Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.5. Ринок міжнародних інвестицій

Сутність та форми міжнародного руху капіталу
Міжнародне переміщення капіталу - це досить розвинута складова міжнародного переміщення чинників виробництва. В су­часних умовах мобільність капіталу оцінюється як висока, хоч во­на й мала жорсткіші обмеження, ніж міжнародна торгівля. Темпи зростання переміщення капіталу між країнами в декілька разів пе­ревищують темпи зростання виробництва і міжнародної торгівлі.
Міжнародний рух капіталу може заміщувати або доповнювати міжнародну торгівлю, якщо ефективність використання капіталу вища, ніж результат міжнародної торгівлі.
Міжнародна міграція капіталу — це не фізичне переміщення засобів виробництва, а фінансова операція: надання позики, купівля-продаж цінних паперів, інвестування.                       
Конкретні форми міжнародного переміщення капіталу розрізняються за такими ознаками:
• за джерелами походження капіталу;
• за характером використання капіталу;                        
• за строками вкладання капіталу;
• за метою вкладання капіталу [63, с. 88 — 89].
За джерелами походження капітал поділяється на офіційний і приватний.                                                
Офіційний капітал — це кошти державного бюджету або міжнародних організацій (МВФ, Світовий Банк та ін.), котрі переміщують­ся за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів або міжурядових організацій. Його джерелом є гроші платників податків.
Приватний капітал — це кошти приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які надаються у вигляді інвес­тицій, торговельних кредитів, міжбанківського кредитування.
За характером використання капітал поділяється на підприємницький капітал та позичковий капітал.              
Підприємницький капітал — це кошти, які прямо або опосередковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. Це головний приватний капітал.
Позичковий капітал — це кошти, що надаються з метою отримання відсотка. В міжнародних масштабах позичковий капітал виступає в основному офіційний капітал.                           
За  строком  вкладання  капітал  поділяється  на короткостроковий, середньостроковий та довгостроковий.
короткостроковий капітал — це вкладання капіталу строком менше року. Головним чином у формі торговельних кредитів
середньо- та довгостроковий капітал — вкладання капіталу    строком понад рік. Усі вкладання підприємницького капіталу  здійснюються переважно у формі прямих інвестицій, а також у  вигляді державних кредитів.
За метою вкладання капітал поділяється на прямі та    об портфельні інвестиції.                                           
прямі інвестиції — вкладання капіталу з метою придбання контролю над об'єктом розміщення капіталу. Це в основному вивіз приватного підприємницького капіталу;
портфельні інвестиції — вкладання капіталу в іноземні цінні папери без права контролю над об'єктом інвестування. Це також в основному вивіз приватного підприємницького капіталу.
Суть та причини прямих іноземних інвестицій
Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) займають особливе місце серед форм міжнародного руху капіталу. Це зумовлено двома ос­новними причинами:
• прямі іноземні інвестиції — це реальні інвестиції, які, на відміну від портфельних, не є чисто фінансовими актами, що виражені в національній валюті. Вони здійснюються у підприємства, землю та інші капітальні товари;
• прямі іноземні інвестиції, на відміну від портфельних, зви­чайно забезпечують управлінський контроль над об'єктом, в який інвестовано капітал.
До виникнення транснаціональних корпорацій (ТНК) всі приватні іноземні інвестиції були в основному "портфельними". З появою ТНК (тобто підприємств, що є власниками або контролю­ють виробництво товарів та послуг за межами країни, в якій вони ба­зуються)* частина міжнародного руху капіталу набуває форми ПІІ.
ПІІ — це різновид іноземних інвестицій, призначених для виробництва і забезпечення контролю над діяльністю підприємств завдяки володінню контрольним пакетом акцій. Пропорція, що визначає підконтрольність, є різною в різних країнах. У США формально визнається прямим зарубіжним інве­стуванням будь-яке вкладання капіталу, якщо інвестор має або отримує 10% власності. ПІІ охоплюють усі види інвестування — чи то придбання нових акцій, чи просте кредитування, аби тільки інвестуюча фірма мала понад 10% акцій зарубіжної фірми. Частка участі в акціонерному капіталі фірми може бути отримана і в обмін на технологію, кваліфіковані кадри, ринки тощо.
Власність інвестора (повна або часткова) та його контроль над зарубіжним підприємством, котре стає частиною ор­ганізаційної структури ТНК як її філія або дочірнє товариство — головна відмінність ПІІ від інших видів інвестування.
Характерною рисою ПІІ можна вважати і переважання рівня продажів продукції, виробленої за кордоном за допомогою ПІІ, над продажами вітчизняної продукції у вигляді товарного ек­спорту*.
У п.6.1. "Теорії руху чинників виробництва" ми вже говори­ли про фундаментальну причину міграції (експорту-імпорту) капіталу: перенакопичення капіталу в одних країнах і нестача — в інших, незбіг попиту на капітал і його пропозиції в різних ланках світового господарства.
