Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

40. Анна Андріївна Ахматова (Горенко) (1889—1966)

Анна Ахматова (справжнє ім'я Анна Андріївна Горенко) — видатна російська поетеса, за своїми естетичними поглядами була близькою до акмеїзму,  створила незабутній образ російської жінки, глибокої і внутрішньо цілісної, готової смиренно й урочисто нести хрест випробувань своєї долі і долі батьківщини. У ліричних творах Ахматової знайшла відображення драматична історія Росії ХХ століття. Поетичну спадщину складають збірники "Вечер" (1912), "Четки" (1914), "Белая стая" (1917), "Подорожник" (1921), "Anno Domini" (1921), поеми "Реквием" (1935—1940), "Поэма без героя" (1940—1963).

 

Анна Ахматова народилася в Україні, під Одесою (Великий Фонтан), і все життя зберігала до неї ніжну любов; серед найбільш сильних вражень дитинства – стародавній Херсонес і Чорне море, де під Севастополем сім’я проводила літо. Великий слід у долі залишило місто Київ, де вона закінчила останній клас Фундуклеївської гімназії і вступила до юридичного факультету Вищих жіночих курсів.

Про найбільш значимі події свого життя Ахматова розповіла в автобіографічній замітці "Коротко о себе" (1965): це шлюб з М. Гумільовим (у 1910 р.), захоплення акмеїзмом, народження віршованих збірників, робота в бібліотеці Агрономічного інституту, воєнна евакуація, зустріч із зруйнованим Ленінградом… І жодним словом не обмовилась поетеса про творчі гоніння, політичні репресії, змушене мовчання.

Непохитність сили духу, моральну чистоту успадковує і лірична героїня  всенародне визнання особистості і творчості Ахматової. У тематичному багатстві її поезії розкривається сила і краса ахматовської  героїні. Ахматової, образ якої став голосом совісті російського народу. У поетичних рядках Марини Цвєтаєвої, які велика сучасниця присвятила "златоустой Анне — всея Руси искупительному глаголу", звучить захоплене

Провідною темою її ранньої поезії, що склала збірник "Вечер" (1912), стало кохання. Це була лірика любовних переживань, жагуча сповідь стражденної і бентежної жіночої душі, охопленої "вогненною недугою", де автором була точно вивірена і виразно представлена кожна психологічна деталь в образі ліричної героїні. Різні нюанси почуття відображені у віршах "Песня последней встречи", "Сжала руки под темной вуалью", "Белой ночью", "любовь", баладі "Сероглазый король".

 

Любовь покоряет обманно,

Напевом простым, неискусным.

Еще так недавно-странно

Ты не был седым и грустным.

                     ("Любовь покоряет обманно", 1911).

 

"Нетленной любви" представляється Анні Ахматовій дар творчості. Тема поета і поезії стає стрижневою у її спадщині: "Я улыбаться перестала", "Песня о песне", "Муза ушла по дороге", "Все отнято, и сила, и любовь", "Уединение".

 

Муза-сестра заглянула в лицо,

Взгляд ее ясен и ярок.

И отняла золотое кольцо,

Первый весенний подарок.

                ("Муза-сестра заглянула в лицо", 1911).

Пушкінська тема, особистісно переосмислена, у творчості Ахматової займає одне з провідних місць не тільки в поезії ("Царскосельськая статуя", "Городу Пушкина"), але й у літературознавчих роботах  "Александрина", "Пушкин и Невское взморье". Значна частина творчості присвячена великим сучасникам Ахматової — І. Анненському, О. Блоку, О. Мандельштаму, Б. Пастернаку, М. Цвєтаєвій, М. Булгакову,  Б. Пыльняку, М. Зощенку.

Особливого звучання у творчості Ахматової набуває патріотична лірика. Тема любові до батьківщини не декларується, а пристрасно "проривається" крізь скупі, але разом з тим сповнені драматизму слова поетеси. Зріла громадянська позиція проявилася в самовідданый любові до рідного міста на Неві (цикл "Северные елегии"). Вона звучить і в рішучый відмові залишити палаючу післяреволюційну батьківщину ("Не з тем я, кто бросил землю", "Мне голос был..."):

 

Не с теми я, кто бросил землю

На растерзание врагам.

Их грубой лести я не внемлю,

Им песен я своих не дам.

