Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.4. Валютний ризик банку: аналіз та методи управління

§ 14. Валютний ризик банку: аналіз та методи управління

Процеси фінансової глобалізації, інтенсифікації міжнародних зв’язків, активізації торговельних та фінансових операцій, що характеризують нині розвиток світової економічної системи, зумовлюють постійне зростання обсягів торгівлі іноземною валютою. Цілодобове безперервне функціонування світового валютного ринку призводить до постійного коливання валютних курсів та підвищення валютного ризику. Досвід
90-х рр. ХХ ст. свідчить, що валютні курси дуже рідко залишаються незмінними протягом більш-менш тривалого періоду. Це означає, що валютні ризики постійно обтяжують діяльність суб’єктів ринкових відносин, що працюють з іноземними валютами. Найгостріше ці питання постають перед кредитними і фінансовими установами, які ведуть валютні операції щоденно та в значних обся­гах. Для них аналіз валютного ризику та пошуки ефективних методів його зниження набувають особливої актуальності.

Проблеми прогнозування динаміки валютних курсів, оцінювання масштабів валютного ризику та пошуку ефективних методів його зниження завжди були в центрі уваги вітчизняних та зарубіжних економістів [78; 113; 183; 189; 222; 223]. Зазвичай дослідження цієї тематики відбувається у двох напрямах: макроекономічному, коли аналізуються чинники, що впливають на формування короткострокових і довгострокових валютних курсів, та мікроекономічному, де предметом вивчення є методика аналізу, обліку та управління валютним ризиком на рівні суб’єктів господарювання. В останньому разі проблеми мають не стільки теоретичний, скільки прикладний характер, пов’язаний насамперед з урахуванням особливостей валютного регулювання в кожній країні. Проте успішна діяльність учасників валютного ринку значною мірою залежить і від розуміння ними макроекономічних чинників формування валютних курсів.

На міжнародних ринках поняття торгівлі валютними коштами об’єднує сукупність конверсійних (обмінних) і депозитно-кредит­них операцій в іноземних валютах, які здійснюються за ринковим курсом чи відсотковою ставкою. Операції купівлі або продажу певної суми однієї валюти в обмін на іншу за точно визначеною ціною — валютним курсом — проводяться на міжнародному валютному ринку — FX (FOREX markets — Foreing Exchange Operations), який за обсягами торгівлі є найбільшим у світі і постійно зростає. Так, за оцінками експертів, у 1978 р. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу іноземних валют становив 15 млрд дол. США, у 1992 р. — уже 880 млрд дол., а у 1995 р. перевищив 1,3 трлн дол. [101, с. 49]. Щорічний приріст обсягів міжнародної торгівлі валютами становить 5—7 %.

Обмінні курси валют формуються під впливом низки чинників, які зумовлюють їх коливання як у короткостроковому, так і в довгостроковому аспектах. У довгостроковому періоді визначальну роль відіграють макроекономічні фактори: торговельний і платіжний баланс; паритет купівельної спроможності; стан фондового та грошового ринків країн; різниця в рівнях інфляції в країнах походження валют, що обмінюються; політичні фактори та правила регулювання національних валютних ринків.

У довгостроковому аспекті форвардні валютні курси залежать насамперед від різниці в рівнях відсоткових ставок за валютами, що котируються. У свою чергу відсоткові ставки відображують передовсім реальний та очікуваний рівні інфляції, а також прогнозовані темпи економічного зростання в країнах походження валют. За нормальних умов, коли ринки не зазнають впливу грошово-кредитних чи політичних потрясінь, рівні відсоткових ставок можна вважати незалежними величинами, тоді як форвардні валютні курси є похідними (залежними) від відсоткових ставок. Отже, лише однакові темпи інфляції в країнах походження валют можуть на тривалий час стабілізувати валютний курс.

Короткострокові коливання валютних курсів формуються під впливом зміни попиту та пропонування тієї чи іншої валюти на ринку. Кон’юнктура ринку може обумовлюватися такими чинниками, як політична ситуація, цілеспрямовані спекуляції, урядове втручання через: установлення нормативів резервування; регулювання облікової ставки центрального банку; проведення інтервенцій на валютному ринку; створення морального клімату (риторичний метод впливу).

