4.4.3. Основні шляхи розв'язання глобальних проблем
Основні риси екологічної кризи. У середині 70-х років почалася екологічна криза, яка означає різке загострення суперечностей між людиною та природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин внаслідок панування приватнокапіталістичної власності, істотного деформування соціально-економічної системи в країнах колишнього СРСР та Східної Європи, а також господарської діяльності людей, ірраціональних процесів народонаселення тощо. Найважливішими ознаками цієї кризи є: 1. Глобальні зміни клімату та виникнення парникового ефекту. Внаслідок безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище (потужність світової індустрії нині подвоюється кожні п'ять років), виходу людської діяльності за межі планети в космічний простір, втягнення у процес виробництва всіх елементів біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озонний шар планети знищується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодів Арктики, затоплення значної частини заселених районів Землі, до зростання руйнівної сили ураганів, тропічних циклонів, штормів. Щороку на нашій планеті відбуваються майже 10 тис. повеней, зсувів, ураганів, тисячі землетрусів, сотні вивержень вулканів, тропічних циклонів. За останні 20 років внаслідок цих природних катаклізмів загинуло до 3 млн.. осіб. Якщо екологічна криза загострюватиметься, кількість жертв від природних катастроф зростатиме.
Нині у повітря викидається щорічно до 6,3 млрд.. т вуглекислого газу. Руйнують озонний шар планети польоти літаків з надзвуковою швидкістю. Якщо концентрація вуглецю і металу відбуватиметься такими темпами, то в XXI ст. температура на планеті підвищиться на 5° С (катастрофічним є підвищення на 1—2° С).
Наслідком неоколоніальної політики в країнах, що розвиваються, зокрема політики «ножиць цін» на сировинні ресурси, є масове знищення лісів, передусім тропічних, що робить неможливим їх відтворення і призводить до розширення пустель. За даними Інституту світових ресурсів, життя понад 1 млрд.. людей періодично руйнується через повені, недостатність деревного палива, виснаження ґрунтів та водних джерел, зниження сільськогосподарського виробництва, спричинених прямо або опосередковано втратою тропічних лісів.
2. Проблема відходів. До відходів належить все те, що викидає людина в процесі виробничої діяльності, нераціональних форм організації відпочинку: промислові та побутові вихлопні гази, пластики, хімікати, гній з тваринницьких ферм, побутове сміття та ін. За рік у світі нагромаджується 300—400 млн.. т небезпечних відходів. Особливо шкідливі радіоактивні відходи, радіоактивні нукліди. Якщо до природних нуклідів живий світ пристосовувався упродовж усього процесу еволюції і вони не накопичуються в рослинах і тваринах (наприклад, у рослинах від 10 до 100 разів менше природних радіонуклідів, ніж у ґрунті), то радіонукліди ядерної енергетики засвоюються рослинним і тваринним світом. Внаслідок цього у деяких сільськогосподарських рослинах їх концентрація у 70—100 разів вища, ніж у ґрунті, у рибі та водяних рослинах — у десятки й сотні разів вища, ніж у воді. Найнебезпечніші для людини серед радіоактивних нуклідів — стронцій-90 і цезій-137, які добре засвоюються рослинами й тваринами і, потрапляючи з їжею в організм людини, випромінюванням руйнують його. Крім того, радіонукліди ядерної енергетики змінюють хімічний склад речовин у біосфері, нагромаджують у навколишньому середовищі нові шкідливі джерела випромінювання. Навіть якби не було такої глобальної катастрофи, як
Чорнобильська, ядерна енергетика безперервно опромінює населення, що спричиняє зростання онкологічних та генетичних захворювань, особливо серед дітей та вагітних жінок.
Значної шкоди здоров'ю завдають викиди під час випробування ядерної зброї. Проблема викидів особливо гостра в умовах панування монополістичної власності та деформації соціально-економічної системи в країнах колишнього СРСР. Так, у США підприємці в 1987 р. поховали майже 10 млрд.. кг шкідливих речовин, причому про 25% з них навіть не повідомили. Закони про стандарти екологічно чистої атмосфери ще досить недосконалі, деякі шкідливі хімічні речовини не віднесені до небезпечних. Експорт отруйного сміття з промислово розвинутих капіталістичних країн у слаборозвинуті щорічно перевищує 2 млн.. т. Якщо в Україні на одного жителя у 1980 р. припадало 240 т накопичених відходів, то у 1997 р. — понад 400 т. Загалом техногенний тиск на території України у 6—7 разів вищий, ніж у розвинутих країнах світу.
Значні відходи нагромаджуються й у Світовому океані. Океанський планктон щорічно поглинає до 50 млрд.. т вуглекислого газу, значна частина якого (майже 33%) осідає на дно. Щороку до Світового океану потрапляє від 1,7 до 8,8 млн.. т нафти. Цей процес істотно впливає на вміст СО2 в атмосфері планети. Так, експорт отруйних відходів становить нині понад 3 млн.. т на рік.
