випереджає конкурентів або відстає від них. За бажання можна вийти на ще одне (четверте) порівняння, якщо порівняти показник випереджання або відставання в даному році з аналогічним показником у минулому.
Ланцюжок порівнянь можна спрямувати й іншим шляхом, якщо темп зростання рентабельності продукції (результат другого порівняння) зіставити з аналогічним плановим показником на даний період. У результаті такого порівняння отримаємо показник виконання планових темпів зростання рентабельності. Далі цей показник зіставимо з аналогічними показниками в попередніх роках і матимемо певну динамічну картину, яка теж може бути корисною для аналізу господарської діяльності. Аналогічні ланцюжки можна збудувати й на підставі будь-яких інших вихідних абсолютних показників, що збільшує і без того велику кількість похідних показників.
Особливе місце в системі аналізу фінансового стану належить нерівностям, побудованим на застосуванні лімітів та обмежень. Вони дають змогу характеризувати конкретну суть показника, зокрема показати його оптимальність чи екстремальність. Прикладом такого аналітичного прийому може бути визначення умов створення ліквідності балансу. Баланс можна вважати абсолютно ліквідним, коли він відповідає таким нерівностям:
(А1 + А2) > П1; А3 >П2; А4 >П3,
де А1, А2, А3 та А4 — відповідно активи, що швидко, середньо, повільно та важко реалізуються; П1, П2 і П3 — відповідно короткотермінові, довготермінові та постійні пасиви.
Нагадаємо, що ліквідність означає мобільність активів підприємства, котра уможливлює безперешкодне здійснення платежів кредиторам та виконання інших фінансових зобов’язань. На фондовому ринку — це один з основних показників надійності та якості цінних паперів, що характеризує можливість швидкого перетворення їх на готові гроші без втрат для власника. Не лише цінні папери, а й усі види активів мають той чи інший рівень ліквідності: одні з них швидко й легко можна перетворити на готівку, інші — важко реалізуються на ринку. Для пасивів аналогічною характеристикою є терміновість погашення (повернення) коштів. Що скоріше можна реалізувати активи і що пізніше потрібно повертати пасиви, то вищим є фінансовий рейтинг підприємства, то мобільнішим є воно у своїх фінансових зобов’язаннях.
Загальноприйнятим є таке групування активів за ступенем ліквідності і пасивів за термінами їх погашення.
Активи
Активи, що швидко реалізуються: готівка в касі, розрахунковий рахунок у банку, валютний рахунок у банку, інші рахунки у банку, інші кошти, короткотермінові фінансові вкладення, ринкові цінні папери, розрахунки з дебіторами за векселями.
Активи із середнім строком реалізації: товари відвантажені, послуги зроблені, рахунки до одержання дебіторської заборгованості, розрахунки з дебіторами, у тім числі з бюджетом, з дочірніми підприємствами, з персоналом.
Активи, що повільно реалізуються: матеріальні й виробничі запаси, незавершене виробництво, готова продукція на складі (товари невідвантажені), витрати майбутніх періодів.
Активи, що важко реалізуються: основні фонди (з вирахуванням зносу), незавершене будівництво та інші незавершені капітальні вкладення, інші довготермінові фінансові вкладення, у тім числі нематеріальні.
Пасиви
Короткотермінові пасиви: короткотермінові кредити банку, розрахунки з кредиторами, у тім числі з постачальниками за акцептованими документами, розрахунки з бюджетом, векселі до оплати, розрахунки із заробітної плати, розрахунки з бюджетом, накопичені непогашені заборгованості, інші поточні пасиви.
Довготермінові пасиви: довготермінові кредити банку, довготермінові позичкові кошти, відстрочені податки, облігації, інші непогашені зобов’язання.
Постійні пасиви: статутний фонд, амортизаційний фонд, знос основних засобів, резервний фонд, доходи майбутніх періодів, нерозподілений прибуток.
Структура активів за ступенем ліквідності й пасивів за термінами погашення визначається перегрупуванням статей балансу за поданою вище класифікацією, що, у свою чергу, дає змогу скласти “ліквідний баланс”.
Практикуються також інші перегруповування звітного балансу, серед яких на особливий інтерес заслуговує порівняльний аналітичний баланс-нетто. У ньому окремими групами виділено: в активі — основні засоби та вкладення (1), запаси й витрати (2), грошові кошти, розрахунки та інші активи (3); в пасиві — джерело власних коштів (1), кредити та інші позичкові кошти (2), розрахунки та інші пасиви у вигляді кредиторської заборгованості (3).