Відчутно вплинути на динаміку валютного ринку може і очікування майбутніх змін курсів. Наприклад, в Україні на початку 2000 р. верхня межа прогнозів щодо зміни валютного курсу доходила до 12 грн. за долар США, «однак уряду та НБУ вдалося переламати ситуацію та подолати негативні очікування» [113, с. 13]. Особливо яскраво вплив очікувань виявляється на валютних біржах, коли міркування та прогнози навіть одного дилера іноді здатні призвести до виникнення ажіотажного попиту або пропонування стосовно окремої валюти. Утім подібні ситуації нетривалі і виникають, коли вплив інших чинників незначний.

Вплив політичної ситуації на процеси курсоутворення наочно демонструє графік зміни курсу долара США до німецької марки під час серпневих подій (путчу) в СРСР в 1991 р., який наводить Л. Сурен (рис. 4.4).

Рис. 4.4. Графік зміни курсу долара до марки в серпні 1991 р. [189, с. 23]

Останнім часом найбільший вплив на динаміку валютних курсів у міжнародному масштабі справила фінансова криза 1997—1998 рр., яка, розпочавшись в азіатському регіоні, досить швидко переросла в загальносвітову, зачепивши економіки практично всіх країн світу. Налагоджений економічний механізм розвинутих країн витримав випробування, і негативні явища там не мали тривалого характеру, чого не можна сказати про країни з перехідною економікою, де сталася девальвація національних валют. Так, в Україні протягом 1998 р. курс гривні знизився на 80 %, тоді як у 1997 р. — усього на 0,5 %. Несприятливі тенденції на внутрішньому валютному ринку тривали і в 1999 р., спричинивши зниження курсу гривні ще на 52,3 % (рис. 4.5).

Рис. 4.5. Динаміка курсу гривні до долара у 1994—2000 рр.
(станом на кінець року)[1]

Каталізатором фінансово-валютної кризи в Україні стали події 17 серпня 1998 р. в Росії. У цей час клієнтський попит на УМВБ набув ажіотажного характеру і за оцінками експертів удвічі перевищив аналогічний показник за всі сім попередніх місяців 1998 р. І хоч наслідки фінансової кризи в Україні не були такими тяжкими, як у Росії, у цілому ситуація вкрай негативно вплинула на діяльність суб’єктів ринкових відносин. Девальвація гривні в період 17.08—01.10.1998 р. становила 59 % (з початку року до 16.08.1998 р. — лише 12,5 %), внаслідок чого валютний ризик на внутрішньому ринку суттєво зріс.

Негативні наслідки цієї кризи вдалося подолати лише в 2000 р., коли на ринку сформувалася низка потужних позитивних факторів: реструктуризація зовнішнього державного боргу та значне скорочення платежів за ним; збільшення пропонування валютних коштів на внутрішньому ринку, спричинене поліпшенням торговельного і платіжного балансів; сприятливий розвиток макроекономічної ситуації; зміна правил валютного регулювання, у т. ч. запровадження єдиної торговельної сесії, яке фактично унеможливило проведення арбітражних валютних операцій; запровадження режиму плаваючих валютних курсів [113, с. 13—14]. На останньому спинімося докладніше.

Як відомо, за деяких валютних режимів зниження валютного ризику є функцією держави, котра запроваджує обмеження коливань валютного курсу. Одним з таких обмежувальних заходів є політика встановлення валютного коридору (табл. 4.16), яка в період 1997—1999 рр. мала місце і в Україні.

Очевидно, що ефективність такого заходу залежить насамперед від фактичного дотримання задекларованих намірів. Так, в Україні неодноразові й непослідовні зміни меж валютного коридору та часте недотримання оголошених обмежень призвело тільки до дискредитації цієї політики, а продовження її довелося визнати недоцільним.

Таблиця 4.16

ДАНІ ПРО ПОЛІТИКУ ВАЛЮТНИХ КОРИДОРІВ В УКРАЇНІ[2]

Дата
оголошення
коридору

Межі
(грн. за дол. США)

Оголошений
термін
закінчення дії

Девальвація протягом
періоду дії, %

Дотримання
встановлених
меж

Травень 1997

1,7—1,9

Кінець 1997 р.

