Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.2.2. Державне регулювання доходів і вартість життя

4.2.2. Державне регулювання доходів і вартість життя

Державне регулювання доходів є складовою соціальної політики держави. Воно являє собою систему заходів і норм законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру і спря­моване на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили та її розвитку, послабленню соціальної напруженості.

Державне регулювання доходів полягає у перерозподілі їх через Державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат. Таке регулювання сприяє підвищенню доходів незаможних, створює умови для усунення диспропорцій, пов’язаних з неоднаковими виробничими факторами регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості тощо. Політика доходів ґрунтується на певних принципах, закріплених у Конституції та в інших законодавчих актах.

Такими принципами є:

соціальна справедливість;

соціальне партнерство та солідарність усіх верств населення;

індивідуальна відповідальність за своє матеріальне становище;

право на працю та гідна винагорода;

індексації доходів;

диференціація заробітної плати;

право на професійні об’єднання;

економічна доцільність.

Державне регулювання доходів і споживання ґрунтується на методах, поданих на схемі (рис. 4.2.3). Дані методи взаємозалежні та доповнюють один одного.

Рис. 4.2.3. Методи державного регулювання доходів

Розподіл доходів серед населення має прямий вплив на використання ресурсів праці. По-перше, у разі великої розбіжності у диференціації та загальної суми їх у найбідніших прошарків населення менше прожиткового мінімуму зростає вторинна, нерегламентована й нелегальна зайнятість через необхідність мати хоча б мінімальні засоби для існування. При цьому, що більший такий прошарок громадян, то більші за обсягом і питомою вагою перелічені негативні явища на ринку праці. По-друге, ринок праці з великою диференціацією доходів громадян є вразливішим стосовно дискримінації з боку підприємців, порушення прав працівників, невиконання колективних угод через страх втрати праці в разі незгоди та скарг. По-третє, збільшується чисельність пенсіонерів і підлітків, які працюють. Водночас така диференціація певною мірою може пожвавити мобільність робочої сили — надто серед молоді.

Що може зробити держава для того, щоб диференціація доходів не була занадто високою?

По-перше, це запроваджедення прогресивної шкали оподаткування. Більш високодохідні групи сплачують значну частину свого доходу до бюджету держави, а бідні прошарки населення сплачують податки за низькими пільговими ставками. Цей захід веде до скорочення розриву в доходах. По-друге, за рахунок надходжень до бюджету з доходів високодохідної групи населення держава зможе сплачувати збільшені трансферти незаможним прошаркам, які скоротять диференціацію ще більше [10, с.203]. По-третє, це посилення боротьби з тіньовими доходами. Перехід їх у легальні, знову таки, збільшить надходження до бюджету з усіма позитивними результатами для прошарку громадян з низькими доходами.

Ефективно організований ринок праці та продуктивна зайнятість населення головним чином забезпечує нормальну та справедливу диференціацію працюючих і всього населення за доходами. Ефективність функціонування ринку праці визначається:

розвитком конкуренції між найманими працівниками за кращі робочі місця та між роботодавцями за більш кваліфіковану робочу силу;

відповідністю ціни робочої сили її відтворювальній функції (мінімальна заробітна плата не може бути меншою за прожитковий мінімум);

постійним намаганням зменшити розрив між пропозицією робочої сили та попитом на неї;

постійним балансом між товарною та грошовою масами.

Вартість життя — це виражена в грошовій формі кількість матеріальних благ і послуг, які фактично споживаються населенням. Вартість життя можна визначити як сукупність витрат, які робить людина, сім’я чи група населення для придбання товарів і послуг, які необхідні для забезпечення життєдіяльності та відновлення працездатності. Для розрахунку вартості життя використовують такі методи.

Статистичний метод. Основою даного методу є фактичні бюджетні обстеження. За базу розрахунків приймають фактичний рівень споживання та витрат малозабезпечених верств населення, без використання науково-обумовлених норм і нормативів споживання.

Нормативно-статистичний метод передбачає використання певною мірою науково обґрунтованих норм. За основу розрахунків беруть вартість фізіологічних норм продуктів харчування.

Нормативний метод. Використовуючи даний метод:

визначають науково обґрунтовані нормативи споживання, які забезпечують нормальне відтворення робочої сили працівників і життєдіяльності непрацездатних;

по різних районах країни науково обґрунтовуються необхідні територіальні відмінності у вартості життя населення;

кількісно визначаються всі необхідні потреби в матеріальних благах і послугах.

