Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.6. Міжнародний кредит як елемент міжнародного ринку позичкових капіталів. Сутність міжнародного кредиту

Міжнародний кредит — це рух позичкового капіталу за національними кордонами держав між суб'єктами міжнародних економічних відносин, пов'язаний з наданням валютних і товар­них ресурсів на умовах повернення, терміновості та виплати відсотка. Кожна країна є експортером і імпортером капіталу. Міжнародний кредит бере участь у кругообігу капітала на всіх йо­го стадіях, опосередковуючи перехід його з однієї форми в іншу (грошову у виробничу, виробничу — у товарну, а товарну - знову у грошову).
Міжнародний кредит розглядають як особливий вид міжна­родної торгівлі. Ця торгівля — не обмін товару на товар, а обміном сьогоднішнього товару на товару в майбутньому. Такий обмін на­зивають міжчасовою торгівлею.
В економіці завжди існує проблема вибору між поточним і майбутнім споживанням. Як правило, виготовлена продукція не­гайно цілком не споживається, частина її використовується як ви­робничий капітал на розширення виробництва, щоб збільшити обсяг споживання в майбутньому. Іншими словами, мова йде про вибір між виробництвом споживчих товарів нині і в майбутньому. Міжнародний кредит дає можливість торгувати в часі. Як­що країна-кредитор надає позику, то вона продає нинішнє спожи­вання за споживання в майбутньому. Країна-позичальник, беручи позику, отримує можливість витратити сьогодні більше, ніж за­роблено, в обмін на зобов'язання виплатити компенсацію в май­бутньому за сьогоднішнє споживання. Які країни беруть позики, а які їх надають визначається виробничими можливостями. Країни, які мають добрі поточні інвестиційні можливості, беруть позики в інших країн, котрі таких відносних інвестиційних мож­ливостей не мають, але отримують великі поточні доходи.
Країни, які мають відносно великі фінансові ресурси порівняно з можливістю їх прибуткового застосування всередині країни, можуть збільшити свій національний доход за рахунок на­дання кредиту країнам, у яких вища норма доходу на капітал (відсоток, дивіденд). Країна-імпортер капіталу отримує мож­ливість збільшити свій національний дохід за рахунок зарубіжних інвестицій, одержаних на вигідніших, порівняно з внутрішніми, умовах кредитування. В цілому за допомогою міжнародного кре­диту відбувається максимізація світового продукту за рахунок за­гального приросту світового виробництва.
Значення міжнародного кредиту саме й полягає в тому, що завдяки йому відбувається перерозподіл капіталів між країнами у відповідності з потребами і можливостями більш прибуткового його застосування. Кожна країна є імпортером і експортером капіталу. Кредиторами і позичальниками виступають банки, фірми, державні установи, уряди, міжнародні й регіональні ва­лютно-кредитні та фінансові організації.
Ефективність кредиту досягається за умови:
• вільного переміщення капіталу;
• стабільності й передбачуваності розвитку світової економіки;
• виконання позичальниками своїх зобов'язань, повної оп­лати своїх боргів.
Щоб показати вигоди і витрати в умовах нормально працю­ючої системи міжнародного кредиту, розглянемо дві ситуації:
1) повну заборона міжнародних фінансових операцій;
2) вільне міжнародне кредитування [39, с. 444 — 445].  
 Розглянемо першу ситуацію. Уявімо собі, що світ роз­поділено на дві великі країни: А і Б.
 Країна А має в достатній кількості фінансові ресурси і порівняно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості.
Країна Б має обмежені фінансові ресурси і великі можли­вості для прибуткового вкладання капіталу (або в нові технології, або в освоєння районів з багатими природними ресурсами).
Якщо все кредитування здійснюється в національних рам­ках, то кредитори країни А повинні погодитись на низьку норму прибутку, оскільки надлишкова пропозиція внутрішніх реальних активів призводить до зниження граничної продуктивності капіталу. Припустимо, що конкуренція між кредиторами в країні А змусить їх отримувати низький рівень прибутку — 2% річних.
У країні Б недостатність фінансових коштів не дозволяє ви­користовувати великі інвестиційні можливості, а конкуренція за право запозичування підштовхує рівень реального відсотка по кредиту до 8% річних.
Внаслідок цього програють і країна А, і країна Б з точки зо­ру можливого зростання світового продукту.
Тепер розглянемо ситуацію, коли всі обмеження на міжна­родні фінансові потоки повністю ліквідовано. За цих умов у три­мачів капіталу країни А з'являються сильні стимули до поєднан­ня з позичальниками країни Б.
        Оскільки в країні А кредитори мають можливість надавати кредит лише за низькими ставками, то вони прагнутимуть надава­ти кредити в країні Б, де вища норма прибутку. У кінцевому підсумку конкуренція приведе до встановлення нової рівноваги, за якої норма прибутку знаходитиметься між 2 і 8%. Припустимо, що норма прибутку встановиться на рівні 5%. За такої ситуації фінансові ресурси країни А перевищують розміри її внутрішніх реальних активів на ту саму величину, на яку країна Б взяла пози­ку для покриття додаткових реальних активів.
