5.1.1. Виникнення та розвиток іудаїзму

Три-чотири тисячі років тому в Аравійській пустелі жили численні скотарські племена хапіру, які в середині    I ї III тис. "вдерлися у Палестину. Вони підкорили частину     країни - Ханаан. На той час там уже існували невеликі     міста  був свій алфавіт, який відрізнявся від єгипетського  і  вважався зразковим. Жителі фінікійського міста Біблос   першими почали виготовляти папір. Саме тому книги називали біблами, бібліями. Завдяки своїй кмітливості жи­телі Ханаану відіграли виняткову роль у становленні та розвитку торгівлі, ділових відносин між країнами. Розви­валося тут і землеробство. .

Ханаанці поділялися на багато племен. Після проник­нення у Палестину племена хапіру змішалися з корінними жителями, і це нове утворення почало називатися євреями (від давньоєврейського слова "івриш" - околиця), тобто народ, який відокремлено жив на окраїні Палестини.

Скотоводи-хапіру, які кочували в Аравійській пустелі, були цілком залежними від природи. Безсилля перед її стихіями породжувало у них різні фантастичні уявлення про навколишній світ. Людям здавалося, що все має над­звичайну силу і владу над ними. В їх житті головну роль відігравали тварини, і вони поступово дійшли висновку, що тварини володіють надзвичайними якостями. Давні єврейські племена поклонялися тваринам, вважаючи їх своїми родовими предками. Міцного і тривалого зв'язку

між цими племенами не було. Вони об'єднувалися лише у разі війни й обрання спільного воєначальника.

Давні вірування євреїв були політеїстичними. Предме­ти їх поклоніння — гори, дерева, кам'яні й дерев'яні стов­пи. Поклонялися вони і сонцю, місяцю, численним доб­рим і злим духам.

У перші століття свого перебування у Палестині євреї не пішли далі союзу племен, оскільки для цього не було необхідних економічних умов. Але з часом запозичили у розвиненіших ханаанців навички землеробства, почали переходити від кочового до осілого життя, від скотарства до землеробства. Близькість мов сприяла тому, що з часом завойовники і підкорені почали змішуватися, внаслідок чого виникла єдина народність.

Наприкінці XIII ст. до н,е. з розрізнених племен, які мали більш-менш стійкі міжплемінні відносини, утвори­лася єврейська держава Ізраїль. Його виникненню сприя­ли географічні особливості Палестини, яка знаходилася на перехресті  караванних торгових шляхів,  що з'єднували Єгипет із Сирією і Месопотамією. Цей процес прискорив­ся ще й наявністю сильного сусіда, з яким вони ворогува­ли. Потрібно було об'єднувати і зміцнювати свої землі, на що спроможна тільки держава. Першим ізраїльським царем був Саул. Південні єврейські племена об'єдналися на-племені Іуди і в другій половині XI ст. до н.е. також в Ізраїльську державу. Але в 935 р. до н.е. вона роздалася на дві частини: Ізраїльське та Іудейське царства .Саме в цей час і виникла іудейська релігія, бо давні племені релігії не сприяли об'єднанню племен.

Релігію єврейських пастухів поступово заступає культ богів, яких вважали покровителями сільського господарст­ва. Але з подальшим об'єднанням племен на чолі з царем на перше місце виходить культ єдиного бога Ягве (Ієгова) — племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія,

Спочатку Ягве як духа і демона пустелі, символа вро­жаю вшановували євреї, які займалися скотарством (його уявляли в образі бика або лева). З часом він стає покрови­телем племені Іуди. З виникненням держави Ягве став бо­гом  усього єврейського народу в Ізраїльській державі. Змінилася і його основна функція. Відтоді бога Ягве поча­ли й богом війни, захисником держави, покрови-військових операцій проти зовнішніх ворогів.

історичного розвитку Ізраїлю та Іудеї сприяли зміцненню культу саме бога Ягве. У рабовласницькій державі євреїв релігія перетворюється на інструмент класово­го панування. Проголошується єдиний бог-самодержець Ягве. Його наділяють рисами людини, з віруючими він спілкується через посередників, його оточують боги різних рангів. Ягве починають шанувати як все єврейського бога, який обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до посе­лення їх в Палестині. Так виник міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а бог Ягве вивів їх звідти. По­ступово на Ягве переносять кращі риси інших богів. Він стає покровителем врожаю, торгівлі, захисником у бою, наставником в ремеслах. Всі інші боги підкорені йому, його служителі.

Боротьба за централізацію культу Ягве і визнання йо­го єдиним богом тривала протягам трьох століть (X— VII ст. до н.е.). Головну роль у поширенні іудейської релігії, зокрема культу Ягве, відіграла каста жерців.

У першій половині X ст. до н.е. царем Ізраїлю став син Давида Соломон. За його правління в Єрусалимі було спо­руджено храм Ягве (960 до н.е.). Посилення культу Ягве зміцнило позиції його жерців. Соломон відновив закон, за яким вони отримували від землеробів і скотарів десяту ча­стину врожаю або приплоду від худоби. Храм володів ра­бами і великим багатством. Жреці — переважно вихідці із знатних родів — становили корпорацію (плем'я левітів), яка була опорою царської влади. Із спорудженням храму Єрусалим став і релігійним центром країни. А перед слу­жителями іудаїзму в рабовласницькому суспільстві поста­ли нові завдання — виправдати експлуатацію. Ім'ям Ягве єрусалимські жреці освячували насилля, обіцяючи винаго­роду на небі за всі поневіряння на землі. Іудейські священ­нослужителі примушували віруючих молитися і приноси­ти жертви на честь не тільки бога Ягве, а й царя єврейсь­кого, а пізніше й на честь вавилонських, перських, грець­ких деспотів, римського імператора.