12

Дотримано

31.10.1997

1,75—1,95

Перша полови­на 1998 р.

11

Дотримано
до 19.01.1998

19.01.1998

1,8—2,25

Кінець 1998 р.

25

Дотримано
до 3.09.1998

5.09.1998

2,5—3,5

Не оголошено

40

Дотримано в період з 5.09.1998 до 8.02.1999

9.02.1999

3,4—4,6

Кінець 1999 р.

35

Дотримано
до 10.08.1999

 

Починаючи з 21.02.2000 р., в Україні запроваджено режим плаваючого валютного курсу, котрий, на думку фахівців, нині є найприйнятнішим, бо відповідає стану інтеграції України у світову економіку і сприяє збалансуванню попиту на іноземну валюту з її пропонуванням [183, с. 8]. Схваленню цього рішення передувала дискусія щодо доцільності запровадження в Україні моделі монетарного устрою «currency board» (валютного правління). Однією із серйозних перешкод на шляху переходу до режиму «currency board» став той факт, що «нерозвинутість ринку похідних інструментів не дає змоги суб’єктам господарювання страхуватися від змін обмінного курсу та відсотків, а отже, спонукатиме їх закладати ці ризики в ціни» [223, с. 10]. Іншою причиною є нестабільність фінансового ринку, яка перешкоджає НБУ застосовувати відповідний арсенал інструментів опосередкованого впливу на попит та пропонування іноземної валюти, зокрема таких, як операції з цінними паперами на фінансовому ринку.

Загалом запровадження режиму плаваючого валютного курсу свідчить, що в Україні взято курс на поступову лібералізацію системи регулювання валютного ринку, коли проблеми управління валютним ризиком актуалізуються саме на мікрорівні.

Традиційно провідну роль на валютних ринках відіграють банки, активно впливаючи на формування обмінних курсів. Комерційні банки здійснюють різноманітні операції з іноземною валютою: купівлю та продаж валютних коштів, ведення банківських рахунків у іноземній валюті, надання позик та отримання кредитів у валюті, депозитні операції з валютою, дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті, проведення операцій з валютними деривативами і т. ін. [78, с. 15]. Аналіз структури світового та національних валютних ринків свідчить, що міжбанківські операції мають найбільшу питому вагу в обсягах здійснюваних валютних операцій. Це пояснюється насамперед тим, що банки проводять валютні операції не лише власним коштом, але і з доручення та коштом своїх клієнтів.

Для банку основною метою проведення власних обмінних валютних операцій є одержання прибутків від різниці між курсами купівлі та продажу валюти. Проводячи валютні операції за рахунок клієнтів, банк уникає ризику, пов’язаного зі зміною валютних курсів, на який у такому разі наражається клієнт. Ця обставина спонукає банки розширяти спектр пропонованих послуг у сфері валютного обслуговування клієнтів. Останнім часом вони включають не лише укладення угод в іноземній валюті, а й надання постійної інформації про кон’юнктуру ринків, консультаційні послуги, які стосуються, наприклад, вибору методів страхування валютних ризиків або впливу політичних та економічних подій у світі на відсоткові ставки і валютні курси. Прибуток банку від клієнтських операцій формується за рахунок комісійних платежів.

Показовим є той факт, що нині все більше банківських операцій з іноземною валютою проводиться з коштами клієнтів, тоді як у 80-ті роки ХХ ст. в структурі валютних операцій великих міжнародних банків переважали власні операції. Таким чином, класифікація банківських валютних операцій на власні та клієнтські є доцільною як для аналізу валютного ризику банку, так і для аналізу джерел формування прибутку.

Слід зазначити, що нині на світових товарних і фінансових ринках складається досить непередбачувана ситуація і, за оцінками експертів, світ стоїть на порозі глобальної економічної кризи. Зокрема дефляційні процеси у світовій економіці вже спричинили падіння цін на металопродукцію та товари хімічної промис­ловості [19, с. 28]. Загрозливого характеру набуває й інфляція доларів США, унаслідок чого їхні власники зазнають суттєвих збитків. Це стосується і комерційних банків України, що в них понад 85 % валютних вкладень розміщено в доларах США (рис. 4.6), тоді як у банках-нерезидентах таких вкладень значно менше — 62,1 % (рис. 4.7). Перевищення рівня інфляції в Україні в 2000 р. (25,8 %) проти темпів девальвації курсу гривні (4,18 %) свідчить про інфляцію долара та доларових цін.