Чинниками, які, починаючи з 80-их років, активно вплива­ють на зростання ПІІ і зумовлюють випереджаючі темпи зрос­тання ПІІ порівняно з темпами зростання світової торгівлі (а та­кож ВВП промислово-розвинутих країн), є: інтеграція вироб­ництва, еволюція його в бік створення так званої міжнародної продукції; зростаюча роль ТНК; економічна політика промислово - розвинутих країн, спрямована на підтримку темпів еко­номічного зростання і рівня зайнятості; прагнення країн, що роз­виваються, та країн з перехідною економікою здолати кризовий стан економіки і соціальної сфери; екологічні чинники, що спо­нукають розвинуті країни переводити шкідливе виробництво в країни, що розвиваються. При участі в ПІІ уряду додатковим мо­тивом може бути досягнення певних політичних цілей: забезпе­чення стратегічними ресурсами, розширення сфери свого впливу з боку уряду.
Прямі іноземні інвестиції становлять основу панування ТНК на світовому ринку. Вони дозволяють транснаціональним корпораціям використовувати підприємства в зарубіжних країнах для виробництва і збуту продукції і швидко розповсюд­жувати нові товари і нові технології в міжнародному масштаб тим самим підвищуючи свою конкурентоспроможність. Для них ПІІ мотивовані в кінцевому підсумку прибутком.
Щоб зрозуміти можливість отримання цього прибутку, необхідно зупинитись на характеристиці основних груп чинників, що спонукають до ПІІ. Це — маркетингові чинники, торговельні обмеження, вартісні чинники, інвестиційний клімат.
Маркетингові чинники є основними в зростанні ПІІ. ТНК потребують розширення ринку для підтримання або збільшення своїх продаж. Однак навіть достатньо місткий внутрішній ринок встановлює межі зростання. Обмеженість продуктової дивер­сифікації розмірами внутрішнього ринку робить необхідною гео­графічну диверсифікацію виробництва: організацію виробництва за рубежем, придбання зарубіжних фірм, встановлення контролю над ними.
Торговельні обмеження. ПІІ дозволяють фірмам обійти торговельні бар'єри і функціонувати за кордоном як місцеві фірми, не підпадаючи під митні платежі, тарифи чи інші імпортні обмеження. Обсяги американських інвестицій у Канаду не були б такими великими, якби канадський уряд не створив торговельні бар'єри для підтримки місцевої промисловості.
На доповнення до бар'єрів, створюваних урядом, обме­ження можуть створювати покупці, які бажають споживати місцеві товари та послуги, а також як результат націоналістич­них тенденцій чи як наслідок існуючих культурних особливос­тей. Більше того, часто місцеві покупці бажають купувати това­ри і послуги у тих, хто заслуговує на їхнє довір'я, тобто у вітчизняних виробників. Для деяких продуктів ефект країни походження може примусити фірму заснувати завод у країні-споживачеві з тим, щоб створити позитивний стереотип якості продукту.
Вартісні чинники. Обслуговувані ринки, що знаходяться на значній відстані і обмежені високими тарифними бар'єрами, ство­рюють багато перешкод для можливостей експортерів на за­рубіжних ринках. Багато з промислових транснаціональних кор­порацій засновують виробництво за кордоном для отримання пе­реваг у витратах по таких статтях, як праця та сировина. Так, німецький робітник в обробній промисловості "коштує" в 4 рази більше від тайванського, у 9 разів більше від бразильського в 54 рази більше від російського. Багато з американських філій поста­чають своїм американським материнським компаніям чинники і компоненти, що мають низьку вартість.
Прямі іноземні інвестиції здійснюються не лише горизон­тально, тобто фірмами, що купують або засновують аналогічні фірми за рубежем, а й і вертикально. Деякі фірми вбачають при­вабливість ПІІ в тому, що вони дають змогу підвищити надійність джерел постачання сировиною та іншими проміжними продукта­ми (напівфабрикатами). Вертикальна інтеграція збільшує надійність постачання і може призвести до скорочення експлуа­таційних витрат і забезпечити контроль за товаропотоками через кордони у складній світовій системі розподілу.
Інвестиційний клімат. ПІІ, згідно з визначенням, дозволя­ють здійснювати контроль за діяльністю підприємства. Проте контроль може бути марним через несприятливі умови "навко­лишнього середовища", навіть якщо фірма володіє філією на 100%. Реальність забезпечення контролю, а значить і прибут­ковість ПІІ залежить від наявності в країні належного інвес­тиційного клімату — сукупності політичних, економічних, юри­дичних, соціальних, побутових умов, які визначають ступінь ри­зику інвестицій та їх прибутковість.
Загальне відношення у світі до зарубіжних інвестицій та до їх наступного розвитку може бути визначене як двоїсте. Визнаю­чи вигідність ПІІ в короткостроковому плані, майже всі країни, побоюючись підриву контролю над національними економічними ресурсами і суверенітету країни, обмежують іноземну власність у ключових секторах економіки.