Нормативний метод дозволяє отримати найдостовірніше уявлення про споживчий кошик, необхідний для розрахунку прожиткового мінімуму. Прожитковий мінімум є показником обсягу та структури споживання основних матеріальних благ і послуг на мінімально допустимому рівні, що забезпечує підтримування активного фізичного стану різних соціально-демографічних груп населення. Для установлення вартісного показника прожиткового мінімуму запроваджується поняття бюджету прожиткового мінімуму. Бюджет прожиткового мінімуму являє собою вартісну оцінку натурального набору прожиткового мінімуму, а також включає усі витрати на податки та інші обов’язкові платежі. У світовій практиці застосовуються два основні підходи до побудови бюджету прожиткового мінімуму — нормативний, основою якого є концепція споживання на науково обґрунтованому мінімально необхідному рівні, і статистичний, що ґрунтується на аналізі закономірностей споживання.

Методика розрахунку бюджету прожиткового мінімуму є такою:

визначається продукт споживання у середньому на одного члена сім’ї з урахуванням статевої структури населення;

розраховується загальний обсяг мінімально необхідних витрат на придбання продуктів харчування на одного члена сім’ї;

визначається вартісна оцінка бюджету прожиткового мінімуму в регіоні.

Прожитковий мінімум і величина його вартості для громадян працездатного віку є інструментами соціальної політики. Вони мають використовуватися як орієнтири під час регулювання доходів і витрат різних груп населення, для обґрунтування розмірів оплати праці, а також регулювання міжгалузевого підвищення заробітної плати, співвідношення в оплаті праці за галузями; для оцінювання матеріальних і фінансових ресурсів, потрібних для реалізації поточних та перспективних соціальних програм на рівні регіону, підприємства.

Профспілками України розроблені методологічні підходи до розрахунку прожиткового мінімуму. Згідно з ними визначаються мінімальний асортимент і вартісна величина споживчого кошика на продукти харчування, а також витрати на житлово-комунальні послуги, непродовольчі товари, транспортні послуги тощо. Вартісна оцінка споживчих кошиків формується за відповідними цінами та тарифами. Слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням усіх видів торгівлі. Споживчий кошик визначається не рідше одного разу на 5 років.

Набір продуктів харчування прожиткового мінімуму включає продовольчі товари, об’єднані у такі групи:

хлібопродукти;

картопля;

овочі;

фрукти і ягоди;

м’ясопродукти;

молокопродукти;

рибопродукти;

яйця;

цукор, кондитерські вироби;

олія, маргарин.

Цей набір розраховано на основі мінімальних розмірів споживання продуктів харчування для різних категорій населення, розроблених науково-дослідним інститутом харчування МОЗ України. Витрати на оплату житлово-комунальних послуг визнача­ється на основі норм загальної площі житла та нормативів споживання основних видів комунальних послуг на одну людину. Визначенні частки витрат прожиткового мінімуму, які використовуються на придбання непродовольчих товарів, послуг, виплату податків та інших обов’язкових платежів, ґрунтуються на використанні фактичного співвідношення між цими витратами й витратами на харчування, які виникли в базовому періоді.

Правомірнішою та науково обґрунтованішою категорією є мінімальний споживчий бюджет, що забезпечує нормальне відтворення робочої сили працездатних і нормальну життєдіяльність непрацездатних громадян. Мінімальний споживчий бюджет — це законодавчо встановлена в державі середньодушова місячна вартість набору продуктів харчування, непродовольчих товарів, оплати необхід­них послуг, ліків, предметів побуту, зокрема й довготривалого користування, задоволення в установлених межах культурних потреб, розрахованих на підставі науково обґрунтованих норм і нормативів з урахуванням національних особливостей. Для України розрахунок вартості такого бюджету вперше здійснювався 1991 року для 13 ста­тево-вікових груп. Цей показник відображає верхню межу ціни робочої сили, що дає змогу підтримувати здоров’я та працездатність людини на нормальному рівні, що відповідає вимогам фізіології.

Розрахунки прожиткового мінімуму доцільно здійснювати не лише у середньому на душу населення чи сім’ю, а й окремо для працездатних громадян, дітей до 6 років, підлітків, пенсіонерів. Це дає змогу диференційовано оцінювати вартість відтворення, а відтак визначити мінімально необхідні рівні доходів для різних за складом типів сімей.