 

Рис. 4.6. Валютна структура залишків на рахунках
українських банків за рубежем (на кінець 1999 р.) [19, c. 34].

Отже, проблеми аналізу валютного ризику та пошуку ефективних методів управління, адаптованих до вітчизняних реалій, для комерційних банків України стають дедалі актуальнішими. У процесі аналізу валютного ризику першим кроком є ідентифікація та визначення величини ризику. Це складне завдання, адже на величину валютного ризику впливають як внутрішні чинники — структура балансу банку, проаналізована з погляду чутливості активів та зобов’язань до зміни валютного курсу, — так і зовнішні, зокрема динаміка курсів іноземних валют на ринку. І якщо показники власної валютної позиції банку проаналізувати нескладно, коли відомі характеристики фінансових інструментів, що формують активи і зобов’язання банку в іноземній валюті, то прогнозування динаміки ринкових параметрів є серйозною проблемою і може бути тільки ймовірнісним.

 

Рис. 4.7. Валютна структура залишків на рахунках
банків-нерезидентів в Україні (на кінець 1999 р.) [19, c. 33]

Показником, який характеризує структуру балансу і використовується для визначення величини валютного ризику, є валютна позиція банку. Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті та сумою балансових і позабалансових зобов’язань у тій самій валюті і може бути відкритою або закритою. Валютна позиція називається відкритою, якщо сума активів у іноземній валюті не збігається із сумою пасивів у тій самій валюті:

VP = АV – LV .

Існують два види відкритої позиції: чиста довга валютна позиція (АV > LV) — сума активів і позабалансових вимог в іноземній валюті перевищує суму відповідних пасивів (показник валютної позиції має знак «плюс»); чиста коротка валютна позиція (АV < LV) — сума зобов’язань (балансових і позабалансових) перевищує суму активів у тій самій іноземній валюті (показник валютної позиції зі знаком «мінус»). При цьому слід звернути увагу, що валютна позиція розраховується окремо для кожної іноземної валюти, що входить до мультивалютного портфеля банку.

Якщо суму активів у іноземній валюті врівноважено сумою пасивів у тій самій валюті (АV = LV), то така позиція називається закритою. У такому разі валютного ризику майже нема, адже зміна курсу однієї валюти щодо іншої однаково позначається як на вартості активів, так і на вартості пасивів, тобто зміна валютного курсу не позначиться на фінансових результатах діяльності банку.

Проблема аналізу цінових ризиків, до яких належить і валютний, полягає в тому, що категорія ризикованості пов’язується насамперед з можливими фінансовими втратами, а отже, логічно вважати ризиком лише ситуацію зниження показників прибутковості (недоодержання доходів, збитки, зменшення вартості капіталу, невиправдане зростання витрат тощо). Проте точно визначити, додатним чи від’ємним буде майбутній результат, одер­жаний від переоцінювання фінансових інструментів за ринковим валютним курсом, не так просто.

Для вимірювання валютного ризику та оцінювання обсягів можливих втрат застосовують такі прийоми, як аналіз сценаріїв, методи імітаційного моделювання, стрес-тестування, статистичні методи, найпоширенішим з-поміж яких є VaR-методологія [191; 232]. Оскільки можливість точного визначення майбутніх змін у валютних курсах існує далеко не завжди, то індикатором рівня валютного ризику, на який наражається банк унаслідок незбалансованості структури та обсягів активів і пасивів у іноземній валюті, вважають валютну позицію. Саме тому в процесі аналізу валютного ризику основну увагу приділяють методам оцінювання та регулювання валютної позиції банку.