Дискримінація по відношенню до ПІІ може здійснюватись у формі збільшення податків; цінового контролю або заходів, спря­мованих персонально на іноземні фірми (часткова націоналізація, місцеве законодавство, обмеження переказу грошей (платежів), експортні правила та обмеження еміграції робочої сили).
Інвестиційний клімат визначається також валютними ризи­ками. Це виражається звичайно у виникненні ризиків, пов'язаних з переказом і обігом іноземної валюти.
Структуру основних чинників прямих іноземних інвестицій можна подати так.
Основні чинники прямих іноземних інвестицій
Маркетингові чинники
1. Розмір ринку.
2. Зростання ринку.
3. Прагнення утримати частину ринку.
4. Прагнення добитися успіху в експорті материнської ком­панії.
5. Необхідність підтримувати тісні контакти з покупцями.
6. Незадоволеність існуючим станом ринку.
7. Експортна база.
8. Слідування за покупцями.
9. Слідування за конкуренцією.
 Торговельні обмеження
1. Торговельні бар'єри.
2. Надання місцевими покупцями переваги вітчизняним продуктам.
Вартісні чинники
1. Прагнення бути ближче до джерел постачання.
2. Наявність трудових ресурсів.
3. Наявність сировини.
4. Наявність капіталу і технологій.
5. Низька вартість праці.
6. Низька вартість інших витрат виробництва.
7. Низькі транспортні витрати.
8. Фінансові та інші стимули з боку уряду.
9. Більш сприятливі рівні цін.
Інвестиційний клімат
1. Загальне ставлення до іноземних інвестицій.
2. Політична стабільність.
3. Обмеження на власність.
4. Регулювання валютних курсів.
5. Стабільність іноземної валюти.
6. Структура податків.
7. Добре знання країни.                             
  "ї Загальні                   
1. Очікування високих прибутків.
2. Інші.
Зазначені чинники ПІІ конкретизуються при виробленні інвестиційної політики за допомогою системи індикаторів, яка включає близько 340 показників і понад 100 оцінок експертів в економічній, юридичній, технічній, соціальній та інших галузях.
Дані аналізу створюють 10 основних чинників, що дають змогу дати оцінку потенційних можливостей країни виступити прийма­ючій країні або так званим конкурентним потенціалом країни. Ці чинники охоплюють:
• динаміку економіки (економічного потенціалу);
• виробничу потужність промисловості;
• динаміку ринку;
• фінансову допомогу збоку уряду;
• людський капітал;
• престиж держави;
• забезпеченість сировиною;
• орієнтацію на зовнішній ринок (експортні можливості);
• інноваційний потенціал;
• громадську стабільність.
Кожний з перелічених 10 чинників включає в себе систему конкретних показників. Наприклад, при оцінці людського капіта­лу швейцарські експерти запропонували використати 36 показ­ників, які включають чисельність населення та її динаміку; за­гальний рівень безробіття; міграцію робочої сили в цілому, у тому числі висококваліфікованої; рівень професійної підготовки; моти­вацію найманих працівників та їх мобільність; менеджмент та йо­го професіональну адаптацію; рівень заробітної плати; державні витрати на освіту на душу населення; рівень робочої сили з ви­щою освітою; випуск періодичних видань; систему охорони здо­ров'я тощо.
На практиці більшість рішень про прямі іноземні інвестиції грунтуються на численних мотивах, враховують численні чин­ники. Політичні мотиви інвестування рідко відокремлені від еко­номічних.
Виходячи з даних експертних оцінок, найсприятливіші умо­ви для ПІІ мають такі країни: США, Канада, ФРН, Швейцарія, а також Азіатсько-тихоокеанські НІК.
Форми ПІІ. Технологічний трансфер
ПІІ здійснюються у формі передавання капіталу з однієї країни в іншу за допомогою або кредитування, або придбання акцій у зарубіжного підприємства, що перебуває значною мірою
у власності інвестора чи під його контролем, або ж шляхом ство­рення нового підприємства. А відтак ПІІ, як правило, означають високий рівень зобов'язань інвестора перед підконтрольною йому фірмою щодо передавання нових технологій, управлінського ноу-хау, забезпечення кваліфікованими кадрами. Немайнові, рухомі активи стають у сучасних умовах досить розповсюдженою фор­мою ПІІ . Вони можуть бути при невеликому первісному фінан­суванні або навіть і без будь-якого переміщення фінансового капіталу за кордон.
Названа форма ПІІ передбачає передавання підконтрольній філії управлінських навичок, торговельних секретів, технології, права використання торговельної марки родинної компанії тощо. У зв'язку з цим особливу увагу слід звернути на технологічний трансфер.
Технологічний трансфер означає не лише появу на ринку но­вого устаткування, й володіння технікою виконання операцій на ньому. В галузях промисловості, в яких роль інтелектуальної влас­ності істотна, таких як фармакологія, освіта, медицина, наукові дослідження, доступ до ресурсів і розробок материнської компанії приводить до отримання вигод, можливо, таки, що набагато пере­важають ті, які могли бути отримані внаслідок вливання капіталу. Це пояснює інтерес багатьох урядів до того, щоб ТНК розміщува­ли науково-дослідні центри (потужності) в їх країнах. Інтеграль­ною частиною технологічного трансферу є менеджерські здібності, які виступають найбільш значним компонентом ПІІ.