Неоколоніалістська політика імперіалістичних країн у країнах, що розвиваються, призводить до отруєння значної частини території цих країн небезпечними для життя речовинами. Скажімо, американські фірми щорічно експортували у слаборозвинуті країни понад 150 млн.. т отрутохімікатів, використання яких на території США було заборонено. Цей процес триває.
Паливно-енергетична та сировинна проблеми. Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на нашій планеті зростає значними темпами. Так, щорічне споживання енергії у світі сягнуло нині понад 10 млрд. т умовного палива, а в 1950 р. становило приблизно 2,5 млрд. т. Внаслідок цього зростає енергоозброєність безпосередніх виробників. Нині промисловий робітник у процесі праці озброєний енергією приблизно у 1000 кінських сил. На кожного жителя планети припадає майже 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт енергії на людину. Такого показника досягнуто лише у деяких найрозвинутіших країнах світу. Внаслідок цього, а також через подальше зростання населення планети, нераціональне використання енергії, сировини, нерівномірний розподіл паливно-енергетичних та сировинних ресурсів серед різних регіонів країн світу та інші фактори, їх виробництво та споживання і надалі зростатимуть.
Водночас енергетичні ресурси планети не безмежні. При запланованих темпах розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані у першому десятиріччі XXI ст. Але якщо витрачання енергії відбуватиметься на рівні енергетики теплового бар'єру, то всі запаси невідновлюваних джерел енергії згорять за 80 років. Найвірогідніший варіант, що енерговиробництво зростатиме протягом 75 років до досягнення бар'єру, а далі залишатиметься на досягнутому рівні, тоді всі види використовуваного палива будуть вичерпані через 130 років.
Тому основною причиною загострення паливно-енергетичної проблеми з погляду речового змісту є зростання масштабів залучення природних ресурсів у господарський обіг та їх обмежена кількість на нашій планеті. З погляду суспільної форми такою причиною є відносини капіталістичної, насамперед монополістичної, власності, які зумовлюють хижацьку експлуатацію природних ресурсів.
Нераціональне використання енергоресурсів значною мірою спричинене неоколоніалістською політикою імперіалістичних держав, зокрема «політикою дешевої сировини», яка знекровлює економіку країн, що розвиваються. Так, якщо 15—20 років тому для придбання одного трактора країни, що розвиваються, повинні були продати приблизно 11т цукру, то нині — понад 150 т. З 200 млрд.. дол., які споживачі розвинутих капіталістичних країн сплачують за сировинні товари, імпортовані з країн, що розвиваються, останні отримують лише до ЗО млрд.. дол.
Величезні витрати енергетичних ресурсів мали місце в затратній економіці колишнього СРСР та країнах Східної Європи. У країнах СНД на виробництво одиниці національного доходу витрачається в середньому удвічі більше сировини, ніж у розвинутих країнах Заходу.
Шляхи розв'язання глобальних проблем. Основними шляхами розв'язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду речового змісту суспільного способу виробництва є:
1) швидкий розвиток і використання таких основних видів відновлюваної енергії, як сонячна та вітрова, океанічна та гідроенергія річок;
2) структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобалансі та зменшення газу і нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато більша;
3) створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів. Все це вимагає більших витрат держав на природоохоронні цілі. Але якщо у США та ФРН на ці заходи витрачалося 2% ВНП, в Японії — 3, то в колишньому СРСР — 1,2%. Значно скоротилися вони в останні роки в Україні. Країни колишнього СРСР ще не мають екологічно чистої вугільної енергетики, а в США вона вже створена;
4) розробка всіма країнами конкретних заходів щодо дотримання екологічних стандартів, тобто стандартів чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;
5) вивчення запасів власних ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, нині розвіданий відносно неглибокий шар земної кори — до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, а також на дні Світового океану;
6) інтенсивний розвиток країнами, що розвиваються, власного сировинного господарства, в тому числі переробних галузей сировини. Для розв'язання проблеми голоду у цих країнах треба розширювати обсяг посівних площ, запроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, ефективні добрива та засоби захисту рослин тощо;
7) пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд.. осіб в середині XXI ст.;
8) припинення надмірного вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечення раціонального лісокористування, коли кількість посаджених дерев значно перевищує кількість вирубаних;
9) формування в людей екологічного світогляду, що дало б змогу розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як у межах окремих країн, так і на міжнаціональному рівні насамперед з погляду розв'язання екологічної проблеми, впроваджувати на всіх рівнях принципи пріоритету екологічних проблем.
