5. 6. Технології соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями

Програма реабілітації— це система заходів, спрямованих на роз­виток можливостей дитини і всієї сім'ї, яка розробляється разом із батьками, командою спеціалістів, до складу якої входять лікар, соці­альний працівник, педагог, психолог. Це може бути людина однієї з перерахованих вище професій, але в усіх випадках — це куратор, який відслідковує і координує реабілітаційну програму. По закінчен­ні терміну дії спеціаліст, який координує послуги для дитини і всієї сім'ї, зустрічається з батьками, щоб обговорити досягнуті резуль­тати, успіхи, а також те, чого досягти не вдалося. Після цього бать­ки разом зі спеціалістом (командою спеціалістів) розробляють прог­раму реабілітації на наступний період.

Що ж являє собою програма реабілітації! Це чіткий план, схема спільних дій батьків і фахівця з розвитку здатностей дитини, її оздо­ровлення — соціальної адаптації (наприклад, фахової орієнтації), причому заходи обов'язково охоплюють й інших членів сім'ї. Це мо­же стосуватися освіти батьків, психологічної підтримки сім'ї, допо­моги сім'ї в організації відпочинку, відновлення сил тощо. На кож­ний період програми ставиться ціль, що розбивається на ряд завдань, які охоплюють одночасно декілька напрямів, підключаючи до про­цесу реабілітації різних спеціалістів.

До програми реабілітації належать організація сприятливого оточення дитини (обстановка, спеціальне обладнання, засоби взає­модії, стиль спілкування в сім'ї), здобуття нових знань і набуття на­вичок батьками й усіма близькими дитині людьми.

Після того, як програма розроблена і розпочато реалізацію захо­дів, здійснюється моніторинг, тобто регулярне відслідковування хо­ду подій. Такий контроль проводиться у вигляді регулярного обміну інформацією між спеціалістом-куратором (або координатором пос­луг) і батьками. Куратор допомагає долати труднощі, роз'яснюючи, відстоюючи, де це потрібно, права дитини і сім'ї. У разі потреби ку­ратор може відвідувати сім'ю, щоб краще розібратися в труднощах, що виникають при виконанні програми.

Партнерство з батьками передбачає повну довіру, обмін знання­ми, навичками, досвідом допомоги дітям із особливими потребами в їхньому індивідуальному і соціальному розвитку. Ці стосунки дають змогу досягати більшої ефективності, ніж якби учасники діяли ізо­льовано.

Успіх будь-якого партнерства ґрунтується на спільній повазі. Як­що один партнер підозріло або з недовірою ставиться до іншого, їх­ній контакт незабаром припиниться. Ще один принцип рівноправ­ності партнерів: ні один із них не є важливішим або значущішим, ніж інший, тому соціальному працівникові бажано консультуватися з батьками так само часто, як вони консультуються з ним. Коли соці­альний працівник, запитує матір або батька, що їм подобається в їх­ніх дітях, для них це часом буває одним із рідкісних випадків ви­явлення інтересу не до вад, а до здібностей дитини, тим самим під­креслюється повага до батьків і створюється атмосфера довіри підгрупи успішної комунікації.

Проте при зловживанні позицією експерта, односторонньою пере­дачею знань, існує ризик збільшити залежність батьків від професій­ної допомоги, зменшити їхню самостійність і упевненість у собі. Со­ціальний працівник повинен бути відкритим, тоді і батьки будуть розкуті в його присутності.

Зрозуміло, прийняття рішень має бути спільним: батьками і ко­мандою спеціалістів.

Ось навички, необхідні соціальному працівникові для встановлен­ня партнерства з батьками дітей-інвалідів:

•   уникати одноманітності і пропагувати різні засоби розв'язання
проблем, слухати і спостерігати, досягати домовленостей;

•   запитувати так само часто, як запитують його, бути щирим у по­
чуттях, щоб батьки могли довіряти йому;

•   запитувати "чому" і відповідати "чому";

•   не починати нічого поодинці.