ЇУКйі До принципів технологічного трансферу звичайно відно­сять:
1. Корисність відповідної технології.
2. Сприятливі соціальні й економічні умови, що забезпечу­ють її передавання.           
3. Готовність і здатність приймаючої сторони використати і пристосувати (адаптувати) технологію.
В індустріальних країнах складні технологічні процеси еко­номічно виправдані, а спеціалісти цих країн спроможні вирішува­ти проблеми, що виникають, та розвивати техніку. Проблеми ви­никають у менш розвинутих країнах з невеликим індустріальним
досвідом. Виробничі потужності повинні бути пристосовані до виробництва маленькими серіями; устаткування і операції мають бути гранично спрощені через нестачу кваліфікованого і підготов­леного персоналу. У більшості випадків у цих країнах якість тільки-но досягає світових стандартів. Для подолання такого ро­ду проблем, наприклад, такий гігант з виробництва електроніки, як "Філіпс", створив спеціальний експериментальний завод. За­вод сприяє тому, щоб численні елементи, що визначають мож­ливість функціонування виробництва, були пристосовані до місцевих умов, і таким чином необхідні ноу-хау та інші елементи були передані країнам, що розвиваються.
Технологічний трансфер, ймовірно, зростає разом із зрос­танням індустріалізації, яка створюватиме не лише потребу в но­вих технологіях, а й ускладнюватиме процеси і технології в уже існуючих секторах економіки.
 Наслідки прямих іноземних інвестицій
Прямі іноземні інвестиції істотно впливають як на соціаль­но-економічний розвиток країн-інвесторів (звідки відходить капітал)* і приймаючих країн (куди спрямовується капітал), на становище різних соціальних груп у цих країнах, так і на стан та динаміку розвитку світового господарства в цілому та окремих його регіонів.
Вплив ПІІ на приймаючі країни і країни-інвестори звичай­но розглядається за такими напрямками: накопичення капіталу;
оволодіння сучасною технологією та управлінськими ноу-хау;
стан платіжного балансу; рівень зайнятості та заробітної плати;
реалізація національних економічних планів; культурні зміни;
урядова соціальна та економічна політика тощо.
За всіма цими напрямами вплив іноземних інвестицій може бути як позитивним, так і негативним, різним для приймаючих країн і країн базування, для розвинутих країні країн, що розвива­ються, країн з перехідною економікою. Знаючи загальний харак­тер потенційних наслідків того чи іншого напряму ПІІ, слід мати на увазі, що це "загальне" — не завжди обов'язкове для всіх країн. Інакше кажучи, загальні положення про вигідність чи невигідність ПІІ не можуть бути застосовані до будь-якої країни. Конкретна ситуація в конкретній країні, супровідна ПІІ (а саме:
розміри інвестицій та їх використання, рівень зайнятості, стан платіжного балансу, розподіл доходу від застосування ПІІ, вплив на навколишнє середовище та соціально-політичний клімат то­що) визначає як приватний, так і загальний характер ефекту від прямих іноземних інвестицій.
Більшість економістів поділяють думку, що потенційна вигідність ПІІ найбільш очевидна для промислове розвинутих країн, виступають вони в ролі інвесторів чи в ролі приймаючої країни. Як країни базування вони отримують доходи у формі відсотків, дивідендів, ліцензованих платежів та платежів за уп­равлінські послуги, що збільшує можливість накопичення капіта­лу, кількість робочих місць, надходження податків до бюджету і т. ін. ПІІ для цих країн означають розширення експортних ринків, доступ до сировини та дешевої робочої сили, можливість ре­алізації специфічних переваг фірм-інвесторів в технології та уп­равлінні, мінімізації оподаткування та, як наслідок, підвищення конкурентоспроможності.
Країна-інвестор може зазнавати і збитків внаслідок відпли­ву капіталу. Це відбувається в тому випадку, якщо доход від ПІІ не надходить до країни базування. Але головний негативний мо­мент для країни базування стосується зайнятості: експорт ПІІ — це експорт робочих місць. Реальною є й така небезпека: ноу-хау, які супроводять зарубіжні інвестиції, можуть бути використані в приймаючій країні проти цієї фірми.
Якщо країна (фірма) базування не може повністю реалізу­вати свої переваги, пов'язані з ПІІ, і багато з них можуть бути при­власнені іншими суб'єктами, то виникає потреба або припинити відплив ПІІ, або обмежити його встановленням оптимального оподаткування на відплив ПІІ.
Як приймаючі промислове розвинуті країни також мають незрівнянно більші (ніж країни, що розвиваються) можливості реалізувати такі потенційні вигоди від прямих іноземних інвес­тицій, як збільшення робочих місць, стимулювання внутрішньої конкуренції, структурна перебудова економіки, переважне інвес­тування у високотехнологічні галузі, НДДКР і особливо в розви­ток фундаментальних досліджень.