Основні шляхи розв'язання паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду суспільної форми (відносин економічної власності):
1) встановлення національної народної власності на всі природні ресурси. Це певною мірою послабить процес пограбування імперіалістичними державами та ТНК паливно-енергетичних і сировинних ресурсів країн, що розвиваються;
2) істотна зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у слаборозвинутих країнах, по суті, диктують гігантські ТНК, які зосередили у своїх руках контроль за природними багатствами. За даними експертів ЮНКТАД, від трьох до шести компаній контролюють 80—85% ринку міді, 90—95% ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, какао, кави та грейпфрутів, 70—75% ринку бананів, 60% ринку цукру. ТНК за допомогою політики «поділяй і володарюй» домагаються неузгодженості між країнами — експортерами природних ресурсів. За такими цінами світового ринку продавав колишній СРСР свої паливно-енергетичні та сировинні ресурси. Якщо у США в цій ситуації віддають перевагу імпорту природних ресурсів, заощаджуючи свої значні корисні копалини, то СРСР розбазарював їх за мізерні кошти. Це породжувало варварське ставлення загальносоюзних міністерств і відомств до природних ресурсів республік;
3) протиставлення об'єднаній силі розвинутих країн стратегії об'єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та сировинних ресурсів. Ця стратегія має стосуватися як обсягу видобування всіх видів ресурсів, так і квот їх продажу на зовнішніх ринках;
4) списання всіх боргів слаборозвинутих країн, сума яких перевищила 2,5 трлн дол. Для виплати лише відсотків за ці борги не вистачає коштів, отриманих від імперіалістичних держав за експорт сировинних ресурсів. У 1988 р. загальна сума допомоги розвинутих капіталістичних держав країнам, що розвиваються, становила 90 млрд. дол., але за цей же рік виплати останніх у рахунок боргу і відсоткових платежів були на 50 млрд. вищі. Це найбільше за всю історію переливання капіталу з бідних країн до багатих;
5) відмова від диктату міжнародних капіталістичних організацій, насамперед МВФ. Він полягає в тому, що надання «допомоги» країнам, що розвиваються, здійснюється за умов виконання практичних рекомендацій при проведенні внутрішньої соціально-економічної політики. До таких рекомендацій належить програма жорсткої економії, яка значно скорочує внутрішнє споживання найбідніших верств населення, підриває державний сектор економіки, але не зачіпає інтересів еліти цих країн, призводить до нерівномірного розподілу багатств у них. Така політика імперіалістичних держав, транснаціональних монополій та міжнародних організацій зумовила те, що країни «третього світу», де голодує майже 1 млрд. населення, субсидують економіку розвинутих капіталістичних країн, що призводить до економічної, паливно-енергетичної та сировинної криз;
6) ліквідація тягаря гонки озброєнь у країнах «третього світу». Військові витрати цих країн досягають чверті витрат всього світу. Загалом країни, що розвиваються, витрачають 5,0% свого ВНП на озброєння порівняно з 1% на охорону здоров'я і менше 3% на освіту;
7) нарощування випуску готової продукції країнами, що розвиваються, оскільки розвинуті країни і ТНК намагаються здійснювати в них лише первинну обробку мінеральної сировини. Це дало б змогу навіть за нинішньої кон'юнктури цін на світовому ринку значно збільшити доходи від експорту;
8) виділення розвинутими капіталістичними державами (які десятиліттями грабували природні ресурси слаборозвинутих країн, внаслідок чого загострилися проблеми голоду, енергетичної, екологічної, сировинної криз) країнам «третього світу» значних фінансових, людських та технічних ресурсів для розвідування, розробки природних ресурсів, їх переробки, транспортування, розподілу за справедливими (трансформованими) цінами з метою значного збільшення валютних доходів, встановлення економічного суверенітету над своїми ресурсами. За рахунок цих коштів слід інтенсивно розвивати сільське господарство, долати нераціональну монокультуру;
9) здійснення прогресивних аграрних перетворень на селі, ліквідування неоколоніальних форм аграрних відносин: розвиток експортних галузей сировини за рахунок штучного обмеження сільськогосподарського виробництва; монополізація поставок сільськогосподарської техніки та реалізація продукції сільського господарства; використання поставок продовольства з метою економічного та політичного тиску тощо;
10) об'єднання зусиль усіх країн для розв'язання глобальних проблем, значне збільшення витрат на подолання насамперед екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь, зменшення військових витрат. Нині витрати на охорону довкілля у світі більш як у два рази нижчі від мінімального рівня, необхідного для стабілізації екологічної обстановки на планеті. Доцільно створити
за рахунок країн, які завдали найбільшої шкоди планеті, своєрідний фонд екологічної безпеки для ліквідації най загрозливіших для навколишнього середовища джерел небезпеки;
11) взяття на себе усіма державами, незалежно від їхньої належності до певної соціальної системи, основної відповідальності за збереження природи і за допомогою адміністративно-економічних та правових важелів стимулювання виробництва таких автомобілів, техніки, електростанцій і т. ін., які б не забруднювали довкілля, забезпечували економію всіх паливно-енергетичних, сировинних ресурсів, розширення лісових насаджень, зменшення відходів тощо;
12) активізація діяльності різних громадських організацій, політичних партій, спрямованої на розв'язання глобальних проблем, створення нових організацій, головним завданням яких було б збереження життя на Землі, створення адекватних з погляду сутності людини умов існування на планеті;
13) застосування комплексу економічних важелів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій і дотацій за виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних, проектів; екологічних платежів за всі види забруднення навколишнього середовища; виплат за збереження і поліпшення екологічних результатів; пільгове або дискримінуюче кредитування, оподаткування і ціноутворення; екологічне страхування та ін. У країнах ОЕСР використовується, зокрема, понад 150 різних економічних важелів у цій сфері, в тому числі понад 80 різноманітних штрафів, понад 40 видів субсидій.