За умов вільного міжнародного кредитування відбувається максимізація світового продукту за рахунок відчутного приросту виробництва. Це відбувається внаслідок того, що свобода надає індивідуальним тримачам капіталу можливість знайти макси­мальний рівень прибутку для світу в цілому. Отже, порівняно з повною відсутністю міжнародного кредиту вільний кредитний ринок дає виграш обом країнам.
Вигоди, які отримуються у світі, розподіляються між ними:
1) національний продукт країни А збільшується внаслідок можливості даної країни надати свої багатства в кредит країні Б з 5% річних (а не 2%) замість того, щоб іти на менш прибуткові внутрішні інвестиції.
2) національний продукт країни Б збільшується за рахунок розширення виробничого капіталу і за умови боргу кре­диторам країни А за фонди, отримані з 5% річних (а не 8%).
Всередині кожної країни існують групи осіб, які виграли і програли в умовах вільного міжнародного кредитування.
1) кредитори в країні А виграють внаслідок надання позик з У/о, а не з 2% річних. Це завдає шкоди позичальникам у країні А, оскільки конкуренція збоку позичальників країни Б змушує їх виплачувати такий самий високий відсоток за новими позиками;
2) в країні Б позичальники виграють внаслідок можливості отримувати кредити з 5, а не з 8% річних. Водночас кре­дитори в країні Б програють, оскільки змушені надавати кредити з розрахунку не 8, а 5% річних.
 Отже, лібералізація міжнародного кредиту дає виграш світові в цілому, а також тим групам, для яких свобода означає до­даткові можливості, але завдає збитків групам, для яких свобода означає більш жорстку конкуренцію.
Аналогія лібералізації міжнародної торгівлі і міжнародного кредиту стосується і питання про встановлення оптимального з точки зору країни податку на кредит.
1. або країна-кредитор, або країна-позичальник може ввести на міжнародний кредит податок. Він може бути оптималь­ним, якщо одна або інша країна, яка має достатню фінан­сову потужність для впливу на величину ставки відсотка (в нашому прикладі країна А або країна Б), встановить по­даток, що не перешкоджає міжнародному кредитуванню;
2. якщо обидві країни (і країна А, і країна Б) спробують вве­сти податки на один і той самий міжнародний капітал, то це може бути рівнозначне забороні міжнародних фінансо­вих операцій;
3. на практиці податкові обмеження міжнародного кредиту­вання і взаємозапозичення долаються шляхом приховування угод. Найпоширенішим інструментом такого при­ховування є трансфертне ціноутворення. Воно сприяє підвищенню ефективності функціонування міжнародного ринку кредиту, однак позбавляє державу доходів від міжнародних кредитних угод.
Розвиток міжнародного кредиту на сучасному етапі значною мірою визначається діяльністю ТНК, зростанням їх ролі в розвит­ку міжнародних економічних відносин. Це проявляється в:
•інтенсивному розвитку єврокредиту, тобто кредитних зо­бов'язань банку в іноземній валюті, яка виступає вже як над­національна валюта. Приставка "євро" вказує не лише на іно­земний характер валюти по відношенню до місця здійснення кредитних операцій, а й про вихід міжнародного кредиту зі сфери національного валютного й податкового контролю;
• появі синдикованих єврокредитів, джерелом яких є ресур­си євровалютного ринку;
• сек'юритизації, тобто заміщенні традиційних банківських кредитів емісією цінних паперів (облігацій, акцій, век­селів);
•виникненні нових форм кредитування — факторингу, форфейтингу, лізингу.
Особливістю сучасного міжнародного кредиту є світова криза заборгованості, суть якої полягає у відмові від платежів по боргу суверенним боржникам з ряду причин. Основна частина за­боргованості припадає на країни, що розвиваються.
 Основні форми міжнародного кредиту
В основу класифікації міжнародного кредиту можна покла­сти різні ознаки: джерела, призначення, валюту позики, строки кредиту та ін.
Основними формами міжнародного кредиту вважаються:
• товарний, або комерційний кредит;
• валютний, що видається банками у грошовій формі [63, с. 96-98].
Міжнародний комерційний кредит надається на закупівлю певних товарів або оплату послуг і має, як правило, "пов'язаний" характер, тобто чітко цільовий, закріплений у кредитній угоді.
Міжнародний комерційний кредит часто виступає у вигляді "фірмового" кредиту. Останній має місце тоді, коли фірма-екс­портер однієї країни надає імпортеру іншої країни відстрочку платежу при реалізації товарів і послуг. За нинішніх умов строки фірмових кредитів стали досить тривалими (від двох до семи років) і визначаються кон'юнктурою світових ринків, видами то­варів і послуг, зацікавленістю постачальника у збереженні зовнішньоекономічних зв'язків і розширенні обсягів експортних поставок тощо. Фірмовий кредит звичайно оформляється вексе­лем або надається по відкритому рахунку.
За вексельним кредитом експортер, уклавши угоду про про­даж товару, виставляє перевідний вексель (тратту) на імпортера, який, отримавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату у вказаний у ньому строк.