              ("Не с теми я, кто бросил землю", 1922).

 

Душа поетеси сповнена болем за блокадний Ленінград часів Великої Вітчизняної війни ("Птицы смерти в зените стоят", "Первый дальнобойный в Ленинграде", "Шели в саду вырыли"). Її глибока любов до вітчизни розкривається в непохитній вірі в перемогу над фашизмом ("Клятва", "Мужество", цикл віршів "Ветер войни"):

 

И та, что сегодня прощается с милым, —

Пусть боль свою в силу она переплавит.

Мы детям клянемся, клянемся могилам,

Что нас покориться никто не заставит!

                                                  ("Клятва", 1941).

 

Своєрідність поетики А. Ахматової виявляється в прозорій чистоті її поетичних рядків, у класичній метриці вірша, у первозданній значеннєвій глибині слова, в економності виразних засобів при внутрішній драматургії фрази, що зближує її з поезією акмеїзму. Її вірші новелістичні: за розмовною фразою, побутовою сценою, психологічною деталлю розкривається епічне полотно підтексту ахматовської поезії. Земне життя, відтворене в рядках поетеси, образи повсякденної дійсності разом з тим відображають велич і мудрість буття, неминущі закони неба.

"Реквием" (1935—1940) — вершина патріотичної лірики Ахматової. Поема складається з посвяти, десяти поетичних есе, вступу та епілогу, які можна розглядати як самостійні ліричні вірші. Поема тісно пов'язана з біографією Ахматової. "Семнадцать месяцев в тюремних очередях в Ленинграде" породили необхідність розповісти про "страшные годы ежовщини", безвинны жертви сталінізму. Глибоке особисте нещастя (арешт сина Льва Гумільова) переплелося з загальнонародним горем і знайшло вихід у пекучій поетичній сповіді. Поема являє собою і зразок високої патрыотичної лірики, і історичний документ, і моральний подвиг очевидця всенародної трагедії:

 

Перед этим горем гнутся горы,

Не течет великая река,

Но крепки тюремные затворы,

А за ними "каторжные норы"

И смертельная тоска...     

                                   ("Реквием. Посвящение").

Скорботою сповнений сумний плач матері за несправедливо засудженим сином, "каменным словом" западає в її душу вирок. Муки матері в зображенні Ахматової набувають позачасового, загальнолюдського значення, що підсилюєть біблійними ремінісценцями, які відтворюють страту Ісуса Христа:

 

Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел.

                                     ("Реквием. Распятие").

 

Ліричній героїні Ахматової необхідно вистояти в горі, утриматись на грані відчаю, "снова научиться жить" і, будучи вірною обов'язку поета перед народом, донести правду про беззаконня і біди. З мученицьких голосів людей, що стоять у тюремних чергах, складався сильний голос материнської правди. І нехай її такою, застиглою в монументі у тюремних воріт, запам'ятають сучасники і знатимуть нащадки:

 

И пусть с неподвижных и бронзовых век,

Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,

И тихо идут по Неве корабли.

                                      ("Реквием. Эпилог").

Поезія Ахматової, за визначенням О. Твардовського, це, насамперед, "подлинность, невыдуманность чувств, поэзия, отмеченная необычайной сосредоточенностью и взыскательностью нравственного начала ".

Підводячи підсумки своєї творчості, Ахматова відзначала: "Я не переставала писать стихи. Для меня в них — связь моя с временем, с новой жизнью моего народа. Когда я писала их — я жила теми ритмами, которые звучали в героической истории моей страны. Я счастлива, что жила в эти годы и видела события, которым не было равных".

 

З теорії літератури

 

Акмеїзм (від грец. "розквіт, вищий ступінь, вершина чого-небудь") — літературна течія в російській поезії 10-х років XX ст. Група поетів, лідером якої був Микола Гумільов, у своїй творчості виявляла посилену увагу до всього земного, предметного, протестуючи проти містики символістів. Акмеїсти орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи "лірику природи" та "лірику культури". Друкувались у журналі "Аполлон" (1909—1917). Із цим літературним угрупованням пов'язаний початок літературної діяльності Анни Ахматової, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького та інших, які створили організацію "Цех поетів".

Реквієм – багатоголосий циклічний вокальний чи вокально-інструментальний твір скорботно-поетичного звучання; вид католицького богослужіння.