Що ж стосується країн, які розвиваються, а також країн з пе­рехідною економікою, то більшість із них потребують ПІІ. Більше того, для деяких з цих країн іноземні інвестиції — єдиний шанс вийти із "зачарованого кола бідності".
Для країн, що розвиваються, та країн з перехідною еко­номікою ПІІ це:
•робочі місця і, отже, зростання добробуту почасти як .   наслідок навчання і підвищення кваліфікації робочої сили;
• залучення невикористовуваних ресурсів до економічного обігу;
• можливість оволодіти новою технологією і новими мето­дами управління, підготувати кадри, що відповідають ви­могам ринкової економіки;
•можливість брати участь у міжнародному поділі праці, скоротити імпорт та розширити експорт.
Сукупний ефект від ПІІ може привести до участі країни в міжнародній конкуренції, до загального зміцнення становища її на світовому ринку.      ;т ї^ннїаумтаЕОно (шє-
ПІІ впливають і на платіжний баланс. Заміщення імпорту внутрішнім виробництвом, доходи від експорту, субсидування імпорту технології та менеджменту — все це сприяє розширенню торговельної частини платіжного балансу приймаючої країни. ПІІ можуть не лише зменшити залежність від імпорту даного продук­ту за рахунок збільшення внутрішнього виробництва, а й сприяти отриманню доходу від його експорту. Деякі країни, наприклад, Бразилія, умови ПІІ ставлять експорт продуктів, вироблену у ре­зультаті їхніх капіталовкладень.
З позицій платіжного балансу ПІІ з самого початку є спри­ятливими для приймаючої країни, але вони виявляються неспри­ятливими в довгостроковому плані, якщо відбувається ре­патріація доходів. Для країни базування відплив капіталу погіршує, стан платіжного балансу в короткостроковому плані, але поліпшує — в перспективі, коли починають надходити пла­тежі по відсотках і дивідендах з-за кордону.
Негативний вплив ПІІ на країни, що розвиваються, може мати місце в таких напрямах:
1) технологічна залежність.
2) порушення економічних планів.
3) культурні зміни.
4) втручання ТНК в діяльність уряду приймаючої країни.
Оскільки ПІІ здебільшого сконцентровані у високотехнологічних виробництвах, то ТНК звичайно хочуть зосередити свої зусилля в галузі НДДКР, особливо у фундаментальних дослідженнях. Використовуючи технологічний трансфер, ТНК можуть надавати допомогу в економічному розвитку приймаючої країни, але можуть залишити її залежною від впроваджуваної тех­нології (нової і наднової). Більше того, ПІІ можуть сприяти "відпливу розумів" з приймаючих країн у дослідницькі центри країн базування. Багато країн пригнічені технологічним пануван­ням Сполучених Штатів і Японії і розглядають його як покаран­ня на довгі роки. Наприклад, у Канаді на початок 80-х років скла­лась висока частка іноземної власності і контролю над національ­ною економікою з боку іноземців (74%). При цьому не у високо-технологічних галузях, а у виробництві давно освоєних виробів і компонентів. Це спричинило "відплив мізків" до США, оскільки висококваліфіковані канадські спеціалісти не знаходили собі за­стосування. Канадський уряд був змушений стати на шлях скоро­чення іноземної участі в економіці, зробивши більш жорстким контроль над ПІІ. Проведення такої політики призвело до зрос­тання безробіття і спаду виробництва, але дало позитивні наслідки в галузі досліджень і розробок нових технологій ка­надськими фірмами. Багато країн однією з умов ПІІ висувають вимогу розміщення дослідницьких центрів на їхній території. Західноєвропейські країни, наприклад, зосередили зусилля на фундаментальних дослідженнях у рамках так званого проекту "Еврика", який концентрує загальноєвропейські ресурси (дер­жавного та приватного секторів) на розвитку нових технологій.
Багато з потенційних економічних вимог від ПІІ часто не реалізуються. Приплив капіталу може у більш віддаленій пер­спективі супроводитись йоливом, що, природно, завдає шкоди приймаючій країні. Наприклад, багато з готелів, побудованих в країнах Карибського басейну мультинаціональними корпо­раціями, не могли знайти місцевих постачальників і змушені були витрачати валюту на імпортні поставки. Далеко не завжди відбу­вається обіцяне навчання місцевого персоналу. Замість стимулю­вання внутрішньої конкуренції і сприяння підприємництву, транснаціональні корпорації з їх перевагою у виробництві про­дуктів і маркетингових здібностях придушують конкуренцію. ТНК можуть не виконувати зобов'язань використовувати місце­вих постачальників, а вдаватись до послуг власних постачаль­ників зі своїх внутрішніх ринків.
Деякі приймаючі країни розглядають ПІІ як інструмент економічного і політичного втручання урядів країн-інвесторів в їхні внутрішні справи. Відомо, що США широко використовують ТНК американського базування для проведення своєї зовнішньої політики в усіх регіонах світу.