Кредит по відкритому рахунку надається шляхом угоди між експортером та імпортером, згідно з яким постачальник записує на рахунок покупця, борг, вартість проданих і відвантажених то­варів, а імпортер зобов'язується погасити кредит у встановлений строк. Ця форма вигідна для імпортера, тому що в цьому випадку імпортер отримує можливість здійснити продаж до здійснення оплати. Експортер ризикує тим, що імпортер може не виконати своїх зобов'язань. Відтак розрахунки за методом відкритого ра­хунку використовуються лише в тих випадках, коли між продав­цем і покупцем встановились давні й міцні стосунки. За методом відкритого рахунку проводяться всі розрахунки за операціями продажів, які здійснюються між ТНК та їхніми зарубіжними відділеннями або філіями, а також торговельні операції з покуп­цями, які мають високий кредитний статус, між підприємствами держав зі стабільною економікою. За цим методом обидві сторони заощаджують свої кошти (комісійні, що надаються банком за відкриття акредитивів і перевірку документів).
Різновидом фірмових кредитів є оплата наперед (купівель­ний аванс), яка надається експортеру як самим імпортером, так і банком імпортера або банком експортера. Цей метод використо­вується лише тоді, коли кредитне становище імпортера вва­жається незадовільним або коли експортер не може отримати гро­шові кошти, необхідні для виробництва замовлених імпортером товарів. У цьому випадку імпортер бере на себе всі ризики.
Фірмове кредитування здійснюється і за методом консиг­нації. За умов, обумовлених в угоді про консигнації, експортер транспортує товари імпортеру, але при цьому зберігає право влас­ності на ці товари доти пір, доки імпортер не продасть їх і не роз­рахується з експортером (консигнатором). У цьому випадку кре­дитування продажу товарів і ризики бере на себе експортер. Така угода укладається у випадках, якщо експортер повністю довіряє імпортеру, або якщо реалізації підлягає новий товар.
Фірмовий кредит виражає відносини між фірмою-експорте­ром і фірмою-імпортером, проте він, як правило, сполучається з банківським кредитом. Оскільки довгостроковий фірмовий кредит відволікає значні кошти експортера, останній вдається до банків­ського кредиту або рефінансує свій кредит у банку.
Банківське кредитування експортера й імпортера виступає у формі позик під заставу товарів, товарних документів, векселів та обліку тратт. Інколи банки надають великим фірмам-експорте­рам банківський кредит, тобто без формального забезпечення.
Експортний кредит — це кредит, який видається банком країни-експортера банку країни-імпортера для кредитування по­ставок машин, устаткування і т. ін. Видається він у грошовій формі і має "пов'язаний" характер: позичальник зобов'язаний ви­користати позику виключно для закупівлі товарів у країни-креди­тора. Однією з форм експортного кредиту є кредит покупцеві, за якого банк експортера безпосередньо кредитує фірми країни-імпортера та їхні банки. Такі кредити пов'язуються з придбанням товарів і послуг у певної фірми.
Банківський кредит дає можливість закуповувати товари на будь-якому ринку. Найчастіше він не пов'язаний з кредитуван­ням зовнішньої торгівлі, а призначається для погашення зовнішньої заборгованості, підтримки валютного курсу, попов­нення рахунків в іноземній валюті.
Проміжною формою між фірмовим і банківським кредитом деяких країнах є брокерський кредит. Як і комерційний кредит, він має справу з товарними операціями й одночасно з банківським кредитом, оскільки брокери беруть позику у банків.
Міжнародний кредит може надаватися у валюті країни-кре­дитора, країни-позичальника, третьої країни і в колективній ва­люті (євро, СДР тощо).
Міжнародний кредит може здійснюватися шляхом прид­бання облігацій, акцій та інших цінних паперів на міжнародному та національних ринках капіталу. Як основний посередник між позичальниками і безпосередніми кредиторами-інвесторами, котрі вміщують свої кошти в цінні папери, виступають ТНБ. Ос­танні можуть надавати позики під цінні папери брокерам і диле­рам фондових бірж, фінансових компаній та інших кредитно-фінансових установ.
Останнім часом зросло значення облігаційних позик як форми залучення довгострокових коштів з міжнародного і національних ринків капіталу. Емісію і розміщення облігаційної позики організовує керівна група банківського синдикату — так звані менеджери. На чолі цієї групи стоїть провідний менеджер, який виступає контрагентом позичальника і несе відпові­дальність за організацію, передоплату і розміщення позики серед інвесторів. Учасники синдикату (андеррайтери) разом з менедже­рами гарантують розміщення всієї суми позики за погодженим курсом. Нерозпродані на ринку облігації вони зобов'язані взяти до свого портфеля.
У міжнародній практиці застосовуються різні види облігаційних позик. Класичні позики здійснюються шляхом публічної емісії іноземних облігацій на національному ринку цінних паперів синдикатами місцевих банків у відповідній валюті з котируванням на біржі даної країни. Нині переважають міжна­родні облігаційні позики, які імітуються на євроринку у валюті третьої країни інтернаціональними за складом учасників синди­катами.
У міжнародній практиці застосовуються також конверто­вані облігації, які за певних умов можна обміняти на акції ком­панії-боржника за заздалегідь погодженим курсом. Протягом ос­танніх років великою популярністю в інвесторів користуються облігації з варіантом — окремим документом, який дає власникові право купівлі протягом вказаного строку акції за фіксованим кур­сом. Особливим різновидом таких цінних паперів є облігації із зо­лотим варіантом, що дає можливість інвестору придбати золото за твердою ціною незалежно від кон'юнктури ринку.
