Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.2.4. Вплив рівня життя на трудовий потенціал суспільства

4.2.4. Вплив рівня життя на трудовий потенціал суспільства

Розвиток трудового потенціалу суспільства залежить від рівня життя, сутність якого розглядалася у попередньому розділі. Що він вищий, то більше можливостей у суспільства та кожної особи забезпечити вищий рівень здоров’я, освіти, професіоналізму, куль­тури і то більше можливостей задовольнити потреби суспільства, що зростають. Потреба — це необхідність в життєвих засобах, яка набуває специфічної форми відповідно до культурного рівня та особистих якостей індивіда. Цим зумовлений і різний набір потреб людини, на які впливають певні фактори (рис. 4.2.5).

Підвищення рівня життя сприяє поліпшенню якості життя, тобто умов існування людини. Якість життя характеризується насамперед рівнем споживанням товарів і послуг, а також включає соціальні результати економічного та політичного розвитку, а саме: середню тривалість життя, рівень захворюваності, умови й охорону праці, соціальну захищеність населення, поліпшення соціального середовища, забезпечення прав людини.

Рис. 4.2.5. Фактори, що впливають на потреби
та рівень життя населення

Джерелом підвищення рівня та якості життя населення є зростання НД, який є частиною сукупного суспільного продукту після відрахування витрачених у процесі виробництва засобів праці і матеріальних витрат. Розмір і динаміка залежить від продуктивності праці, обсягу інвестицій, зайнятості, структур економіки, рівня розвитку соціальної сфери тощо. НД ділиться на фонд нагромадження та фонд споживання.

Фонд нагромадження — це частина НД, що використовується на розширене відтворення, збільшення невиробничих фондів, а також створення державних резервів і запасів.

Фонд споживання використовується для задоволення невиробничих потреб, а також на утримання організації невиробничої сфери. Джерелами є необхідний продукт і частина додаткового продукту.

До складу фонду споживання входять:

особисте споживання населенням матеріальних благ і послуг;

матеріальні витрати в організаціях невиробничої сфери, які обслуговують населення;

матеріальні витрати в організаціях, які надають допомогу суспільству в цілому: управління, наука, оборона, служба безпеки.

Для оцінювання зміни рівня життя населення визначають індекс вартості життя (ІВЖ), який розраховується за набором товарів і послуг для різних соціально-демографічних груп населення та за мінімальним набором:

ІВЖ = Цп · Gп / Цб · Gб,        (4.2.3)

де Цб, Цп — ціна покупки, відповідно, базисного та поточного періодів, грн;

Gб, Gп — обсяг покупок базисного і поточного періодів, грн.

Недостатній обсяг фонду споживання або недоліки в його розподілі призводять до бідності певної частини населення.

Бідність — це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству у конкретний час. Вона характеризується низкою показників.

Межа бідності — це рівень доходу, нижче якого неможливе задоволення основних потреб. Межа бідності визначається як частка прожиткового мінімуму на одну особу у розрахунку на місяць. За її допомогою визначаються сім’ї, які належать до категорії бідних.

Рівень бідності — це питома вага сімей (домогосподарств), чий рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим за визначену межу бідності.

Глибина бідності — це відхилення доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності.

Опікуваний державою дохід — це рівень доходу, що до 10 % перевищує межу бідності та обумовлює ймовірність сім’ї потрапити до категорії бідних.

Крайня форма бідності — це бідність по відношенню до стандартів цивілізації. Ця форма асоціюється з абсолютною бідністю (межею виживання).

У світовій практиці крайній формі бідності відповідає такий показник як межа бідності. Організацією Об’єднаних Націй разом з Організацією економічного співробітництва та розвитку і Всесвітнім банком бідність визначається в разі, коли доходи або споживання населення становлять менше одного долара на день. У Російській Федерації за межу бідності прийнято прожитковий мінімум. В Україні прожитковий мінімум застосовується також для визначення права на призначення соціальної допомоги, отже, і для визначення межі бідності.

До бідних належать ті верстви населення, які не з власної волі позбавлені благ, що їх більша частина населення вважає необхідними, а саме:

належного житла;

їжі;

одягу;

ліків для підтримання здоров’я.