Екстериторіальність ТНК, тобто поширення державою власних законів на іноземні підприємства своїх компаній, усклад­нює контроль приймаючої країни над бізнесом у її межах. Закони, що вимагають репатріації доходів або сплати податків з доходів, одержаних за кордоном, у країні базування ТНК, помітно знижу­ють привабливість іноземних інвестицій.
Значна частина громадськості багатьох країн вважає, що ПІІ можуть завадити реалізації національних планів економічного і соціального розвитку, оскільки створюється реальна небезпека несприятливого впливу на місцеву економіку, можливість лобію-вання місцевих політиків в інтересах іноземних інвесторів, а та­кож фінансування змов проти уряду.: ^;,йаз ;
Аналіз впливу ПІІ на добробут окремих груп населення по­казує, що від прямих іноземних інвестицій:
•виграють: а) іноземні фірми-інвестори*; б) робітники приймаючої країни (робочі місця); в) населення приймаю­чої країни від можливого збільшення соціальних послуг за рахунок податків на доходи від ПІІ.
•програють: а) робітники країни-інвестора, оскільки ПІІ означають експорт робочих місць; б) конкуруючі фірми приймаючої країни; в) платники податків країни-інвесто­ра, оскільки прибутки ТНК складніше оподатковувати і уряди або перекладають недоодержану суму податкових надходжень на інших платників, або скорочують фінансо­вані за рахунок бюджету соціальні програми.
Загальний висновок економістів, що аналізують ПІІ, такий:
1) Країна-інвестор у цілому виграє, оскільки вигоди для інвесторів більші, ніж витрати робочих місць та інших категорій осіб у країні базування;
2) Приймаюча країна також у цілому виграє, тому що виг­раш для робітників та інших категорій осіб більший, ніж втрати для інвесторів приймаючої країни, змушених конкурувати з фірмами, що мають технологічні, управлінські та інші переваги.
Одночасне існування витрат і вигод породжує розбіжності в ділових колах, серед політиків, учених-економістів з приводу іно­земних інвестицій. У багатьох країнах ПІІ породжують націоналістичні почуття. У США, наприклад, згідно з опитуван­ням, нині 48% американців виступають проти японських інвес­тицій і тільки 18% — за. Позиція країн, що розвиваються, також двоїста. З одного боку, вони побоюються надмірного іноземного впливу і експлуатації, а з іншого —скорочення інвестицій як засо­бу доступу до новітніх технологій, розширення експорту тощо.
У багатьох країнах у сфері інвестиційної політики діють по­тужні суперечливі лобістські групи, які добиваються у своїх інте­ресах або обмеження припливу ПІІ, або їх широкого залучення.
У країнах базування ТНК лобістський вплив цих корпо­рацій на зовнішню політику урядів нерідко призводить до міжна­родних воєнних конфліктів з метою захисту інтересів фірм-інвес­торів, які не збігаються з інтересами нації в цілому.
Загальновідомо, що в глобальному масштабі ПІІ, обсяг яких у 2002 р. досяг 6,3 трлн дол., відіграють позитивну роль. їх роз­поділ по країнах, секторах економіки, галузях промисловості великою мірою визначає структуру світового господарства, відно­шення між його окремими частинами. ПІІ для ТНК є інструмен­том створення системи міжнародного виробництва, розміщеного в багатьох країнах, але контрольованого з одного центру.
Основні тенденції розвитку ринку прямих іноземних інвестицій
У сучасному світі практично всі країни залучені до процесів міжнародного співробітництва. Усталений економічний розвиток неможливий без ефективного використання переваг від залучен­ня ПІІ з-за кордону.
Важливою тенденцією, що визначає розвиток міжнародного ринку інвестицій і полегшує міжнародну міграцію капіталу, є проведення національними урядами і міжнародними ор­ганізаціями політики лібералізації міжнародного інвестиційного простору і вироблення уніфікованих норм державного регулю­вання інвестиційних процесів. Вони містяться як у двосторонніх, так і в багатосторонніх міждержавних, регіональних угодах про захист і заохочення капіталовкладень, які діють у рамках міжна­родних економічних організацій зокрема СОТ. До норм держав­ного регулювання ПІ І можна віднести:
• по-перше, надання державних гарантій як країною базу­вання, так і приймаючою країною. Гарантією інвестицій на багатосторонньому рівні займається Багатостороннє агенство з гарантування інвестицій, створене під егідою Світо­вого банку. Гарантії інвестицій зафіксовані в Ломейській конвенції, підписаній між країнами ЄС і багатьма країна­ми, що розвиваються. В угоді "Про торговельні аспекти інвестиційних заходів (ТК.ІМ5), підписаній країнами - членами СОТ, міститься пряма заборона на використання по відношенню до іноземних інвесторів заходів державної промислової політики;
• по-друге, врегулювання інвестиційних спорів. Так, у рам­ках країн - членів ОЕСР прийнято принцип міжнародного арбітражу, оскільки часто врегулювання спорів на базі національного законодавства не влаштовує як країни ба­зування, так і приймаючі країни; у структурі Світового Банку створено Міжнародний центр з урегулювання інве­стиційних спорів (МЦУІС);
• по-третє, усунення подвійного оподаткування;
• по-четверте, страхування зарубіжних інвестицій;
• по-п'яте, дипломатична й адміністративна підтримка. На­приклад, практикуються урядові переговори із зарубіжни­ми партнерами про створення найсприятливіших умов за рубежем для національних інвесторів або запрошення представників міжнародного бізнесу до складу міжнарод­них делегацій для обговорення економічних питань.