Найпоширеніший вид міжнародного кредиту — синдико­вані єврокредити, джерелом яких є ресурси євровалютного ринку. Як правило, такі кредити організують великі комерційні бан­ки, які очолюють консорціуми і погоджують з позичальником умови кредитування.
Строк позики найчастіше становить 5—10 років. Євро-кредити надаються на умовах "роловер". Це означає, що відсот­кова ставка не фіксується на весь строк кредиту, а регулярно переглядається (кожні 3 або 6 місяців) згідно відповідно зі зміною вартості позичкових коштів на міжнародному грошово­му ринку.
Міжнародний кредит за сучасних умов здійснюється і через посередництво так званих нових фінансових інструментів.До них належать короткострокові і середньострокові зобов'язання з пла­ваючою відсотковою ставкою, а також регулярно відновлювані га­рантії розміщення цінних паперів. Серед короткострокових фінансових інструментів чільне місце займають єврокомерційні папери — зобов'язання приватних корпорацій, що випускаються на строк 3-6 місяців з невеликою маржею до відповідної базової ставки міжнародного грошового ринку.
Сучасні форми міжнародного кредитування
При веденні міжнародного бізнесу управління рахунками до отримання фірмою-позикодавцем і рахунками до оплати фірмою-боржником утруднене через те, що вартості валют постійно змінюється. Відтак міжнародні фірми, щоб уникнути ри­зику великих витрат і вартості оформлення акредитиву, викорис­товують факторинг для фінансування експорту.
Факторинг — це операція з продажу зарубіжних рахунків до отримання постачальниками експортної продукції комерційним банкам або спеціалізованим компаніям. Факторинг може здійснюватися з правом регресу і без нього. Факторинг з правом регресу означає, що за невиконання умов угоди фінансова ор­ганізація, яка купила рахунки, може відшкодувати збитки з ком­панії, що продала їх. Однак зазвичай факторинг зарубіжних ра­хунків до отримання здійснюється без права регресу.
Особливості факторингу: приймаються вимоги угод до 1 ро­ку, немає обмежень щодо суми; використовуються в основному на внутрішньому ринку; можливий регрес вимог на покупця; використовується широке коло валют; не завжди потребуються додат­кові гарантії.
Факторингові послуги звичайно надають факторингові компанії, багато яких належать банкам. Вони скуповують рахун­ки в експортерів зі скидкою. Вони можуть негайно сплатити готівкою до 85% номінальної вартості рахунків експортерів. Реш­та суми виплачується після сплати рахунків імпортерам. Вигода для імпортера полягає в тому, що він отримує можливість не ма­ти справу з акредитивом.
Експортер уникає загрози кредитного і валютного ри­зиків. Він не повинен очікувати моменту, коли імпортер опла­тить товар.
Міжнародні факторингові операції координуються спеціально створеною міжнародною організацією "Фекторз Чейн Інтернешнл". Цією організацією розроблено спеціальний кодекс проведення факторингових операцій, в якому визначені зо­бов'язання факторингової компанії в країні експорт експортера і відповідної компанії в країні імпортера [63,    с. 99].
Форфейтинг — це операція купівлі банком-форфейтором на повний строк і за наперед встановленими умовами векселів та інших боргових і платіжних документів. Згідно з угодою про фор-фейтинг імпортер звичайно надає простий вексель, який гаран­тується банком за дорученням імпортера. Експортер продає цей простий вексель форфейтинговому банку зі скидкою. Банк-форфейтор бере на себе ризик несплати боргових зобов'язань без пра­ва регресу (обігу) цих документів на колишнього власника. Фор-фейтори можуть перепродавати куплені в експортерів векселі на вторинному ринку, котрий отримав назву "а форфе" (від фрац. а ГогГеи;", що означає - поступитися правом).орфейтингу:
• приймаються довгострокові векселі строком понад 1 рік;
• мінімальна сума, що використовується, становить не менше 500 тис. дол.;                                    
• середня сума контракту - 1-2 млн дол.;
•використовується в основному при міжнародних опе­раціях;
• відсутній регрес вимог на експортера;
• купівля вимог лише в ВКВ;
• обов'язковий банківський аваль.
Для експортера форфейтингова угода вигідна тим, що вона перетворює кредитну угоду в готівкову; йому немає необхідності турбуватися про кредитоспроможність імпортера. Форфейтинг звільняє експортера від відповідальності за векселем після його продажу. Імпортер отримує товари в кредит, не піддаючись, як і експортер, ризику обмінних курсів.
Метод форфейтингу найчастіше застосовується при здійсненні середньострокового кредитування зовнішньої торгівлі засобами виробництва, насамперед з країнами Східної Європи, і Азії та Латинської Америки, що розвиваються [63, с. 99 — 100].
Лізинг — це операція кредитування у формі оренди устатку­вання, суден, автомобілів, літаків тощо строком 3—15 років. Орен­да виступає як форма отримання кредиту і водночас як форма міжнародної торгівлі, що створює умови для прискореного розвит­ку новітніх технологій. Лізингова компанія (лізингодавець) купує устаткування і т. ін. за свій рахунок і передає за контрактом оренди фірмі (лізингоотримувачу) на певний строк. Після закінчення стро­ку оренди фірма-клієнт може його продовжити або викупити орен­доване майно за залишковою вартістю. Орендна плата встанов­люється на рівні, що перевищує ціну об'єкта оренди, за якою його можна купити на звичайних комерційних умовах [63, с. 100 — ЮЗ].