У світовій практиці для характеристики бідності та забезпечення можливості чіткого визначення бідних верств населення використовуються такі критерії:

нормативні (абсолютні):

за визначеним державою прожитковим мінімумом;

за фактичною вартістю продуктового кошика, який є основою прожиткового мінімуму;

за енергетичною цінністю добового раціону харчування;

за стандартами ООН для країн Центральної та Східної Європи

структурні:

за питомою вагою витрат на харчування у сукупних витратах (доходах);

за питомою вагою найнеобхідніших витрат у сукупних витратах (доходах)

відносні:

за фіксованою часткою середньодушових доходів (витрат);

за вартістю реального мінімуму споживання, які розраховуються виходячи з фактичної вартості харчування найбіднішого населення країни (20 % загальної чисельності)

ресурсні:

виходячи з реальних можливостей надання допомоги з бюджетних коштів

Нормативні критерії ґрунтуються на відповідності фактичної вартості споживчого кошика сімей встановленому стандарту — прожитковому мінімуму.

Структурні критерії оцінки бідності визначаються виходячи з питомої ваги витрат на харчування або найнеобхідніших витрат у сукупних витратах (доходах). При їх застосуванні, коли в загальній структурі витрат домогосподарства харчування становить понад 60 %, сім’я змушена не робити значної частини обов’яз­кових платежів, зокрема за житло.

Відносні критерії визначаються за фіксованою часткою середньодушових доходів (витрат), яка дає змогу виокремити групу населення, що живе в нестатках, відносно життєвого стандарту даного конкретного суспільства. Для цього найчастіше використовуються відсоткові пороги медіанного рівня доходів або витрат, а саме — 50, 60 або 75 %, а також вартість реального мінімуму споживання, розрахованого за фактичною вартістю — харчування найбіднішого населення країни.

Ресурсні критерії оцінки бідності мають суто практичне значення, оскільки виходять з бюджетних можливостей держави щодо надання допомоги.

Як свідчать дані Міністерства праці та соціальної політики, в Україні межа бідності дорівнює 56,6 % прожиткового мінімуму. За певними оцінками Міністерства праці та соціальної політики України до категорії бідних станом на 2004 рік в Україні належало 27,8 % населення (13,7 млн), украй бідних — 14,7 % (7,12 млн). Основну частину бідних верств населення України становлять домогосподарства з дітьми до 18 років — 75,0 %. Серед бідного населення України сім’ї з дітьми, де всі дорослі працездатного віку, становлять 47,2 %, а сім’ї, в яких усі дорослі працюють, — 18,5 %. Значною за масштабами групою бідних є пенсіонери: 44,5 % бідних становлять домогосподарства, де є пенсіонери. Близько 78 % усіх бідних становлять сім’ї, в яких хтось із дорослих працює. Надзвичайно сильно збільшує ризик бідності безробіття, особливо в малих містах. Якщо в сім’ї, де немає безробітних, рівень бідності становить 22,6 %, то при трьох і більше безробітних він підвищується до 41,5 %, при цьому грошові доходи в розрахунку на умовного дорослого. Регіональні особливості рівня та глибини бідності мають обов’язково враховуватися в ході розробки стратегії подолання бідності та її реалізації у контексті регіональної соціальної політики (табл. 4.2.1).

Таблиця 4.2.1

ПРОГНОЗОВАНІ ПОКАЗНИКИ БІДНОСТІ
В УКРАЇНІ на 2000—2010 рр.[1]

 

2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

2004 р.

2010 р.

Рівень бідності, %

26,7

26,2

26,0

25,5

25

21,5

Рівень крайньої бід­ності, %

14,7

13,0

12,0

10,0

8,0

3,0

Глибина бідності, %

22,9

22,5

21,5

20,5

19,0

18,0

Основними причинами виникнення та поширення бідності в Україні є безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, які мають економічне та кримінальне підґрунтя. У реалізації Стратегії подолання бідності слід мати на увазі, що подолання бідності не можна досягти винятково шляхом підтримки нужденних. Потрібні комплексні підходи, зорієнтовані як на бідних, так і на відносно забезпечені верстви населення. У зв’язку з цим зупинимося на основних стратегічних напрямах подолання бідності, які проілюстровані на рис 4.2.6.

Рис 4.2.6. Напрями подолання бідності в Україні

1. Розвиток зайнятості та ринку праці передбачає:

здійснення додаткових заходів, спрямованих на стабілізацію чисельності зайнятих у всіх сферах економічної діяльності, створення нових робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу;

упорядкування процесів, пов’язаних з перерозподілом зайнятого населення між державним та недержавним секторами економіки у зв’язку зі зміною форм власності підприємств і підвищення територіальної мобільності населення;

контроль за імміграційними процесами;

удосконалення державного регулювання ринку праці.

