4.6. Передумови і межі лібералізації урядової політики Росії щодо української автономії другої чверті XVIII ст.

Передумови і межі лібералізації урядової політики Росії щодо української автономії другої чверті XVIII ст.

Курс на лібералізацію суспільно-політичних відносин у Росій­ській імперії, що проводився після смерті Петра І (січень 1725 p.), мав важливі наслідки для України. Найближчі спадкоємці імпера­тора на російському престолі (Катерина І та Петро II) під тиском як зовнішньо- , так і внутрішньополітичних чинників були змушені відмовитися від навального наступу на українську автономію, який спостерігався в попередні роки.

Перша документальна згадка про наміри російського уряду по­слабити політичний курс в Україні з'явилася з приводу вирішення зовнішньополітичних проблем, що постали в середині 20-х pp. пе­ред офіційним Санкт-Петербургом. 8 (19) лютого на засіданні ви­щої владної структури Російської імперії в післяпетровський час — Верховної таємної ради, на якому обговорювалися питання, пов'я­зані із загрозою виникнення війни з Туреччиною, імператриця Ка­терина І віддала наказ: "Понеже по турецким поступкам в Персии войны с ними миновать невозможно будет, того ради определенно между тем к той войне себя надлежащим образом предугото­вить..."230.

У зв'язку з підготовкою до війни сановні кола Санкт-Петербур­га дедалі більше уваги приділяли українським справам, оскільки в майбутньому воєнному конфлікті Гетьманщині надавалася важли­ва стратегічна роль. Так, граф П. А. Толстой у поданій на ім'я Кате­рини І записці від 25 січня (с.с.) 1726 р. зазначав, що, незважаючи на нагальну потребу збільшити військову присутність Росії на персь­кому театрі бойових дій, "...прибавлять туда малороссиян..., мнить­ся мне, что невозможно, понеже когда с турками война начнется, тогда малороссияне... потребны будут в оборону от крымских та­тар..."231. Ця теза Толстого відображена і в колективному "Мнении тайного совета членов", поданому імператриці 27 січня (с.с.)232.

За таких непевних умов цілком логічною, на нашу думку, стала поява на засіданні Верховної таємної ради 11 (22) лютого 1726 р. проекту контрреформ в Україні, які повинні були, за розрахунками їхніх авторів, забезпечити спокій на території, що потрапила в центр міжнародної політики. На цьому засіданні члени ради ви­рішили: "...о Малой России Е.И.В. донести мнение их: 1) что пока еще с турки до розрыва не дойдет, до тех мест ради удовольствия и приласкания тамошнего народа выбрать персону годную и верную из них, малороссиян, в гетманы; 2) подати, ныне собираемые, все сложить и брать неотменно те, как собирались при гетмане на войс­ко, и войско содержать по-прежнему, как было при гетманах и в пунктах о том изображено; 3) суды между народом малороссийс­ким отправлять им самим, только аппеляций, или перенос дела определить до коллегии малороссийской...

Проект 11 (22) лютого був своєрідним компромісом між росій­ською і українською сторонами. Він передбачав відновлення геть­манської форми правління, ліквідацію найбільш радикальних ново­введень у сфері фінансів і судочинства. Разом з тим планувалося збереження Колегії в Україні, щоправда, з істотним обмеженням її прерогатив.

Утім проект декларував концепцію контрреформ державного устрою Гетьманату в загальних рисах. Детальну розробку контрре-формаційних заходів і план їхньої реалізації передбачалося здійс­нити після апробації проекту імператрицею — "...и ежели на сие со­изволение Е.И.В. будет, то уже тогда на все сие со всеми явствен­ными обстоятельствами сочинить определение, как имеетца тамо в Малой России быть поступлено"234.

Однак на наступному засіданні Верховної таємної ради, на яко­му були присутні А. Апраксій, Г. Головкін і П. Толстой, останній за відсутності свого опонента О. Меншикова рішуче виступив проти відновлення в Україні гетьманату та реанімації ліквідованих Пет­ром І його автономних прав, "...понеже блаженные памяти Е.И.В. в том намерении гетмана в Украине не учинил и у полковников и старшины власти убавил, дабы Малую Россию к рукам прибрать, и чрез тот способ полковники и старшины с подданными пришли уже в немалую ссору..."235. Обґрунтовуючи свою думку щодо небажа­ності відновлення гетьманства, Толстой, як і автори протилежного за змістом проекту, посилався на небезпеку війни з Туреччиною: "...и ежели ныне тамо гетмана учинить и оному и старшинам власти по прежнему дозволить, то при настоящем состоянии дел между Россией и турками весьма небезопасно..."236.

