4.5. Логічні основи аргументації і доведення. Логіка дискурсу

4.5. Логічні основи аргументації і доведення. Логіка дискурсу

Доведення — це сукупність логічних засобів обґрунтування істинності будь-якого судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень. Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).

Теза — це судження, істинність якого треба довести.

Аргументи — це ті істинні судження, якими користуються при доведенні тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені закони науки та теореми.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв’язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

За формою доведення поділяються на прямі та непрямі. Прямим називають таке доведення, в якому з відомих передумов за встановленими правилами безпосередньо витікає теза, тобто істинність тези безпосередньо обґрунтовується наявними аргументами. Наприклад, довести, що 1992 р. був високосним, можна на основі аргументу-визначення, що таке високосний рік, тобто діленням його двох останніх цифр на чотири. Непрямим називається таке доведення, в якому потрібно довести хибність антитези і на цій основі зробити висновок про істинність тези. Інколи непряме доведення називають доведенням за допомогою доведення до абсурду. Наприклад, ми маємо твердження, що якщо дві прямі перпендикулярні до тієї ж самої площини, то вони паралельні. Припустимо протилежне, тобто що перпендикулярні прямі непаралельні. В такому разі вони перетинаються, тобто утворюють трикутник, в якому два кути при основі складають 1800, а цього бути не може, бо тільки сума трьох кутів може становити 1800. Отже, перпендикулярні прямі є паралельними.

Спростування — це логічна операція, спрямована на зруйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допомогою яких спростовується теза. Існують три засоби спростування: спростування тези (пряме і непряме); критика аргументів; виявлення неспроможності демонстрації. Спростування тези, у свою чергу, здійснюється: спростуванням фактами; встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези; спростуванням тези через доведення антитези.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, здійснюється тим, що доводиться їхня хибність або неспроможність. Але хибність аргументів ще не означає хибності самої тези.

Виявлення неспроможності демонстрації полягає в тому, що виявляються помилки у формі самого доведення. Виявивши такі помилки у процесі демонстрації, ми спростовуємо її проведення, але не саму тезу.

Правила доказового міркування, що стосуються тези: по-перше, теза повинна бути логічно визначеною, ясною і чіткою; по-друге, теза повинна лишатися тотожною самій собі протягом усього доведення.

Правила щодо аргументів: вони мають бути істинними і не суперечити один одному, достатньою основою для підтвердження тези, такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно від тези.

Правило щодо форми обґрунтування тези: вона повинна бути висновком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами виводу або має бути одержаною згідно з правилами непрямого доведення.

Порушення правил виводу: по-перше, це помилки в дедуктивних висновках (з припущення, що коли число закінчується на 0, то воно ділиться на 5, не випливає, що коли число ділиться на 5, то воно обов’язково закінчується цифрою «0»); по-друге, це помилки в індуктивних висновках через підміну реальних відношень (висловлювання «після того» не означає, що це здійснюється «з причини того»); по-третє, помилки у традуктивних висновках (найхарактерніші для паралогізмів, софізмів і парадоксів).

Паралогізм — це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки та, звичайно, призводить до хибних висновків.

Софізм — навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного.

Парадокс — це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження. Класичними прикладами парадоксів є: «купа», «лисий», «Еватл», «рогатий», «генерал і перукар», «мер міста» тощо.

У процесі обговорення теоретичних і практичних проблем завжди виникають різні підходи щодо їх розуміння і розв’язання. Таким чином обговорення переростає у дискусію. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її критики. Суб’єктами дискусії є пропонент, опонент та аудиторія.

Пропонент (від лат. propponens — той, хто щось стверджує, доводить) — учасник дискусії, доповідач, дисертант, дипломник, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.

Опонент (від лат opponens — той, що протиставляє, заперечує) — особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, чи оцінює дисер­тацію, дипломну, магістерську роботу. Він не завжди і не обо­в’язково є персоніфікованою особою. Можливі дискусії, коли офі­ційні її учасники погоджуються з пропонентом, але неофіційний опонент аргументовано критикує висунуту на захист роботу. Крім того, пропонент може створити собі «примарного опонента» за принципом: «Можуть виникнути певні заперечення».

Існують різні ступені незгоди опонента з пропонентом: незгода у формі сумніву (в пасивній формі виражається певний скепсис щодо тези пропонента); деструктивна незгода (руйнується теза пропонента); конструктивна незгода (не тільки руйнується теза пропонента, а й висувається і доводиться інша, власна, теза).

Якщо опонент у тій чи іншій формі не погоджується з аргумен­том пропонента, то останній може обрати той чи інший варіант поведінки: відмовитись від аргументу; поміняти його на інший; знайти додаткові факти на користь висунутого аргументу.

Аудиторія — це третій, колективний суб’єкт дискусії, оскільки як пропонент, так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити симпатії всіх присутніх на свій бік.

Дискусії поділяються на двобічні і багатобічні. У двобічній дискусії в обговоренні проблем бере участь один пропонент (всі проти одного). У багатобічній дискусії обговорюються декілька проблем від кількох пропонентів (кожний проти кожного).

Критика — це логічна операція, спрямована на руйнування існуючої аргументації будь-якої тези. За формою вона може бути явною або неявною.

Дискурс (від лат. discursus — міркування, довід, аргумент) — це текст, що містить міркування, тобто фіксована система певного руху думок. Існують два види дискурсу: по-перше, це текст-опис, що має свою логіку (у кращому випадку вона є структурним планом розповіді); по-друге, це комунікативний дискурс, тобто текст, що містить взаємозалежні міркування декількох суб’єктів (наприклад, протокол або стенограма «круглого столу», дискусії, суперечки).