В умовах фінансової глобалізації інвестиційні ресурси пе­реміщуються згідно з принципом господарської доцільності і концентруються в регіонах, де можна досягти найбільшої ефектив­ності. Приплив ПІІ стає одним з ключових критеріїв статусу країни, успішності її включення до світового господарства.
Темпи приросту залучених ПЗІ на кінець 90-их років у ціло­му у світі різко прискорились. Якщо в 1993 - 1996 рр. залучені інвестиції збільшувались у середньому на 20,2% за рік, то в 1997 -1999 рр. - на 34,1%. У 2000 р. загальносвітовий обсяг ПІІ стано­вив приблизно 1,1 трлн дол., однак у 2001 р. він скоротився більш ніж у два рази - до 535 млрд. дол., що стало найістотнішим зни­женням за останні ЗО років [63, с. 109].
Основною тенденцією розвитку ринку ПІІ є підвищення ча­стки розвинутих країн і зниження частки країн, що розвиваються. Так, у сфері імпорту інвестицій близько 73% припадає на промислово розвинуті країни, понад 24% — на країни, що розвиваються, і менше як 3% — на країни Центральної і Східної Європи.
У сфері експорту інвестицій розвинуті країни концентру­ють понад 90%, країни, що розвиваються - 8%, а країни Централь­ної і Східної Європи - менше як 1%.
Основна частка загального обсягу вивозу (92%) і ввозу (80%) інвестицій припадає на США, Європейський Союз та Японію [63, с. 109].
Особливістю світового ринку інвестицій є висування на роль провідника на міжнародному ринку інвестицій саме Євросоюзу. Країни ЄС — найбільші інвестори завдяки обміну капітала­ми між собою. Близько 80% усього експорту ПІІ припадає на європейські країни: Велику Британію, Німеччину, Францію, Нідерланди та Швейцарію. За обсягом залучених інвестицій пер­ше місце посідають США, а потім ідуть Німеччина, Велика Бри­танія, Бельгія.
Особливо високим приростом обсягу залучених ПІІ (май­же у 4 рази за 1995 - 2000 рр.) відзначається Німеччина, яка за рівнем інвестиційної привабливості може невдовзі наздогнати США.
Країни, що розвиваються, істотно поступаються промислово розвинутим країнам за масштабами міжнародного інвестуван­ня. В основному транскордонне інвестування в цих країнах здійснюється в рамках інтеграційних об'єднань, а вивезення капіталу з країн, що розвиваються, в розвинуті країни незначне.
Масштаби руху ПІІ в країни, що розвиваються, у 2002 р. бу­ли різноспрямованими: зниження припливу капіталу в Азію і Ла­тинську Америку супроводилося зростанням інвестицій в Афри­ку (в основному в Анголу, Мозамбік, Судан).
Країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою прагнуть привернути інвестиції за рахунок створення пільгового режиму господарювання для іноземного інвестора, використову­ють заходи промислової політики, пов'язані зі стимулюванням міжфірмової кооперації між вітчизняними та іноземними інвесто­рами, заохочують експортну діяльність підприємств з іноземною участю тощо.     ЇЇУлїїжг-
Найбільш ліберальний підхід до залучення ПІІ серед країн, що розвиваються, характерний для Латинської Америки.
Серед країн, ринок яких ще формується, найпривабливіши-ми для іноземного інвестора є Бразилія, Аргентина, Мексика, Польща, Чехія.
Важливою тенденцією є зростання масштабів міждержавно­го злиття і поглинання національних фірм.     ;ай> .хї'ї^у :.': і ї:я:
Злиття і поглинання (включаючи поглинання іноземними інвесторами державнихпідприємств, що приватизуються) стали головним видом інвестиційних операцій. Обсяг транскордонного злиття і поглинання зріс зі 100 млрд дол. у 1987 р. до 720 млрд дол. у 1999 р. Однак у 2001 р. цей процес уповільнився: відбулося лише 113 злиттів компаній, які знаходились у різних країнах, у порівняно зі 175 у 2000 р.[63, с. 210], що вплинуло на зниження загальносвітового обсягу ПІІ.
Ринок злиттів і поглинань, що формується, охоплює пере­важно розвинуті країни і слугує основою зростання інтер­національного виробництва.                              »;
Країни, що розвиваються, цей ринок охоплюють значно менше, тут інвестиції у створення нових підприємств є провідним способом розвитку.