Не досягнувши консенсусу при вирішенні української пробле­ми, члени Ради протягом березня—квітня 1726 p. обмежувалися півзаходами, які б задовольняли обидві партії "верховників" (зокре­ма, вони зійшлися в питанні нарощування військового потенціалу в Україні). Втілюючи в життя це завдання, на засіданні 18 (29) берез­ня члени Ради висловилися за заміну українських формувань дон­ськими козаками на перському театрі бойових дій. Трохи згодом, на засіданні 28 березня (с.с), "верховники" ухвалили зібрати з україн­ців за звільнення від участі в Низовому поході по 3 руб. з козака237.

Іншим проявом курсу лібералізації української політики стало "приласкание" козацької старшини, заарештованої в другій поло­вині 1723 — на початку 1724 pp. в справі Полуботка. Указом від 8 лютого 1725 р. Катерина І звільнила старшину з-під арешту, однак зобов'язала урядовців залишатись у Санкт-Петербурзі, "...чтоб на­роду малороссийскому впредь от них обид и разорений не бы-ло..."238.

Черговий різкий поворот в українській політиці офіційного Санкт-Петербурга відбувся навесні 1727 p., точніше після 6 (17) травня — моменту сходження на російський трон Петра II. Вже під час першого візиту нового імператора до Верховної таємної ради 12 (23) травня було ухвалено скасувати в Україні всі запроваджені Ма­лоросійською колегією податки та "...обнадежить, что к ним, в Ма­лую Россию, гетман и старшина будут определены вновь веко-ре..."239.

Цього разу ініціатива відновлення гетьманства і ліквідації за­проваджених Колегією статей оподаткування, з якою виступив у Раді 12 (23) травня імператор Петро II, безперечно, належала "світлійшому князеві" О. Меншикову. Підтвердженням цієї тези є протоколи Ради, в яких відсутні згадки про попереднє обговорення цього питання "верховниками". Варто звернути також увагу на час оприлюднення цієї ініціативи. Засідання 12 (23) травня та події на­ступних днів по праву можна розглядати як апогей політичної ка­р'єри Меншикова: усунуто від влади його суперника графа П.Толстого; за князем закріплено виняткове для російських власни­ків право на володіння маєтностями в Україні; надано нове найви­ще військове звання Російської імперії — генералісімуса240. Назва­ні факти промовисто вказують на нього як на носія урядової політи­ки в зазначений час.

Відновлюючи гетьманську форму правління, Меншиков мав на меті як майнові, так і певні політичні цілі. Зокрема, планувалося проведення не абстрактної реставрації гетьманства з наступними вільними виборами на цю посаду, результати яких могли дати непе-редбачувані наслідки. Реставрація була розрахована на конкретну особу претендента — миргородського полковника Д. Апостола, в якого склалися приязні стосунки з князем. Посередником у відно­синах Апостола та Меншикова виступав син полковника Петро, мо­лоді роки якого пройшли в Москві та Петербурзі в близькому ото­ченні князя. Звертає на себе увагу той факт, що напередодні обгово­рення у Верховній таємній раді проекту контрреформ у Гетьманщи­ні, 11 (22) лютого 1726 p., Меншиков провів консультації з україн­ською старшиною, організовані саме за посередництвом П. Апостола. Принагідно зазначимо, що після від'їзду миргородсь­кого полковника на батьківщину Петро залишився в Санкт-Петер­бурзі, служив секретарем у Меншикова і, за матеріалами судового розслідування, проведеного після опали "світлійшого", виконував найбільш конфіденційні доручення свого патрона241.

Мотивація вчинків Меншикова при реставрації в Україні інсти­туту гетьманства не зводилася лише до неприязного ставлення до президента Малоросійської колегії242. Діяльність князя в цей час на­штовхує на думку, що він був проти будь-яких російських посеред­ників у його відносинах з Україною. Меншиков прагнув зайняти унікальне становище в Гетьманщині як у економічному, так і в по­літичному плані. Відновлення гетьманства та "вибори" на найви­щий уряд в Україні своєї довіреної особи, на наш погляд, цілком вписується у це надзавдання останнього етапу політичної діяльнос­ті Меншикова.