Як відомо, об’єктом дослідження у логіці визнається міркування. Його зміст багатозначний і воно визначається: як «процес мислення», «ланцюжок умовиводу», «дедукція висновку із заснов­ків», «обговорення» тощо. В усіх словниках «міркування» і «дискурс» у загальнокультурному слововжитку розглядають як синоніми. Діапазон наукового використання терміна «дискурс» такий самий широкий, як і терміна «міркування», але пов’язане це із зовсім іншою, «нелогічною» традицією. Проблема дискурсу виникла у дослідженнях прагматично орієнтованих психолінгвістів. Вони зруйнували класичне уявлення мовознавців-класиків про те, що предметність лінгвістичного дослідження обмежена реченням, і починають термін «дискурс» вживати навіть як синонім слову «текст». Мотив подібної «синонімізації» криється в бажанні підкреслити «дедуктивність» породження тексту, детермінованість його загальним контекстом взаємодії творців текстів. Тобто дискурс визначається як певна комунікативна ситуація, що охоплює свідомість комунікантів (партнерів у спілкуванні), і текст, що створюється у процесі спілкування. Таке розуміння дискурсу стає «класичним» у творців «штучного інтелекту», що моделюють процеси генерування тексту та його розуміння.

Водночас прагматично зорієнтовані логіки усвідомлюють обмеженість «дедуктивного» розуміння міркування у процесі аксіоматичного доведення і починають вживати термін «дискурс» для позначення більш широкої предметності логіки, яка має охоплювати принаймні теорію «раціональних» дискусій. У якому співвідношенні перебувають поняття «дискусії» і «дискурс»? Дискусія — це інтеракція, де взаємодія здійснюється шляхом вербалізації когніцій, опису їх засобами певної семіотичної системи та повідомлення у вигляді тексту. Вербалізація у максимально широкому розумінні (точніше називати її семіотизацією) дає змогу інтерак­тивно інтерпретувати спілкування людини з природою, нівелюючи межу між вимовним та невимовним. Дискурс — це вербалізований слід дискусії, її протокол. Усе невисловлене, що стосується дискусій, — це семантика та прагматика дискурсу, його семантико-прагматичний контекст. Образно дискурс можна назвати сценарієм, а дискусію — виставою, яку грають за цим сценарієм. Аудіо- або відеозапис, протокол, стенограма, наприклад, наукової конференції, є різними формами дискурсу тієї ж самої дискусії. Отже, дискурс є головною складовою дискусії. Природне розуміння співвідношення дискурсу та дискусії дає змогу природним чином оцінити можливість логізації не лише гуманітарно-невизначеної теорії аргументації з її емпіричним простором такого різновиду дискусій, як суперечка, інтелектуальна війна, а й менш «агресивних» її різновидів, таких, як диспут, інтерв’ю, анкетування, соціологічне опитування, «круглий стіл» тощо, які традиційно відносять до риторично-белетристичної царини, що межує з науковою.

Однією з найважливіших когнітивних цінностей, завдяки якій стає можливим «когнітивне буття» дискусії, є консенсус, який у загальних рисах можна визначити як згоду всіх учасників дискусії стосовно того, що вважати загальнозрозумілим, очевидним для всіх знанням. Наприклад, на першому етапі дискусії можна досягнути консенсусу щодо її теми. Подальший розвиток дискусії можна уявляти як нарощування консенсусу. Якщо консенсус досягається й у питаннях розв’язання проблеми, то дискусія «вмирає». Інший варіант «загибелі» дискусії — це руйнування консенсусу до незрозумілого стану будь-якого етапу її розвитку. Консенсус не є тотожнім конвенції. Вона становить соціальне нормування консенсусу в ідеальному варіанті.

Онтологія дискурсу — це сукупність концептуальних об’єктів, імена яких вживаються у даному дискурсі. Контекстуальна онтологія дискурсу — це множина концептуальних об’єктів, які обов’язково має розглядати дослідник цього дискурсу, виходячи з певних завдань дослідження. Ця обов’язковість може бути пов’язана з наміром: по-перше, глибше зрозуміти мотиви суперечки; по-друге, виявити підсвідому структуру переконань учасників дискусії; по-третє, прогнозувати подальший розвиток дискусії.

Онтологія когніцій (від лат. cognitio — знання, пізнання). Логіко-когнітивний аналіз є різновидом семантичного аналізу й узагальненням у «комунікативному напрямі» інтенційного (від лат. intentio — намагання, спрямованість) аналізу. Метою логіко-когнітивного аналізу є виявлення і фіксація напівформальною чи формальною мовою змістової структури тексту, який вважають «протоколом» когнітивних подій, що мають місце у процесі взаємодії суб’єктів, котрі «ведуть протокол».

Логіко-когнітивний аналіз дискурсу можна звести до процедур:

визначення суб’єктів, що взаємодіють;

ранжування суб’єктів за ступенем їхньої участі у взаємодії;

визначення головних модусів, що використовуються в описах;

ранжування когнітивних подій з головними та неголовними модусами;

виявлення умов актуалізації подій з головними модусами;

перевірка сукупності умов актуалізації (концептуальний експеримент в умовному часі, конструювання когнітивного сюжету);

введення додаткових «апріорних» умов з перевіркою;

побудова альтернативного тексту на підставі альтернативної моделі, але з використанням лексики головного тексту;

інтерпретація моделі у термінах іншого тексту для підтвердження когнітивної універсальності моделі.