Основні джерела інвестицій, їх розмір і напрями представ­лені в таб. 10,11.
Проблеми і перспективи ПІІ в Україні
Іноземні інвестиції відіграють важливу роль в будь - якій економіці, і українська не є винятком. Важливо, що вони не лише дозволяють певною мірою компенсувати дефіцит національних коштів, але й є провідником сучасних технологій виробництва та управління, своєрідною "перепусткою" на світові ринки товарів, капіталів та технологій.
За даними Державного комітету статистики, в 2003 р. в еко­номіку України іноземними інвесторами було вкладено 1319, 9 млн. дол., у т.ч. з держав СНД надійшло 69,0 млн дол. (5,2% загаль­ного обсягу), з інших країн світу - 1250,9 млн дол. (94,8%). Основ­ними формами залучення капіталу були грошові вкладення, які становили 754,3 млн дол. (57,1% вкладеного обсягу) та внески у формі рухомого й нерухомого майна - 483,6 млн дол. (36,6 %).
Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.01.2004 р. становив 6657,6 млн дол., або 140 дол. на одного мешканця України.
З початку 2003 р. прямі іноземні інвестиції зросли на 21,7%. Інвестиції надійшли з 114 країн світу. Найбільші обсяги накопи­ченим підсумком були внесені нерезидентами з таких країн:
США - 1074,8 млн дол. (16,1% загального обсягу);
Кіпру - 779,2 млн дол. (11,7%);
Великої Британії - 686,1 млн дол. (10,3%);
Нідерландів - 463,9 млн дол. (7,0%);
Німеччини - 441,4 млн дол. (6,6%); .
Віргінських Островів (Британських) - 381,1 млн дол. ( 5,7%);
Російської Федерації - 377,6 млн дол. (5,7%);
Швейцарії - 319,5 млн дол. (4,8);
Австрії - 252,1 млн дол. (3,8%).
Ці дев'ять країн забезпечили 71,7% загального обсягу пря­мих інвестицій в економіку України.
Статистичні спостереження за прямими інвестиціями здійснюються в Україні з 1994 р. З середини 90-х років і аж до 2002 р. динаміка іноземного інвестування в Україну характери­зується спадаючими темпами приросту; з 2002 р. темпи вкладан­ня ПІІ мають тенденцію до зростання.
Інвестиції з України за кордон дуже незначні за обсягом і нерівномірні за роками вкладення. Найбільші обсяги іноземних інвестицій вкладаються в ті сфери економіки, які гарантують швидке обернення капіталу. Інвестиційне   привабливими   в   Україні   залишаються підприємства оптової торгівлі та посередництво у торгівлі -996,3 млн дол. (15,0% загального обсягу інвестицій), підприємства харчової промисловості та переробка сільськогос­подарської продукції - 988,3 млн. дол. (14,8%), машинобудування - 9,0%, транспорт і зв^зок - 8,0%

Вкладаючи інвестиції в Україну, іноземні компанії та банки переслідують різні цілі, серед яких можна виокремити такі:
• одержання високої норми прибутку при створенні вироб­ництв по випуску продукції, дефіцитної в Україні, чи ціни на яку в Україні значно вищі від світових;
• використання факторів виробництва, ціна яких в Україні нижча від світової: порівняно дешева (але кваліфікована) робоча сила, низька ціна на деякі види сировини;
• використання порівняно багатих родовищ корисних копа­лин та інших природних ресурсів, розроблення яких в Ук­раїні дешевше, ніж в інших країнах;
• залучення українських підприємств у технологічні лан­цюжки іноземних компаній, що звичайно досягається придбанням українських постачальників сировинних ре­сурсів і напівфабрикатів;
• придбання   потенційно   ефективних  українських підприємств (звичайно експортоорієтованих) за низькою ціною з метою одержання високого прибутку після обме­жених інвестицій у створення системи збуту, проведення маркетингу і реструктуризації номенклатури виробленої продукції;
• просування на український ринок своєї продукції: ство­рення торговельне — збутової мережі, складальних вироб­ництв, сервісних підприємств, упровадження своїх стан­дартів на українському ринку, до інвестицій такого типу підштовхують і високі митні збори;
•використання морально застарілого чи екологічно шкідливого устаткування, яке неможливо ефективно ви­користовувати в розвинутих країнах. Випуск застарілої продукції, технологія виробництва якої добре відпрацьо­вана;
• інвестування коштів українського походження під вигля­дом іноземних, щоб мати більше можливостей для захисту капіталу від дії влади.
Перші іноземні компанії, що почали цілеспрямоване впро­вадження в український ринок, — це найбільші ТНК, що роблять недорогу продукцію масового попиту. Як приклади можна навес­ти МсВопаїсГа, Соса - Соїа та ін. Після масових постачань то­варів такі компанії звичайно приступають до їх виробництва в се­редині країни. Це диктується високим митом і необхідністю розміщувати виробництво ближче до споживачів.
Як і раніше, такі ключові галузі, як металургія та хімічна, не — привабливі для іноземного інвестора.