Важливим методичним аспектом проблеми є практика централізованого регулювання валютної позиції вповноважених банків. У загальному випадку учасники валютного ринку мають самі визначати той рівень валютного ризику, який вони згодні визнати прийнятним. Але для тих суб’єктів господарської діяльності, фінансовий стан котрих зачіпає інтереси значної частини населення і впливає на стан суспільства в цілому, рівень позиційного валютного ризику може регулюватися централізовано через установлення певних нормативів та вимог. До цієї категорії належать насамперед комерційні банки.

Такий підхід базується на тому, що банківський бізнес полягає в наданні послуг клієнтам і не повинен включати ризик, не пов’я­заний з необхідністю проведення цих операцій. Фактично, банк є посередником між клієнтом і валютним ринком, тому валютну позицію банку необхідно встановлювати на рівні, який забезпечує вимоги щодо нормального проведення клієнтських операцій. Утім, хоч банки і мають утримуватись від ризикованих спекулятивних операцій, але досить часто вони все ж проводять такі операції, використовуючи сприятливу кон’юнктуру валютного ринку для отримання додаткового (спекулятивного) доходу.

Зазначимо, що практика обмеження валютного ризику комерційних банків у різних країнах є різною. Подекуди функцію управління валютними позиціями комерційних банків виконують центральні банки, установлюючи нормативні вимоги щодо їх максимально допустимого розміру. Наприклад, у Великобританії розраховується норматив достатності капіталу банків для здійснення операцій з іноземною валютою [222, с. 33]. В інших країнах, наприклад у США, валютна позиція банків централізовано не регулюється, управління нею керівництво банку здійснює самостійно, установлюючи ліміти валютного ризику для дилерів різних рангів, але при цьому валютна експозиція банку має бути оголошена на ринку, щоб акціонери і клієнти знали про рівень валютного ризику даної кредитної установи.

В Україні діяльність комерційних банків на валютному ринку регулюється Національним банком України через ліцензування валютних операцій та встановлення обов’язкових нормативів. Починаючи з 1998 р. для контролю за рівнем валютного ризику комерційних банків було запроваджено нормативи відкритої валютної позиції (Н15—Н19) [69], а з 2002 р. — норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції (Н13), у тому числі норматив Н13-1 — для обмеження ризику загальної довгої валютної позиції і норматив Н13-2 — для обмеження ризику загальної короткої валютної позиції банку [70, розд. VIII].

Проаналізуємо проблему управління валютним ризиком з погляду чинної в Україні практики обмеження ризику комерційних банків через установлення нормативів. Норматив ризику загальної відкритої валютної позиції (Н13) визначається як співвідношення загальної величини відкритої валютної позиції за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті та регулятивного капіталу банку. Нормативне значення — не більше 35 %. Величина загальної відкритої валютної позиції банку визначається як сума абсолютних величин (без урахування знака) усіх довгих і коротких валютних позицій у гривневому еквіваленті за всіма іноземними валютами. Для цього розраховують валютну позицію окремо за кожною іноземною валютою (щоденно) і за спотовим курсом визначають її еквівалент у гривнях. Суму регулятивного капіталу розраховують за балансом за станом на початок того робочого дня, що передував дню розрахунку нормативів [70]. Норматив ризику загальної відкритої валютної позиції розраховується вповноваженим банком щоденно за формою № 540 «Звіт про відкриті валютні позиції».

Валютний ризик комерційних банків обмежується також через установлення нормативу ризику загальної довгої відкритої валютної позиції (Н13-1) — відношення суми всіх довгих валютних позицій до регулятивного капіталу (нормативне значення — не більше 30 %) та нормативу ризику загальної короткої відкритої валютної позиції (Н13-2) — відношення суми всіх коротких валютних позицій до регулятивного капіталу (нормативне значення — не більше 5 %). Усі нормативи ризику валютних позицій контролюються щоденно, і за кожний випадок порушення нормативів Національний банк України застосовує штрафні санкції (зменшення нормативного значення відкритої валютної позиції, письмове попередження, стягнення штрафів у розмірі неправомірно отриманого прибутку, відкликання ліцензії на проведення валютних операцій).