Лізингові операції мають різні види. Розрізняють опе­раційний лізинг та фінансовий лізинг.
Операційний лізинговий контракт передбачає тимчасове використання майна без наступного придбання його у власність. Фінансовий лізинг поєднує оренду з наступним викупом об'єкта за залишковою вартістю.
За методом кредитування розрізняються строковий та відновлюваний лізинг. Строковий лізинг — це одноразова оренда. Відновлюваний (ролловерний) лізинг — договір оренди, який відновлюється після закінчення його першого строку.
За умовами експлуатації орендованого об'єкта розрізняють:
• договір чистого лізингу, за яким фірма-лізингоотримувач бе­ре на себе витрати за обслуговування орендованого майна;
• договір повного лізингу, за яким лізингова компанія бере на себе витрати з технічного обслуговування та інші вит­рати, які пов'язані з експлуатацією об'єкта лізингу.
Розрізняють також лізинг рухомого і нерухомого майна.
Різноманітні й форми лізингових угод, що застосовуються у міжнародній практиці.
Стандартний лізинг: фірма-виробник устаткування продає його лізинговій компанії, яка здає його в оренду фірмі-спожива­чеві. Технічне обслуговування здійснюється за окремим догово­ром з фірмою-виробником.
Зворотний лізинг ("ліз-бек"): власник устаткування про­дає його лізинговій компанії, а потім бере його в оренду. Така опе­рація проводиться в тих випадках, коли фірма-власник устатку­вання, маючи потребу в грошових коштах, продає устаткування, яке вже було в користуванні, а потім перетворюється в лізингоот-римувача.
"Мокрий лізинг": передбачає широке коло додаткових по­слуг лізингодавця лізингоотримувачу (ремонт, страхування, по­ставку пального, інколи управління виробництвом). Використо­вується стосовно високоточного і новітнього устаткування.
"Чистий лізинг": обслуговування й утримання устаткуван­ня в робочому стані покладається на лізингоотримувача. Він же несе відповідальність за дії, пов'язані з використанням цього ус­таткування.
Лізинг постачальнику: постачальник устаткування висту­пає в ролі і продавця, і основного орендатора, не будучи користу­вачем устаткування. Орендар повинен підшукати суборендарів і здати їм устаткування в суборенду. При цьому згоди орендаря не потрібно, а здача устаткування в суборенду — обов'язкова.
Відновлюваний лізинг: періодична заміна раніше зданого в оренду устаткування досконалішим.
Вендор-лізинг (кооперація виробників): при просуванні на ринок особливо коштовного устаткування в ролі лізингової ком­панії виступає асоціація фірм-виробників спільно з лізинговою компанією або банком. Виробник бере на себе пошук партнерів і технічне обслуговування, а лізингова компанія — розроблений проектів, вирішення адміністративних питань тощо.
Лізинг вигідний усім учасникам цієї операції. Фірма-виробник отримує негайний платіж готівкою. Лізингодавець застрахований від ризику неплатоспроможності лізингоотримувача тим, що для пога­шення боргу з оренди він може відібрати об'єкт лізингу і передати йо­го в оренду іншій особі або продати. Вигода для лізингоотримувача полягає в тому, що немає необхідності фінансувати торгівлю і негай­но витрачати валютні кошти. Орендна плата сплачується періодично після того, як устаткування встановлено і досягло відповідної продук­тивності. Лізинг дає можливість постійно модернізувати устаткуван­ня. З точки зору бухгалтерського обліку лізинг зручний тим, що орен­доване устаткування не береться на баланс підприємства, а орендні платежі розглядаються як поточні витрати.
Лізинг має і негативні сторони. Наприклад, лізинг може ви­явитись дорожчим, ніж кредит на купівлю устаткування. Лізинго-давець не має права затребувати своє майно у випадку банкрутст­ва лізингоотримувача внаслідок прийняття на себе останнім до­даткових боргових зобов'язань.
Рівень розвинутості лізингових відносин є показником ди­намічності економіки держави.
У країнах, що розвиваються, він становить менше 1,5%, а у розвинутих країнах цей показник досягає 25 - 30% і навіть більше. Наприклад, лізинг у США є основним інвестиційним інструмен­том, на нього припадає понад 30% інвестицій в устаткування. На частку американського лізингового ринку припадає 39,5% загаль­ного обсягу світового лізингу [63, с. 102]. Найпопулярнішим є лізинг автотранспортних засобів, де діє 15 різних асоціацій, які об'єднують учасників лізингового ринку. Загальна вартість нада­них цією групою компаній зі США по міжнародному лізингу ус­таткування становила в 2000 р. 6498,89 млн дол. США, а середня вартість однієї лізингової угоди — 43, 63 млн дол.        ^ц -гоя
У 2001 р. 42,4% американського устаткування в рамках міжна­родного лізингу було поставлено в Європу, 19,8% - в Азію. При цьо­му частка міжнародного лізингу транспортних засобів у загальному обсягу угод за міжнародним лізингом становила 55,4% (в тому числі вантажівки і трейлери -13,6%). У Європі однією з найбільших у світі лізингових асоціацій є Рада Європейської федерації асоціації лізин­гових компаній- "Євроліз" (створена у 1972 р.). Вона акумулює по­над 90% європейського лізингового ринку. Загальна частка лізингу легкових автомобілів і вантажних автомашин у 2000 р. в Європі с-тановила 52,3%. У провідних європейських країнах частка лізингу автотранспортних засобів найбільша в Швейцарії (80,6%), Чехії (71,3%), Норвегії (68,2%), Австрії (64,4%), Німеччині (63,3%), Вели­кій Британії (49,4%) [63, с. ЮЗ].