Прообразом єдиного бога в іудаїзмі як монотеїстичній релігії є деспотична влада царя у давньоєврейській дер­жаві. Цар небесний був відображенням царя земного. На­далі давньоєврейську державу підкорювали почергово ас­сирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські за­войовники. Але віра в єдиного бога не слабшала, оскільки вона відповідала тогочасним соціальним умовам, підтри­мувалася царями-завойовниками та іудейськими свяще­никами.

Історично виділяють три основних періоди еволюції  іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) і сучасний.

На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії (Ягве— покровителем одного з єврейських племен). раніше був полоне­ним духом

Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фети­шистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який є духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії. Головними ідейними виразни­ками його стали жреці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму — Книгу законів (Тору) про релігійні реформи царя Іосії (VII ст. до н.е.). Після цих реформ під час так званого вавилонського по­лону і пізніше, повернувшись з нього, жреці відбудували зруйнований Єрусалимський храм, створили Книги про­років, Писання, які разом з Торою становили іудейську Біблію. Біблія складається із Старого і Нового Завітів, іудейська релігія визнає тільки Старий Завіт. Біблійні кни­ги, які церква визнає священними, є каноном (правилом).

 

Канон — священні книги, які мають найвищу релігійну ав­торитетність.

 

Старий Завіт складається з трьох частин: П'ятикнижжя Мойсея, або Тори (давньоєвр. — закон, вчення), книги Пророків і Писання. Сама Тора складається з п'яти книг: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону.

Іудаїсти вважали, що Тора продиктована пророку Мойсею самим Богом, і жодна книга давнього і сучасного світів не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н.е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті — їхній вихід звідти. Левит присвячений законам, виявленню гріхів, за­повідям. Числа викладають історію поневірянь єврейсько­го народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону, або Друга книга законів, повторює багато законоположень. У ній заповіді, закони, рішення переплітаються із спомина­ми і повчаннями. У давньому світі рабовласницьким зако­нам приписували божественне походження, щоб надати їм більшої сили. Тому Тора за своїм змістом — звичайний ко­декс рабовласницького права; вона встановлює правила іудейського культу і доводить монотеїзм Ягве.

Друга частина Старого Завіту — Книги Пророків — розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Книги охоплюють період до вавилонського по­лону, а також після повернення євреїв з Вавилону до Па­лестини.

Третя частина Старого Завіту — Писання — це псалми, притчі, пісні тощо.

Відомо дві редакції Старого Завіту — масоретська і септуагінта. Масорети — єврейські рабини, які остаточно відредагували Старий Завіт у Н ст. до н.е., а септуагінта ("сімдесят") — переклад давньоєврейського тексту Старо­го Завіту грецькою мовою, зроблений, згідно з переказа­ми, 72 перекладачами протягом 72 днів в І ст. до н.е. На­справді ця робота тривала протягом двох століть. Останній текст, успадкований християнством, найпоширеніший.

Важливим джерелом історії іудейської релігії у II —І ст. до н.е. і в І ст. н.е. є тексти, знайдені 1947 р. на західному узбережжі Мертвого моря, у печерах Вади-Кумран (Кумранські рукописи). Вони свідчать про значне поширення в Іудеї релігійного сектантства. Численні фрагменти книг Старого Завіту, знайдені у печерах Іудейської пустелі, ма­ють багато різночитань. Ці (домасоретські) тексти спрос­товують твердження єврейських і християнських бого­словів про незмінність Старого Завіту.

Відомо, що ассирійські та вавилонські завойовники насильно витіснили євреїв у Месопотамію та Мідію. Так само були переселені й іудеї з Палестини в Єгипет. Саме тоді виник термін "діаспора " — розселення євреїв за межа­ми Палестини. Масове їх розселення у країнах Середземномор’я призвело до того, що їх кількість у різних країнах | світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість на­селення Іудеї. Це вимагало реформування релігії. Життя євреїв концентрувалось у їх релігійному центрі — общині. За вимогами ритуалу вони щосуботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання, обговорення) різних справ, які стосувалися общини.

Зв'язок з Єрусалимським храмом та його жерцями в! цей час був незначним. Паломництво тричі на рік в Єру­салим, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної об­щини — синагога, спершу як доповнення до єрусалимсь­кого храму. Віруючі сходилися до синагоги, де проголошу­вали молитви і гімни богу Ягве, читали розділи з Біблії, які

духовенство тут же пояснювало. Особливого значення на­був спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавилонян. Цей день став особливим для кожного єврея.

Спочатку синагоги були поодинокими і тимчасовими місцями зібрань віруючих; з часом вони стали і молитовним будинком, і представницьким органом єврейських общин, і центром громадського життя. Синагоги організовували та спрямовували життя общин, не обминаючи й світського життя віруючих. Посадових осіб синагоги здебільшого оби­рали з представників знатних сімей, які розпоряджалися їх майном і фінансами. На початку нашої ери остаточно скла­лася форма іудейської релігії, яка в основних рисах збере­глася донині. Головні її положення містять Талмуд і рабинська література. Талмуд належить до основних пам'яток іудейської релігійної та правової літератури.