Для запобігання можливості валютних спекуляцій з боку комерційних банків НБУ не лише контролює додержання ними встановлених нормативів відкритої валютної позиції, а й суворо обмежує перелік операцій, які банки можуть здійснювати власним коштом [152]. Сукупний вплив обмежень та правил здійснення валютних операцій призводить до того, що навіть маючи можливість провести операції з іноземною валютою власним коштом на міжбанківському ринку, банки часто відмовляються від цього. Наприклад, виступаючи як покупець валюти, банк зобов’язаний сплатити збір на обов’язкове державне пенсійне страхування у розмірі 1 % від суми (в гривнях), витраченої на купівлю валюти, що, як правило, перевищує суму доходу від курсової різниці за зовнішньою та внутрішньою угодами.

Правила валютного регулювання, затверджені НБУ наприкінці 1999 р., практично повністю унеможливили проведення спекулятивних операцій з валютою. Дилери банків уважають, що для проведення арбітражних операцій ринок став неліквідним, і динаміка внутрішнього валютного курсу за таких обставин цілком залежить від кількості заявок на купівлю чи продаж валюти [23]. Загалом система валютного регулювання розвивається в напрямі забезпечення поступового та прогнозованого руху обмінного курсу гривні з орієнтацією валютного ринку на обмеження спекулятивної діяльності. Зусилля НБУ, спрямовані на стабілізацію валютного курсу, дали свої наслідки, і девальвація гривні у 2000 р. стала найнижчою за останні роки — всього 4,18 %, а в 2001 р. спостерігалася помітна її ревальвація [24, с. 26].

Однак не варто забувати, що централізоване регулювання валютної позиції комерційних банків установленням обов’язкових нормативів НБУ лише обмежує валютний ризик, але ще не означає його цілковитої ліквідації, тому перед банками постійно постає завдання аналізу і регулювання величини та виду (довга чи коротка) позицій за різними іноземними валютами. Тому для комерційних банків важливе значення має методика прогнозного аналізу.

Залежність між величиною прибутків (збитків), одержаних у результаті утримання банком відкритої валютної позиції, та змінами валютних курсів на ринку описується аналітичною моделлю:

         DPV = VP (sp – s),      (18)

де DPV — прибуток (збиток), отриманий від переоцінювання валютних коштів у зв’язку зі зміною валютного курсу; VP — валютна позиція банку; sp, s — прогнозований та поточний валютні курси відповідно.

Особливістю цієї моделі є наявність чинника невизначеності, пов’язаного з прогнозами ринкової кон’юнктури, зокрема щодо очікуваних значень валютного курсу (sp). Зрозуміло, що прогнози справджуються з певною ймовірністю, тому введення в модель імовірнісних характеристик (імовірність того, що валютний курс досягне прогнозованого значення) дає змогу проводити поглиблений аналіз, порівнюючи кілька сценаріїв. У такому разі отримують два показники: імовірність настання події та суму можливих втрат, яка з нею кореспондується.

Прогнозування валютного курсу — це складний процес, який потребує застосування сучасних технологій, кількісних методів аналізу, високого рівня підготовки кадрів. У процесі прогнозування використовується сучасний аналітичний інструментарій: методики фундаментального та технічного аналізу, теорії циклічного розвитку ринків, зокрема хвилі Елліотта, математичні методи, засновані на застосуванні чисел Фібоначчі та ін. [27; 78]. Аналітики спираються також і на власні міркування щодо зміни форвардних валютних курсів, що дає змогу враховувати й ті чинники, які не мають кількісних характеристик.

Якщо валютний ринок не зазнає жорсткого регулятивного впливу чи політичних потрясінь, то задовільні прогнози валютного курсу можна одержати, скориставшись теорією паритету відсоткових ставок. Для європейських умов (коли котирування показує кількість валюти за один долар США) короткостроковий (до року) форвардний курс валюти розраховується за фор­мулою:

,

де F(C1/C2) — форвардний валютний курс однієї валюти (C1) щодо іншої (C2); S(C1/C2) — спотовий валютний курс; ,  — відсоткові ставки за відповідними валютами; t — тривалість форвардного періоду (у днях); BS — база розрахунку (в днях).

Для розрахунку довгострокових форвардних курсів використовується формула:

де n — тривалість форвардного періоду у роках.