Первісна інформація про фінансовий стан емітента дає досить широкі можливості для поглибленого аналізу. І ці можливості досвідчений аналітик використовує так само широко — досліджується та оцінюється профіль і масштаби діяльності підприємства, організаційно-технічний рівень виробництва, рентабельність, фінансова стабільність, ефективність використання активів (фондовіддача), продуктивність праці, ліквідність і платоспроможність, перспективи ринку збуту продукції, інші аспекти господарювання, виробничої та комерційної діяльності. І на цій підставі визначається привабливість інвестування в цінні папери.
У процесі аналізу, що має переважно ретроспективний характер, виконується також робота з прогнозування основних фінансових показників, що цілком природно для прийняття обгрунтованого рішення про довготермінові вкладення капіталу. Горизонт планування однаково важливий як для емітента, так і для інвестора. Самі ж прогнози можуть набирати форми індикативних планів, які є орієнтирами для поточного планування.
Предметом аналізу звичайно є ціни, причому не тільки їх рівень, а й характер. Зокрема, треба виявити динаміку:
абсолютних цін, що відбивають вартість продукції в грошовому виразі;
відносних цін, що виражають вартість даної продукції через вартість іншої продукції;
постійних цін, що мало реагують на інфляцію;
поточних цін, які реагують навіть на найменшу інфляцію.
Фінансовий добробут підприємства прямо зв’язаний із прибутком. Тому “вістря” аналізу звичайно спрямовується на виявлення резервів збільшення прибутку, які могли б додатково заохотити інвестора. Як відомо, прибуток зростає, коли:
— знижується собівартість продукції;
— підвищується ціна продукції внаслідок підвищення її якості;
— збільшується обсяг випуску й реалізації продукції (ефект досягається завдяки зниженню в собівартості одиниці продукції частки постійних накладних витрат);
— переглядається номенклатура (асортимент, сортамент, типорозміри) продукції, що випускається, для зняття з виробництва малорентабельної та розширення випуску високорентабельної продукції;
— усуваються причини появи збитків, що відносяться на рахунок прибутків, і збитків, які покриваються за рахунок прибутку.
На всі ці фактори аналітик звертає якнайпильнішу увагу, розглядаючи одночасно заходи, які планує емітент для раціонального використання не тільки резервів збільшення прибутку, а й самого прибутку.
Зарубіжні експерти звертають увагу на аналіз зв’язку між постійними витратами виробництва та витратами на маркетингову діяльність, з одного боку, і зміною рівня прибутковості підприємства — з іншого. Однією з форм реалізації цього напряму аналізу виявилося, зокрема, опрацювання київською фірмою “Фінанс-оптимум” відповідної економічної моделі (автор Г. М. Крупський), яка за допомогою комп’ютерно-програмного забезпечення уможливлює оптимізацію багатьох параметрів виробництва.
Показники фінансової діяльності з метою аналізу використовуються по-різному — залежно від їхньої ролі у досягненні загальних цілей аналізу. Є показники, які застосовуються майже в усіх видах аналізу (“чергові” показники), є такі, що застосовуються вряди-годи, є якісь виняткові, унікальні показники... Перше завдання кожного аналітика — визначення загальної кількості й складу застосовуваних показників. Це завдання не з легких, хоча б тому, що показників, які можна так чи інакше використати в аналізі, безліч. Самі тільки бухгалтерські, калькуляційні та звітні документи містять сотні показників в абсолютному вираженні. Ще більше похідних (відносних) показників, які отримують, порівнюючи пару абсолютних показників. Нескладний підрахунок доводить, що за наявності тільки 140 абсолютних показників (насправді їх набагато більше) можна формально одержати 10000 таких пар. Припустімо навіть, що 90% з них не мають суттєвого економічного змісту. Тоді залишається 1000 пар показників. Нехай 90% з цієї кількості також не мають прямого відношення до аналізу фінансового стану емітента. Залишається, таким чином, 100 пар показників. З них потрібно відібрати найважливіші, а після відбору проранжувати, встановити їхню пріоритетність відносно один одного. Методику такого відбору пропонуємо далі.