Разом з тим, визначаючи роль "світлійшого" в справі реставра­ції Гетьманату як вирішальну, за нашим глибоким переконанням, не варто її абсолютизувати. Інакше важко знайти пояснення тому факту, що після його опали (серпень 1727 р.) курс на відновлення Гетьманату продовжував реалізовуватись. Вельми цікавою з цього приводу видається інформація, почерпнута Б. Крупницьким з доне­сення польського посла у Санкт-Петербурзі. Дипломат інформував свій уряд, що князь Меншиков, передбачаючи вкрай негативні для нього наслідки відчуження в стосунках з молодим імператором, що ставало з середини літа очевидним, намагався домогтися перене­сення своєї діяльності в Україну, ймовірно, як гетьмана. Однак реа­кція на це Петра II та кіл, які визначали новий політичний курс, бу­ла негативною243.

Описана вище колізія ще раз доводить, що при з'ясуванні при­чин реставрації Гетьманату слід враховувати весь комплекс об'єк­тивних і суб'єктивних чинників як зовнішньо-, так і внутрішньопо­літичного походження. Безперечно, що на етапі прийняття рішення логічно віддавати перевагу саме особистим мотивам Меншикова.

Курс на відновлення в Україні "прежней формы правления", продемонстрований урядом Петра II в середині 1727 р., на відміну від попереднього року, втілювався в життя надзвичайно продуктив­но. Вже 16 (27) червня Верховна таємна рада ухвалила рішення про перенесення українських справ із Сенату до Іноземної колегії244, що свідчило про окремішнє становище України та її особливий статус в політичному житті імперії. Трохи згодом, 18 (29) серпня, до Інозе­мної колегії із Синоду було перенесено справи українського духо­венства (за винятком "самых духовных дел")245, що мало таке ж по­літичне значення, як і попередній акт.

Водночас продовжувалася підготовка до проведення гетьман­ських виборів в Україні. 17 (28) червня на засіданні Ради було ухва­лено рішення "...одну булаву серебряную для отсылки к гетману послать в Иностранную колегію...". 20 червня (с.с.) видано указ "О бытии в Малой России гетмана и генералной старшины по прежне­му и о посылке в Малую Россию для обрання гетмана тайного сове­тника Наумова". Тоді ж Рада зобов'язала Іноземну колегію підготу­вати інструкцію Наумову про організацію гетьманських виборів і його функціональні обов'язки в Україні як міністра при гетьмансь­кому уряді246, що й було зроблено в другій половині липня. Крім ін­струкції, було підготовлено формуляр гетьманської присяги та "особливые секретные пункты". Документи пройшли попередню апробацію Меншиковим і на засіданні 22 липня (с.с.) були ухвалені членами Ради. З пакета документів, прийнятих 22 липня (с.с), на особливу увагу заслуговують таємні пункти-інструкції, оскільки вони розкривають зміст акту реставрації Гетьманату та висвітлю­ють механізм реалізації проекту. Зокрема, в "особливых секретных пунктах" зазначалося, що, незважаючи на декларовані урядом обіцянки повернути українському народові право "...выбрать по прежнему гетмана и старшину...", це написано "для лица". Насправді ж імператор виказав "...соизволение быть гетманом миргородс­кому полковнику Данилу Апостолу...". Виходячи з цього, Наумову наказувалося після прибуття до Глухова і "...обяви о сем указу (сто­совно проведення гетьманських виборів. — Авт.) и разослав для обявления того ж по полкам, смотреть и разведывать еволь Данила Апостола в гетманы народ будет избирать...". Якщо ж резиденту стане відомо, що "...некоторые из того народа о ином ком намере­ние имели в гетманы обират, в таком случае ему... того предостере­гать и путь к тому предуготовить, чтоб, конечно, ево, Данила Апос­тола, а не иного кого в гетманы народ избрал...". В тому ж разі, коли міністр буде не в змозі переконати виборців віддати свої голоси за миргородського полковника, автори інструкції наказували йому "...то собрание под каким пристойным претекстом остановить и пи­сать Е.И.В. в Коллегию иностранных дел..."247.

Отже, йшлося не про реставрацію давніх прав українського сус­пільства, а про призначення офіційним Санкт-Петербургом на по­саду гетьмана Д. Апостола при збереженні видимості вільного во­левиявлення учасників елекційної ради.