Міжнародний лізинг особливо важливий для країн, що роз­виваються, оскільки дозволяє скорочувати відплив валютних коштів, які витрачаються на імпорт дорогих засобів виробництва, зменшує дефіцит платіжного балансу, сприяє введенню нових технологій у національну економіку.
Структура світового ринку позичкового капіталу
Операції з міжнародногоу переміщення капіталів здійсню­ються на світовому ринку позичкових капіталів. Сучасний світо­вий ринок позичкових капіталів включає в себе (схема 1):
• світовий кредитний ринок (враховуючи ринок єврокре-дитів), на якому здійснюється рух грошового капіталу між країнами на умовах повернення і сплати відсотка (І і II);
• світовий фінансовий ринок, на якому здійснюється емісія (первинний ринок) і купівля-продаж (вторинний ринок) цінних паперів.
 
Світовий 1 грошовий ринок
    Світовий II ринок капіталів
    
    Світовий III фінансовий ринок
       
           
Короткострокові опера­ції від 1 дня до 1 року
    Середньо- і довгострокові єврокредити
    
    Емісія й операції з цінними паперами
       
               
Ринок євровалют
    Ринок середньо- і довгострокових
        Єврофінансовий ринок:
 • ринок єврооблігацій; • ринок євроакцій; • ринок євровекселів; • ринок нових фінансових інструментів
       
                   
     Євроринок
               
    
            
 Структура світового ринку позичкових капіталів [48, с. 387]
Звичайно розрізняють грошовий ринок (І — короткостро­кові позики) і ринок капіталів (середньо- і довгострокові позики), котрі включають і фінансовий ринок (II і III).
Кожний з ринків включає євроринок як частину світового ринку позичкових капіталів, на якому депозитно-позичкові опе­рації здійснюються в євровалютах, тобто валютах, які переведені на рахунки іноземних банків і використовуються ними для опе­рацій в усіх країнах, у тому числі і в країні — емітенті цієї валюти.
Євроринок розпочав функціонувати з кінця 50-х років і вже на початку 90-х його розміри досягли 4,5 трлн дол. 2/3 його ре­сурсів надходять з промислове розвинутих країн.
Специфіку євроринку можна визначити так:
1. Наднаціональний характер функціонування. Євроринок не підпадає під дію місцевого законодавства, перебуває поза сферою національного і міжнародного контролю. Його особливість полягає у відсутності резервних вимог з депозитів і кредитів (за винятком окремих країн), а також лімітів на розмір відсоткових ставок. Це сприяє неконтро-льованому руху величезних мас позичкового капіталу, минаючи державні кордони і регламентацію (вторгнення "гарячих" грошей, "втечу" капіталів), збільшенню спеку­лятивних операцій.
Спроби контролю над євроринком не увінчались успіхом. Євроринок, з одного боку, стимулює розвиток світогоспо-дарських зв'язків, інтернаціоналізацію зовнішньоекономічної діяльності країн, що сприяє зростанню продуктивних сил, а з дру­гого, він є чинником нестабільності як світової економіки в ціло­му, так і національних економік.
2. Інституціональна особливість — виділення категорії євро-банків і міжнародних банківських консорціумів, кістяк яких утворюють транснаціональні банки (ТНБ), які здійснюють операції в багатьох країнах, у різних сферах і в різних валютах. До середини 1992 р. активи і капітал двадцяти найбільших ТНБ (11 японських, 2 англійських, 4 французьких, 1 — ФРН, 1 — США і 1 — Нідерланди) становили відповідно 6161 млрд дол. і 224,9 млрд дол. У шести японських банків активи перевищували 400 млрд дол., а капітал — 13 млрд дол.      
Тимчасово організовані консорціуми (синдикати) банків для фінансування і кредитування великомасштабних проектів спеціалізуються за регіональною або галузевою ознакою.
3. Обмеження доступу позичальників. Основними пози­чальниками є ТНК, уряди, міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації.
4. Використання конвертованих валют провідних країн:
євродолара (60%), євро єни (6%), євро (3%) та ін.
5. Використання новітньої комп'ютерної технології. Опе­рації на євроринку здійснюються телефоном, телефаксом з обміном того ж дня телеграфним підтвердженням, яке слугує єди­ним документом.
6. Специфіка відсоткових ставок:
• відносна самостійність стосовно національних ставок;
• можливість установлювати ставки з євродепозитів вищі, а з єврокредитів - нижчі від національних ставок, оскільки на євродепозити не розповсюджується система обов'язко­вих резервів, які комерційні банки зобов'язані тримати на безвідсотковому рахунку в центральному банку, а також виплати прибуткового податку на відсотки. Тому операції в євровалютах більш прибуткові, ніж у валютах національних.