За теорією паритету відсоткових ставок залежно від того, яка з валют дає вищий відсотковий дохід за інвестування, форвардний курс валюти зростатиме чи знижуватиметься відносно курсу спот. Зауважимо, що спред (різниця) між форвардним та спот-курсом залежить як від різниці в рівнях відсоткових ставок за валютами, так і від тривалості форвардного періоду, адже з продовженням строків різниця між спотовим та форвардним валютними курсами зростатиме.

Зазначимо, що в процесі прогнозування валютних курсів слід брати до уваги не лише результати розрахунків, а й такі чинники, як поточні умови валютного ринку; результати аналізу кривої дохідності цінних паперів; співвідношення попиту і пропонування на форвардних валютних ринках; результати прогнозування швид­кості, напряму та величини зміни відсоткових ставок.

У цьому зв’язку зазначимо, що на нашому внутрішньому ринку здійснюються спроби прогнозування валютних курсів, а тому банки можуть скористатися прогнозами професійних аналітиків. Такі матеріали подають, скажімо, тижневик «Тренд.UA», журнал «Банківська справа». Наприклад, волатильність валютно-обмінних операцій аналітиками консалтингової компанії «ІСФП» у першій половині 2001 р. оцінювалася як досить висока (рис. 4.8).

Рис. 4.8. Волатильність валютного курсу гривня/долар США1

Щодо прогнозів динаміки валютного курсу у 2001 р. (рис. 4.9), то базовий сценарій виявився досить точним.

 

Рис. 4.9. Прогноз валютного курсу (гривня/долар США) FOREX2

У процесі управління валютним ризиком банк може застосувати дві альтернативні стратегії, утримуючи валютну позицію закритою (стратегія валютного метчингу) або відкритою (стратегія максимізації прибутку). Стратегія управління активами і пасивами, яка передбачає вирівнювання валютної структури балансу, називається валютним метчингом (currency matching). Застосовуючи цю стратегію, банкам слід пам’ятати, що приведення у відповідність валютної структури активів та зобов’язань хоч і дає змогу банкові уникнути значної частини валютного ризику, та все ж не виключає його повністю, оскільки залишається ризик, пов’язаний з репатріацією прибутків від міжнародної діяльності або виплатою дивідендів у іноземній валюті.

Треба звернути увагу й на те, що методи вирівнювання структури активів і пасивів у іноземній валюті з метою зниження валютного ризику банку виглядають досить просто лише в теорії, а на практиці все може виявитися значно складнішим. На регіональних ринках окремі валюти іноді є не досить популярними та доступними, і учасники ринку не завжди мають можливості для повного узгодження активів і зобов’язань у всіх іноземних валютах. Особливо це стосується банків, тому що вони оперують значними обсягами багатьох валют, а також тому що їхня валютна позиція істотно залежить від потреб клієнтів. Як справедливо зауважують зарубіжні дослідники, «стратегії валютного метчингу зовсім не є найліпшими способами управління валютним ризиком. Застосовуючи ці стратегії, часто доводиться жертвувати більш прибутковими можливостями» [104, с. 199]. Отже, вибираючи стратегію управління валютним ризиком, не слід забувати, що можливість повного узгодження всіх надходжень та платежів у іноземній валюті є скоріше теоретичною, і в реальному житті досягти такої відповідності практично неможливо.

Проте банки можуть спинити свій вибір на альтернативній стратегії — максимізації прибутку. Суть її полягає в тому, що учасники ринку «грають» на валютних курсах з метою отримання прибутків спекулятивного характеру, залишаючи валютну позицію відкритою та свідомо наражаючись на підвищений ризик. У такому разі управління валютною позицією здійснюється з огляду на вже згадувану нами закономірність: довга валютна позиція забезпечує прибутки в разі підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження, а коротка — навпаки. Що вищий ризик бере на себе учасник, то більший прибуток він може отримати від «гри» на валютних курсах, але за несприятливих змін на валютному ринку і його втрати також будуть значними.

Правильним є і протилежне твердження: зниження рівня валютного ризику означає не тільки зменшення ймовірних збитків, а й обмеження потенційних можливостей отримання прибутків. Саме ця обставина спонукає певних учасників валютного ринку, зокрема банки, свідомо залишати свої позиції незахищеними в надії на отримання додаткових прибутків від сприятливої динаміки ринкових параметрів. Якщо банк вибрав стратегію максимізації прибутку, то постає потреба оцінити валютний ризик та ймовірні наслідки схвалених управлінських рішень.