Повідомлення, що надходили з Санкт-Петербурга стосовно но­вого урядового курсу в Україні, викликали хвилю піднесення в се­редовищі українських станів. Київський поет Яків Галаховський присвятив цій події великий панегірик "Ехо радості и привітствія и благодарствія...". Магістрат Києва, отримавши царську грамоту, в якій ішлося про наміри монарха відновити в Україні гетьманство, "...приказали для собранія публіки на котлах майстрових вибити гасло и так премощнійшую грамоту, яко и висоценованый реймен-тарский універсал в клар всенародно, раз перед ратушею, а в другой при благодарственном піній в церкви соборной вичитали". З усіх полків від імені старшини, рядових козаків, міщан, духовенства, посполитих імператору надходили листи, в яких висловлювалася вдячність за "монарші милості", а також містилися запевнення ". ..за те вірно служити, не щадя останньои каплі крови    .

Трохи згодом, після проведення гетьманських виборів, таємний радник Наумов пропонував урядові на деякий час зняти на кордо­нах Гетьманату прикордонні застави, оскільки за інформацією, яка надходила в цей час до Глухова, втікачі з Лівобережної України, дізнавшись про закриття Малоросійської колегії й відновлення ге­тьманства, мають наміри повернутись із Правобережжя у свої до­мівки. Більше того, резидент мав інформацію стосовно того, що "...полские владелцы, которые отсель переходящими владели и бра­ли с них десятину, ныне то отложили, послыша о гетмане и сами не­которые из ближних мест от рубежа выезжают..."249.

Відновлення Гетьманату в Україні супроводжувалося контрре-форматорськими заходами у сфері фінансів і судочинства. Зокрема, вже імператорським указом від 12 (23) травня 1727 р. ліквідовува­лися всі запроваджені Малоросійською колегією статті про оподат­кування і відновлювався імунітет старшинських і духовних маєт­ків, скасований Вельяміновим. Проте наступні дії уряду Петра II у цій важливій сфері державного життя більше нагадували тактичне маневрування, яке, на нашу думку, мало на меті при забезпеченні видимості повернення до "давнин", зберегти фінансове підпоряд­кування Гетьманату російській владі. Так, у чорновому варіанті іменного царського указу про відновлення гетьманського правлін­ня в Україні проблема фінансових взаємин вирішувалася таким чи­ном: "...доходы повелено будет денежные и хлебные собирать по пунктам Богдана Хмелницкаго и которые збираны при бытности бывших потом гетманов..."250.

Отже, офіційні кола Санкт-Петербурга розраховували, що українські кошти, як і останні п'ять років, надходитимуть до царсь­кої казни. Однак на тлі повсякчасного декларування урядом Петра II курсу на повернення колишніх автономних прав Гетьманату таке втручання в його внутрішні справи, очевидно, видалось авторам указу не зовсім доцільним. Тому на полях процитованої вище чер­нетки було зазначено: "Рассуждаетца, сего не писать, и не написано"251.

На старшинській раді ЗО вересня (с.с.) Наумов проінформував українських урядовців про наміри уряду Петра II вирішити пробле­му фінансових взаємин Гетьманату й Російської імперії таким чи­ном: "...зборы, кои положены со определения Малороссийской кол­легии по доношениям генерал-майора Вельяминова вновь, те Е.И.В. указал отставить вовсе, и впредь с них не збирать, а збирать те, кои збирались при прежних гетманах по пунктам Богдана Хмел-ницкого"252. Проте присутня на раді козацька старшина активно ви­ступила проти цього, посилаючись на традиції українсько-російсь­ких взаємин. Вимоги про збереження автономії Гетьманату в фінансовій сфері не раз порушувались і новим гетьманом Д. Апостолом253. Зважаючи на наполегливі клопотання української сторони, російський уряд погодився на компромісне розв'язання проблеми. "Решительные пункты", надані імператором гетьманові Апостолу 22 серпня 1728 p., конституювали: "...зборы, которые надлежат, по пунктам гетмана Хмелницкого..., собирать в войско­вой скарб"254. Водночас російська сторона, посилаючись на безлад­дя, що існувало у фінансовій сфері в попередні часи через те, що "прежние гетманы доходы... собирали по своему расположению, за что от народа и жалобы доходили, также и в расходе те собираемые доходы употребляли, как хотели, и в войсковом скарбе ничего не оставалось", наказала запровадити в Україні інститут генеральних підскарбіїв, "чтоб им впредь от таких непорядков тягости не было” 251