7. До вартості кредиту на світовому ринку входять відсотки і різні комісійні.
8. Емісія і операції з:
• єврооблігаціями (з 70-х років), які розміщуються одночас­но на ринках різних країн і використовуються ТНК для фінансування інвестицій, державою — для покриття дефіциту Держбюджету і рефінансування старих позик;
• євровекселями (з 1981 р.);
•євроакціями (з 1983 р.), які обертаються не на всіх національних ринках капіталів, а лише там, де це дозволе­но законодавством, оскільки акція — це не тільки форма кредитування, а й право на частку власності.
 Інституціональна структура міжнародного кредиту. Міжнародні фінансові центри
Міжнародний рух позичкового капіталу забезпечується особливою інституціональною структурою. Суб'єктами цієї структури виступають професіональні посередники між кінцеви­ми позичальниками та кредиторами різних країн. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі та ін. кредитно-фінансові установи. Вони акумулюють вели­чезні грошові накопичення, що надходять на світовий ринок капіталу від офіційних інститутів: приватних фірм, страхових компаній, пенсійних фондів тощо. Основними клієнтами кредит­но-фінансових установ, що виступають позичальники на світово­му ринку капіталу, є транснаціональні корпорації, держава, дер­жавні органи, міжнародні регіональні організації.
Останнім часом в інституціональній структурі міжнародно­го кредиту помітно зросло значення міжнародних валютно-кре­дитних організацій.
До організацій, що мають усесвітнє значення, належать на­самперед спеціалізовані інститути 00Н — Міжнародний валют­ний фонд, Світовий Банк, а також Міждержавний Банк міжна­родних розрахунків (БМР), Паризький клуб та регіональні банки розвитку і валютно-кредитні організації ЄС.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) був заснований у 1944 р. з метою регулювання валютно-кредитних відносин між державами — членами фонду і надання їм фінансової допомоги при валютних утрудненнях, викликаних дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко-та середньострокових кредитів в іноземній валюті. Кредити надаються у формі продажу інозем­ної валюти за національну, а їх погашення здійснюються викупом національної валюти за іноземну. Заборгованість автоматично зменшується, якщо яка-небудь країна викуповує національну ва­люту позичальника в МВФ. З кінця 70-х і особливо з початку 80-х років МВФ розширив свою кредитну діяльність, особливо щодо країн, що розвиваються. Якщо в 1947 — 1976 рр. 60% кредитів МВФ припадало на ПРК, а на країни, що розвиваються, — всього 39,4%, то в 1977 - 1991 рр. відповідно - 7,9 і 92,1%; у 1990 -2000р.р. на країни, що розвиваються, припадало 69,8% кредитів МВФ, на країни Центральної та Східної Європи -30,2%, на роз­винуті країни - 0. У цей же період відбувається підвищення ролі МВФ як координатора міжнародних кредитів і гаранта платос­проможності країн-боржників.
МВФ надає так звані обумовлені кредити: головним еле­ментом кредитної угоди з МВФ є визначення економічних і політичних умов. Відмова країни виконати умови МВФ закриває їй доступ до світового ринку капіталів, і, навпаки, навіть невелика позика МВФ дає країні можливість отримати більший кредит у банках.
Світовий Банк включає в себе чотири пов'язаних між собою міжнародних фінансових інститути: Міжнародний Банк реконст­рукції і розвитку (МБРР), Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатосто­роннє агенство гарантії інвестицій (БАГІ).
Міжнародний банк реконструкції і розвитку був заснова­ний одночасно з МВФ з метою сприяння виконанню стратегічно­го завдання 00Н: інтегрувати економіку всіх країн-учасниць з основними центрами світової системи господарства за допомогою надання довгострокових позик і кредитів, гарантування приват­них інвестицій. Найбільша частина кредитів МБРР спрямо­вується в галузі інфраструктури: енергетику, транспорт, зв'язок. Із середини 80-х років МБРР збільшив частку коштів для сільського господарства (до 20%), на охорону здоров'я та освіту. Промисловість отримує менше як 15% кредитів Банку. Останнім часом МБРР займається проблемою врегулювання боргу країн, що розвиваються: видає структурні кредити для регулювання структури економіки, оздоровлення платіжного балансу. У 1993 фінансовому році МБРР надав країнам, що розвиваються, кре­дитів на суму близько 17 млрд дол., а разом зі своїми філіями (МАР, МФК, БАГІ) — близько 26 млрд дол. МБРР — величезний світовий інвестиційний інститут. На початок 1998 р. сума позик МБРР досягла 107 млрд дол.
У 1960 р. була створена філія МБРР — Міжнародна асоціація розвитку — для надання пільгових кредитів найменш розвинутим країнам на строк до 50 років зі сплатою 0,75% річних. Кредити МАР слугують для просування товарів ПРК на ринки країн, що розвиваються.