Водночас зарубіжний досвід свідчить, що навіть у відносно благополучних країнах банкіри нині віддають перевагу стратегіям мінімізації ризиків. У цьому разі аналітична модель (18) служить інструментом аналізу та обґрунтування внутрішніх лімітів валютного ризику і допустимих діапазонів зміни фінансових результатів діяльності банку.

Змінюваність та нестабільність міжнародних валютних ринків постійно спонукають банки до пошуку ефективних методів управління фінансовими ризиками. Аналіз методів управління валютним ризиком та валютною позицією, які застосовуються в сучасних комерційних банках, дає можливість виокремити дві основні групи: управління валютною структурою балансу та хеджування валютного ризику (рис. 4.10).

Рис. 4.10. Класифікація методів управління
валютною позицією комерційного банку

Суть першої групи методів полягає у впливі на валютну структуру балансу з метою обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів. До цих методів належать: структурне балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення кон­версійних операцій; зміна строків валютних платежів (виперед­жання та відставання); дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті тощо. Загалом це — традиційні прийоми, які достатньо повно висвітлено в економічній літературі [13, с. 337—340; 158, с. 241—243; 222, с. 197—213].

Варто зазначити, що управління валютними позиціями за допомогою проведення балансових операцій часто не відповідає власним потребам та планам банку, а іноді є невигідним з погляду витрат. Але вітчизняні банки змушені вдаватися до таких прийомів за браком необхідних умов для застосування сучасніших та досконаліших методів регулювання валютної позиції, таких зокрема, як строкові валютні угоди.

Методика хеджування передбачає створення захисту від валютних ризиків укладанням додаткових строкових угод щодо іноземної валюти, які можуть компенсувати певні фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу [235; 236]. Хеджування здійснюють за допомогою проведення таких операцій, як форвардні валютні угоди (FXA), валютні ф’ючерси та опціони, валютні своп-контракти, свопціони, а також різних ком­бінацій типу подвійний форвард, валютний своп та інші, які відрізняються за характеристиками та механізмами функціонування (табл. 4.17).

Хеджування валютного ризику має певну специфіку, потребує глибокого розуміння сутності проблеми, а тому заслуговує на особливу увагу. Для вітчизняних банків хеджування є відносно новим і найперспективнішим напрямом управління валютним ризиком. Водночас наші банки не мають можливості скористатися перевагами хеджування, оскільки ринок валютних деривативів в Україні не функціонує. І хоч НБУ ще в грудні 2000 р. зат­вердив зміни до правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України, згідно з якими він має функціонувати в тому ж режимі, що і до кризи 1998 р., але проведення операцій з валютними деривативами поки що призупинено. Фахівці вважають, що НБУ заборонив проведення операцій з валютними деривативами з огляду на реальну загрозу деваль­вації курсу гривні, остерігаючись того, що строкові угоди мо­жуть призвести до курсової нестабільності, з якою важко буде впоратися [24, с. 25].

Проте міжнародний досвід свідчить, що формування строкового валютного ринку дає змогу зробити ситуацію більш прогнозованою та формує механізми зниження валютного ризику [75; 170; 189; 199]. Дослідження проблем та перспектив становлення ринку фінансових деривативів в Україні довело, що цей сегмент має розглядатися як невід’ємна складова сучасного фінансового ринку, а брак такого збільшує невизначеність суб’єктів валютного ринку і сповільнює формування сучасних інструментів управління ризиками [157]. На нашу думку, перехід від адміністративних методів регулювання валютних позицій комерційних банків до економічних методів управління валютним ризиком через впровадження операцій з валютними деривативами є перспективним напрямом формування сучасних підходів до управління фінансовими потоками в комерційних банках України.



[1] За: Вісник НБУ. — 1994—2001 рр.

[2] За: Вісник НБУ. — 1997—1999 рр.

1 За: Банківська справа. — 2001. — № 2. — С. 63.

2 Там само.