На посади генеральних підскарбіїв передбачалося призначати двох осіб, причому одного з них з української адміністрації, а дру­гого — з російської. Підскарбії повинні були збирати податки, а та­кож із зібраних коштів здійснювати видатки на "действительные войсковые расходы". Вони ж повинні були ".. .отдавать в приходе и расходе отчет..., дабы в доходе с подданных своих малороссийскаго народа (как каждый государь в своем государстве чинит) ведать мог". Крім того, заборонялося здійснювати будь-які видатки з Вій­ськового скарбу без відповідного імператорського указу256.

Конституювання в Україні системи оподаткування відтепер ставало прерогативою російського монарха. Він встановлював статті оподаткування, крім яких ".. .никаких зборов с малороссийс­кого народа никому, без именного указу отнюдь не наклады-вать..."257.

Отже, відмовившись під тиском старшини від надходження українських фінансів до царської казни, російський уряд зберіг кон­троль за даною сферою державного життя Гетьманату, закріпив зверхність російського монарха щодо неї. До того ж, у Санкт-Пете­рбурзі не втрачали надії використовувати українські кошти на за-гальноімперські потреби в майбутньому. Певною мірою цього вда­лося досягти в 1728 p., закріпивши в "Решительных пунктах", нада­них гетьманові Апостолу, положення, згідно з якими зовнішнє мито на ввезені в Україну товари (індукта) та відкупні гроші з циган по­трапляли до імперської казни. Своє рішення російський уряд моти­вував тим, що ".. .сей збор... не з одних малороссиян, но и с велико­российских и приезжающих из заграницы иноземных купцов, и от того народу малороссийскому отягощения быть не может"258.

У сфері судочинства російський уряд, ліквідувавши вищу каса­ційну інстанцію Гетьманату — Малоросійську колегію, разом з тим продовжував зберігати контроль над українським судочинством. Це досягалося завдяки реорганізації Генерального військового су­ду, проведеній у 1727—1728 pp. Українську сторону в реорганізо­ваному Генеральному суді репрезентували три генеральних стар­шини на чолі з гетьманом. З метою збереження контролю над укра­їнським судочинством до складу Генерального суду було включено трьох російських представників. Останнім заборонялося втруча­тись у хід судового процесу, який наказувалося проводити, виходя­чи з вимог чинних в Україні правних кодексів, "но точно присутст­вовать для правосудия". Обов'язки президента Генерального суду виконував гетьман. Особи ж, незадоволені розглядом справи в Ге­неральному суді, мали право подати апеляцію до Іноземної колегії. Загалом українське судочинство підпорядковувалось імператору як "главному судій Всероссийской имперіи"259.

Попри деклароване урядом Петра II повернення до традиційної для України системи судочинства, в Генеральному військовому суді активно впроваджувались деякі діловодські порядки, характерні для судочинства Російської держави, але доти не поширені в Украї­ні. Так, при його заснуванні в новій якості, крім російських членів, було призначено колишніх колезьких підканцеляриста та копіїста, в обов'язки яких входила реєстрація судових справ і ходу їхнього розгляду в суді. На російських членів суду, крім контролю за судо­чинством Гетьманату, було покладено також функції політичного нагляду в краї, зокрема за діяльністю українського гетьмана, "...дабы он по даным ему пунктам поступал порядочно..."260.

Таким чином, у ході контрреформ 1727 p., зумовлених низкою об'єктивних і суб'єктивних факторів, російський уряд ліквідував деякі найбільш радикальні інкорпораційні нововведення, запрова­джені протягом 1722—1725 pp. Насамперед в Україні було ліквідо­вано Малоросійську колегію, відновлено гетьманську форму прав­ління, скасовано радикальні нововведення у фінансовій сфері та си­стемі судочинства. Разом з тим, реставрація гетьманства в Україні відбулася не за умов відновлення автономних прав Гетьманату. Уряд Петра II, відновивши Гетьманат, обмежив владні прерогативи його вищого репрезентанта — гетьмана, позбавивши його права розпоряджатися українськими фінансами, підпорядкувавши коза­цькі полки російському воєначальнику, запровадивши принципово нову систему контролю за судочинством Лівобережної України.