Міжнародна фінансова корпорація створена за ініціати­вою США у 1956 р. для заохочення інвестицій приватного капіталу у промисловість країн, що розвиваються. МФК вико­нує функції, які дещо відрізняються від функцій МБРР. МФК надає кредити високорентабельним підприємствам, але без га­рантій уряду. Це відгороджує приватні фірми від державного контролю і слугує інтересам залучення іноземного капіталу в економіку країн, що розвиваються. Іншою особливістю МФК є те, що вона має право безпосередньо здійснювати інвестиції в акціонерний капітал підприємств, що будуються або розширю­ються, з наступним перепродажем їх акцій приватним інвесто­рам. Цим МФК сприяє розвитку національних фінансових ринків. З моменту утворення й до 1998 р. МФК здійснила інве­стицій на суму 24 млрд дол.
Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ) було засноване в 1988 р. з метою заохочення іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, шляхом страхування їх від неко-мерційних ризиків: відміна конвертованості національної валюти і пов'язаних з цим перешкод у переказі прибутків у країну інвес­тора; експропріація майна інвестора, війни, громадянські завору­шення, зриви контрактів внаслідок урядового рішення. Серед східноєвропейських країн БАГІ та МФК віддають пріоритет Польщі і Чехії, які створили найбільш сприятливий клімат для іноземних інвестицій.
У 1993 фінансовому році МБРР і МАР надали перші креди­ти вісьмом країнам колишнього СРСР на суму 1,63 млрд. дол.
Регіональні банки розвитку і валютно-кредитні організації ЄС. Великі регіональні банки розвитку Азії, Африки та Латинсь­кої Америки були створені з метою досягнення економічного співробітництва й інтеграції країн, що розвиваються, подолання їх зовнішньої залежності. У 1949 р. був утворений Міжамери­канський банк розвитку (МаБР), до складу якого увійшли 27 учасників країн, що розвиваються, регіону та 16 розвинутих країн. У 1964 р. створено Африканський банк розвитку (АФБР) за уча­стю 50 країн, що розвиваються, та 25 розвинутих країн, а в 1966 р. — Азіатський банк розвитку (АзБР), у якому беруть участь відповідно 31 і 14 країн.
До європейських валютно-кредитних організацій відносяться:
• Європейський інвестиційний банк (ЄІБ);
• Європейський Центральний банк (ЄЦБ);
• Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).
ЄБРР (1990 р.) створено з метою стимулювання вкладання капіталів у галузі та інфраструктури країн Центральної і Східної Європи.
Крім офіційних валютно-кредитних та фінансових ор­ганізацій, існують і неофіційні організації промислове розвину­тих країн: Паризький клуб країн-кредиторів, де обговорюються проблеми врегулювання, відстрочки платежів по державному боргу країн, і Лондонський клуб, де обговорюються проблеми врегулювання приватної зовнішньої заборгованості країн-борж­ників.
Із середини 70-х років міждержавне регулювання валютно-кредитних проблем перенесене на рівень нарад глав держав і урядів "сімки" та "групи десяти", до якої, крім "сімки", входять Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція.
Ступінь участі і впливу окремих країн у міжнародних ва­лютно-кредитних та фінансових інститутах визначається величи­ною їхнього внеску в капітал, оскільки звичайно застосовується система "виважених голосів".
Особливе місце в інституціональній структурі кредиту займають міжнародні фінансові центри. Вони акумулюють і роз­поділяють по всьому світу величезні маси фінансових коштів. У них зосереджені численні кредитно-фінансові установи, що об­слуговують світоторговельні та фінансові потоки. У фінансових центрах здійснюється значна частина всіх міжнародних валют­них, депозитних, кредитних, емісійних та страхових операцій.
Фінансові центри географічне локалізуються там, де вико­нуються певні передумови для їх нормального функціонування (високий рівень економічного розвитку країни; активна участь даної країни в міжнародній торгівлі, розвинута банківська систе­ма; ліберальне валютне та податкове законодавство; політична стабільність і вигідне географічне становище).
Провідним фінансовим центром вважається Нью-Йорк, роль якого особливо велика в емісії акцій і облігацій, а також у торгівлі цінними паперами. Нью-Йоркська фондова біржа є найбільшою у світі.
Головним європейським фінансовим центром є Лондон. Він займає перше місце у світі за обсягом міжнародних валютних, де­позитних та кредитних операцій. Йому належить лідируюча роль і в розвитку нових операцій з цінними паперами та іншими фінан­совими інструментами. В галузі довгострокових позик у Західній Європі виділяються Цюріх та Франкфурт-на-Майні. Люксембург спеціалізується на короткострокових та середньострокових кре­дитних операціях.
Протягом останніх десятиліть неухильно зростає значення Токіо як міжнародного фінансового центру. Цьому сприяють пе­ретворення Японії на великого кредитора у світі і лібералізація японського ринка капіталів,    .-ащ.^1-
Дедалі більшу роль на світовому ринку починають відіграва­ти нові фінансові центри, що виникли на основі пільгових подат­кових і валютних режимів і отримали назву "офшор", яка вказує на відсутність жорсткого зв'язку з національною економікою. Такі центри розташовані в Сінгапурі, Гонконзі, Бахрейні, Панамі, а та­кож на Багамських, Кайманових та Нідерландських Антильських Островах. Вони приваблюють транснаціональні банки і корпо­рації, які у подібних "пільгових гаванях" можуть реєструвати уго­ди, що укладаються в різних частинах світу.