2. Підвищення доходів від трудової діяльності має здійснюватися за рахунок:

реалізації заходів, спрямованих на зростання реальної заробітної плати; установлення економічно та соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати;

забезпечення підтримки купівельної спроможності населення через індексацію його грошових доходів;

посилення захисту прав працівників у сфері оплати праці, зокрема шляхом розвитку соціального партнерства та договірного регулювання трудових відносин;

забезпечення оптимальної міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової та міжгалузевої диференціації заробітної плати усіх категорій працівників;

підвищення рівня неоподаткованого мінімуму доходів громадян до розміру мінімальної заробітної плати.

3. Розвиток соціального страхування як запобіжного захисту від втрат доходу, а саме:

страхування на випадок безробіття;

державне пенсійне страхування;

добровільне недержавне пенсійне забезпечення;

страхування від нещасних випадків і професійних захворювань;

страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування.

4. Соціальна підтримка найвразливіших верств населення передбачає низку заходів щодо захисту та надання соціальних послуг найменш захищеним верствам населення держави: впровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг, соціальна підтримка осіб, які втратили працездатність, та інвалідів, соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування. Вона базується на Законах України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та цілого ряду соціальних програм, зокрема Програм житлових субсидій. Об’єктом надання державної соціальної допомоги виступатиме малозабезпечена сім’я або окрема самотня особа.

Стратегія подолання бідності на державному рівні охоплює три етапи. На першому етапі (2001—2002 роки) здійснювався комплекс заходів щодо стабілізації рівня життя, усувалися найгостріші прояви бідності за рахунок:

ліквідації та недопущення надалі заборгованості із заробітної плати, соціальних виплат;

реформування системи оплати праці та її оподаткування з метою підвищення заробітної плати та відновлення мотивації до продуктивної праці;

забезпечення підтримки купівельної спроможності населення через індексацію та компенсацію його грошових доходів;

збільшення рівня мінімальних соціальних виплат;

забезпечення стабілізації зайнятості та створення умов для її зростання;

впровадження першого рівня оновленої пенсійної системи;

запровадження системи соціального страхування (на випадок безробіття; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності на витратами, зумовленими народженням та похованням; від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань);

нормативно-правового встановлення межі бідності; створення єдиної обліково-інформаційної системи малозабезпечених сімей;

удосконалення механізму надання населенню субсидій на оплату житлово-комунальних послуг, адресної допомоги малозабезпеченим сім’ям;

створення та розвитку системи професійної реабілітації та зайнятості інвалідів.

На другому етапі (2003—2004 роки) були створені об’єктивні передумови для реального зростання грошових доходів населення, забезпечення оптимального рівня зайнятості. Передбачалося:

збільшення частки оплати праці у валовому внутрішньому продукті до рівня не нижче 50—55 %;

продовжити наближення розміру мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії та інших соціальних гарантій до рівня прожиткового мінімуму;

здійснити широкомасштабну пенсійну реформу;

поетапне впровадження системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;

удосконалити порядок формування бюджетних витрат на соціальні потреби на засадах впровадження державних мінімальних соціальних стандартів у складі Державного та місцевих бюджетів;

реформувати житлово-комунальне господарство;

дати поштовх розвитку іпотечного кредитування та системи кредитування населення на отримання освіти, придбання житла та іншого майна;

створити умови для діяльності громадських і благодійних організацій, спрямованої на підтримку найменш соціально захищених верств населення.

На третьому етапі (2005—2010 роки) за сталого економічного розвитку та посиленню орієнтації економіки на ефективніше задоволення потреб людини мають бути створені передумови для стійкого соціального розвитку, формування суспільства, відкритого для широкої соціальної інтеграції, яка дозволятиме людям значною мірою реалізувати свій потенціал та запобігати бідності. На цьому етапі активно діятимуть усі розроблені програми соціального захисту та ефективна система соціального страхування. Очікуються реальні результати проведених соціальних реформ, які дадуть можливість справедливо розподілити результати економічного розвитку завдяки:

забезпеченню динамічного зростання рівня реальних доходів населення;

створенню умов для подальшого розвитку прошарку середнього класу громадян.

Відбудеться суттєве поліпшення матеріального становища більшості населення. Усе це дасть можливість підвищувати рівень освіти, медичного обслуговування населення, зокрема і бідних його верств, що позитивно позначиться на трудовому потенціалі. Це, в свою чергу, збільшить можливості подальшого нарощування темпів економічного зростання.



[1] Дані Міністерства праці та соціальної політики України.