Крім того, було збережено деякі інтеграційні надбання російсь­кої адміністрації у сфері українського судочинства, місцевого са­моврядування. Частина податкових коштів, що стягувалися з укра­їнського населення, продовжувала надходити до імперської казни. Отже, в ході контрреформ 1727 p. Україні було, по суті, повернено зовнішню видимість автономного устрою без відповідного реаль­ного його змістового наповнення.

З утвердженням же при владі імператриці Анни Іоанівни укра­їнська політика Петербурга набирає ще більш жорстких форм. По­чинаючи з 1733 р. там все більше схиляються до думки про доціль­ність повторної ліквідації гетьманської форми правління та реа­німації в повному обсязі курсу Петра І. Імператриця була перекона­на, що "...перемена в правлении малороссийском (проведена Пет­ром І. —В.Г.) от народа с великой благодарностию принята, только старшине, грабительства и других злых намерений ради, то было противно..."261.

Взагалі ж, правління Анни Іоанівни дослідники класифікують як уособлення консервативного духу правління останньої стадії аб­солютизму. Імператриця (власне, так само, як і її наступниця Єлиза­вета Петрівна) декларувала себе продовжувачем "трудов Петра Ве­ликого" з удосконалення держави, зберігаючи образ "царя-реформатора". За спостереженнями Річарда Уортмана, тогочасні російські сценарії влади прославляли переміни, водночас збе­рігаючи і зміцнюючи стабільність, яка гарантувала панування кріпосницького дворянства262.

Коли до столиці на Неві263 почали надходити повідомлення про важку хворобу гетьмана Д. Апостола, уряд Анни Іоанівни ухвалює рішення по смерті українського регіментаря Гетьманат як форму політико-адміністративного устрою ліквідувати. Щоправда, не надто покладаючись на те, що ця "...перемена в правлении малорос­сийском..." буде "...от народа с великой благодарностию приня­та...", з метою притлумлення негативної суспільної реакції ("... чтобы ныне в начало сего объявления народ не имел в том сомнения и не чинил противных толкований...") було завбачливо рекомендо­вано ".. .в указах и в прочих письмах не показывать, что намерение имеется гетмана не выбирать.. ."2б4. У 1734 р., після смерті гетьмана Апостола, Анна Іоанівна видала маніфест, в якому запевнювалось, що гетьманські вибори невдовзі відбудуться. Водночас князю А. Шаховському, поставленому на чолі так званого Правління геть­манського уряду, що постав замість гетьмана, була надана таємна інструкція, яка формулювала головні завдання "правителя" доволі недвозначно — докладати зусиль до того, аби український народ ".. .при-обыкал к великороссийскому управлению.. ."265.

З метою цього самого "приобыкания" з новою силою проявля­ються інтеграційні змагання російської адміністрації у сфері діло­водства та судочинства Гетьманщини. Це знайшло втілення на­самперед у повторному запровадженні в Україні імператорського указу "О суде по новоучененной форме" та офіційних рекоменда­ціях Санкт-Петербурга своїм представникам в Україні щодо на­дання пріоритетів при вирішенні судових справ у Генеральному військовому суді правовим кодексам Російської імперії.

Відновлюючи після смерті Апостола фінансовий контроль в Україні, російський уряд надіслав у Глухів наказ членам Правління гетьманського уряду, яким підтверджувалась їх підзвітність у фінансових питаннях Сенату, а також містилося розпорядження — прибутки, які раніше збиралися гетьману "на булаву та кухню", "...держать особливо и на какие расходы без именного указу не держать.. ."2б6, маючи, вочевидь, намір використати ті кошти на по­треби загальноімперської казни. Взагалі варто відзначити, що дух фіскальства був одним із найпотужніших напрямів української по­літики Санкт-Петербурга. Адже, по-перше, чергова російсько-ту­рецька війна 1736—1738 pp. лягла непосильною ношею на російсь­ке суспільство, а по-друге, Гетьманщина стала найближчим тилом воюючої російської армії. В інструкції князеві Баратинському, який замінив Шаховського на посаді глави Правління гетьманського уряду, крім іншого, наказувалось: "Имеете вы крайнєє старание прилагать, чтоб год от году через прилежные Ваши труды, в сбоpax таких, которые можно умножить без отягощения народного, учинено было пополнение...»267.

Наступні важливі кроки на шляху фінансової інтеграції Украї­ни було зроблено вже в роки правління Єлизавети Петрівни. Почи­наючи з 1747 р. російське керівництво послідовно демонструвало пильну увагу до проблеми існування митних кордонів між Украї­ною та Росією. У цей час було видано низку указів, які підготували ґрунт для закриття в 1754 р. митних форпостів на кордоні Гетьман­щини та російських губерній.

В історичних працях українських учених наявність митних кор­донів з Росією нерідко трактується як важлива ознака політичної окремішності Гетьманщини, а курс на їх ліквідацію як прояв інкор-пораційної політики Петербурга. Але, вочевидь, у цьому випадку для уряду Єлизавети Петрівни більшою мірою йшлося не стільки про політичні, скільки економічні інтереси російської монархії. Адже ліквідація митних кордонів між Гетьманщиною та рештою земель, підвладних імператриці, збіглася із скасуванням внутріш­ніх тарифів загалом в Російській імперії, відкриття банків тощо, що, за задумом ініціаторів економічних перетворень, повинно було просувати вперед "государственный интерес", заснований на захід­них ідеях268.

Водночас важко не помітити, що ліквідація митних бар'єрів сприяла економічній інтеграції господарського комплексу Лівобе­режної України до загальноімперського внутрішнього ринку, а та­кож перенаправленню з Військового скарбу до царської казни чи­малих прибутків, що збиралися на митних форпостах на кордонах з Річчю Посполитою та Кримським ханатом. Остання обставина ма­ла важливі політичні наслідки, оскільки збіднення Військового ска­рбу привело до того, що центральний уряд був змушений навіть на утримання гетьманського уряду виділяти бюджетні асигнування з імперської казни, зрозуміло, вимагаючи від Глухова жорсткої звіт­ності з приводу використання цих коштів. Тобто, і в цьому сенсі владні прерогативи реставрованого в 1750 р. інституту гетьманства перетворили його на звичайного чиновника Російської імперії.

Упродовж усього розглядуваного нами історичного періоду офіційні Москва та Петербург зберігають за собою й право контро­лю за кадровою політикою Гетьманату та, більше того, активно в неї втручаються. Так, ще в статтях, наданих гетьманові Апостолу, закріплювалося положення, згідно з яким призначення на уряди ге­неральної старшини перебувало в компетенції керівництва Російсь­кої імперії. Українському регіментареві лише надавалося право представляти в Санкт-Петербург кандидатів, які бралися до вико­нання своїх обов'язків після схвалення їх кандидатур в столиці. Призначення на полкові уряди перебувало у віданні гетьманської адміністрації, але жорстко контролювалося повноважними представниками центральної влади, що були при гетьмані. Після смерті Д. Апостола вирішальне слово при затвердженні представлених по­лковою старшиною кандидатур переходить до російського глави Правління гетьманського уряду. До того ж, у цей час знову поши­рюється практика прийняття рішень з кадрових проблем безпосере­дньо у вищих владних інстанціях імперії. Певні позитивні зрушен­ня в цій сфері спостерігаються в роки гетьманування К. Розумовського, який активно протестував проти втручання пете­рбурзьких чиновників у сфери його безпосередньої компетенції. Проте вже в 1754 р. було видано указ Єлизавети Петрівни, яким зо­бов'язали гетьмана представляти на затвердження в столицю імпе­рії кандидатів не лише на генеральні, а й полкові уряди.

Принагідно варто звернути увагу й на ту обставину, що по­літична інтеграція ЗО—50-х pp. XVIII ст. протікає на тлі подальшо­го наближення соціально-економічних устоїв Лівобережної Украї­ни до загальноімперського взірця. Так, у цей час відбуваються принципові зміни в економічному житті краю, зокрема зменшення питомої ваги дрібнотоварних козацьких господарств, витіснення спадковою формою земельної феодальної власності тимчасового рангового землеволодіння. Названі процеси мали негативний вплив на забезпечення умов для нормального функціонування українсь­кої державності, витвореної в роки революції середини XVII ст., адже вона базувалась на залученні до політичної діяльності широ­кого загалу особисто вільних дрібних землевласників, що переваж­но володіли землею по ранговому (службовому) праву. Крім того, процеси переходу корпоративного земельного фонду в приватні ру­ки, стрімкого обезземелювання селянства та рядового козацтва, що, за спостереженнями дослідників, стають характерними для середи­ни XVIII ст.269, створюють передумови для відновлення на україн­ських землях кріпосного права в тих формах, що мали поширення в імперії загалом.